1

Тяжкі кроки бойового робота, схожого на сталевого павука, щедро обвішаного крупнокаліберними кулеметами, змушували червоний пісок під нашими ногами здригатися.

Наш загін ішов попереду нього, але велич цієї металевої машини для вбивств відчувалася навіть тоді, коли на неї не дивишся. Окрім важкого тупотіння, цьому сприяло гучне монотонне гудіння її дугових реакторів.

— Не подобається мені це, — буркнув Джимбо Джонс, викидаючи недопалок в одну з безчисленних дюн, що оточували нас. — Востаннє, коли залізяччя класу «Арахна» відправили на місію, ніхто не повернувся живим. Ніхто, окрім неї самої. Після загибелі всіх бійців ШІ-пілот просто розвернув робота і повернув його назад.

Я підняв очі на нього, окинувши поглядом свого побратима. Він був міцним дядьком, справжньою горою м'язів, і, незважаючи на те, що вік уже вкрив його бороду та довге волосся сріблястою сивиною, яка контрастувала з темною шкірою, Джимбо досі міг надерти зад будь-якій марсіанській тварюці.

Ми всі ненавиділи цю планету, але шляху назад не було. Купа ядерних воєн перетворила Землю на радіоактивну кулю, зовсім непридатну до життя, тож іншого вибору, окрім як пристосовуватися до існування на Марсі, у нас не залишилося.

Поки вчені та інші цивільні працювали в містечках під куполами, намагаючись створити якомога комфортніші умови для життя, ми — біологічно модифіковані для операцій на поверхні планети без використання скафандрів і кисневих балонів солдати, яких назвали «Ромулами», — досліджували кожен куточок Марса, вступаючи в бій із місцевою фауною, а часом навіть із флорою.

Сьогодні генерал Кейн — найдосвідченіший і найстаріший з усіх воїнів на Марсі — зібрав нас на брифінг, щоб видати завдання, виконати яке було майже неможливо. Але ми не мали права відмовитися. Така вже доля «Ромулів» — мовчки виконувати накази доти, доки не загинеш за інтереси своєї держави.

Хоча держав, як таких, давно вже не існувало. Лише кілька містечок-лабораторій, об'єднаних під спільною назвою «Афіна», які відрізнялися між собою лише порядковим номером.

— Сектор R-19 S-08 досі не досліджений, — у голосі генерала читалася неприхована злість через цей факт, коли його худорляве старече тіло схилилося над голограмою зазначеної ділянки Марса. — Ми ще нікого туди не відправляли, тож ви будете першопрохідцями на цьому клаптику Червоної планети.

— Деймоне, — мелодійний жіночий голос вирвав мене з лап спогадів про сьогоднішній ранок. — Ти взагалі з нами?

Джулія Дрейк — єдина жінка-«Ромул» у нашому підрозділі — підійшла до мене й поклала свою на вигляд тендітну, а насправді таку ж сильну, як і в усіх нас, руку мені на плече.

Я перевів погляд із піску, який до того роздивлявся. Чесно кажучи, це був не надто захопливий спосіб убити час дорогою до цілі. Поглянувши на неї, я побачив, що на смаглявому милому обличчі дівчини, обрамленому білявим волоссям, застиг ледь помітний стривожений вираз.

Уважні сіро-блакитні, майже металевого кольору очі вивчали мене так само пильно, як науковці досліджували кожну незвичну річ, яку ми знаходили на Марсі та приносили до лабораторій «Афін».

— Зі мною все добре, Джуліє, — кивнув я, приклавши всі зусилля, щоб усміхнутися. Чомусь саме в цю мить у мені зародилося погане передчуття. — Просто замислився.

— Про що? — вона схилила голову набік, наче намагаючись просканувати мій мозок і зрозуміти, про що я думаю. — Деймоне Броуді, кажи правду. Я завжди відчуваю, коли мені брешуть.

— Про те, яка ти гарна.

Тепер на моєму, а слідом і на її обличчі розквітли щирі посмішки.

