2.

Як буревій розправить свої крила, стань щитом моїм, брате мій. Стань опорою в час негоди, та не дай згинути на самотині. Мій меч – до твого меча, кров моя – до твоєї крові. Сильні в єдності нашій до самої смерті.

Тримаючи в руках два келихи, тінями старого шинку прямував чоловік. Крокуючи виважено та ледь чутно, він з легкістю оминав юрбу довкола, прямуючи, однак не в бік кімнат, а саме туди, де знаходились місцеві стійла. Коли на зміну вогкому повітрю, просотаному пряним виноградним духом та тихим перешіпкам то тут, то там, прийшли тихе гуцикання коней та теплий тваринний дух, чоловік все так само впевнено покрокував далі, до далекого кутка, прихованого за всіма загонами, де, прихилившись до стіни, сиділа інша постать.

— Невже Вам так і не вдалося здобути нам гідний нічліг, пане Срібноязикий? – стиха кинув Олег, вдячно приймаючи запропонований йому келих. Перш ніж спробувати вміст, він підніс його до себе тремтячою рукою, сколихуючи темну мов кров суміш: вино мало терпкий та приємний запах. На смак теж було чудовим – точно не той шмурдяк, що його часто лили всіляким кочовим душам.

— Сумніваєшся в моїх талантах, Вовче? – Івор гмикнув собі під носа, лиш злегка надпиваючи з власного кухля. – На жаль, ми прийшли не надто вчасно і в селищі не лишилося жодного місця, окрім цих прекрасних хоромів.

— Що ж, не те, щоб я мав щось проти ночівлі з худобою, - Олег спробував сітсти трохи рівніше, і тихо застогнав, - однак цікаво, чому в такому непримітному селищі на відшибі раптом стало так тісно? Невже щось святкують?

— Якби ж то, - Івор і собі підійшов трохи ближче та сперся до однієї зі стін. Сідати ж, однак, не квапився. – Якби ж причина була приємнішою за справжню, що зігнала всіх під одним дахом.

— Тільки не кажи мені…

— Чудовисько, - підтвердив чоловік Олегів здогад. – В цих землях завелась якась примерзенна потороч, що жере все, що не так лежить. Село слугує не тільки пунктом для перечікування нічного часу, а й прихистком для людей з багатьох близьких поселень.

— Саме це селище? І ніяке інше?

— Лише в цьому є добротні обереги та досвідчені в справі захисту люди. Весь люд збігається сюди, як на мед, аби лиш не попасти в лапи звіру.

— Відомо, що за звір?

— Ні, і нас це все рівно не обходить.

— Іворе…

— Ні, - чоловік відразу ж заперечив низьким та застережливим тоном, - не тоді, коли один з нас ледь тримається на ногах і для справи немає ані необхідних припасів, ані будь-яких здогадів. Сам же знаєш, що це божевілля – попередня справа мала б тебе надоумити.

Івор помітив, як вмить змінився вираз Олега та його постава, наче його громом вразили. Він знав напевне, що вдарити юнака власною похибкою було шляхом болісним, але до біса дієвим у тому, щоб врозумити.

І не досвідченим оком лікаря був помітний той жар, що спікав іншого ледь не в самих костях, дух зарази, хворі вліз ледь не під шкіру, розповзаючись гримучими зміями від рани в плечі та грізних опіків на одній із рук та грудях. На Іворовім віку чоловіки мерли і від меншого, але цей юнак був борцем за своєю природою – невсидючим і впертим, готовим вже вмить кинутись на пошуки приключок, чи то власної смерті. Малий мав добре серце – Івор знав про це ще з часів, коли той втрапив під Граниславове крило – і він не змінив власної думки про цю дурнувату рису, що одного дня мала звести клятого дурня в пекло. Життя – найліпший гартівник, чий жар спопеляв душі багатьох, а проте Олег, виживаючи в умовах розбоїв та безладу, зміг якось лишити в собі ту кляту іскру, наче на зло усім. Річ незрозуміла для Іворового розуміння, та й, власне, не надто важлива.

Важливішим було те, до чого вкотре спонукало це небезпечне вогнище всередині.

Саме тому Івор згадав історію про попереднє полювання юнака, що закінчилось невдачею – похід на перевертня, що ятрив життя селян, а в результаті виявився не якимось лісовим падлом, а цілим розлюченим божком. Івор не знав усієї історії – селяни не надто знаються на подібних речах, щоб добре їх переповідати – з їх слів мисливець, що прийшов їм на виручку, загинув, віддавши себе в жертву звіру, аби захистити селище.

Дурнувата казка, складена не менш дурним людом, байка, що викликала тоді його щирий гнів. Добре, що вона врешті виявилася брехнею, та все ж.

- Відкіля тобі відомо? – Олег поглянув на нього нахмурено, певно, все ще ображаючись за Іворів підступ у його власному пошуку. Івор навіть не здригнувся під його поглядом.

— Люди мають потяг до пліток, а коли вони пліткують – маєш лиш слухати, - Івор здвигнув плечима. – Хоча, щиро кажучи, я й не знав напевне, хто був тим, хто натрапив тоді на лісового бога. Імена то лиця стираються між байок, тож тоді я поклався лише на здогад та власну вдачу.

— Брешеш, - Олег примружився, піймавши щось за його бравадою. - Ти ніколи не йшов на діло, коли мав лиш сліпі здогади.

От же проникливе щеня – Івор подумав про себе.

— Можливо, - відповів він натомість, - серед переповідок знайшлися ті, в яких мисливець знався в темному чаклунстві.

— Нісенітниці!

— Атож, - Івор гмикнув на Олегове обурення. – Були й ті люди, що «знали», наче істоту створив сам мисливець, проклявши ціле селище, але звір натомість ухопив його й відтяг на той світ. Скажи, дурниці? Але в кожній байці є доля правди. Темні чари – те, чим люд нерідко пояснює власне невігластво. Навряд чи селяни, що затулилися тотемами нових богів, пам’ятають про старовірські звичаї щось окрім оберегів на дашках, хіба ні?

Олегів погляд прояснів у розумінні.

— Та й хто б міг піти проти невідомої звірюки, як не навчений старовір? – додав Івор з посміхом. Чого він не казав, так це те, що лиш ця думка, цей сокровенний здогад був надією на те, що люд бреше, і мисливець у тій злощасній історії вижив.

Адже не могла людина, що витримала гнів долі, згинути так по-дурному, правда ж?

— Помиляєшся, - перервав його раптом Олег, - на того бога полювало чимало мужів.

— І кого з них пам’ятали після того, як ті втрапили в кігті розізленого божка? – Івор очікуюче поглянув на юнака, але відповіді не було. – І я про те ж.

— Але ж тоді, виходить, ти шукав лиш якогось старовіра, не мене.

— Правда, - кивнув чоловік, - але така справа, що панове були надто добродушні і не зідрали коштів з селян за рішення їх біди.

— Тому що звіра ще не було вбито – тож не було про що й говорити.

— Але ж попередня домовленість має бути до того, як ти берешся за справу, хіба ні? Чи життя не навчило дбати перше за кошт? – Івор запитав, поглянувши скоса на Олега, та той відвів від нього погляд. – Що, пожалів тоді голоту, га?

— А як пожалів, то й що? Засудиш?

— Пояснюю, чому так робити на варто. Бо ті, над ким ти тоді зжалився, вирішили, що як не брав грошей, то мав якусь вигоду, і сам навів прокляття. Не кожен знає ціну доброті.

— Не кожен за неї й судитиме – з твоїх же слів не всі селяни вірять в чутки про прокляття, - в такт мовив Олег, поглядаючи на чоловіка дещо похмуро. – Та й загалом не все в цьому світі вимірюється мішком золота.

— Майже все врешті-решт зводиться до «шкурного» питання – своя шкіра завше цінніша. Кожен має свій зиск.

— То яким ж був твій, коли вирушив на мої пошуки? – Олег відразу ж запитав, цього разу дивлячись просто у вічі.

Хлопчина намагався його підловити – від цієї думки Івор не стримав посміху.

— Брехати не буду – для мене перш за все справа. Сам знаєш, що це вже як закон, - чоловік відповів щиро, без утайки. – Але й не скажу, що йшов без намірів особистих – пройдуть най і роки, а старі узи так просто не розірвеш.

На його слова Олег лиш кивнув, наче зважуючи. Івор знав, що юнак цінуватиме чесність, але попри це мав непевність в іншому, адже з їх останньої зустрічі минули роки – люди змінюються з часом. Нема вже того хлопчини, що колись кинув виклик вожаку горлорізів, оскаженілий від болю втрати. Не було й того, хто боровся за власне життя, відбиваючись від вовчої зграї, хто ковтнувши власні гордість та гнів, йшов пліч-о-пліч з нищителями свого народу. Але був хтось інший – таїна, яку Івор все ніяк не міг розбачити та зрозуміти.

