Тисяча і одна ніч

Зазирніть на базар, де заморський товар.

Кардамоном пахтять ряди.

А шовків, а сукна,

Головне ж — не ціна,

Не вагайся і торг веди.

А музика розмов,

Хоч пірнай стрімголов

У барвистий потік людей.

І неси крізь роки

Ці вогні, ці зірки

Знаменитих арабських ночей.

(з пісні “Арабських ночей”)

Гаррі зі скорботою споглядав Тома, а точніше його легеньку мантію з шифону. Він вкотре зітхнув, і вкотре марно посовався на розпеченому камені, на якому сидів, як ніби це могло допомогти йому трансфігурувати власний одяг, або ж повернутися в минуле (ага, ще раз, але не на півстоліття, а на кілька годин), щоб попередити себе дурня:

1. Не пручайся і вдягни ту мантію — не важливо, що вона жіночого крою.

2. Згадай оцінки Макґонеґел, не будь самовпевненим, тобі не вдасться трансфігурувати одяг.

3. Твоя ґрифіндорська (ослина, на думку Тома) впертість, не дасть тобі визнати перед ним свою неправоту і попросити про допомогу чи хоча б здатися і купити місцевий одяг. 

4. Не покладайся на охолоджувальні чари, при такому кліматі вони — плювок в обличчя магії. 

5. Арабська спека — воістину родичка пекельного вогню.

Але за законами жанру, шанс повернутися в минуле, щоб виправити фатальну помилку, випадав лише раз на долю кожного героя. Гаррі свій уже витратив. Тож тепер він сидів у важких, мокрих від поту мантіях, призначених для лондонського прохолодного клімату, які тепер неприємно липли до шкіри (і здавалося, віддере він їх лише разом з нею). При цьому з палички Гаррі обдавало холодним повітрям, яке ні на градус не зменшувало температуру його тіла, а лише підкреслювало пекельну спеку арабського міста і неприємно морозило піт. 

Дихати було складно через пісок, що не встиг осісти після нічної пилової бурі, тож кружляв у повітрі маленькими вихорами, м’яко лягаючи на бархани, щоб за мить знову здійнятися від найлегшого подиху вітерця. А саме повітря було важким, насиченим вологою, п’янкими ароматами спецій та пахощів з ринку поблизу. Звідти чувся гул найрізноманітніших говірок і вигуки продавців, що зазивали поглянути на свій товар, на всю розхвалюючи його, або ж уже завзято торгувалися з покупцями. Сам базар здалеку виблискував своїми вузенькими вуличками, захаращеними різнобарвною всячиною, та душними натовпами гарячих людських тіл. Гаррі вже знав, що там буде ще більше пекло. 

Врешті він розізлився, плюнув на все і прибрав чари охолодження — помирати так з гідністю. Треба знайти ту ворожку, вислухати чергове пророцтво для Тома й забиратися звідси. І треба ж було міні-Волдеморту захотіти пертися аж у пустелю заради чергової маячні. Ото ще фанючка гороскопів і матриць долі. Але небезпечна фанючка, за якою потрібне пильне око. І на жаль, доля вирішила, що це буде око Гаррі, а тому закинула його в 40-ві. За що?! Хоча варто визнати, що Том чомусь був приємним для ока, зачаровував навіть. Звісно, справа не в його красі. Тобто Гаррі не вважав його привабливим. Точніше, об’єктивно кажучи, Том мав приємну зовнішність, врешті-решт у Гаррі є очі, а недо-Волдеморт на фоні дюн виглядав так, немов сам був тутешнім божеством загробного світу на кшталт Осіріса, або ж як мінімум якимось демоном пустелі, але це не…

— Ми можемо вже рушати чи ти ще не закінчив себе жаліти? — у роздумах Гаррі навіть не помітив, як ця зміючка до нього підкралася. — Твоя гаряча дупка вже достатньо підгоріла, щоб попросити мене про послугу? Чи ми й надалі вдаватимемо, що біля мене немає конаючого від спеки віслюка? — диявольськи красива брова вигнулась у насмішкуватому запитанні.