— Таке відчуття, ніби в нашій «Афіні» живе справжня Афродіта.

Я помітив, як вона зніяковіла від несподіваного компліменту, який я озвучив лише для того, щоб не проговоритися про таку дурню, як погане передчуття.

Хоча заперечувати її вроду було неможливо. Я навіть якось думав запросити її на побачення до імпровізованого бару, який у нашому містечку називався «Діоніс». Але наш спосіб життя якось не надто сприяв романтиці.

— До потрібного нам сектору... — почав уголос розмірковувати Мін Лі — останній і найрозумніший член нашого загону, що йшов попереду нас. Тож усі погляди, включно з моїм, звернулися до цього високого хлопця з довгим чорним волоссям, зібраним у хвіст.

— Що за чортівня?! — голос Міна, який зазвичай залишався спокійним за будь-яких обставин, раптом наповнився подивом і тривогою.

Він різко присів і почав копирсатися в гарячому піску. Дрібні червоні піщинки розліталися навсібіч, поки він намагався дістати щось із чергової дюни.

— Що він там уже... — хотів було запитати я Джулію, але вона вже бігла до Міна та його невідомої знахідки із запальним азартом в очах.

У нашій професії це було цілком природно. Коли місію за місією тільки й робиш, що блукаєш серед одноманітних краєвидів, будь-яка цікавинка, незвична рослина чи навіть тварюка, яка намагається тебе вбити й поласувати твоїми земними мізками, викликає непідробний інтерес.

— Зачекай мене, Джуліє!

Я побіг за нею. Джимбо теж рушив слідом.

— На всяк випадок приготуйте зброю! — командним тоном, який зовсім не пасував «мозку» нашого загону, вигукнув Мін, коли ми були вже за кілька метрів від нього. — Я не знаю, що може нас тут чекати!

Усі послухалися.

Я зняв із кріплень на спині енергетичну гвинтівку, яка спокійно чекала свого часу, щоб пропалювати плоть марсіанської живності. Джулія вихопила з кобури лазерний пістолет. Джимбо міцніше стиснув уже обома своїми масивними руками крупнокаліберний ручний кулемет, який до того тримав однією. А Мін активував лезо своєї світлової катани, прокрутивши регулятор потужності на руків'ї.

Коли ми підійшли ближче, він кивнув Джимбо.

— Допоможи дістати.

Вони разом вхопилися за незрозумілий металевий предмет, частина якого завдяки старанням Міна вже виднілася на поверхні, й потягнули його вгору.

Коли знахідка остаточно виринула з піску, всі замовкли.

Під дюною ховалася пронизана крупнокаліберними кулями нагрудна плита броні, точно такої ж, яку носили й ми.

— Якщо цей сектор досі не досліджений, то звідки тут потрощена частина нашої форми? — нарешті озвучив я питання, що крутилося в голові кожного. — Ще й прострілена чимось на кшталт...

— Кулемета «Арахни», — закінчив за мене Мін, перевівши погляд із бронеплити на мене. — Ти ж це хотів сказати?

— Дідько! — вилаявся Джимбо, дістаючи з кишені цигарку. — Не знаю, як у вас, пані та панове, а в мене з'явилося кілька питань до генерала Кейна. І я не зроблю жодного кроку вперед, доки не почую відповіді.

— Хлопці, може, це якесь непорозуміння? — неохоче припустила Джулія. Схоже, їй не хотілося навіть думати про те, що генерал міг нам брехати. — Можливо, ми переплутали сектори. А той «Ромул», якому належала ця броня, загинув, коли...

Договорити вона не встигла.

Генератор голограм на корпусі «Арахни», яка зупинилася разом із нами, активувався, і над роботом з'явився мерехтливий блакитний силует генерала.

Його старе обличчя було перекошене такою люттю, якої я ще ніколи не бачив.

— Неважливо, коли він загинув, Джуліє! — гаркнув Кейн через динаміки. — Краще подумайте, коли загинете ви. А це, шановні «Ромули», станеться дуже скоро!