Двері до їхнього тимчасового схову рипнули, і вони вдвох зиркнули на новоприбулого. З-за дверей на них сором’язливо позирало невисоке дівча, тримаючи в руках невеликі клунки. Її темні очі допитливо розглядали їх обох, спинившись та стверднувши якось саме на Олегові, а точніш на заплямованих потемнілою кров’ю перев’язях, що прозирали крізь одяг.

Цілителька – миттю зважив Івор, лиш трохи здивований – зазвичай лікарством займались люди старші, досвідченіші. Чи ж не пригнали до них лише наймичку, пошкодувавши самого цілителя?

Дівчина ж, помітивши «хворого» відразу схопилася, вже й забувши про колишню скромність, та й попрямувала просто до Олега, позираючи на рани поглядом строгої матері.

— А чи не замала ти як на цілительку, люба? – зі звичним єхидством поцікавився Івор, розглядаючи дівчину, що спокійно розкладала свої клунки – різні припарки, глек з водою та сухотрав. Вона вшанувала чоловіка поглядом з-під лоба лиш на мить.

— Лікувати вмію – того вам і доста. Я не кінь на ярмарці, щоб мені в зуби зазирати.

Від такого нахабства Івор спершу здивувався, аж потім заливисто розсміявшись. Не стримав тихого посміху й Олег, скоса позираючи на чоловіка.

— Ти ба, як тебе дівчина взула, Іворе? Не клади-бо пальця – відкусить.

— Цить! – гримнула вона цього разу на юнака, тож мусили обоє змовкнути під її суворим поглядом. Гріх було б втрапити під гарячу руку цілительки.

В тиші старої конюшні Івор спостерігав, як ніжні руки вміло працювали над ранами, омиваючи їх чистою водою. Як вибирали поміж трав тонкі стебельця квітів та розтирали ступкою в густу кашку, прикладаючи до грізних опіків. Все це дівчина робила чітко й без вагань – ясно було, що навчена. Іворові навіть стало дещо совісно, що так неналежне віднісся до її таланту.

Попри старі тривоги за Олегів добробут та й загальної невизначеності, що нависала над їх головами, спостерігаючи за діями дівчини Івор відчув дивний спокій. Блукаючи у власній задумі, він і не помітив відразу, як та скінчила лікувати, та дещо спантеличено поглянув у відповідь, помітивши на собі її пильний погляд.

— То що говорять молодечі рани?

— При належному догляді все загоїться, хоча й не без зайвих бід, - мовила похмуро дівчина, приклавши долоню до лоба юнака, що на диво покладисто сидів під її руками.

Івор і сам спохмурнів – він бачив той гарячковий піт, що зблискував на розпашілій шкірі, підозрював, що з такими ранами може трапитись подібне, але все ж потай сподівався на краще. Скількох мужів згубила не ворожа стріла, а клята пропасниця?

— Ніч може бути складною, але він житиме, - запевнила цілителька його, Івора, певно, стурбована його власним мовчанням. Він відкинув власні сумніви на потім.

— То якою буде ціна за послуги? – чоловік відразу ж перейшов до справи, добре знаючи, що з платнею ніколи затягувати не варто. – Скільки візьмеш?

Дівчина позирнула на нього скоса, раптом знову втративши ту стійку певність, та все дивилась на Івора так пристально, наче шукаючи в нього самого відповіді.

— Ну?

— Ніскільки, - пролунала відповідь стиха.

— Що за маячня? Це як так? – Івор нахмурився, духом відчуваючи щось не те. Не могло бути й мови про доброту душевну чи подібні дурниці – таким займався хіба сам Олег. То що тоді? Невже щось інше? Послуга?...

— Я трохи підслухала вашу розмову, і чула… - почала дівчина, й Івора раптом осінило.

— Забудь, що чула, - кинув він у відповідь, навіть не дочекавшись повної відповіді.

— Але ж…

— Ми маємо достатньо золота, щоб відплатити за послуги, навіть докинути зверху – але це все, ніяких послуг.

— Іворе, - встав у розмову вже Олег, і той навіть не глянув у його бік, відмахнувшись, жестом вказуючи мовчати, в той же час не зводячи погляду від дівча, що так нахабно вирішило просити про послугу.

Їх хотіли найняти вполювати звіра.

— Зжальтесь, добрії люди, чудовисько лютує на наших землях!

— Чудовиська були, є і будуть одвік на цих землях, якщо мені пам’ять не зраджує. Закрий браму на ніч, завішайся оберегами – і буде тобі захист від потвори. Ви, як я бачу, і так чудово з цим вправляєтесь, - Івор махнув рукою довкола, натякаючи на ритуальні символи, розвішані повсюди та вирізьблені під дашком кожної будівлі в селищі та на воротях.

— Ви не розумієте! Ця потвора інакша! Вона… - дівчина раптом вмовкла на мить, нажахано озирнувшись по сторонах, аж потім шепнула: - Вона жере інших потвор! Вона плюндрує символи – руни, майстровані найліпшими нашими майстрами! Благаю!..

Дівча мало наглості гепнутися на коліна майже що йому під ноги, й Івор скривився, ледь стримуючи бажання відштовхнути її від себе. Він на душу не переносив чужі скиглення, але не вчинив би так з людиною, що мить тому заліковувала Олегові рани. Згадуючи про останнього: він на диво мовчав, проте в твердому погляді юнака бачив, що той міг би вчинити таку дурість, як, до прикладу, піти полювати на місцеву погань просто зараз, попри власну скруту.

— Агов, хлопче, - Івор гукнув майже що сердито, - навіть не думай туди носа встромляти. А щодо тебе, - він повернувся до лікарки, - як я вже й казав, ніхто цим займатись не буде. З нас двох береться за нечисть он той кволий. Хочеш – спитай, якщо думаєш, що він хоча б ножа втримає перед собою.

На його слова Олег стиха вилаявся собі під носа:

— Клятий пройдисвіт.

— Хлопче, - він відповів з єхидним посміхом, - ти мені лестиш. Однак, - усмішка миттю сповзла з його обличчя, - гадаю, натяк зрозумілий.

На його слова дівчина й зовсім поникла, понуро опустивши погляд. Можливо, Івору і стало б її шкода, а проте в цьому світі перш за все маєш дбати про себе, і це жорстокий, проте непорушний закон.

— Отож шукай…

— Як довго селище втримається без допомоги? – раптом запитав Олег. Івор раптом зрозумів, що запахло смаленим. Юнак злегка підвівся у власному кутку, попри власний трем та біль, що заліг помітними тінями на обличчі, та позирав на дівчину зосереджено, наче й справді готовий був іти на чудовисько хоч зараз.

Попри Іворове невдоволення, він стиха продовжив, не дожидаючись відповіді від цілительки, що лиш здивовано глипала у відповідь:

— Мій товариш діло каже – я й справді навряд чим можу підсобити в такім становищі, але якщо люди можуть почекати бодай трохи, хоча б день-другий, ми взялися б за це пропаще діло.

— Ми? – Івор і сам не менш здивовано зиркнув на Олега. Доки він намагався позбавитися клопоту, кляте чортеня вирішило втягнути їх по самі вуха в це трикляте болото. – Та ти збожелів від гарячки!

На його слова Олег лиш посміхнувся, щиро, відплачуючи йому власною ж монетою.

— Я гадав, ти не кинеш друга в біді.

— Я притяг тебе сюди, невдячна ти мордо.

— Але ж не покинеш пораненого товариша в лісі.

— Так най не швендяє тим клятим лісом!

— Але ж, Іворе, мій давній друже, я заприсягся селищу допомогти зі звіром – не зрушувати ж власну клятву.

«Клятву? – Івор подумки вилаявся. -  Та коли ти вже встиг, іродова ти душа?»

— Олеже, - Івор мовив стиха, проте з відчутним застереженням. Раніше, ще коли вони вдвох були у бандитській ватазі, варто було Іворові так мовити, юнак відразу відступав, відчуваючи, що зайшов надто далеко, але це було колись.

Біс його бери, Івор геть забув про те, що ті часи вже давно минули. Адже тепер на його слова Олег твердо поглянув у відповідь, не відводячи очей, наче випробовуючи. Івор і сам поглядав на нього, мов той яструб, вперто відмовляючись давати слабину.

— Я гадав, твоїй ватазі конче треба старовір, хіба ні? – юнак мовив з незворушним спокоєм. – Було б прикро, якби його порвав звір.

— І саме тому його не мають обходити справи кожного пересічного – він може лишитися і зализати рани, а не лізти в самісіньке пекло. І так і зробить.

— А як ні, то що? Чим лякати будеш? – чортеняті вистачило нахабства посміхнутись. – Я пішов би на угоду з твоєю братією, якби мав доказ чистого наміру, знаєш.

Івор гуркотливо зітхнув – звук змучений, схожий на гаркіт дратованого звіра.

