Розділ 1

Данволл — столиця Імперії. Культурний центр всього Гристоля. Це місто було сповнене можливостей для самореалізації. В ньому було все необхідне для життя. Данволл розквітав на очах, не зважаючи на епідемію щурячої чуми, що нестримно прогресувала.

Таким це місто наївно бачили майже всі мешканці столиці. І лише одна чверть його населення знала, що за ідеальною маскою ховається сірий лик з домішками постійних брудних справ. Пробитися в люди можна було лише за допомогою зв’язків або грошей. Золото мало владу над цим містом. Воно перетворювало звичайних робітників у великих шишок, надавало можливість придбати дуже цікаве знаряддя, а деколи навіть вбивало в корисливих цілях. Кому як не Ножу Данволла це знати.

Дауд був одним з тих небагатьох, які давно зняли з себе рожеві окуляри та навчилися дивитись на світ тверезо. Він бачив, як столиця потопала в бруді та крові, хоча і сам прикладав руку до цього, адже чоловік теж був під владою золота. Від його рук впало багато аристократів, звільняючи своє місце для інших. Його ніж регулярно полірувався голубою кров’ю. Дауду платити за те, що він вбиває. І його це влаштовувало вже багато років поспіль. Якщо звичайні люди обожнювали дивитися на те, як небо палає різними кольорами при заході сонця, то Дауд любив спостерігати за тим, як його ніж пронизував людську плоть та забарвлювався в червоний.

Чоловік звик до своєї роботи. Йому надходили замовлення, за які він майже відразу брався, після чого виконував їх, в черговий раз забруднюючи свій ніж кров’ю, а потім приходив в лігво і витирав гостре лезо об папір: двічі, залишаючи дві рівні лінії, які перетиналися та закреслювали лице жертви, загиблої декілька хвилин тому. Після кожної своєї вилазки Дауд пронизував поглядом один із плакатів на стіні, що був позначений свіжим червоним хрестом. Часом він думав про свою сутність, про те, ким він став і що, мабуть, варто було б зупинитися. Щоправда, хвилину поспіль він відразу ж відкидав зайві думки з голови та йшов перебирати нові замовлення на людей, обираючи наступну ціль – ту, що цікавіша.

Сьогодні ж Дауд вже як сорок хвилин стояв на місці, дивлячись на портрет своєї останньої жертви, померлої буквально годину тому. Вуста вбивці були підібгані, а пальці сильно стискали стакан з віскі. Чоловік пив рідко, але в цей день без алкоголю він обійтися не міг. Коричнева рідина билася об прозорі стінки стакана: рука Дауда сильно тремтіла, як і все тіло. Очі досі вдивлялися в плакат, на якому була зображена імператриця Данволла — Джессаміна Колдуїн. “Вже мертва імператриця”, – додав той сам собі, жадібно вдихаючи повітря. Другий раз за все життя він перебував в такому стані. Вдруге він страшенно шкодував про скоєне.

Дауд позбавив життя тисячі людей, але беріг у своїй голові лише два вбивства, щоб пам’ятати про фатальні помилки, кожна з яких повернула його життя на сто вісімдесят градусів. Він не знав, що його очікує після смерті імператриці, але ось наслідок першого доленосного замовлення на людину зараз спав у його ліжку.

Шість років тому імперія захотіла приєднати до своїх володінь ще один острів — Морлі. От тільки його королева всіляко перешкоджала вигідній для Данволла угоді. Джессаміна Колдуїн шукала дипломатичні шляхи рішення цієї ситуації, але Гайрем Берроуз вирішив спростити задачу та вперше звернутися до Дауда, попросивши його про вбивство за нагороду. Вже на наступний день асасин прямував в головний палац Морлі, стискаючи в руках ніж, що знову був готовий вмитися благородною кров’ю. Вбивці вистачило трьох хвилин, щоб вичистити всю варту, адже непроглядна темрява ночі лише полегшувала йому і без того не зовсім складне завдання. Наступної секунди гостре лезо повністю ввійшло між грудей королеви, від чого та через мить бездиханно звалилася на льодяну підлогу. Вона загинула на очах у своєї доньки, про що поки зовсім не підозрював Дауд. Він був впевнений, що в будинку, крім варти, лише вона та король, але це було не так. В тісній кімнатці біля вікна стояла дев’ятнадцятирічна принцеса, відчайдушно закриваючи собі рот руками, щоб придушити голосні схлипи.

