Історія 7. У преріях дитячого садка

На момент нашого переїзду до Португалії, нашому синочку виповнилося п’ять років – класичний вік для дитячого садка. Недовго думаючи, ми взяли документи, вирушили до найближчого закладу і… попросилися до школи. Спокійно! Це не помутніння розуму від емігрантського стресу й не передчасний штурм граніту науки. Просто португальська освітня система влаштована так, що дитячі садки (jardim de infância) майже завжди інтегровані в початкові школи. Вони можуть розташовуватися як в окремому приміщенні, так і в спеціально обладнаних кабінетах тієї самої будівлі.

Сама триповерхова будівля була невеликою, але вражала європейською охайністю й майже стерильною чистотою. Вона нагадувала неприступну, але симпатичну фортецю: її оперізував двометровий паркан, за яким ховалися сучасний дитячий майданчик і акуратний міні стадіон.

 Увесь перший поверх ділили між собою наймолодші учні та дошкільнята: тут облаштувалися дві групи дитячого садка і два перших класи. Старші учні (з другого по четвертий класи) займали верхні поверхи. Кімната, де навчався мій син, була завалена всілякою наочністю та яскравими плакатами. Іграшок, щиро кажучи, було небагато, але кожна з них мала чітку освітню мету. Більшість занять, за європейською традицією, проходила не за партами, а в загальному колі на м’якому пухнастому килимі.

Особливо мене вразив підхід до інклюзії. Окрім виховательки та няні, у групі працювала спеціальна помічниця для роботи з дітьми з особливими освітніми потребами. Разом із моїм сином у групу ходила чарівна дівчинка з синдромом Дауна, і те, з якою неймовірною ніжністю, турботою та повагою до неї ставився весь персонал і діти, викликало в мене щире захоплення.

Наша вихователька виявилася жінкою серйозною: без зайвих сюсюкань, у міру суворою, але дуже уважною та приємною в спілкуванні. Щоправда, з моїм сином у них з першого дня виросла глуха стіна – хлопчик не розумів жодного слова португальською. Мої мовні здобутки на той момент теж тупцювали десь на рівні плінтуса. Тому наші перші батьківські збори нагадували сеанс відчайдушного сурдоперекладу: ми обговорювали розвиток дитини за допомогою диких жестів та красномовних поглядів. Іноді, щоб не здаватися зовсім безпорадною, я напускала на себе максимально розумний вигляд і завзято кивала головою, майстерно імітуючи, що вловила кожну деталь складної португальської мови.

Безпека в закладі була на висоті мілітарі-стандартів. Садочок відчиняв браму о сьомій ранку, а рівно о восьмій ворота школи замикалися на важкий замок. Будь-який вхід стороннім на територію категорично заборонявся аж до 16:30. Як на мене, це ідеальне рішення, яке  рятувало від вічної батьківської тривоги за безпеку дитини. 

Загалом португальські будні малюків багато в чому схожі на українські: розвивальні заняття, галасливі ігри, обіди в їдальні та нескінченні прогулянки на свіжому повітрі. Але є дві суттєві відмінності. По-перше, тут немає тихої години. Ліжечок у кабінетах ви не знайдете взагалі – дітей просто ніхто не примушує спати. По-друге, замість традиційного підвечірку тут передбачено два легкі ланчі (о 10:00 та о 15:00), під які батьки мають зібрати «перекус»: йогурт, фрукти чи печиво. Проте не думайте, що туди можна покласти що завгодно. Адміністрація стежить за цим із суворістю цербера: жодних цукерок, шоколаду чи інших цукрових бомб –  усе це під суворою забороною.

Гарячий обід складався з традиційного португальського супу (який після нашого борщу здався нам рідким овочевим пюре), м’ясної або рибної страви з гарніром і десерту, де замість тістечок давали фрукти або желе. Моєму домашньому гурману, який звик до маминих кулінарних шедеврів, спочатку було важко перелаштуватися, але з часом уся наша родина щиро полюбила деякі страви португальської кухні.

Що по-справжньому вразило, так це те, що за мінливої погоди, з усіма її сезонними вірусами, мій син занедужав лише один раз. Для дитини в період адаптації – результат просто космічний. Секрет крився в місцевій філософії оздоровлення: персонал не панікував через відчинені вікна; дітей активно загартовували, стежили за гігієною та не кутали в три шари одягу при першому подиху вітру.

Проте без ложки дьогтю не обійшлося. Перед самими літніми канікулами вихователька викликала мене на серйозну розмову і почала наполегливо рекомендувати не віддавати сина у перший клас, а залишити його в садочку ще на один рік – мовляв, для «повної мовної адаптації». Але оскільки наша група була різновіковою (від трьох до п’яти років), і більшість дітей теж ледь зв’язувала два слова португальською, ми з чоловіком пішли на принцип. І категорично відмовилися консервувати дитину в цьому середовищі, розсудивши, що серед однолітків-першокласників він заговорить новою для нього мовою значно швидше.

І наше батьківське чуття не підвело! Перейшовши до першого класу, малий не просто швидко влився в колектив – за кілька місяців він став одним із найкращих учнів у класі й защебетав португальською так впевнено, що ми з чоловіком лише в захваті спостерігали за ним. Нам до такого рівня було ще далеко…