— Якого біса, Кейн? — Джимбо зробив крок уперед і наставив кулемет на робота. — Ти відправив нас досліджувати цей сектор, не сказавши ні слова про те, що тут уже загинув хтось із наших?

Ми всі стали поруч із ним, інстинктивно піднявши зброю, хоча чудово розуміли, що навряд чи зможемо бодай подряпати блискучий корпус «Арахни».

— Джимбо, ваше завдання — виконувати накази, а не ставити питання, — холодно відповів генерал. — Тож зробіть кілька кроків уперед. Інакше закінчите так само, як той бідолаха, чию броню ви знайшли.

— Пане генерале, дозвольте поставити ще одне питання, — промовив Мін, міцніше стискаючи катану. — Що чекає нас попереду? Якщо ми все одно приречені, можливо, захочемо обрати смерть у бою з «Арахною», а не якийсь інший, ще невідомий нам варіант.

— Твій допитливий розум завжди мене дратував, Міне.

Металеві лапи робота зробили крок у наш бік. Кулемети почали повільно прокручуватися.

— Але так і бути. Навіть якщо ви дізнаєтеся правду, розповісти її вже нікому не зможете.

Кулемети продовжували набирати оберти.

— Проте попереджаю: зробите хоч один крок до робота — і від вас залишиться лише фарш, який палюче сонце перетворить на гарячі котлети для місцевої фауни.

Від звуку кулеметних механізмів мороз пробіг по шкірі.

А тоді Кейн почав свій монолог — настільки пафосний, що він цілком міг би прикрасити будь-який старий блокбастер про божевільного лиходія.

— Я був одним із перших «Ромулів», яких, на відміну від вас, створили ще на Землі. Ще до того, як кілька старих бовдурів, що керували своїми державами, вирішили обмінятися ядерними ударами...

Ніякої таємниці в цьому не було. Усі знали, що керівні посади в кожній «Афіні» займали перші генетично модифіковані солдати, які стояли біля витоків дослідження та колонізації Марса. Це вже потім, коли стало зрозуміло, що кількох десятків «Ромулів» замало, нових учасників програми почали набирати серед інших верств населення — вчених, робітників, а згодом і серед тих, хто народився вже на Червоній планеті.

— Коли ми дісталися Марса, саме моє покоління досліджувало перші сектори, — продовжив Кейн. — Ми втрачали людей у кожній операції через місцеву флору та фауну, поки цивільні гинули в «Афінах» від голоду та невідомих хвороб. І ось одного дня я зі своїми хлопцями натрапив на сектор R-19 S-08.

Я озирнувся назад.

За нашими спинами лежала така сама червона пустеля, як і в більшості секторів Марса.

— Деймоне, я бачу, куди ти дивишся, — усміхнувся генерал. — На перший погляд тут немає нічого особливого. Але варто вам зробити лише кілька кроків уперед — і ви опинитеся там, де не вижив і не виживе ніхто, окрім мене.

На голограмі було видно, як Кейн нахилився кудись убік і взяв у руку ніж.

— І навіщо тобі ніж?! — випалив Джимбо, вже тримаючи палець біля спускового гачка. — Ти за сотні кілометрів звідси. Порізати нас усе одно не зможеш.

Не відповівши ні слова, генерал провів лезом по своїй долоні й кров тонкими цівками потекла вниз його рукою.

І тоді сталося те, чого ніхто з нас не очікував.

Коли одна з краплин дісталася зап'ястка, на шкірі чоловіка багряним сяйвом проявився дивний знак. Він нагадував наскельні малюнки, які ми часом знаходили в марсіанських печерах.

— Це те, що захищає мене, вас, інших керівників «Афін» і цивільних, — із захопленням промовив Кейн, дивлячись на знак. — Мітка бога.

— Та що ти верзеш?! — не витримала Джулія. — Божевільний виродок! Ти погрожуєш нам смертю через сектор, який знаходиться за кілька метрів звідси? Що в ньому такого?