Вона слідкувала за, як їй здавалося, повільним падінням її матері, за здивованим поглядом батька, а потім і за червоною течією, що з’явилася на його губах, викликана пораненням у живіт. Дівчина у розпачі заплющила очі, після чого відкрила їх ще ширше і подивилася на вбивцю в червоній туніці, що на той момент вже повністю свердлив її поглядом, а в наступну мить просто щез. Дихання принцеси збилося ще більше, бо та зрозуміла: він прямує і по її душу. Вона швидко схопила тонкими пальцями важкий мармуровий світильник в надії, що зможе себе ним захистити. Через три секунди дерев’яні двері відчинилися, а перед нею вже стояв смаглявий чоловік з холодним, цілковито байдужим поглядом, як у справжньої хижої акули. Він різко опинився у неї за спиною, але дівчина зуміла абияк ухилитися і навіть спробувала вгатити вбивцю світильником, але, звісно ж, спроба виявилася невдалою. Дауду вистачило одного удару, щоб вибити дуже посередню зброю для оборони з блідої руки принцеси, і спритного руху, щоб притиснути її до стіни та приставити ніж до горла. Він рукою зчепив зап’ястя над головою дівчини, про всяк випадок, щоб в неї знову не з’явилося бажання схопити ще якийсь важкий предмет. Тому йому лишалося лише трошечки сильніше натиснути на ніж і випустити кров з її шиї, але чомусь його погляд ненароком наостанок прогулявся принцесою. І це було фатальною помилкою, бо тієї ж миті Дауд вперше втратив над собою контроль. Він відчув цілковито незнайоме почуття, чуже і зовсім не властиве йому. Це було не те передчуття смерті людини від його руки, а справжнє тваринне бажання. Дауд відчув глибоку потребу прокусити до крові губи дівчини, що відкрилися від страху, пробігтися на її тонкій шиї язиком по вені, що надулася від надлишку адреналіну, до синців стиснути стрункі ноги, що тряслися від сильного переляку. Права рука відпустила клинок — і той зі дзвінким звуком вдарився об підлогу. А потім Дауд піддався першій за його життя спокусі. Принцеса ж майже не чинила опору, а лише ледь чутно схлипувала, бо розуміла: один різкий рух — і вона мертва. А життя їй завжди було дорожчим за все інше. Тому та якомога сильніше втиснулася в стіну, відвернула голову наліво та заплющила очі, намагаючись думати про все на світі, аби не про гаряче дихання на її шкірі та тихе гарчання, що час від часу різало слух.

Після тієї ночі вбивця довго не бачив принцесу, але чомусь з думок викинути її не міг. Дівчата ніколи не цікавили його, як і хлопці. Біллі Лерк завжди була для нього лише здібною ученицею і деколи другом, але ніяк не предметом захоплення, хоч та і претендувала на цю роль. Він думав, що більше ніколи не побачить доньку покійної королеви, але їх шляхи перетнулися через чотири роки.

Щодня в Данволлі з’являлися новини про нові вбивства і зникнення людей. Звісно ж, зазвичай це були справи рук Дауда, але останнім часом плакатів про чиюсь смерть стало більше, а “китобої” не мали уявлення, хто є їх причиною. Лідер асасинів не звертав на подібні звістки занадто багато уваги: він готувався до виконання нового замовлення, закріплюючи мініарбалет на лівому передпліччі. Цього разу цілю була чергова мадам з вищого суспільства — Каллас Абеле. Дауд не був впевнений, що вбити її буде легко, адже будинок заповнений вартою, проте як тільки він з “китобоями” прибули на місце, то помітили, що та стоїть на балконі, звісивши руки донизу, бо тримала у них кухоль. Більш вдалого моменту для усунення цілі було не знайти! Дауд заправив в арбалет залізний болт, прицілився, але ще не встиг вистрелити, як та вже звалилася з балкона з перерізаною горлянкою. Чоловік різко озирнувся, а потім сповільнив час, щоб несподіваний вбивця не встиг зникнути з поля зору. Все навколо стало чорно-білим, а на даху був якийсь рух. Дауд ахнув: асасин не тільки міг пересуватися, не зважаючи на зупинку часу чоловіком, а ще й робив це з дивовижною швидкістю. “Мічений, — подумав той, а потім сам собі додав: — Неймовірно”. Дауд точно не очікував такого розвитку подій, проте вчасно схаменувся та поновив плин часу, а сам наказав своїй команді переслідувати вбивцю, який перетнув уже шість дахів.