— Чистого наміру чи самовбивчого? – Івор понуро буркнув, розуміючи, що потрохи поступається в їх суперечці.

— Одне іншому не вадить, - Олег все ще посміхався, теж відчуваючи перевагу, посміхався вже дещо розслабленіше, впевнений в тому, що втягнув себе й Івора в це кляте ярмо. Він прихилився зморено до стіни, аж раптом лице його вмить помарніло та наче й зблідло зовсім.

— Агов! – кинув він цілительці, що й сама помітила чужу недугу, юркнувши до хворого.

Ще до того як вона поглянула на Івора, той вже знав, що мало статись. Схоже, пропасниця остаточно звалила хлопця, і чи вичухає він, покаже лиш час.

Крики…

Довкола нього чинилась колотнеча, що проносилась перед очима нечітким та бурхливим виром.

Він нічого не розумів. Він не міг розчути крики.

Голоси кричали від гніву, в злобі, гіршій за розпечене залізо, вони кричали від жаху, тваринного, що враз сковує в лід.

Він намагався закритись від них, затуляв вуха, ледь не впиваючись собі в шкіру від розпачу, бо ніщо не могло вспокоїти голоси.

Якоїсь миті він і сам став частиною цієї божевільної штурханини, хтось скував його по руках, відірвавши їх від власного обличчя, наче безмовно говорячи: «Не смій відводити погляд. Не відвертайся». Але крики були нестерпними, вони різали його живцем, що міг він лиш звиватись шалено в муках.

«…як помре?..»

«…нього… має сили боротись, то здуж…» - уривки слів, нечітких і дивних, прослизали повз нього, ледь чутні серед криків.

«Дикуни!»

«Чорновіри!»

«Прокляті душі!»

Він не міг того стерпіти. Він не міг більше чути ці жахливі крики.

Та гірше стало, коли поміж них він почув той жалісливий, розпачливий, що завивав відчайдушно від болю утрати. Зойк цей, ледь помітний серед гнівних слів, країв йому серце, сіючи в душі гіркоту втрати.

Мов усупереч диким викрикам, цей відчайдушний стогін не стихав, а все гучнішав, кріпшав, аж доки не забринів від чогось інакшого, нелюдського. Відчай спалахнув у щирий гнів, перетікаючи в тваринний рев.

Здавалося б, цей моторошний дикий поклик мав би втихомирити злісні язики, але ж ні – на їх місце прийшов жах.

Голосіння, від якого кров холонула в жилах, стихло лиш тоді, коли їх всі пошматував звір, по тому раптом і сам помовкнувши.

Запанувала мертва тиша, проте Олег відчував мару поруч себе. Відчував те темне і жорстоке, спотворене ненавистю і викарбуване чужим гнівом, чиї пазурі нависали над ним загрозливо.

Чи мав би хвилюватись? Чи був це його кінець?

«Тримай батьків меч і не відпускай, доки Доля твоя не вирішила інакше, - пролунав раптом голос зі стійкістю гострого леза, а проте втішний. – Твій кінець ще не настав, воїне.»

Він відчув, як відступає мара, як омиває його прохолодою, що гоїть рани від чужих гніву і болю, а потім приходить і спокій. Цього разу мирний, якого він так конче жадав.

Темрява закриває його очі, і він покірно тане в ній.

Ранок пробивається млявими сутінками крізь щілини в даху. Івор помічає це, коли втомлено зводить очі до стелі.

«Нарешті» - думає він, коли розуміє, що врешті ніч скінчилась.

Десь наче звіддаля лунає стиха гаркіт, мов далекі розкати минувшого грому, що потрохи відступав геть, за вирій. Розуміючи, що звір нарешті облишив селище і скоріш за все тікає в морок лісу, чоловік розтиснув міцний хват на одній зі своїх сокир, що тримав її поруч себе протягом всієї ночі. Івор був не з лякливих, нечисть не лякала його в межах дії оберегів, проте… Прикро було визнати, що мале дівчисько було правим: з істотою точно було щось не так. Жодна істота не наближалась до поселень, що були під захистом рун і всього іншого, але цей звір був до біса наполегливим, затято вдаряючи по міцному частоколу, лементуючи оскаженілим ревом, від якого мов і сама земля під ногами здригалася. Звір шалено рвався всередину, мов тягнуло його що, і тягнуло настільки, що готовий був дати відсіч силі стародавніх реліквій, кинути виклик самим богам.

Івор пам’ятав кілька митей, коли шкрябання та тріск дерева під кігтями мари були настільки близькими, що він і сам думав, що тут їм і кінець. Він відчайдушно смикав власну зброю, готовий відбиватись від чужих ікол з тим же відчаєм, що і сама істота, не бажаючи піти з цього життя так просто, без бою.

Вдача посміхається сміливцям, смерть не страшна тому, хто прийняв її гідно, тримаючи лезо в руках.

Але минув час мороку, а з ним відійшла і мара, тож Івор був вдячний, що так сталось. Він зміг нарешті видихнути, відкинувшись до стіни майже що розслаблено. Мигцем він кинув оком в край стаєнь, де лежала нерухомо знайома постать. На мить щось холодне кольнуло в грудях від думки, що був він мертвий, а проте помітив згодом слабкий порух – юнак дихав, а отже, був живий.

Дожив. Клятий біс дожив до світанку, а отже мав би оклигати. Івор не міг стримати власного полегшення, адже протягом всієї ночі малого колотило так, мов би з нього живцем шкіру здирали. Під руками чоловіка та цілительки Олег пручався, то стогнучи, то ледь не завиваючи від якогось незримого болю. Разом зі звіром, що все надився вдертись в селище, було це моторошне видовище, і на мить чоловікові здалося, що бунтівний дух нечисті наче вселився в юнацьке тіло, побиваючи в корчах.

Цілителька, що всю ніч клопоталась над хворим, зараз же спала неподалік, стомлено прихилившись до іншої стіни. Івор не мав сили її розбудити, тим паче що й не було потреби – хворий спав, не потребуючи помочі – та і не міг він забути того відчаю в майже що дитячих очах, коли поглянула вона нього.

«Йому лиш гірше. А як занедужає зовсім? А як… помре?» - цілителька дивилась на нього з розпачем малої дитини, що, як і малося цілителю, ходила поруч зі смертю, дивилась їй у вічі з викликом, але ніколи не бачила, як помирають ті, хто просили помочі, у неї на руках.

Хоч і застерігала їх обох раніш тим вечором, зараз вона була налякана, дивилась на нього, Івора, наче шукаючи якої розради, й він зрозумів, що це був край.

«Та хай йому грець, поглянь на нього! – він кивнув на хлопця, що мов вужем звивався під їх руками, хрипко хапаючи ротом повітря. – Рветься, що й не втримаєш – як той клятий ведмідь. Як має сили боротись, то виживе!» - кинув він із такою певністю, що й сам наче повірив у те, що сказав.

Згадуючи це, Івор втомлено провів долонею по обличчю. Не так він уявляв собі їх з Олегом зустріч, геть не так. Підозрював, що хлопчина може брикнути замість піти з Івором не знати й куди – життя з бандитами чогось та й навчило – але й не думав, що застрягнуть в клятому селищі через клятого обпеченого, надибають на чудовисько і в дяку Олеговому жалю до бідолашних та обділених будуть це на створіння полювати.

Розуміючи раптом, що попри нестерпну втому заснути він не зможе, Івор вирішив піти пройтись за селище, розвідати що та й як, та заодно поглянути, якої їжі зможе надибати їм з Олегом – хворому не завадило б щось живне, живніше від окраїв в’яленого м’яса чи пісної юшки в місцевого корчмаря. Якщо люди в такий ранній час спали, а істоти ночі відступали геть в морок, то не спала природа, не спав ліс поруч села, не спали трави і сама земля. Роки нескінченних мандрів та побивань навчили багатьом речам, а особливо ж мисливчому хисту. Тож, звівшись на ноги з тихим стогоном, чоловік вклав власну зброю в піхви, востаннє поглянув на товариша, наче переконуючись, що з ним все добре. Тоді ж неквапливо рушив зі стаєн на куцу стежину, що вела просто до виходу з селища. На власне здивування, помітив кілька скрючених постатей, що тяжко та втомлено сновигали селищем, вкритим вранішнім мороком. Підійшовши ближче, зрозумів, що мали б це бути ті, кому не пощастило відбудовувати все те, що мав би поруйнувати звір. Хто ніс інструмент, а хто змучено волочив цілі колоди – кожен мав собі роботу, попри вранішню годину та загальну втому, певно, не маючи загалом вибору. Десь здалеку дзвінко клекотав ковальський молот, тяжко тужила чиясь худоба, чулися поодинокі оклики, гухкали важко сокирами десь за межами селища.

