Розділ 1

Ти була тут вчора. Це не могло бути черговим сном або дурною галюцинацією.

А якщо навіть це був сон, то я не хочу прокидатись. Я буду психічнохворою, поїду дахом, якщо це було просто галюцинацією.

Але все було реальним. Я безліч разів пересвідчилась в тому, що "вчора" було справжнім. Повернувшись в кімнату, я побачила зім'яту ковдру. Світла подушка пахла тобою так, що легені просто отруїлись цим запахом. Як наша вчорашня зустріч може бути вигаданою, якщо я вже другий день поспіль дивлюсь на наші переплетені руки на двох фотографіях в моєму телефоні? Як мій мозок міг таке спроектувати, якщо опіки від твоїх холодних долонь на моїй спині і шиї досі нагадують про себе? Як це може бути простим плодом моєї уяви, якщо кожен чортів сантиметр моєї кімнати просочений тобою?

Як ти взагалі опинилась у мене вдома? Чому я прийшла в себе вже тоді, коли ти поклала слухавку? В цей момент і почалась паніка, тому що я розуміла, що вже через якісь півгодини зможу до тебе доторкнутись. Вперше ти створювала в мені хаос, а не навпаки.

Я спеціально розпустила волосся перед твоїм візитом, бо знала, що твої блідні руки обов'язково захочуть зникнути в ньому. Так і сталось.

Здавалось, пройшла вже ціла вічність перед тим, як я почула нетерплячий стукіт у вхідні двері. Ти стояла на порозі, а через секунду вже проходила в мою невеличку кімнату.

— Скільки в нас часу? — Запитала я.

— Година, — відповіла ти, стягуючи з себе чорне пальто.

Цілих шістдесят хвилин ми могли нарешті побути разом. Від розуміння цього моє зазвичай байдуже серце відмовлялось нормально працювати.

Ти зайшла в мою кімнату. Я повільна йшла слідом, а наступної секунди, після твоїх слів: "Йди сюди", опинилась у тебе в обіймах — таких довгоочікуваних і бажаних мною.

— Давно ж ти тут не була, — сказала я, коли твій погляд гуляв кімнатою.

— Давненько, — з іронією відповіла ти.

— Дуже давно, — із сумною посмішкою додала я.

Ми сіли на вузьке ліжко, і ти почала швидко про щось говорити. Я ж просто спостерігала, бо не могла повірити, що це все реально. Що ти справді розслаблено сидиш в моїй кімнаті, показуючи мені якусь нову сукню, тільки забрану з пошти. Але так і було. Я навіть не пропонувала чай чи каву: знала, що це даремна витрата дорогоцінного часу.

Тому через декілька хвилин ми лежали в мене на ліжку в обіймах одна одної. Втретє за весь час. Це вже було традицією: заплутатись між собою, слухаючи музику з мого плейлиста.

Imagine Dragons — Demons. Ти перебирала моє волосся своїми довгими пальцями. Lorde — Hard Feelings. Тепер вже моя рука заплуталась в твоєму волоссі. Lorde — A World Alone. На початку треку ми лежали, торкаючись носами. Під його кінець ти мене поцілувала. Вперше за сьогодні.

А потім заграли по-справжньому "наші" треки. LP — Lost On You. Я задихалась, встромившись носом в твою шию. Nick Cave and The Bad Seeds — O Children. Ти раптово встала, впевнено потянувши мене за руку за собою, і ми почали танцювати. Перші три куплети ми просто ходили колом, загубившись одна в одній. Я намертво вцепилася пальцями в твої плечі і жадібно поглинала носом твій запах. А потім з усієї сили напружила мозок, щоб до найдрібніших деталей запам'ятати цей момент. Щоб назавжди випалити його в своїй голові. Здається, в мене вийшло, адже я досі відчуваю твої руки в себе на спині, тканину твого багряного, мабуть, вовняного светру в себе під пальцями, періодичні доторки наших ніг і тепле дихання на моїй шиї. А потім почався момент, на якому в мене завжди починаються відчайдушні сльози: "Hey, little train, we are jamping on...". Цього разу сліз не було. Я просто відійшла від себе, взяла за руку і прокрутилась під нею зі словами: "Я зовсім не вмію танцювати", а ти відповіла: "Я теж", і ми далі продовжили невміло крутитись посеред моєї кімнати. Останні акорди, ти підняла мене за тонку талію, ледь чутно сказавши: "Яка ж ти легенька...". Я посміхнулась, приземлившись назад на підлогу. Зробивши ще декілька кроків, відхилилися одна від одної і поцілувались. Вдруге за сьогодні.

Сіли назад на ліжко. Я взяла твою руку, ти обхопила мою долоню своїми двома. В цей момент я і зробила ті дві фотографії, які стали доказом того, що "вчора" — справжнє.

Lorde — Perfect Places.

— О котрій тобі йти?

— Десь о п'ятій.

Ти подивилась на годинник в телефоні — лишалось всього вісім хвилин.

Lorde — Ribs.

Вона була останньою. Я лежала, з усієї сили стискаючи твої плечі. Згадувала наш діалог, якому і п'яти хвилин не було:

— Тобі повітря треба, — сказала ти, коли забирала волосся з мого лиця, обережно закидуючи їх кудись назад. Я ж безтурботно ніжилась в твоїх обіймах, а потім пробурмотіла:

— Та все одно.

— Ні, я розумію, що це крута смерть, але все ж... — Посміхнулась ти.

Господи, якби в мене була можливість обирати між смертю в твоїх обіймах і життям, то я би безсумнівно дала згоду на перше.

А потім настали ті чортові п'ять годин. Ми ледь-ледь піднялись з ліжка, і я пішла тебе проводити. П'ять хвилин спостерігала за тим, як ти неохоче надягала назад пальто. На мить відволікшись, мій погляд гуляв дверима ванної кімнати, а потім ти раптово притиснула мене до стіни і впилась мені в губи. Четвертий раз за сьогодні. Третій був тоді, коли ми рахували останні секунди, лежачи на ліжку.

Я обійняла тебе, намагаючись запам'ятати твій запах. Ти вийшла за двері, підняла руку на прощання, а я не стрималась і притягнула тебе до себе ще раз. А потім і ти на секунду втратила контроль, тому що п'ятий раз торкнулась губами моїх. І ти пішла, а я в судомах зачинила за тобою двері.

Кімната була наповнена твоїм запахом — яблуко з чимось алкогольним, я запам'ятала. Ковдра була зім'ята. Я лягла, вкрилась ковдрою та обійняла подушку, яка так сильно пахла тобою. Настільки швидко я давно не засинала, тому що вже не відчувала звичної порожнечі десь в грудній клітці.