Перший Містер В.

Майже щодня я зустрічаюся з тобою... Зрадник дощу й грози, ти пестиш мене. Так ніжно, ледь торкаючись, тулишся до моїх щік та обличчя... Граєшся з тонким волоссям, яке у твоїх руках перетворюється на птахів.

Я знаю: якщо простягну руку тобі назустріч, ти поцілуєш її на льоту — і як же це манить моє тіло. Адже в танці з тобою воно стає таким невагомим.

такий високий і сіроокий, кружляєш навколо мене у своєму костюмі кольору асфальту. І біла краватка легкої літньої пелени зав'язана на твоїй шиї... Накинь же її на мою... просто на пульсуючу сонну артерію.

І я приймаю тебе таким, який ти є. Лише для тебе стану тією наївною волошкою; є легкий мазохізм у тому, що я схиляюся перед твоєю злістю, яка зносить усе на своєму шляху. Стаючи перед тобою на коліна, не шкодую ні на йоту, адже заради цієї легкої літньої гри переживу що завгодно.

Пам'ятаєш? Пам'ятаєш, як налетів так різко, що, збиваючи мене з ніг, закружляв посеред того поля? Тієї голої землі моїх сподівань? Сказав тоді, що допоміг скосити мої пшеничні марення, аби побачити чорну несправедливість. Я плакала у твоїх обіймах. До речі, ти тоді ловив і відносив якнайдалі кожну мою сльозу. Невже можна зросити чиїмись емоціями ціле поле? Ти зміг... І я ніколи не забуду цього, ніколи...

Вітре, ти — мої найласкавіші обійми, моя прихована гріховність, що розлітається геть, залишаючи прикриту наївністю плоть.