Люди працювали, не без зайвої охоти, а проте злагоджено – так, наче було це вже щось звичне в їх житті. Івор гминкув про себе на цей здогад, розуміючи, що ніхто б їм не оповів про звіра краще, за селян, що кожен день бачили гнів чудовиська на власні очі, могли й помітити щось дивне та незвичне, щось конче важливе для їх полювання. Під час їхньої подорожі сюди Олег коротко згадував про свою справу, говорячи, що головне для найманця знати, що саме та в кого питати. Івор тоді жартома мовив, що головне у будь-якій справі – набити собі вірну ціну, на що молодший лиш махнув на нього рукою, як на справу пропащу. Зараз же він розумів, що тоді малося на увазі, хоча, звісно ж, питати сам у людей довкола себе він навіть не думав – а чому мав би, коли влізати в цю халепу було Олеговим рішенням? До того ж люд в таку ранню годину не надто красномовний, а тим паче гостинний – не вистачало ще втрапити під гарячу руку та і тут батрачити задарма. Ні, Івор був не з дурних, тож стиха та непримітно прокрався до виходу з селиша, де зустрівся з роззяпленими ворітьми та сонною буркітливою сторожею.

— Куди тобі? – басисто гаркнув вусатий чолов’яга, що якимось дивом запримітив чужинця поміж селян, насуплено позираючи з-за козирка шолома.

— Та туди ж, - Івор махнув головою до воріт, раптом посміхнувшись, мов звеселившись хмурістю сторожа, що тихо вилаявся собі під ніс про «дотепника».

— Воно тобі так треба? – гаркнув він, на що чоловік лиш красномовно звів плечима, чим знав, що розізлив іще більше. Сторож набурмосився мов той сич, готовий вступити в суперечку, але раптом десь по той бік частоколу його окликнули, що той завагався, аж раптом махнув собі рукою. – Ай, та іди вже, біс з тобою!

Проходячи повз ворота, Івор чимало здивувався, помітивши на зовнішній стіні глибокі мітки від пазурів. Не знав, чи свіжі вони, чи були й раніше, та просто не помітили того вони з Олегом. На відміну від останнього, Івор не надто знався в цій поторочі, та хоч і не знав, ким міг бути звір, вражений був розміром слідів та силою, вкладеною в мітки. Стільки злоби, стільки гніву – мало бути щось не так із цією істотою, що тягло її в селище. Істоти ночі ніколи не були милосердні до люду та худоби, беззахисних під нічним покровом, але ж кидатись на місце збережене? Такого не було завше.

В роздумах над побаченим чоловік заледве помітив, як хтось покликав його з-за спини. Спершу думав, що й не до нього, але нагальність в чужім голосі запалила в ньому цікавість. Тож, озирнувшись, помітив одного з селян, чи можливо навіть когось зі сторожі – здається незнайомець мав на собі щось віддалено схоже на лати, чи ж лиш шкіряний обладунок? Чолов’яга махав йому широким розмахом лівої руки, іншою ж ледь втримуючи, певно, одну з колод від частоколу, що похилилася до низу, мов та верба понад рікою. Івор вилаявся собі під носа, та все ж пішов до незнайомця.

— Чув, а потримай-но цю бісову колоду, друже! – прикликав його той. – Стерво паршиве, не стоїть, хоч би й попід ним земля тріснула… Та ти тримай-тримай його!

Івор притримав колоду, допомагаючи іншому вставити її на місце та закріпити її надійніше, аби не впала. Задача виявилася не з легких, тож, коли справу було скінчено і кіл міцно та надійно тримався на своєму місці, в обох аж текло по спині. Зі стогоном прогнувши плечі, Івор потягнувся до нагрудної кишені, вивудивши звідтіля люльку, та й вилаявся.

— Ах ти ж бісова душа – думав собі минути всю цю кляту колотнечу, але ж малося тобі з мене помочі поспитати!

— О! – юнак глипнув на нього з-під чорнявих брів раптом, наче вперше побачивши. – То панове нетутешні – ет, ну вже ж хай пробачають, не розбачив здаля. По постаті подумав що з мисливців хто, - він гмикнув, позирнувши красномовно на метальні сокири, що висіли на поясі поруч стегна.

— Гм, а сам то що, теж мисливець, що впізнав? – Івор мовив, шепелявлячи з трубкою між зубами. Він поплескав себе у пошуках власного огнива, аж раптом незнайомець, зрозумівши його намір, підсобив сам, допомігши вичеркати іскру для люльки.

— Та якби ж, - юнак басисто гмикнув, - ні, сам таким не займаюсь – як сторожовий, маю завше бути поруч селища. Але ж батько працюють в кузні та підсобляють в таких справах, тож відразу можу впізнати мисливця, як бачу такого перед собою.

— Гм, он воно як, - Івор пихнув люлькою, скоса позираючи на парубка перед себе, наче наново оцінюючи. – Тю, а що ж батько коваль та сину не склепав надійнішого обладунка?

І дійсно – мав на собі лиш нещасний шкіряний обладунок – навіть не якийсь нещасний куяк з залізними пластами – на вигляд наче з непогано гартованої та цупкої шкіри, але ж в разі нападу якого-небудь звіра чи добре озброєного війська такий захист що курям на сміх. На його слова інший лиш широко посміхнувся, блимнувши темними, мов та ніч, очима, в глибині яких грали чортенята.

— Те, хіба ж це можна називати обладунком? – юнак вказав на себе. – То ж так, щоб не голяка на люди виходити, а збруя вся у сховку, чекає свого часу.

— І хто ж тебе оце розумним назве – сторож, а лати свої поховав!

— А ти спробуй в тому одороблі втягти все це кілля – та упріти ж можна! Лати на те й лати – щоб в бою захищати.

— Ну, тут може і правий, хлопче, - кивнув сам собі Івор, знову втягуючись люлькою. – А звешся ж то як?

— Бореєм звусь.

— Івор, - просто відмовив йому чоловік, мружачись на нового знайомого хитро, майже по-лисячи. – А що ж, Борею, підсобиш мені може у справі?

— Дивлячись чого панове хочуть, - Борей склав руки перед собою, серйознішаючи в лиці. – Як поради – то будь ласка, як сторож знаю доста про ці місця, але як шукаєш помочі – тут я тобі не помічник.

— Задешево себе продаєш, хлопче.

— Не в тім справа – не можу. Мо й хотів би, так батькові поклявся що й духу мого не буде поруч з цим ділом, та радше буду поруч йому поміччю й опорою.

— Гм, - Івор на мить задумався. – Як поміччю та опорою, то чого ж ти не в кузні з батьком, а тут телесуєшся?

— Бо не коваль, - Борей звів просто плечима, але в очах таїлось щось сумне, тиха прикрість. Івор помітив це, спохмурнівши, але не сказав ні слова – не його це біль, щоб його чіпати. Натомість, помітивши мовчазність іншого, він поважно прокрехтав:

— Що ж, Борею, добре тоді, що хочу з тобою саме поговорити.

— Га? І про що ж? – хлопець вмить забув про власну журбу, діловито сперши руками боки.

— Я та мій товариш – хай біс бере його та того довгого язика – взялися полювати на звіра, що надиться в ваше селище. Але ж сам знаєш, що розумний мисливець спершу взнає, на кого він полює, а вже йде на лови, тож…

— Вам потрібно дізнатись все, що про нього відомо.

— … А хто ж про це знає краще від сторожа, що переймається усім, що коїться в селищі, - докінчив Івор, криво всміхаючись – на це юнак і сам повільно скривив власні вуста в хитрому усміхові. – То що, діло?

— А діло! Тілько підем мабуть кудись в інше місце, спокійніше…

— І щедріше на п’янке питво? – наче невзначай підказав йому Івор, на що обоє загиготали.

— Борею! – роздалось раптом поруч. – Сучий сину, а куди ж зібрався?! Хто правити буде все те, що ця потороч поруйнувала?

— А піду ж підсоблю поміччю добрій людині, що береться вбити цю звірину.

— Брешеш, хлопче! Вирішив знайти собі гульвісу в пару, щоб здихатись від роботи, га?

— Обережніше, добрі люде, - втрутився вже Івор, - бо панове «гульвіса» може передумати і лишити вас на поталу звіру, замість того, щоб позбавити зайвого лиха.

Двоє сторожів, що зачепили їх, раптом змовкли, мов громом вражені – певно, здивовані, що в їх далекім краю заявився мисливець на істот Ночі. Дарма, що Івор таким не був, хіба стане ним по нещастю злигатись із Олегом, та все ж. Було щось дивне у цім відчутті, що гріло в грудях не гірш від гіркого тютюну, коли майже що весь люд довкола них дивився в їх бік, німий від подиву.

Та все ж Івор не надто бажав говорити з усією цією процесією, тож радо рушив за Бореєм, коли той безмовно кивнув йому в бік селищних воріт.