Генерал підняв руку, демонструючи знак, а потім сказав фразу, після якої я остаточно переконався, що старий давно з'їхав з глузду.

Питання залишалося лише в тому, коли саме це сталося.

— Бог, Джуліє. Там бог, якому я принесу вас у жертву.

У ту ж мить кулемети «Арахни» ожили й свинець обрушився на нас під акомпанемент оглушливого тріску.

Машинально кожен із нас відскочив назад, не очікуючи, що пісок під ногами раптом зникне.

Наступні кілька секунд ми провели у вільному падінні.

З глухим ударом я першим гепнувся на землю. Майже одразу поруч приземлилася Джулія, потім Джимбо і, нарешті, Мін.

У голові паморочилося, тому я не встиг роздивитися дивний предмет, який полетів услід за нами.

— Саме тут багато років тому опинився і я, — голос Кейна загримів із динаміків «Арахни», увімкнених на максимальну гучність. — У цій ямі, над якою, як і тоді, прихована ілюзія піску. Тут загинули мої побратими. А я став обраним.

Тепер уже ніхто не сумнівався, що він божевільний. Залишалося лише зрозуміти, яка частина його історії — марення, а яка справді сталася.

— Бог дарував мені свою мітку та благословив усі «Афіни», — продовжив генерал. — В обмін на те, що час від часу найсильніших воїнів приноситимуть йому в жертву. Саме завдяки цим жертвоприношенням зникли всі марсіанські хвороби.

«Арахна» підійшла ближче до краю ями, а її голограма нависла над нами.

— Кейн, старий ти хрін! — гаркнув Джимбо, прикурюючи цигарку. — Якщо в тебе залишилася хоч крапля честі, приїдь сюди й добий нас власноруч!

— Вас знищить бог, — спокійно відповів генерал. — Ви загинете, щоб жили «Афіни».

Чесне слово, якби я міг вдарити його через голограму, пика цього релігійного фанатика вже кілька разів зустрілася б із моїм кулаком.

— Тим паче ви вже викликали його, — додав Кейн і показав рукою в центр ями. — Дякую за службу, Міне Лі.

Я швидко озирнувся довкола.

Тепер стало зрозуміло, куди саме ми потрапили.

Стіни глибокої ями були складені з криваво-червоного каменю, вкритого різьбленими зображеннями невідомих істот, рослин і ще бозна-чого. Посередині знаходився дивний кам'яний постамент.

У ньому були вирізані канавки, якими в чашу, зроблену з людського або дуже схожого на людський черепа, стікала кров.

Кров із відірваної ноги.

Ноги, взутої в такий самий металевий чобіт, який носив кожен із нас.

Ось що впало слідом за нами.

Я перевів погляд на ноги своїх товаришів і завмер.

Мін сидів біля стіни.

Однієї ноги в нього більше не було.

Тепер я зрозумів, за що саме Кейн йому подякував.

Усі препарати, які перетворили нас на надсолдатів, давали безліч переваг, але регенерація до цього списку не входила.

Попри запаморочення, я кинувся до нього.

— Паршивий сьогодні день, чи не так, Деймоне? — усміхнувся Мін крізь біль, знайшовши сили підняти на мене очі. — Краще б я з ранку до вечора сидів у «Діонісі».

— Ще посидимо, — відповів я, хоча сам не вірив у власні слова. — Щоб нас тут не чекало, ти ще прикриватимеш наші спини.

Я забрав у нього світлову катану, а натомість простягнув свою гвинтівку.

— Було б крутіше зробити собі сеппуку, — на його обличчі промайнула щира посмішка. — Але застрелитися теж варіант. Доведу, що я справжній фанат того старого земного гурту Nirvana.

— Не поспішай на зустріч із кумирами, друже, — я поплескав його по плечу й увімкнув нову для себе зброю. — Побачиш якусь тварюку — стріляй.

Катана була звичною зброєю Міна. У його руках вона перетворювалася на інструмент смертоносного танцю. Під ритм музики, яку він чув лише у власній голові, він розрубував місцевих істот одну за одною.