Гонитва тривала недовго: незважаючи на те, що у міченого теж були сили Чужого, Дауд був витриваліший та спритніший. Подолавши ще чотири дахи, чоловік схопив вбивцю цілі за руки, заламавши їх за спину, після чого різко зірвав з нього маску, що приховувала лице. Тієї ж миті невідомий вправно вирвався з сильної хватки Дауда і кинувся вперед, перед цим зробивши дурість — подивився на Ножа Данволла. І чоловік мимоволі завмер, даючи можливість вбивці лишитися живим і втекти. Яким був подив Дауда, коли той зрозумів, що цей невідомий — дівчина. Йому вистачило секунди, щоб впізнати сірі очі королівської доньки . 

Дауд не полював на неї, але часом відправляв Томаса або Лерк прослідкувати за нею. Звісно ж, чоловік так вчиняв лише тому, що дівчина створювала йому конкуренцію на чорному ринку, а це було дуже невигідно. Потрібно було щось з цим робити, але вбивати її не хотілося. Через п’ять місяців така можливість все ж випала Дауду.

— Я відправив Сема з руною, майстер, — сказав Томас, — трохи розчистив шлях до Колдбриджу та оцінив в ньому ситуацію. — Сьогодні Дауд повинен був вбити праву руку начальника в’язниці, що було вкрай нелегко влаштувати, але сума, за яку він має це виконати, його підкуповувала.

— Доповідай, — сказав Дауд своєму підопічному.

— Там повно варти, і навіть якщо ми зайдемо штурмом і намагатимемося всіх перерізати, то навряд чи в нас це вийде. По одному усувати теж не варіант — вони спостерігають один за одним. Тому потрібно непомітно підкрастися. Я побачив невеликий вхід в тунель під мостом, через який можна потрапити у в’язницю, так що, впевнений, у нас все вийде, — виразно й швидко доповів Томас. Дауд лише кивнув та вирішив не ставити зайвих питань, але ось китобій зам’явся, що привернуло увагу чоловіка.

— Щось ще, Томасе? — запитав той, піднявши брову.

— Розумієте, я виявив у Колдбриджі ще дещо, а точніше... Декого. Вийшло так, що я пробирався через підвал і помітив в ньому камеру, у якій звучала музика із шарманки. Мене це зацікавило, і я вирішив перевірити, що там, після чого побачив, що в ній тримають того самого вбивцю. Тобто, ту вбивцю. — Дауд декілька разів моргнув, подякував Томасові за інформацію і лишився наодинці зі своїми думками. Ось куди зникла дівчина на два місяці: її схопили наглядачі. Він міг надзвичайно легко її вбити, ослаблену та повністю незахищену.

Проте тієї ночі Дауд врятував її. Він притягнув майже бездиханне тіло в лігво китобоїв, виділив їй окрему кімнату та заливав дівчині до рота духовний бальзам П’єро, щоб та не померла від нестачі сил Безодні, а вона була на межі. Чоловік кожні дві години притуляв гарячі пальці до тонкої шиї та рахував пульс, якого майже не було. Дауд доглядав за принцесою, вбивцею, його конкуренткою, дівчиною, яка точно його ненавидить. Чому? Він не знав. Лерк щиро не розуміла асасина, але Томас підтримував його і допомагав у цій справі. І Дауд був вдячний. Лише через тиждень колишня принцеса нарешті отямилася.

Тоді чоловік дав їй вибір: вмерти від його руки або приєднатися до банди. Він розумів, що якщо відпустить її, то конкуренція знову повстане між ними, а Дауд не хотів цього. Через можливу втрату прибутку, звичайно. Чи можливо просто тому, що не хотів бути ворогами з нею?..

Вона згодилася. В неї насправді не було вибору, бо життя дівчина любила, незважаючи на всі перешкоди. Того ж дня вона надягнула туніку китобоя та чортову маску з гуми, через яку від неприємного запаху морщився ніс та сльозилися очі. Проте дівчина адаптувалася, як і всі китобої. Вона звикла до щоденних тренувань, практиці в магії наодинці з Даудом і до затишних вечірніх бесід з Томасом, який став їй другом за лічені дні. Звикнути дівчина не могла лише до настирливого пронизувального погляду лідера китобоїв. А через певний час вона сама й не помітила того, як почала слідкувати за ним у відповідь.

