1.

Співає лезо моє, гартоване до бою, співа й душа, коли в дикім шаленстві вбиваю ворогів своїх – танець смерті, що знає його кожен воїн.

Гучно та розпачливо дзвенить сталь, коли бартка вдаряє по лезу меча, вибиваючи його з руки ворога. Роззброєний чоловік не губиться та дістає захалявне лезо, а проте надто повільно – кинджал впивається йому в самі груди, мов та грізна змія.

Олег відштовхує від себе вже мертвого бандита, і майже миттєво ухиляється від нападу іншого, коли помічає рух лиш краєм ока. Враховуючи грузні лати, що дзвенять на ньому із кожним порухом – це все ж непроста задача, що вимагає чимало зусиль, проте воїну не звикати. Він лише переводить подих, продовжуючи ухилятися від ворожих нападів, та все тяжко зморгує солоний піт, що стікає йому з чола.

— Що ж ти лізеш куди не треба, іродова ти душа?! – гарчить на нього один із бандитів у запалі сутички – можливо, це навіть ватажок зграї – подумки гадає собі Олег. – Ми тебе не чіпали, честі твоєї чи, не приведи святий духу, рідні твоєї не кривдили – нащо ж приволочився зі зброєю до нас?!

— Мені-то кривди не завдали – це правда, - відгукнувся Олег, відступаючи на кілька кроків, коли помітив, що вся зграя наче трохи притихла під криками ватажка, а проте зброї власної не опускав. – А люд простий від вас, харцизи, страждає.

— Що нам той люд – самим скрута, то лиш робимо свою справу та і все.

— «Свою справу»? То так тепер називають грабунок та різанину? – Олег кривиться, говорячи стиха до себе, потім же звертається до натовпу довкола. – Ви самі привели мене сюди, коли порізали ціле селище за нещасну копійчину! Бісова падаль!

Понівечені будинки, спалені вщент стріхи і ті нещасні душі, що бродили пусткою, яку полишила по собі ватага горлорізів, очі, сповнені болю та горя, з тихим благанням відплати, помсти… Він пам’ятав тіло, вкрите темним сукном, зовсім крихітне, щоб належати дорослому – тіло, що його притискав до себе старий – войт знищеного селища, як виявилося згодом – і не міг відвести очей.

Картина до болю знайома – власні спогади ще надто свіжі.

Олег відчув, як в гнів спалахує в ньому, бринить у кожній жилі, віддає сталевим стисненням на рукоятях власної зброї. Він бачить – відчуває – рух поруч себе, і, здається, ця крихітна зміна штовхає його до дії – він вдаряє з усієї міці, барткою навідмаш, відчуваючи виважену певність, коли та гучно впивається в м’ясо. Він не дивиться на свою жертву, йде далі, розсікаючи повітря поруч майже що на здогад, керуючись лиш внутрішнім чуттям. Свист поруч – він схиляється вбік, і ледь вчасно, щоб ворожий спис не пронизав бік. Не втрачаючи ані секунди, він висмикує меча з піхов, прокручуючи його в легкій та плавній, а все ж вкрай смертоносній дузі, що миттю знаходить власну ціль – лезо розсікає обличчя одного з бандитів позаду, що, певно, хотів напасти зі спини.

Запах крові, насичений та мідний, вдаряє в ніздрі, і Олег відчуває себе мов той дикий звір, загнаний в пастку, бігає шалено очима по натовпу, готовий впитися в наступну свою жертву. Здавалося, бандити розуміли це теж, і тепер підходили обережніше, виваженіше. Він помітив двох, що потрохи підходили до нього з різних боків, оголивши дивні мечі зі злегка вигнутими лезами. Олег в очікувані стис бартку міцніше, смикнув плечем іншої руки, що тримала меча, аж раптом здалеку помітив підозрілий блиск.

«Стрілець» - усвідомлення миттєво вразило його, а проте разом із ним з’явилася думка. Він зробив півкроку вбік, злегка схиливши власну зброю, чим, власне, підштовхнув до удару бійця справа від себе. Відштовхнувшись лівою ногою, Олег вдарив барткою навідмаш, що є сили. Чуже лезо гучно дзенькнуло, випавши з рук. Краєм ока він все ще бачив проблиск металічного наконечника, що злегка змістився – лучник, певно, натягував тятиву, приміряючись до пострілу.

Водночас із цим ударив і другий мечник, не гаючи часу – Олег ледве встиг юркнути під дугою леза, відчувши, як кінчик все ж впивається в тканину одягу. Однак, вдаривши, нападник на мить залишився вразливим, тож Олег миттю змістив вагу, вдаривши чимдуж каблуком просто в чуже стегно, а водночас із тим перехопив іншого мечника за плече, смикаючи на себе.