Дяка всім богам, що трапився йому під руку цей молодик – інакше мав би плентати в ті трикляті хащі, та й щось шукати, полювати, як спершу й задумував – а так, не матиме цього клопоту та й вирішить питання з провізією та їх звіром в один мах – хіба ж не чудово?

Коли Олег отямився вперше після бою з пропасницею, Івор був поруч нього, похмурий, як той сич, але тихий. Доки цілителька клопоталася над хлопцем, щось постійно питаючи, то бурмочучи собі під носа, Івор же сидів поодаль, з тихим посвистом наточуючи лезо ножа, не говорячи ані слова. Він наче відчував на собі косі погляди товариша, але все продовжував заточувати зброю, навіть не надто задумуючись над тим, що робить. Думки ширяли соколами, недосяжні для нього, і він розумів, що не зміг би зараз підібрати і слова, тож натомість лиш мовчав.

Так було до тих пір як дівчина не пішла, і тоді чоловік міг би поклястись, що поглядом можна й людей палити, як не гірше.

— Ну кажи вже, знаю ж, що марудить тобі.

Але Олег не мовив ані слова, все дивився на нього, і під тим пристальним поглядом вже сам Івор почувався дивно. Юнак не робив цю розмову легшою для жодного з них.

Тяжко зітхнувши, Івор звівся на ноги, помітивши краєм ока чужу напруженість, наче хлопець побоювався, що Івор просто піде – але ні, він лиш відійшов, щоб взяти прибережену для хворого миску з печенею. Вже з нею він примостився поруч Олегового ложа, передавши останньому ще теплу миску.

— Як не знаєш, що сказати – займи себе хоч чимось, - додав він наче невзначай, коли помітив, що юнак не надто поспішав до страви. Той лиш насупився, але не ослухався чужої поради. Івор на це гмикнув про себе.

— Добряче ж ти перелякав лікарку, хлопче, - якоїсь миті зронив чоловік, поглядаючи на Олега.

— Тільки лікарку? – той кинув хитрим прижмуром з-під лоба, але Івор на те й оком не змигнув. Відклавши з рук миску, він раптом посерйознішав лицем, і якась дивна непевність залягла йому межи брів. – Тож… чи приходив звір цієї ночі?

На його непевне питання Івор ляснув себе по стегну.

— Ні, я йому за одне, а він мені за рибу гроші! Ти сьогодні ледь не відправився до праотців, дурню, який звір?!

— Той, якого я пообіцяв вбити, Іворе, - Олег відповів спокійно, хоча й знав, певне, що надто рано згадав про справу. Весь цей час хлопчина, певно, все думав, як же так обережно перейти до справи, щоб не зачепити цим самого Івора, але умудрився зробити саме останнє.

— Іворе…

— Чого тобі? Ти спершу на ноги стань, а потім вже берися за меча, а не навпаки, - чоловік огризнувся, лиш згодом трохи відтанувши. – Був тут твій звір. Гиркав усю ніч, але крізь обереги не пробрався.

— Все дійсно настільки погано, як казала лікарка?

— Я не знавець почвар, щоб казати напевне, але з цією щось дійсно не так, - Івор кинув похмурим поглядом на Олега – той і сам спохмурнів на його слова, але безмовно попросив продовжити. – Ворота усі в відмітинах від кігтів звіра – йому в селищі наче медом помазано, що рветься сюди попри захист. З роду віку такого не бачив.

— Дійсно дивина, - кинув стиха Олег, підім’явши вуста в мовчазній задумі.

Він нервував – Івор знав це. Попри загальний спокій, з яким юнак сидів майже нерухомо, чоловік знав, що більш за все в такі моменти говорять саме очі.

В Олегових очах він бачив опасіння, бачив непевність. Знаючи його самого, Івор міг припустити, що той остерігається з думкою про останнє невдале полювання. Івор думав про це теж. Раптом вони натрапили на ще одного божка? Клята потороч з’їсть їх разом з тельбухами, хай би вони землю перед нею цілували.

— Дарма ми взялися за цю справу, - мовив він вголос.

— Ні, не дарма, - майже відразу, а проте твердо мовив Олег. – Не дарма, Іворе.

— Ми ж навіть гадки не маємо, що за частоколом села, не маємо й гадки, що з цим робити.

— Але якщо не зробимо нічого, рано чи пізно звір увірветься в село, а там вже добра не жди – усі згинемо тоді. Доки нас захищають обереги селища – маємо час придумати, як вчинити. Вони ж можуть допомогти нам проти звіра. Якщо виступимо проти нього.

— «Якщо»? Хіба не ти щойно сказав, що маємо братись за справу?

— Але інше питання: чи дійсно треба вбивати самого звіра? Його щось точно тягне в селище. Звірі ночі істоти небезпричинні – щось мало трапитися, якась зміна, що притягла істоту до цього місця і штовхає щоночі. Якщо знайдемо, що це могло бути…

 — То звір може піти сам по собі, якщо це дійсно якийсь розізлений божок, - Івор розуміюче кивнув, Олег дивився ж на нього з надією. Що ж, він розумів, що мав на увазі юнак, розумів і нагальність, але від цього не було легше погодитись на справу, що навряд чи легко вирішиться. Але йому й не потрібно було нічого казати – по кривому Олеговому усміху чоловік вже міг зрозуміти, що той знав – сумніви Івора здебільшого вдавані.

— То з чого починають справу старовіри, га? – зрештою мовив він.

— Е, до справи ще далеко – для неї потрібні припаси, а я свої – як панове вже певне знають – загубив у останнім бою з чудовиськом. Прикро, звісно, але, - Олег кинув в бік Івора хитрим поглядом, і той вже відчув недобре, - як ти там казав? «Ми маємо достатньо золота, щоб відплатити за послуги,» - так? Як багато золота маєш, друже?

Недостатньо. Він, трясця, мав недостатньо золота, щоб вдовольнити забаганки цього невситимого чортеняти.

— Я колись таки точно поведу тебе до швеї, щоб вона не тільки залатала те твоє дрантя, але й вшила тобі все це причандалля, - Івор красномовно махнув мішками із накупленим, - так, щоби більш не згубив!

Олег на його скарги лиш широко посміхнувся.

— Куди саме? – юнак розвів руки, вказуючи поглядом на свою штопану-перештопану одіж. На це блазнювання Івор лиш тяжко зітхнув, злегка стусонувши хлопчину одним із мішків. – Йой! Обережніше зі смаженою сіллю – без неї нам нікуди.

— Гм, - у відповідь красномовно відповів Івор, позираючи похмуро на ворота з села. Скоро їм доведеться вирушити за межі села на полювання. Він скосив погляд на юнака, що лиш день тому лежав безпорадний та немічний, а вже грозився рушати на лови, ледь тримаючись на ногах.

— Отже, з запасів маємо все, що потрібно, лишилась лиш зброя, - підсумував Олег. – Ти казав, що маєш на прикметі коваля, що міг би нам підсобити.

— Я говорив лиш із його сином, але так, нам радо підкують наші мечі – за відповідну плату, звісно, - чоловік кинув кривим усміхом, звертаючи погляд назад, на протилежний від воріт бік. – Борей казав, що їх хатина знаходиться на східному боці села…

— Де саме? По який бік ковша Возу?*  – спантеличено перепитав Олег, дивлячись по-совиному на Івора. Той мовчки дивився у відповідь, аж потім тяжко зітхнув, вилаявшись собі під носа. Знову ці старовіри зі своїми власними знаннями.

— Кляті старовіри зі своїми знаннями в рахуваннях зірок, - потім же, мовив до товариша, проте гучніше: - Рушай за мною, як не хочеш стовбичити тут до ночі, аби зорі вказали тобі шлях – чи що ви там в трясця робите?

На його гострі слова юнак кинув в його бік косим поглядом, проте не зронив ні слова, рушивши слідом. Селище саме по собі було не надто великим, попри заможність самих селян, що проглядалась в ошатності осель та побуту – що, ймовірно, було результатом впливу мандрівників з тракту, що зупинялись у селищі – тож дорога до місцевого коваля не зайняла надто багато часу. Зовсім скоро двоє опинились перед дубленими дверями кузні, з якої долинав передзвін ковальського молота, і, Івор готовий був поклястись, що навіть іззовні відчував пекучий жар з печі і дух розпаленої сталі.

Олег, що покрокував першим до дверей кузні, раптом спинився, мов вкопаний, й Івор, що ледь не наштовхнувся на чужу спину, навіть нахмурився з такої чудасії – він було вже думав, що дали знати про себе рани чи ж знову повернувся дурман лихоманки, однак, підійшовши, раптом помітив, що юнак проговорює собі під носа якісь слова, наче мантру, притиснувши до грудей одну з долонь, прихиляючи злегка чоло мов у якомусь поклоні.