— Мерлін, Томе, не кажи слово “дупка”! — Гаррі аж пересмикнувся від картинки в голові, як це саме слово каже безноса версія Реддла. — До того ж твої жарти про мою “дупцю” такі ж жалюгідні, як і цей віслюк поруч з тобою, — врешті визнаючи поразку, тяжко зітхнув він.

— Хто сказав, що я жартую? — а ось тепер Том уже нахабно порушував особистий простір Гаррі, змушуючи його підвестися й відійти від гріха подалі. — Твоя “дупця” об’єктивно гаряча, — (як Гаррі тепер це розчути?) — І хіба ти помічав за мною неймовірне почуття гумору? — (Знову ця посмішка, зрадливо чарівна, Мерліне, поможи). — На жаль, це мій єдиний недолік, але врешті ніщо не може бути ідеальним…

—  Томе, я тисячу разів казав, я не… — Гаррі вже буквально задкував від Реддла, та враз забув усі свої заперечення, і завмер на місці, мов вкопаний, коли відчув, як його мантія раптом стала атласною. — Мерлін і Моргана, дякую! — а ось тепер він був готовий кинутись обіймати свого демона пустелі, але здоровий глузд благо ще не розплавився під цим пекучим екваторним сонцем.

— Не варто подяк. Гаррі, я ж казав, що це буде послуга, а не благодійність, отже, вона матиме свою ціну, — Том знову підійшов впритул, але на цей раз Гаррі застиг заворожений, — і скоро я її тобі назву.

— Диявол, — на видиху.

— Дякую за комплімент, ходімо вже, — і знову ця згубна посмішка в голосі.

***

Ринок був саме таким, як Гаррі боявся. Душним, тісним, жарким, захаращеним. Виникало відчуття, ніби вони увійшли в пащу дракона, який дихав на них жаром і нависав нерівними рядами зубів-товарів, що здіймалися хиткими вежами вгору. Люди штовхалися, тіснилися, випадково зачіпали один одного товарами, кричали, жалілися, торгувалися, сміялися, поспішали, вибирали, шукали, пліткували. Ринок вирував, пашів життям і спекою. Для Гаррі всього було занадто багато. Ніби він знову опинився в тісній комірчині під сходами, але неймовірно душній, і темрява була живою. 

Том ішов поруч теж трохи скутий, але причина була не в захаращеному просторі, як у Гаррі. Адже він, як завжди, з жадібністю притрушеного дослідника всотував в себе найменші деталі навколо, вдихав життя ринку на повні груди, закарбовував собі його знання, поглинав його таємниці. Йому було цікаво все. Він торкався тканин, нюхав спеції, заглядав у золоті лампи (джина шукав чи що?), прислухався до чужих розмов, вголос розмірковував про заклиначів змій (чи були вони сквибами з роду Слизерина, чи, можливо, чарівними зоологами під прикриттям). Але при цьому його тіло було напруженим, і ніби намагалось стиснутися під поглядом перехожих. Якби не було так нестерпно спекотно, Гаррі б розгадав таємницю його не зовсім типової поведінки, але натомість він лише мовчки закочував очі на тисячу й одну неймовірну магічну теорію, які потоком лилися з вуст супутника, і намагався якнайшвидше дістатися до цілі. 

Усе на нього тиснуло, і відчуття замкненого простору душило разом зі спекою, не рятував навіть клаптик неба, що виднівся вгорі. У голові дурманом витала єдина думка: після такого досвіду його анімагічною формою буде верблюд. Тільки уявіть: має цілих два горби води завжди при собі (там же вода в них чи що?), не відчуває спеки і може плюватися слиною в будь-які красиві пики, якщо вони йому намуляли очі.