Часом це були невеликі ящірки з металевими зубами. Часом — живі ліани з отруйним слизом на листках.

Але нікому ще не вдавалося навіть торкнутися його.

Я ж звик стріляти, тому не був упевнений, що під час першої ж сутички не відрубаю собі чогось цією клятою катаною.

Джулія підбігла ближче й стала позаду мене.

— Деймоне, я бачила на Марсі купу всякого, але це місце... — прошепотіла вона так тихо, що почути міг лише я. — Воно мене лякає.

Мене теж.

Настільки рукотворних споруд на цій планеті я ще не бачив. Максимум — наскельні малюнки або дивні кам'яні статуетки.

— Все буде добре, Джуліє, — вкотре сказав я те, у що сам не вірив. — Ми...

— Кейн, трясця твоїй матері! — знову загорлав Джимбо, перебиваючи мене. Цигарка все ще стирчала в нього між зубами. Дивно, що він не загубив її під час падіння. — Ти бісове сцикло! Якщо твій бог справді існує, то зберись нарешті й прийди сюди особисто! Спробуй принести нас у жертву власними руками!

— І що б це змінило? — голос Кейна звучав уже радше втомлено, ніж розлючено. — Саме ці жертвоприношення не дають людству в «Афінах» вимирати від хвороб та нападів місцевої фауни. Бог захищає нас. А ми лише годуємо його такими, як ви.

У місцевих архівах період перших десятиліть колонізації називали «Кривавим початком».

Тоді щодня гинули люди.

Від голоду.

Від хвороб.

Від марсіанських істот.

А потім усе раптово змінилося.

Якщо ми виберемося звідси живими, історикам буде над чим поламати голову.

— І тепер ви зустрінетеся з богом особисто, — продовжив генерал майже радісно. — Він сам обірве ваші життя. Лише так його можна нагодувати.

Його голос став урочистим.

— Через три...

По спині пробіг холодок.

— Дві...

Усі інстинктивно підняли зброю.

— Одну краплю крові.

І справді.

Саме в цю мить остання крапля крові з відірваної ноги Міна впала до черепа-чаші.

Плюскіт пролунав неприродно голосно в раптовій тиші.

А потім усе навколо почало змінюватися.

Спочатку з'явилося низьке монотонне гудіння. Потім небо над нами забарвилося в неприродний криваво-багряний колір.

Мені здалося, ніби сам простір стиснувся в одну точку, намагаючись розчавити наші нутрощі. За мить він різко розширився назад.

Світ хитнувся. Повітря стало важким.

А тоді ми побачили ЙОГО.

На місці жертовного постаменту стояла істота, схожих на яку ми ніколи не зустрічали.

Величезна маса чорної матерії, наче сама темрява набула форми, віддалено нагадувала восьминога, хоча це порівняння було занадто людським для чогось настільки чужого.

Червоні очі повільно ковзали по від одного «Ромула» до іншого.

Довгі щупальця беззвучно повзли по стінах святині.

У голові промайнула стара земна теорія про те, що восьминоги мають позаземне походження. Тепер вона вже не здавалася такою смішною.

— Дивіться на свого нового бога, земляни! — майже верещав від захвату Кейн. — І віддайте себе йому в жертву!

Ні. Якщо нам судилося загинути від цього чудовиська, то точно не як жертвам.

Як воїнам.

Саме тому першим відкрив вогонь Джимбо.

Тримаючи цигарку в зубах, він натиснув на спусковий гачок свого кулемета й свинцевий потік ударив по чудовиську.

Істота навіть не звернула уваги. Одне зі щупалець повільно потягнулося до Міна.

Тоді до бою вступив і я.

З гвинтівки полетіли енергетичні заряди.

Слідом заговорила зброя Джулії.

Кожне влучання на мить розривало чорну плоть. Зсередини пробивалося червоне світло, але вже за кілька секунд рани затягувалися, наче їх ніколи й не було.