Ну звісно, - Івор пожурив себе подумки, - як він міг переплутати якесь дивацтво звичне з дивацтвами старовірів і їх одвічними забобонами?

Вилаявшись собі під носа, він посунув молодшого зі шляху.

— Та не тупцюй ти вже перед цими дверима – самі тобі не відчиняться!

Він постукав дужо кулаком по дереву, відразу ж вловивши те, як відразу ж стих бій молота всередині, натомість почулося важке човгання. За мить рипнули двері, і перед ними постав кремезний чолов’яга, чий темний погляд з-під сивих насуплених брів відразу ж пропалив двох подорожніх наче наскрізь.

— Чого тре? – прогуркотів дужий голос, в той час як ковалів погляд метнувся перше до Івора, а вже спинився на постаті Олега, примітивши його дещо бідніший стан та понівечену зброю в руках. Зрозумівши, в чому біда, він лиш звів бровою в німому питанні, на що втрутився вже сам Івор, красномовно дзенькнувши мішечком з монетами – коваль лиш гмикнув, ствердно кивнувши – певне що задоволений.

— Заходьте, - махнув лиш гостям, попрямувавши назад до кузні. – Глянем, що там.

Сидячи на зачовганому ослінчику миршавої кузні, в оточенні грубих ковальських інструментів, ременів, що зміями звисали з балок на стелі, та стін з почорнілим від куряви деревом, Олег чомусь почував себе в затишку. Скільки б його не кидала доля по світу, скільки б не бачив розваг, шинків, а чи розкоші в своєму майже що кочівному житті – було щось інакше саме тут, де вогонь загартовує сталь у щось інакше, де пашіє жаром так, що в жарку пору нема чим й дихнути, а дзвін ковальського молота грізно здригає саме повітря.

Як той, хто мав те рідне й знайоме колись, цінне, проте так прикро втрачене – Олег цінував це відчуття. В тихій та глибокій задумі спостерігав за вправною роботою майстра, причарований цим стугонінням металу об метал.

Однак, попри цей дивний спокій, Олег не втрачав і пильності: вже звично прислухався та приглядався довкола. Чув тихий гомін розмови між Івором та Бореєм – геть зеленим сторожем, якого Івор стрів за волі випадковості й власної красномовності – вони стояли ззовні, подалі від палючого жару; помічав Олег і косі погляди, що їх кидав старий коваль в бік двох чоловіків, вловлюючи тиху пересторогу між хмурих брів. Здогадувався про її причину.

Довідавшись, хто саме прийшов до нього, коваль боявся, щоб бісові мандрівні душі не зірвали його сина з батьківського гнізда.

З одного боку, йому був дивним цей забобон – нащо було так цупко хапатись за власне чадо і при цьому ламати йому крила, відбираючи його власний вибір, проте з іншого…

Так само юний, щойно осиротілий хлопчина всередині Олега розумів та, попри власний сором, навіть дещо заздрив: його власний батько помер, загинув, так підло вбитий з синової дурості.

Олег відмахнувся від нав’язливих дум – то був не час для його власних бід. Натомість він замислився над оповіддю нового Іворового знайомого, пригадуючи.

«– Колись, одначе, коли я ще був у пелюшках, батько дуже тішились тим, що боги дали йому сина, - говорив Борей, бездумно і майже що замріяно поглядаючи кудись у далечінь – чи то занурившись у спогади, чи одурманений хмільним духом.

— Все думали та не могли натішитись тим, ким би міг стати, якої слави дістати… І от, - він наголосив, - одного разу, пируючи разом з іншими сільчанами, вони натрапили на ворожку, що начебто мандрувала кудись із купечим гуртом. Казна-звідки з’явилася – одвіку їх в нас і не було – та й так одначе й зникла, що й духу її потім не було, не могли й одшукати, якби дуже й хотів хто. Так ось, навів батька до неї хтось із них, пригощений до цього келихом, а вони й раді поспитати про те, що ж доля приготувала любому первісткові. Краще б і не питав – варто було очам віщунки впасти на мене, варто було першим словам вирватись із її чорного рота, як батько й похололи з жаху, весь хміль миттю відлив із голови, - Борей раптом глянув йому у вічі таким пронизливим темним поглядом, що Олег з Івором і самі ледь не відсмикнулися.

— Відьма сказала, що не буде з нього нічого путящого, не буде й ніколи не стане, - молодечий голос раптом дивно затремтів, а сам Борей різко відвів погляд вбік, але продовжив стиха: – Мовила майже злостиво, що перше й останнє його дитя відбере звір.»

Поринувши в спогади, Олег і не помітив чоловіка поруч себе, аж поки не зашипів розпечений метал, занурений в бочку з водою поруч. Юнак сіпнувся від несподіванки, на що коваль зрівняв його хмурим поглядом. Олег чекав, що той саме скаже щось різке, та той лиш змовчав, натомість оглядаючи меча, що його саме підковував.

— Добра сталь, - ствердно кивнув він, - з такою не гріх і на звіра йти. Чи то й навіть набігом на селище яке.

Останнє було вимовлено тихіше, наче потай лиш для них двох, від чого Олегові раптом все похололо. Він різко звів очі на коваля, відчуваючи, як каменіє всім тілом, зустрівшись з іншим поглядами, але не відводячи очей. Олег хотів було заперечити, закричати про те, що він не злодій, що він полює на істот, а не на людський крам, але щось наче звалилося йому на плечі, стисло зсередини так міцно, що не міг і поворухнутися.

Меч, що тримав у руках коваль, бачив багато, пролив ріки крові – нерідко невинної. Олег мав його ще за часів набігів з бандою, мав його й досі, та лиш зараз зрозумів, яке то було клеймо.

Юнак зітхнув, понуривши плечі під пильним поглядом чоловіка, що знав, здогадувався про все те лихе, що він таїв.

— Метал говорить багато, особливо ж тому, хто вміє слухати, - мовив раптом коваль на диво спокійно. – Говорить – та не судить, ріже – та сам не несе лихого чи доброго – лиш виконує мовчазно волю того, хто ним керманить.

Олег задумливо перевів погляд з чоловіка на власну зброю в його руках, яку той легко, наче на пробу, крутнув у руках, пильно та майже що по-батьківськи оглядаючи лезо.

— Меч може й надто добрий, як для воя родом зі старовірського селища, - Олег злегка сіпнувся, та чомусь більш не дивувався чужій проникливості, - але добрий для того, щоб тягатись з чудовиськами, достатньо міцний і легкий в руці.

— Багато ж знаєтесь на власній справі…

— Влас, - мимохідь кинув чоловік, і Олег лиш кивнув – його власне ім’я коваль вже знав з переказів сина. Він протягнув Олегові його власного меча, і той прийняв, обережно, наче той був із крихкого скла. Зброя, доглянута майстром, виглядала дійсно вражаюче.

Влас схвально гмикнув та грузко звалився на ослінця поруч.

— Гріх не знати все про те, чим ти сам живеш, хіба ні? – поспитав він, і Олег кивнув, розуміючи. – Я ледь чи не все життя провів у цій кузні, і для мене зброя, метал, з якого вона породжується – це чи не святиня. Хай вже пробачать панове старовір мене за таке плюндрування божеств, та все ж вірнішого й не знайдеш.

Олег не засуджував, проте щиро цікавився.

— Не надто подобаються боги старої віри? – лиш поспитав. Він міг в цілому зрозуміти ворожнечу до божеств, що попри власну могутність і міць, не були простим гарантом безпеки та захисту для люду, а часто саме навпаки, буваючи вкрай жорстокими до порушників власного спокою.

— Ні, - відмахнувся на його здогад Влас, - не переношу богів в цілому та весь цей розбрат за те, чий божок ліпший.

— О, - зронив стиха Олег, та раптом криво посміхнувся. – Десь я вже те чув.

— Гм, - Влас раптом дещо спохмурнів, - як чув, то мо й знаєш про байку про те, як з такої ж біди зникло ціле селище? – коваль звів бровою, та Олег лиш помотав головою – він знав про одвічні суперечки за богів старої й нової віри, знав і про те, чому прихильникам перших іноді варто мовчати, особливо зараз, коли все зростала кількість почвар, яких різні невігласи плутали зі справжніми богами.

— Так а що ж, років зо… п’ять – а можливо, й більше – тому існувало селище неподалік нашого Поріччя. Вниз рікою, трохи глибш у ліси – тамво було невелике поселення, десь за кілька верст звідси. Було – бо зара вже й нема того села – зникло, нема там більш нікого. Кажуть, що раптова моровиця поточила люд і худобу, але, - коваль на мить змовк, кинувши гострим поглядом з-під кошлатих брів, - говорять і інше. Кажуть, самі жителі накликали  на себе лихо, і не була то моровиця, а мара, накликана покарати люд за вчинений гріх.

— Який гріх? – Олег і сам нахмурився, раптом відчуваючи якесь підозріле передчуття.