***

Ворожка виявилася молодою привабливою дівчиною, наскільки Гаррі міг судити по її темних, як арабська кава, очах, адже лише їх і було видно поза одягом. Вона нагадувала чи то представницю маґлівського народу ромів, чи то арабських танцівниць. У шатрі застигла напівтемрява, а замість повітря клубочився різноколірний дим. Гаррі сподівався, що то хоча б від кальяну, а не якийсь дурман чи отруйні випари. Увесь одяг жінки хоч і був з ефірних кольорових тканин, але своєю багатошаровістю і деякою дивакуватістю навіть як для чужоземного вбрання нагадував Гаррі про професорку Трелоні. А може, таке враження складалося через безліч намиста із кісток та золотих монет, яке торохтіло на різний штиб при її найменшому порусі. У будь-якому випадку, Гаррі одразу відчув, що згадати Трелоні перед ворожінням — то поганий знак.

— Мархабан, — з яких пір Том заговорив арабською? Стоп! Тобто Гаррі не розумітиме, про що вони говоритимуть? Дідько, як він так прорахувався!

— Здрассстуйте, — відповіла та, і спочатку Гаррі аж засяяв посмішкою, зрадівши, що зрозумів гадалку, а потім він зблід, як і Том, адже жінка відповіла парселмовою. — Для нас трьох найбільш зручно буде спілкуватися саме мовою змій, ви так не думаєте? —  Вона відійшла вглиб шатра, і тепер здавалося, ніби то голос темряви клубочився димом, а зовсім не людини, однак Гаррі з Томом не наважились пройти далі за нею, завмерши на вході. — Ви гадали, я не впізнаю породженого змією і того, кому він передав свою мову разом з поцілунком смерті? —  А тепер голос ще й відлунював, як ніби попередніх спецефектів було не достатньо, щоб Гаррі вкрився холодним потом, але вже не від спеки. — І ні, я не з роду Слизерина, — звернулась вона до Тома (добре, що попередила бейбі-Волдеморта, а то він, очевидно, не дуже зрадів перспективі зустрічі з ріднею, і все могло б закінчитися сестровбивством). — Мій дар допомагає мені говорити з вами мовою, якої я не відаю, бо так треба, бо так того бажають карти й доля, сама магія говорить через мене і мою внутрішню чакру, — ну от, тепер не внутрішнє око, як у Трелоні, яке чомусь обов’язково треба розплющити, а внутрішня чакра. Очі хоча б не такі балакучі, і дають справжні пророцтва раз на сто років. І де в біса взагалі знаходиться та чакра?

Гаррі зрозумів, що всю таємничу і трохи притрушену промову витріщався на жінку, як заворожений, і відмер, нервово відкашлявшись і краєм ока зиркнувши на Тома. Той, здавалося, був у прострації. Дідько, а судячи з її слів, вона не шарлатанка. Це небезпечно, не треба Гаррі пророцтва номер два в його житті чи ще гірше — відкриття його таємниць ще-поки-носатому-Волдеморту.

— Що значить “я передав Гаррі цю мову разом зі смертю”? — нарешті Том відмер, а то Гаррі вже запереживав і тягнувся рукою, щоб його ущипнути — рука завмерла на півдорозі.

— Але ти марно прийшов, дитя змій, — жінка ніби не чула запитань Тома, відповідаючи на якісь власні, неозвучені ніким. — Якщо хотів від мене щось почути про свій шлях, то мав прийти сам. Я можу сказати лише спільну долю тих, хто прибув, якщо вони в парі, — вона перевела свої гіпнотичні очі на Гаррі, і той вкотре похолов, урешті опустивши застиглу руку. — А ти, улюбленець смерті та часу, не бійся, я не розсиплю намисто твоїх таємниць. Ви приходите до мене, уже знаючи, що ви хочете почути, а що ні. І я поважаю ваші бажання. Кожного з вас. Ви думаєте, я кажу вам щось нове, незвідане, майбутнє. Ні, я озвучую думки, бажання та страхи вашого серця, які вже існують, і шепочуть до мене через магію чакри. Врешті-решт всі з цим даром говорять лише те, що хтось хоче почути. Або цей хтось лише так думає.