Свист.

Він відразу ж впізнає звук стріли, що розсікає повітря, і лиш дивом встигає схопити перед себе свого нападника, прикриваючись, мов щитом. Стріла гучно впилася в чужу плоть і Олег відштовхує від себе тіло, перед цим помітивши на ньому піхви, з яких висмикнув короткого кинджала і навіть не дивлячись кинув його вліво – лезо впилось в очницю другого мечника, що, хитко ступивши назад, впав, мов підкошений.

Після цього перед ним з’являються ще троє – двоє зі звичними йому мечами і ще один мав при собі обушок наперевіс. Якщо перших двох збороти не мало проблем, то з останнім Олег мав чимало проблем через специфічність чужої зброї, що було складно зрозуміти. Спершу. Проте після кількох спроб ударів Олег помітив певну закономірність. Можливо, не так очевидно, як з тими ж мечами, проте тіло бійця говорило про його наступний крок заздалегідь: нахил тулуба, опора в ногах та спрямування рук – все це вказувало на напрямок удару. До того ж, важка голчаста куля на кінці цепу хоч і була вкрай швидкою і несла чималу загрозу, варто було їй лиш дістати свою ціль, однак її швидкість та вага могли стати і хибою, якщо вона раптом втрапить в землю. Для цього бійцю потрібно було лиш промахнутися, або Олег сам міг спрямувати її донизу, вдаривши по цепу, що з’єднував кулю з руків’ям.

Тож, спробувавши спершу підштовхнути нападника самого на хибний удар, Олег зрозумів, що б’ється проти досвідченого воя – він вперто крутив обушком так, що той ластівкою розсікав повітря, проте ані на мить не спинявся. Лишалось лиш вдарити самому, і Олег спробував, ковзувши спіднизу вперед, попри власний трем жаху та той холод, що пробив тіло, варто було здоровезній кулі важко пролетіти над самісінькою головою, збивши з голови шолома з гучним дзенькотом. Дзвін на мить добряче забив памороки, тож Олег майже що наздогад вдарив барткою, в результаті потрапивши в цеп, хоч при цьому зачепив також і кулю, від чого бартку просто вирвало в нього з рук, в той час як обушок гучно гепнув об землю. На те, щоб висмикнути його назад, потрібен був час, тож Олег, миттю звівся на ноги і, вихоплюючи з піхов власний кинджал, майже що сп’яніло викинув його вперед, всаджуючи просто в чуже горло.

Варто було тілу ворога впасти, Олег відчув тріумфальне полегшення, що вмить змінилося прострілом тривоги, варто було ще одній стрілі просвистіти надто близько до його потилиці.

Він забув про стрільців.

Воїн прудко відскочив вбік, панічно шукаючи сховку, проте в наступну ж мить щось турнуло його просто в плече, звалюючи на землю.

«Попав, шельма!» - подумки вилаявся Олег, проте поруч помітив кинутого одним із ворогів щита – майже що подарунок долі, не інакше, тож майже що повзком кинувся до нього, попри те моторошне оніміння в лівому боці – страх змушував забути про все і вперто рухатись. Ще кілька стріл пролетіли поруч, надто близько, проте варто було лиш звести перед собою щит, і Олег відчув бодай трохи певності.

— Ростиславе! – раптом почулося десь неподалік чиєсь завивання, більше схоже на вий зраненого звіра. – Цей виродок зарізав Ростислава! Мій брат! Мій кровний брат мертвий від іродових рук!

— Світозаре, годі горланити і спали врешті цю кляту нечисть! – роздались крики у відповідь, і Олег відчув, як йому раптом все похололо. Спалити? Невже серед цих горлорізів міг бути обпечений? Ні-ні-ні… Як він міг цього не зрозуміти з самого початку? Селище, спалене вщент, люди, запечені майже що заживо – чому він не подумав про причетність обпеченого ще тоді? Грабуючи, бандити зазвичай спалюють усі сліди, проте не чинять таке криваве свавільство – невиправдане, дике і божевільне за своєю природою.

Божевілля – вічний супутник обпечених, зведених з розуму тією незбагненною силою, що вони жадібно здобувають собі, падаючи під вагою величі.