Виття жалісливе, розпачливе від болю утрати.

Відчай, що спалахнув у щирий гнів, перетікаючи в тваринний рев.

Голосіння, сповнене жаху, яке прервав сам звір, коли пошматував всіх кривдників, кожного, хто там був.

— Говорили, що в селищі не один день точилася суперечка між люду – справа стосувалася однієї родини в селі, що неухильно притримувалася старої віри попри різні забобони. В той час як інші – ну, більшість поселення щонайменш – були прихильні новим богам, то звісно ж, ця родина муляла всім очі, і це завше переростало в нескінченні суперечки, доки…

Влас раптом змовк – чутно було лиш тріскіт вогню в печі й тихий гомін розмов ззовні. Олег відчув, як щось холоне йому в жилах.

— «Доки»? – хрипко перепитав він.

«Дикуни!»

«Чорновіри!»

- Доки одного разу не дійшло до крові, - Власів голос був холодним, мов та сталь і різонув у грудях не гірш від заточеного леза. – Випадково чи ні, а всю родину вбило озвіріле юрбище, а далі… А далі була помста. Звір, чорний мов сама Ніч, прийшов до селища й викосив всіх до ноги. Так казали.

— І хто ж казав?

— Та хто ж – люд казав. Здебільшого наш люд недурний – зайвий раз туди носа ніхто не потикав, як пішли чутки від подорожніх про млосний смрад і спустіле поселення… але деякі відчайдухи, бач, все ж знайшлися. Хоча біс зна, хто з них і справді був там, а хто лиш базікав, як стара псина. Брехати – не мішки тягати, сам знаєш. Але що до того, важливе інше – боги і віра, ось що погубило всіх тих людей.

— Ні, - заперечив Олег, проте цього разу не відводив очей – дивився Власові просто у вічі. – Ані боги, ані віра ні до чого там, де має місце людська ворожнеча і жорстокість. Ви самі говорили: те ж гостре лезо несе за собою смерть, але воно не є злом, бо ним є сама людина. Лихий намір – ось що губить люд… і в цьому, на жаль, винен він сам, - останнє він вимовив стиха, ледь чутно, відчуваючи, як щось натягується всередині від цієї гіркої істини.

Влас йому так і не відповів. Все дивився на нього мовчки, незворушно, мовби вирішуючи собі щось, але з вуст не зірвалось жодного слова.

Бозна, скільки б вони сиділи так – в незворушній тиші, кожен у власній задумі – як все ж поруч заскрипіли дошки.

— Бачу, що справу зроблено, - Івор мовив, кинувши поглядом на полагоджену зброю, особливо ж примітивши меча, що його все ще тримав юнак. – А як так, то годі й ляси точити – в нас є робота, хіба ні?

Олег кивнув. Він повільно звівся на ноги, засунувши врешті зброю назад до піхов, та тихо подякував ковалеві. Той лиш кивнув.

— Казав же, що ліпшого майстра вам не знайти, - Борей всміхнувся, по-діловитому заклавши пальці за пояса. – Заходьте, як треба буде леза підточити, чи підкувати кольчугу.

— Добре, - Олег і сам кинув кривим усміхом, водночас озираючись на Івора. – Ходім.

— До речі, як треба вам куди піти в селищі – питайте, можу провести…

— Борею, - раптом одізвався Влас, і в голосі його чулась сувора пересторога. – Лишись в кузні, мені потрібна твоя поміч.

 Хлопчина мигцем зиркнув на батька, і раптом закляк – посмішка зісковзнула з вуст, звисли плечі, мов хто поклав на них непосильну ношу. Він зітхнув, дещо винувато всміхнувшись гостям, готовий було перепросити, але його перебив Івор.

— Старче, та хіба ж так робиться, - раптом урізав він, - щоб юнакові й продиху не давати, коли йому вже б і власні стежки торувать…

— Іворе! – Олег застережливо прошепотів збоку, але чоловік його навіть не послухав.

— Мені ліпше знати, що робити з власним сином, чоловіче.

— Тобі чи вшивій ворожці, га? – криво спитав Івор, на що ковалю ледь зуби не заціпило. Відчуваючи недобре, Олег враз втрутився:

— Вибачайте мого товариша за довгий язик, Власе – дійсно, не наша то справа, щоб в неї лізти, - останнє він докинув ледь не з докором, гостро зиркнувши на Івора, що навіть не глянув у відповідь. – Як справу скінчили, то не гріх і піти далі, так, Іворе?

Івор наче й не чув сказаного, проте й сам не говорив, лиш дививився на Власа таким поглядом, що ледь не сипав іскрами. На Олеговій пам’яті той зрідка гнівився так відкрито і щиро на когось, тож юнак навіть не знав, як би його краще вчинити, проте на відміну від товариша добре розумів, що це не їх місце для рішень.

— Нечесно, старче, - несподівано мовив Івор, кинувши гострим прищуром. – Нечесно чиниш до власної дитини, що сам собі обрав те чим «ти живеш», а хлопцеві й життя не дав.

— Геть! – гримнув коваль, проте чоловікові того й не треба було – виказавши ті отруйні слова, він розвернувся і прожогом вилетів з кузні, розпечений власним гнівом.

Тяжко зітхнувши на це дійство, Олег і сам рушив за ним.

За всією круговертю справ потрохи наближалися сутінки, а з ними й загроза чергового нападу чудовиська, варто лиш темряві оповити все довкола. Крокуючи селищем, Олег відчував, як поколює в тілі від страхітливого передчуття, що наче парувало довкола селища, нависаючи над головами людей важкою хмарою. Він бачив, як люди поспішають до власних помешкань, боязко перешіптуються та озираються в очікуванні невідворотного.

Проте попри цей гамір, сам Олег прямував не до їх з Івором тимчасового помешкання. Доки чоловік пішов домовлятися з трактирником, він вирушив на пошуки місцевого войта, адже, як виявилося, мисливець за чудовиськами з Івора нікудишній – той наче зумисне знехтував необхідністю розмови зі старостою селища.

«– Так а нащо?» – тільки й поспитав.

Олег зітхнув. Попри те, що така важлива фігура як староста має відати тим, що коїться в селищі, а отже діяльність таких людей як Олег його, власне кажучи, таки обходить, староста, враховуючи його становище, міг би дати найбільше цінних деталей та бодай якісь зачіпки.

Однак най би йому повилазило, Олег обійшов село вздовж і впоперек, а нікого так і не надибав. Навіть Івор, пригадуючи ранкову колотнечу, не міг пригадати, чи бачив він серед селян бодай когось схожого, хто мав би завідувати в таких випадках. Люди наче самі все робили без жодного поводиря – мов у тому мурашнику.

Олегові це здалося дивним і, як виявилося, недарма: зовсім згодом йому таки трапилася нагода поговорити з місцевими, що ще швендялися поміж двори попри пізню годину, і вже від них зміг він дізнатись, що нікого він не знайде, адже вже кілька днів як пожер старосту той самий звір. Як трапилася така халепа – Олегові ніхто не міг точно сказати, але говорили, що начебто в переддень цього лиха войтів син, чи то злякавшись звірового реву, чи то вкрай обезумівши, вирішив дременути собі світ за очі, і батько з невеликим власним загоном рушив йому навздогін, щоб вчасно повернутись, доки бідолашного не зцапала істота, але, певно що, не встигли.

Опісля такого лиха малося б обрати когось іншого головувати, але чи то за всією цією колотнечею було людям не до того, чи так споріднило всіх спільне лихо, що зникла потреба в керманичі, а старосту в селищі так і не вибрали – керували гуртом.

Олег від такої новини ледь не оторопів і геть не знав, як же йому вчинити. Почув би Івор про долю місцевого старости – сміявся б, певно, з такої підлості долі й самого Олега, але мова зараз була не про те – часу було обмаль. Олег не бачив самого звіра і того, на що той здатен, але він сумнівався, що з подібною тварюкою місцевий люд довго зможе втриматись. Питанням днів було те, коли ж не витримають обереги, коли ж впаде непробійний частокіл. Як не малося старости, отже – Олег собі думав – мав іти шукати іншу людину, що могла б йому чимось порадити.

Хто б у такій місцині міг би знати не менш від самого войта?

«Трактирник» - раптом осяяло Олега. Людина, що приймала і своїх, і подорожніх, довкола якої завжди крутилося плетиво чуток і переповідок. Круто розвернувшись, він чимдуж рушив до їх тимчасового прихистку, незважаючи на втому і знемогу – необхідність гнала його не гірш від кращих зіллів. Він геть не помітив тіні, що вигулькнула з-за рогу одного з будинків, раптом болісно вдаряючись в щось – ні, в когось. Грубо впавши на землю, Олег схопився за груди й плече, які різко прострелило болем, що й за очима блиснуло. Перехопивши подих, юнак кинув грізним поглядом на того, хто кинувся йому під ноги, готовий кинути злою лайкою з-за зціплених зубів, однак завагався, почувши незрозумілий та нажаханий лепет.

