Історія 8. Словники, жести та бюрократичне коло пекла

У Португалію я летіла, гордо тримаючи під пахвою свій диплом викладача іноземних мов та сертифікат IELTS. Я наївно вважала, що з моєю вільною англійською не пропаду в жодному куточку Європи. Ха! Португальська провінція швидко охолодила мій академічний гонор. Виявилося, що англійська мова в тутешніх краях має приблизно таку ж цінність, як знання давньоєгипетських ієрогліфів. Нею не розмовляв абсолютно ніхто: ні в чергах, ні в супермаркеті, ні в школі, куди ми прийшли влаштовувати дитину, ні на співбесідах. Постійно користуватися перекладачем на телефоні теж не дуже хотілося, адже він тоді інтерпретував усі слова по-своєму, часто втрачаючи суть розмови. Тож мені не залишалося нічого іншого, як увімкнути режим експрес-еволюції і вивчати португальську на ходу, просто в процесі виживання.

Моєму чоловікові ж у мовному плані нереально пощастило. З першого дня переїзду він пішов працювати на фабрику під опікою нашого друга. І в будь-якій спірній ситуації той миттєво перетворювався на особистого дипломата й перекладача в одній особі. А там, де не вистачало слів, у хід йшла стара добра і безвідмовна мова жестів. Як показала практика, за допомогою пари виразних помахів рук у Португалії можна пояснити і будову Всесвіту, і тонкощі ремонту верстата.

У мене ж усе просувалося зі скрипом. Особливо це стосувалося роботи. Я чесно намагалася знайти щось пристойне в найближчому місті, але реальність швидко дала мені щигля по носі. Тутешній ринок праці зустрів мене класичним бюрократичним парадоксом, гідним найкращих антиутопій: щоб влаштуватися на нормальну посаду, тобі потрібна резиденція (дозвіл на легальне проживання), а щоб отримати резиденцію – офіційний контракт від роботодавця. Це замкнений колообіг документів у природі здатний довести до сказу будь-якого притомного іноземця.

Саме тому перша робота мігранта не давала самореалізації чи пошук покликання. Це був банальний квиток у легальне майбутнє. З мінімальною зарплатою і головним болем. Але й за цей шанс доводилося чіплятися, як за останню соломинку, бо це був єдиний шлях легалізуватися.

Мені, можна сказати, посміхнулася доля. За протекцією знайомих земляків, які вже обжили тутешні інституції, я подала резюме в будинок для літніх людей. За тиждень пролунав дзвінок із запрошенням на співбесіду. Зазубривши кілька чергових португальських фраз, натягнувши на обличчя посмішку на всі тридцять два і випромінюючи залізобетонний позитив, я пішла здаватися. І – о диво! – мене взяли помічником кухаря.

Моїй радості не було меж: головне, що не доведеться доглядати за лежачими пацієнтами, адже за розповідями знайомих я знала, яка це важка й виснажлива праця. Я щиро вважала, що витягла щасливий квиток. Проте ейфорія тривала недовго. Як згодом з’ясувалося, португальська професійна кухня – це теж далеко не курорт, особливо коли ти емігрантка.

У перший же день мені видали білу форму, виділили персональну шафку і ощасливили новиною: обіди для персоналу безкоштовні. Керівництво закладу виявилося неймовірно людяним – вони моментально допомогли мені з усіма паперами для подачі на першу резиденцію, не робили проблем із лікарняними чи вихідними і всіляко підтримували мої незграбні кулінарні кроки. Але варто було мені переступити поріг самої кухні, як затишне життя закінчилося, і для мене почався мій персональний, щоденний сиквел «Рабині Ізаури»…