Він не міг так жахливо помилитися. Що ж тепер мав робити? Виходити одному проти гурту здирачів – теж дурна забава, та все ж Олег мав досвід в боях і знав із власного досвіду підлу сутність подібного стерва, в той час як обпеченого було неможливо передбачити, та й протиставити його міці було теж нічого. Що ж тоді він мав робити? Він не вистоїть проти стріл і гартованого вогню. Але що йому лишалося робити? Він не може відступити – це вже навіть не справа розплати чи честі – він просто не мав шляху для відступу, та й був у вкрай вразливім стані…

Говорячи про вразливість – Олег потягнувся до древка стріли, що тирчала з його плеча, однак завагався. Він не міг просто висмикнути її – без припікання рани кров заллє усе в надто швидкий час і він лиш пришвидшить власну кончину, але й лишити стрілу стирчати? Великий ризик того, що він і сам її зачепить, врізавши наконечник далі в плоть.

— Виходь сюди, волоцюго – почувся голос, а потім краєм зору Олег помітив спалах, відчув, як стало спекотніше, парко, майже що як у пеклі.

Він знав цей запах – дух смалятини, терпкий і давучкий, що вдарив йому у ніздрі. Він пам’ятав, як колись давно стояв поруч селища, охопленого язиками дикого полум’я. Жар вогню, від якого просто на очах танула рідна оселя, тануло його дитинство, юні роки… Вогонь, що затаврував його колись зовсім давно.

Він міг сказати, що вогонь був чимось дійсно знайомим, чимось, що переслідувало його з давніх часів – майже що товаришем, попри те, що насправді лиш нищив усе, що було любе Олегові в житті. Тож коли полум’я обпеченого спалахнуло геть поруч, він лиш на мить відчув страх, що охопив його цілком – одна лиш мить, проте далі – кам’яний спокій, майже що смиренна тиша. Якщо він хотів вийти живим звідси – мусив діяти, мусив думати, збороти ворога зброєю, спритністю та розумом. Він боявся обпеченого, це правда – хто б не боявся людини, що мала в володінні своєму силу, вкрадену у самих богів? Та все ж Олег пам’ятав ту просту істину, що обпечений був і лишався людиною. Смертним, чиє життя все так же легко відібрати, варто було лиш проникнути крізь навіжену лють та чари. Іншою проблемою лишалися також стрільці – вони б не дали Олегові навіть близько підібратися до свого товариша і нашпигували б стрілами в той же час, як він визирнув би з-за укриття. Що ж тоді мав робити?

Пролунав крик.

— Дулібе! – вигукнув хтось, та потім щось із добрячим посвистом впилося, певно що, в його плоть, і нещасний жалібно заклекотав, впавши із гучним покотом.

Що відбувалося? Хто міг би?..

Пролунав ще один удар зброї, і Олег готовий був поклястись, що це мала б бути метальна сокира, не інакше – він впізнав би цей свист і тяжкий удар металу по мішені будь те з тих пір, як доля на довгий час звела його з власником такої ж рідкісної зброї. Настільки рідкісної, що сам Олег бачив її лише в однієї людини.

— Івор… - пошепки зірвалось із вуст, Олег з недовірою визирнув лиш трохи з-за щита, в той бік, де чув окрики і шум бою, туди, де мали би бути стрільці. Він нікого там не побачив. Проте не було там і самих стрільців.

— Звір… - боязко промурмотів обпечений, геть забувши про Олега – дикі очі дивились все туди ж на пагорби, де зникли товариші. Лице, пошрамоване огидними опіками, спотворила гримаса майже що нелюдського жаху в суміші з чимось диким, незрозумілим.

Невідомо, хто ж саме допоміг Олегові, проте він не збирався витрачати цей шанс надарма. Не гаючи часу, воїн витягнув з піхов кинджал, притискаючи лезо до тієї ж стріли, що все ще тирчала з плеча. Стиснувши зуби, він надломив древко достатньо, щоб не зачепити його випадково, потім же потягнувся до бартки, надавши їх перевагу проти меча – останньому він не довіряв у сутичці з таким юрким звіром як обпечений. Перевіривши власний хват на зброї, крутнувши її на пробу, Олег взяв щита в іншу руку і повільно та стиха рушив до обпеченого. Той, мов у тумані, не помічав нічого, та все жалібно завивав, тягнучись тремтячими руками туди, де були товариші, шепочучи незрозумілі слова – чи то молитви, чи то щось інше – Олег не міг зрозуміти.

«Божевільний,» - вилаявся він подумки, попри все не забуваючи про пильність, повільно підходячи до ворога. Чим ближче він підходив до обпеченого, тим зрозуміліші були його слова – він раз у раз щось повторював собі під носа, шалено тремтячи всім тілом, стогнав, мов різали його самого, та все впивався пальцями у власну попечену до м’яса шкіру.

І все ж Олег був зовсім поряд, тримаючи щита напоготові, з барткою, занесеною для удару. Варто було лиш підійти трохи ближче…

— … тебе, - долинуло до нього раптом, одне єдине слово в незрозумілому маренні. Проте на мить обпечений застиг, з ним завмер і Олег.