І все ж цього короткого проміжку вистачило, щоб я побачив щось усередині.

Дивний пульсуючий орган.

Щось на рівні інстинктів підказувало мені, що саме він є слабким місцем цієї істоти.

Проблема була лише одна - наша зброя не стріляла достатньо швидко.

Ми могли або пробити плоть, або влучити в орган, але не обидва разом.

І тоді я підняв погляд угору.

До краю ями.

До «Арахни».

І раптом зрозумів, яка зброя здатна вбити бога.

Кулемети бойового робота.

Сотні куль за секунду.

Цього мало вистачити.

Я повернувся до Міна.

— «Арахну» можна перевести на ручне керування?

Він ледь підняв голову.

— Так... — прохрипів він. — Але для цього треба потрапити всередину й підтвердити, що ти «Ромул».

— Як?

— Моєю катаною зріж блокатор дверей... Потім дістанешся панелі керування...

Він раптом замовк. Очі закотилися.

Я подумав, що Мін помер, але за кілька секунд він знову прийшов до тями.

— Там буде голка... Аналізатор крові... Проколеш палець... Система визначить модифікації... І «Арахна» перейде під твій контроль.

Він важко вдихнув.

— Тоді ти зможеш стріляти достатньо швидко... щоб ця гидота не встигала відновлюватися...

— Ти вже все зрозумів? — запитав я, намагаючись усміхнутися.

Але обличчя Міна раптом стало суворим.

— Тікай!

Він підняв мою гвинтівку й націлив її на чудовисько.

Я не відразу зрозумів причину такого поспіху та варто було підняти очі, як усе стало ясно.

Одне з бридких щупалець уже нависло над нами.

Ледве встиг відскочити вбік, але Мін не зміг, тому що у нього не було ноги.

Чорна плоть миттєво обвила його тіло.

Попри це він продовжував стріляти.

Постріл за пострілом.

Постріл за пострілом.

Наче намагався забрати із собою хоча б частинку цього божевільного світу.

Потім почувся хруст.

Мерзенний.

Огидний.

Такий, від якого холоне кров.

Щупальце стискалося все сильніше, ламаючи кожну кістку в його тілі, а потім потягнуло Міна до величезного дзьоба, прихованого серед чорної маси.

За мить чудовисько почало його жувати.

— Міне... — ледве чутно прошепотів я.

Але часу на скорботу не було.

— Швидко до мене!

Поки тварюка смакувала нашим товаришем, Джимбо та Джулія підбігли ближче.

Я швидко виклав свій план.

Піднятися нагору.

Дістатися до «Арахни».

Захопити керування.

І перетворити цього клятого «бога» на решето.

План був простим.

Майже самогубним.

Але іншого в нас не було.

— Краще спробувати здохнути в бою, ніж просто чекати смерті, — посміхнувся Джимбо, розминаючи затерплі зап'ястки. — Зі щитом або на щиті!

Ми рвонули до стін.

Кожен у свій бік.

Так чудовиську було складніше схопити нас усіх одночасно.

Чіпляючись за різьблені орнаменти, ми швидко дерлися вгору.

Переваги проєкту «Ромул» давалися взнаки.

Звичайна людина навряд чи подолала б навіть половину цього шляху.

Раптом по спині пробігли крижані мурахи.

Я озирнувся.

Щупальце.

Воно підкралося до мене абсолютно безшумно і майже торкнулося.

— Ось і все.., — думка промайнула в голові й одразу ж зникла.

Загримів кулемет.

Джимбо.

Він буквально засипав свинцем щупальце, змусивши істоту переключити увагу на себе.

Ми з Джулією пришвидшилися й за кілька хвилин вибралися на поверхню.

І там нас уже чекав новий ворог - «Арахна».

Кулемети робота почали повільно розкручуватися, готуючись до стрільби, але раптом із глибини храму вирвався дивний імпульс.

Я навіть не знав, як його описати.

Він одночасно нагадував звук, світло, електрику і щось таке, для чого людська мова просто не мала слів.