Їй подобалося спостерігати за тим, як він тренується. Дауд рухався спритно, правильно й красиво. Він не дозволяв собі помилок, промахів чи падінь. Чоловік завжди вбивав легко, чітко та абсолютно беземоційно. Іноді колишню принцесу дратувала ця стриманість майстра, їй хотілося хоча б раз побачити в ньому звичайну людину з почуттями. Чомусь вона вірила в існування серця, що швидко б’ється в його грудях. І воно було в чоловіка, хоча він і не визнавав цього. Дауд відчував його, коли дивився, як його нова підопічна відчайдушно намагається здолати свого партнера в тренувальній сутичці, як вона постійно заправляє за вуха волосся, бо те щоразу падає їй на лоб. Як вона посміхається, регоче і хапається за живіт від жартів Томаса.

І одного разу асасин, підпалюючи чергову сигарету, зловив себе на думці, що хотів би сам змушувати її сміятися. Він жахнувся. Застиг на місці, так і не обхопивши губами сигару. Лишив її спопелятись в тремтячих пальцях. Чоловік швидко намагався взяти себе в руки та викинути цю сентиментальну маячню з думок, але всередині нього вже розросталися блакитні квіти крізь товсті шари чорної гнилі. Десь в глибині душі він раптом усвідомив, що ще не все втрачено, що в нього є шанс на нормальне життя. Вбивця знайшов порятунок в її бездонному, постійно бурхливому океані сірих очей. Її губи були лікуванням, тихий стогін став регулярною потребою, а солодкий біль від подряпин на його спині змушував гарчати від задоволення.

Як вона взагалі змогла його пробачити? Забути про той вечір в Королівському палаці в Морлі. Просто раптово ледь відчутні дотики пальців чоловіка до її шкіри, його присутність, пронизливий погляд стали наркотиком для дівчини. Вбивця манив до себе, змушував палати такою нечестивою та абсолютно неправильною, але все ж любов’ю. Їй подобалося спостерігати за тим, як він владним голосом дає накази китобоям, як веде своїх людей за собою, як з холодом в очах прорізає ножем тіло жертви, наче масло, а після важкого дня заплутується пальцями із запахом сигар в її волоссі. Чоловік завжди був, як скеля — непохитний і стійкий, але одного вечора та побачила його без маски.

Дауд стояв посеред свого кабінету та витріщався на стіну з плакатами. Стакан з віскі в його руці неконтрольовано хитався, час від часу розливаючи коричневу рідину на підлогу. Чоловік був напружений, розгублений, і вперше дівчина бачила його таким. Вона, ще сонна, спустилася скрипучими сходами, тихо підійшла до нього ззаду та охопила міцний торс руками, але той навіть не ворухнувся. Дівчина відчувала, як колотилося його залізне серце, як давно застигла кров бушувала в його венах, як тремтіння пробивало змучене тіло. Очі ж чоловіка дивилися лише на один портрет. Дівчина нарешті наважилася розбити тишу та набрала в легені повітря, щоб запитати вбивцю про його тривоги, але той знищив мовчання першим:

— Все зміниться, Домінік, більше нічого не буде, як раніше. — Вона підібгала губи, обійшла чоловіка, вихопила стакан з алкоголем з його рук, поставила на стіл, а потім занурилася в очі Дауда. Господи, скільки ж болю там було… Його заполонив хаос, цілковитий безлад, який плутав думки та заважав тверезо думати. А може, виною цьому було спиртне. — Я вбив її, а вона натомість вбила віру в існування хоч чогось святого в мені. Все летить прямо в Безодню. — Колишня принцеса мовчала, дивлячись у підлогу, а потім перехопила його руку своєю і тихо промовила:

— Це не біда. — Чоловік з нерозумінням глянув на неї. — Ти можеш опустити руки, але я знайду спосіб підняти їх назад. Я завжди буду поряд, щоб нагадати тобі, за що варто знайти в собі сили боротися далі, ясно? — Той довго розглядав її лице, а потім ледь помітно кивнув і махом притягнув до себе, ховаючи лице зі шрамом в чорних хвилях волосся.

— Дякую, — хрипким, майже зірваним голосом сказав той, від чого в дівчини пробігли мурашки блідою шкірою.

Ніч огортала місто, але двоє зламаних, душевнохворих людей лікувалися один одним. Вони трималися за руки, мовчки зривали зі стіни забруднені кров’ю паперові плакати, залишаючи німий біль позаду. Сліпо йшли вперед, не бачачи світла, але знаходили його в сірих бездонних очах. І цілувалися, цілувалися, цілувалися, зализуючи щемлячі рани. А потім разом падали на підлогу, розчинялися один в одному і забували про все, віддаючись у солодкий полон гіркої ночі.