Ну все, у Гаррі просто поїхав дах, як у будинку на площі Гримо. Від цієї духоти, від запахів, від спеки, від дурману, від Тома, і найголовніше від цієї причмеленої в шалях. Він відмовлявся реєструвати сенс сказаного.

— Улюбленець смерті та часу? Що це… — а ось Том не здавався, намагаючись розгадати та проаналізувати все озвучене (ну звісно, це ж Том).

— Повелителю реліквій, — голос ворожки не відвертався від Гаррі, огортаючи його туманом, осідаючи на шкірі моторошною прохолодою, такою чужою для цієї частини світу, — не встигне повітря вичахти після смерті Ра, як твоє вогненне руде сонце з майбутньої минулої любові сяде назавжди. І прохолода вуст змія остаточно затушить тління попелу закоханості, яка давно вже не горить. І зіллється розірвана у неіснуючому часі душа зі своєю долею, і вперше відчує цілісність, бо так і треба було, бо змій вже давно достатньо зігрівся, щоб прокинутись від грудневої сплячки, яка була породжена нелюбов’ю та самотністю, — Гаррі сам не зрозумів, про що говорила ворожка, але туманно відчував, що це щось про його колишнє кохання до Джіні, горокракси та змія? До чого тут Василіск? Дякувати Моргані, усі ворожки придумкуваті й говорять ребусами. Тепер всього лиш треба провести ритуал жертвоприношення Мерліну, щоб Том нічого не зрозумів зі сказаного…

— Гаррі, ти розумієш, що відбувається? Що… — хух, можна видихнути й ритуал поки що відкласти, Том розумний, але не достатньо причмелений, щоб зрозуміти цю нісенітницю.

— Усе! Ідіть! Я плати не візьму з вас, бо зі смерті, долі та часу плату не беруть, вони самі її мені віддадуть, коли вважатимуть за потрібне. Ідіть!

І не встигли вони отямитися, як маленькі, але сильні руки виштовхали їх за поріг, а шатро просто зникло з очей, як ніби його й не було.

***

— Що? — Том, здається, був на волосині від смерті, спричиненої шоком. Бачиш, Гаррі, —  ворожці вдалось зробити те, що ти не зміг.

— Томе, та вона ж шарлатанка, — хапати Тома під руку і гайда з базару. — Не думай про це ні хвилини! Якоїсь нісенітниці нагородила. Ха, ха-ха, — краще б Гаррі мовчав, його сміх був буквально пластиковим, тож він ніяково замовк, розуміючи, що цим видає себе, і продовжив тягнути Тома звивистими вуличками.

— Час, смерть, майбутнє, реліквії, вогнище кохання… Що це все таке? Треба негайно скликати рицарів і провести нараду, і гарно розібратися в усьому, — обличчя Тома сяяло рішучістю й впертістю. — Ходімо, бігом, — тепер уже він тягнув Гаррі вперед, на чийому обличчі можна було прочитати відчай і всі прокляття і молебні всесвіту, і величезні два слова “за що?!”. 