Я озирнувся.

Джулія була поруч.

Бліда, налякана, але жива.

Джимбо поруч не було.

Лише несамовитий крик разом із цілим потоком добірної лайки долинув ізнизу.

Потім усе стихло.

Ми втратили ще одного побратима.

— Джуліє! — викрикнув я. — Ми виберемося! Клянуся!

Я сам не вірив у власні слова, але мусив сказати їх хоча б для неї.

Наші погляди піднялися до голограми Кейна.

І тут сталося щось дивне.

Генерал корчився від болю. Його тіло тремтіло. Обличчя перекосилося так, ніби кожну клітинку пронизували розпечені голки.

— Ви... розлютили... бога... — прохрипів він.

А потім упав.

Замертво.

Його останній погляд був спрямований уже не на нас, а кудись за наші спини.

Наче він побачив власну смерть.

— Дистанційне керування розірвано, — пролунав байдужий голос бортового комп'ютера. — Оберіть спосіб керування.

— Значить, ніякого ШІ не було... — голос Джулії тремтів від люті. — Усі ці роки «Арахною» керував Кейн.

— Джуліє...

Я хотів відповісти, та земля під ногами затремтіла й пісок почав осипатися.

Храм прокинувся, а разом із ним підіймався й «бог».

— Біжимо до робота! Це наш останній шанс!

Ми кинулися вперед.

Поки інопланетна істота повільно вибиралася зі свого лігва, ми встигли дістатися до «Арахни».

Підстрибнувши до дверей, я одним ударом світлової катани зрізав блокатор.

На диво, навіть нічого собі не відрубав.

Двері відчинилися й ми буквально влетіли всередину.

Кабіна виявилася набагато меншою, ніж я очікував, тож панель керування знайшлася одразу. Голка теж.

Я зробив усе так, як казав Мін.

Проколов палець.

Крапля крові впала на аналізатор.

Кілька секунд нічого не відбувалося.

А потім пролунав голос системи:

— Генетичну модифікацію підтверджено. Передача керування виконана.

Я стиснув зуби.

— Спи спокійно, брате...

Джулія стала поруч і міцно притулилася до мене.

— Пообіцяй мені дещо, — тихо сказала вона.

— Що саме?

— Якщо ми виживемо... це буде наша остання місія. Я не хочу втратити ще й тебе.

Я не встиг відповісти, тому що «бог» повністю вибрався на поверхню.

Його червоні очі дивилися на нас, як на здобич.

На жертву, яка лише відтягує неминуче.

— За Джимбо і Міна! — вигукнув я, активуючи режим повного вогню. — Сьогодні Марс залишиться без свого бога!

Усі кулемети «Арахни» ожили одночасно й свинець ринув суцільним потоком.

Я бив прямо туди - у той дивний орган усередині чорної плоті. Туди, де ховалося серце чудовиська.

І цього разу швидкості вистачило.

Кулі рвали плоть швидше, ніж вона встигала відновлюватися. Червоне світло виривалося назовні дедалі сильніше. А потім орган луснув.

Істота здригнулася. Щупальця забилися в конвульсіях. Уся чорна маса почала розтікатися по піску.

За кілька хвилин від бога залишилася лише велетенська чорна калюжа.

Посеред якої лежало його понівечене серце.

— Все скінчено? — тихо запитала Джулія.

Не встиг я відповісти, як орган вибухнув. Хвиля енергії відкинула «Арахну» на кілька метрів назад.

Панель керування засипало іскрами, а потім усе стихло.

Цього разу остаточно.

Я подивився на Джулію і вперше за весь цей день усміхнувся по-справжньому.

— Тепер так. Все скінчено.

— Людству буде важко без свого бога.

— Можливо, — кивнув я. — Але тепер наше майбутнє залежатиме від людей, а не від жертовників і фанатиків.

Я обійняв її - після всього пережитого це здавалося дивно правильним.

— То що, сходиш зі мною на побачення до «Діоніса»?

Джулія усміхнулася.

— Я не проти.