Обережно звівшись на ноги, Олег рушив до іншої постаті – безсумнівно чоловіка – що скоцюрблено лежала, вчепившись пальцями у власне волосся, бурмочучи щось під носа, однак не намагаючись піднятись.

— Агов, - Олег якось невпевнено обізвався, помітивши, що навіжений раптом стих, а з сірої темряви на нього блимнули очі, в яких, на жаль, не було нічого свідомого.

«Навіжений,» - миттю зрозумів Олег, і злоба миттю перетекла в якийсь прикрий жаль. Жити, втративши глузд, бігати отак, як загнаний звір – нікому не побажаєш так доживати, звісно.

— Агов, - повторив він вдруге, проте впевненіше, наважившись навіть повільно наблизитись. – Друже, ти там цілий?

Божевільний зміряв його все таким же нажаханим поглядом, тремтячи ледь не всім тілом та наче ховаючись в тканині власного одягу – з доволі якісного, хоч і потертого сукна – раптом примітив для себе Олег. Не княже вбрання, звісно, але ж і не якогось пересічного волоцюги чи чорнороба. Невже був кимось з заможного люду? Чи можливо?..

Тихий здогад на мить осяяв Олега, однак він швидко відкинув його, адже вишуканий одяг в селищі на кшталт цього був чимось далеким навіть для такого цабе як син старости. Проте це міг бути хтось із купечого обозу абощо, хтось нетутешній. Однак чому так далеко від трактиру і сам? Таких як він зазвичай запирали за трьома замками, не те щоб брати кудись в мандри, а вже тим паче самого лишити отак, на власну долю – хіба що малося цьому пришелепкуватому втекти. Олег тяжко зітхнув – шукати дім раптового знайди він не мав ані бажання, ані часу.

Мовби відчувши його сум’яття, чоловік раптом скочив на ноги з неочікуваною жвавістю, і Олег здригнувся від несподіванки, однак поспів таки вчасно схопити іншого за плече, коли той ледь не кинувся бігти, куди очі бачать.

— Та тихо ти, дурню! – Олег пригримнув, поглянувши просто у вічі чоловікові, що саме сіпався в його руках, розпачливо звивши. – Бити не буду, лиш відведу куди треба, доки ніч не стала. Маєш кого з рідні?

Божевільний щось промурмотів, чого Олег не міг зрозуміти. Ну от нащо йому ця халепа?

— …м’ра прийде.

— Що ти там бурмочеш собі під носа?! – Олег спитав, струснувши чоловіка з власної безвиході, і раптом сам окляк під поглядом, ясним, розуміючим наче, а ще… крижаним до самих кісток.

— За воротами чатує сама смерть. Смерть прийде сюди і все. І я помру, я помру! Як і він. Боги розгнівані нами – Мара гнівиться на нас!

Олег відсахнувся не стільки від слів, скільки від тієї раптової ясності, не знаючи, як себе вести поруч з чоловіком, що все невідривно дивився на Олега і крізь нього одночасно.

— Ти теж помреш, - кинув він ледь не пошепки, киваючи сам собі. – Як і Твердислав, як і… Всемир теж тікав від неї, кинув мене і батька, але пітьма Мари зжере їх усіх, усіх нас!

— Всемир? Хто такий Всемир? – Олег раптом відігнав від себе острах, коли почув від божевільного імена, ба більше, історію, що звучала підозріло знайомо з його вуст. – Він же син голови, чи не так?

Божевільний не відповів, проте Олегові того й не треба було – достатньо проблиску впізнання, що змигнуло в очах напроти, того, як миттю той відвернувся, наче бажаючи чого притаїти. Та й не міг це бути хтось інший, хтось іще, про кого б до того ж пліткували б місцеві.

Тож, божевільний не був сином войта, але був з ним знайомий. Отже місцевий, отже мав рідних десь поруч, яким можна буде це лихо скинути. Але було щось іще, що турбувало Олега. Спровадити його б та й все, забути цей беззмістовний лепет, але ж… Хоча й гріх вірити словам божевільного, проте не покидала думка, що можливо…

— Мара, - раптом мовив Олег, - скажи мені, чому саме Мара? Чому ти називаєш чудовисько…

— Ні-ні! – крикнув навіжений і Олег ледь встиг відскочити, доки чужа рука не ляснула його по обличчю. – Боги гніваються на нас, не можна їх так називати, не можна!

— Добре, годі тобі. Боги так боги, - примирливо мовив Олег попри власний сумнів в словах іншого. – Скажи мені ліпше, як так трапилось, що…

Договорити Олег не встиг, оскільки до них прямували люди. Двоє, якщо бути точніше. І теж зодягнуті в добру одіж, хоч і зношену – Олег примітив це навіть у сутінках. Власне кажучи, це було і єдиним, що він встиг примітити до того, як незнайомі вихопили зброю – кожен з них мав короткого меча при собі – спрямувавши в його бік.

— Відступи від пана геть, чужинцю, доки не посікли! – глухо гаркнув один з них, загрозливо приступаючи.

«Он воно як, - кинув подумки, Олег, - таки чимале цабе, що й свита знайшлась.» Не сказати б, що Олега це надто засмутило, але ж невчасно як – здавалось, він саме знайшов можливу зачіпку, хтозна наскільки надійну, але все ж – і тут їх, власне, й перервали. Проте робити було нічого, тож він лиш звів догори руки.

— Нема біди, панове, ховайте зброю. Я лиш розмовляв із добрим паном – переймався, чи той не заблукав…

— Хе! За свою сраку переймайся! – крекнув один з чоловіків, прямуючи розвалькуватим кроком повз Олега, наче й не бачачи загрози в ньому, хоча зброю й не сховав. Вільною від меча рукою він дещо грубо взяв за руку божевільного, смикнувши на себе попри незрозуміле бубоніння і стогони останнього. Інший чоловік на те лиш гаркнув на нього, щоби мовчав. Олег відчув миттєву огиду до новоприбулих, хоча й не виказував того. Розуміючи, що ватага ладна вже рушати, і як не вдіє, то лишиться без нічого, він раптом озвався:

— Добре, що ви підійшли, бо я, власне, не знав би де й шукати. Поспитав би панича, але ж той все торочить про щось незрозуміле. Складно й зрозуміти, про що, але ж які моторошні думки, як на такого молодого парубка.

— Дурниці! – відмахнувся той з чоловіків, що стояв подалі від інших, однак Олег помітив, що той не проти потеревенити. – Малий глузд втратив, як сходив на ті кляті пустирі – а все вина того войтового вишкребка! Казав бояринові, що нічого лишати з ним Бориса, та де там!

Боярин – Олег раптом усвідомив. Це божевільне хлопча було сином боярина. Це багато чого пояснювало. Проте поруч з цим турбувало й інше – «пустирі». Невже мова йшла про те спустіле селище, що притягувало до себе всіх роззяв? Чи окрім цієї, оповитої легендами пустки, була ще одна?

— Та цить ти, дурню! – осмикнув його раптом інший чоловік, побоюючись, що балакучий товариш розтріпає все і не аби-кому, а якомусь перехожому знайді. Олег подумки всміхнувся – боярин чи ні, але в службу собі прийняв тих ще телепнів.

— А що «цить»? Кому він розкаже? – той махнув в Олегів бік. – А мені мо пече вже вся ця клята біганина за дуркуватим малим…

— Як не треба, то й забирайся к чортовій матері, або припни свого довгого язика, доки боярин його тобі не відітнув, паршивцю! Ходімо вже – а ти цить там! – останнє пролунало в бік божевільного, що знову жалібно заскімлив у міцному хваті. На цих словах здоровило рушив геть, тягнучи за собою іншого, в той час як його товариш лиш зітхнув.

— «Притни язика – притни язика» - ич який голова, - перекривив той, потім зиркнувши в бік Олега якось журливо. – Що ж, брате, кличе служба, сам розумієш.

— Та й таке, - докинув Олег дещо незграбно, жалкуючи, що не мав при собі Івора, чийого красномовства було доста, щоб привабити людей і вициганити в них все, що ті знають. Хоча, як так судити, то й сам він дізнався чимало.

Вже згодом, проводжаючи поглядом іншого чоловіка, він все думав над тим, що йому тільки що ледь не сама доля вкинула до рук.

А власне, що він мав? Селище з темною, але точно не такою вже й простою історією – болісно відкликнулися видіння власного сну – троє дурнів, що, певно, відвідали його, кілька мерців, одного навіженого і… що? Чудовисько, чи розлюченого бога?

Він не знав, не міг зрозуміти всього. Проте знав, що вивідає, якщо придивиться пильніше, віднайде щось іще. Зрештою, доля була завжди прихильною тим, хто вмів уважно слухати та чекати.