Але як тільки Том почав іти попереду, його тіло знову стало напруженим, ніби готовим до атаки, набуло захисної постави. Гаррі насупив брови та почав пильно оглядатися в різні боки, поки його впевнено тягнули за собою. Що не так? І тут він нарешті помітив. Погляди перехожих. Том був одягнений у мантію жіночого крою. У магічній Британії повсякденні жіночі та чоловічі мантії лише злегка відрізнялися на вигляд. Том любив носити жіночі мантії, за його словами, вони були більш елегантними, різноманітними та красивими. Саме ця мантія була пошита в арабському стилі, а тому була більш фемінною на вигляд, аніж звичайні. В очах маґлів-арабів це було просто жіноче вбрання. На чоловікові. І хоча мантія Гаррі теж не була вершиною маскулінності, але поруч з Реддлом його просто не помічали, тоді як його Тома окидали презирливими, сповненими огиди та злості поглядами. Нездорово виражена хтивість у поєднанні з тупістю, ось чим були ці погляди насправді, якщо вас цікавить думка Гаррі. Йому було все одно, що носить Том, якщо тому подобався власний вигляд. Мода змінюється, суспільні рамки й погляди також. Століття назад колготи й підбори були частиною чоловічого гардероба, а десятиліття тому жінок вважали психічно хворими за носіння штанів. До того ж бейбі-Лорду дійсно пасував цей одяг. Тож Гаррі ні на секунду не хвилювали гардеробні вподобання його Тома, але він переживав, що в когось з дурних маґлів таки кинуть сьогодні аваду, а ще більше — що Том знову відчуває неприйняття й ненависть людей щодо себе, але тепер не через магію, а одяг. Через шматок тканини, який має трохи іншу форму! Яка дурість! Гаррі зручніше перехопив долоню Тома, стиснув кілька разів у мовчазній підтримці, і обігнавши його, тепер ішов попереду, злегка закриваючи собою. Той миттєво розслабився, і ніби видихнув усю напругу з  тіла. Гаррі знав, що Том впевнено й з гордо піднятою головою пройшов би увесь шлях до кінця, поглядом четвертуючи незадоволених, але Гаррі чомусь боліло відчувати його напружене у самозахисті тіло. Так міні-Волдеморт нагадував йому смертельно поранене кошеня, яке сичало та дряпало будь-кого, хто насмілився наблизитися до нього. А це був поганий знак — порівнювати Волдеморта у якій би то не було іпостасі з кошеням — це було рівноцінно прибуттю одного із чотирьох вершників апокаліпсиса.

Том мовчки йшов за Гаррі, дозволяючи себе вести, відчуваючи впевнений дотик злегка вологої руки, бачачи перед собою широку міцну спину, готову закрити його собою від усього світу, якщо потрібно. Він дивився на профіль обличчя Гаррі, шкіра якого набувала бронзових відтінків у західному світлі, і усвідомлював одну-єдину річ — свою вже давню й невідворотну закоханість. Ба гірше, кого він обманює — любов. Свою любов до цього нестерпного таємничого і водночас простого й відкритого хлопчака. До цього теплого чоловіка. Гаррі був теплим, як сонце, на якому пригрілась змія. 

— Почекай, Гаррі, а я не зрозумів, а що там казала ворожка про твоє сонце кохання? — Том спробував пригальмувати, але Гаррі ніби ще більше прискорив ходу. — У тебе що, є хтось? Вони руді? Хто це? Гаррі!

— Та ні, — якось підозріло слабо почав заперечувати той. — Вона шарлатанка, хтозна-що молола, я й сам не зрозу…

Не встиг Гаррі висловити хоча б якийсь протест, як його різко смикнули кудись вбік. Том затягнув їх в темний безлюдний провулок (романтик!), і навис над Гаррі, притиснувши його до стіни (от поганець, завжди використовував їхню різницю у зрості), розлючений, зі спалахами ревнощів у карих очах. Ну в цьому провулку хоча б завдяки тіні було прохолодно!

Не встиг Гаррі продумати стратегій заспокоєння розлюченого диявола… як його поцілували. Ну поцілували — м’яко сказано — його намагалися зжерти, поглинути, підкорити, випити досуха, стерти з пам’яті все, що було до і після, затаврувати. Але це було очікувано — коли раніше Гаррі розмірковував над тим, як цілується Том, то саме такими й уявляв його поцілунки. Ось що було неочікуваним — так це те, що Гаррі відразу здався, підкорився, розчинився в поцілунку, дозволяючи, віддаючи, і, здається, злегка постогнуючи. Мерлін і Моргана! Дамблдор, пробач.

— Поцілунок — моя плата за послугу з мантією, — на вдиху, прямо в губи Гаррі, перш ніж забрати душу черговим поцілунком. Най дементори схоплять цього диявола!