Очі, знебарвлені тією дужою силою, що була відібрана в самих богів, почервонілі від жару полум’я і болю втрати – дивилися на нього, зазираючи в саму душу. Страх вдарив крижаною брилою, проте замість застигнути, Олег чимдуж вдарив, в надії відсікти голову потвори перед ним.

Очікувано, обпечений уникнув удару – вивернувся вужем просто під лезом бартки, так само вертко підібравшись у кілька кроків до воїна, простягаючи до нього руки, охоплені язиками полум’я. Розум кричав йому тікати, відійти назад, проте Олег не ризикнув дати ворогу шлях до нападу – натомість вдарив по обпеченому власним щитом, відштовхуючи від себе. Той відскочив на диво легко, що вселило трохи надії у воїна – можливо, обпечені не такі й всемогутні, і в нього є шанс?

Легенди говорять, що обпечені – грізні супротивники, здатні спопелити цілу дружину лиш помахом руки. Олег пам’ятає старовинні барельєфи, що бачив ще у свого батька – самотня фігура на узвишші схилів, беззахисна, на перший погляд, перед військом, що оточило навкруги. Беззахисна лиш до тієї миті, доки не бачиш ледь помітні витончені кармінові лінії, що зміями сунуть із чужих рук, тягнуться до нещасних душ внизу. Біль та страждання, вирізблені так чітко на темному камені, кармінові язики вогню, що охоплюють підніжжя схилу – все це тоді добре закарбувалося в дитячій пам’яті, і, згадуючи той барельєф, Олег задумався.

Відстань. Всюди, де зображували обпечених, від карбувань на стінах та дереві й до простих переповідок – вони завше посилали гартоване полум’я з рук здаля, кидали його звисока, мов самопроголошені боги. В цьому Олег завжди вбачав вигадку, перебільшення задля яскравішого видовища, проте, як так подумати… Чи може бути доля правди в цій байці? Якщо обпечені дійсно потребують для бою простору? Адже якби мали суперника поруч себе, той міг би відхилитися від прямого удару, або ж навіть завадити вдарити, чи й взагалі дати їм відсіч. Під ударом щита обпечений відскочив, мов босоноге хлопча, а не сильний вой – він мав чари, але не силу.

Бити, штовхати, рубати – він мав наступати на обпеченого, попри власні страхи, якщо хотів перемогти.

— Стерво прокляте, - зашипів змією обпечений, стираючи рукою піт з чола, - я випалю твої кляті очі, аби не втік, поки рватиму тебе на шмаття!

Іскра злетіла з його долоні раптово і Олег ледь встиг підставити щита, що жалібно скреготнув під силою стихії, але втримався. Олег зробив два обережні кроки вперед, замахуючись барткою знизу, проте і цього разу суперник відскочив. Однак не очікував він того, що бартка в руках воя так швидко вдарить вдруге – варто було Олегові лиш переступити, змістивши вісь, і він зміг вдарити зброєю вдруге, змінивши напрямок. Підточений обух добряче вдарив по плечу обпеченого, ледь не збиваючи його з ніг. Зрозумівши, що це його шанс, Олег насів на суперника, і тепер він ледь встигав захищатися від чужих ударів, шиплячи, мов дикий звір, від власної безпорадності. Подекуди зривалися з рук кволі іскри, та вони не потрапляли в ціль, або ж легко спинялися щитом. В якийсь момент в руках обпеченого зблиснуло лезо, але воно не було варте нічого в руках того, хто довіряв у бою чарам більше, ніж гостроті металу.

Вирішальним у їхньому поєдинку був, як не дивно, удар Олегового щита, що повністю збив обпеченого з ніг. Той завив на нього нелюдським голосом, попри власну скруту, однак вмить замовк під ударом бартки – Олег боявся давати такому грізному противнику бодай крихітний шанс.

Тіло ворога обм’якло під барткою, проте Олег не відчував бажаної полегкості. Стояв, змучений довгим побоїщем, жадібно хапаючи повітря попри пек у грудях, та все озирався з боку в бік, шукаючи тих, хто лишився. Шукаючи також того, хто виручив його так несподівано.

Спалах іскор застав його зненацька, і Олег раптом зрозумів, що надто рано відвернувся від суперника, ледь-ледь, але все ще живого. Обпечений, що лиш прикинувся мертвим, зірвався різко з землі, звернувся змією так, що чужий каблук боляче врізався в Олегове коліно, збиваючи того з ніг. Ворог навалився на воїна зверху, стримуваний лиш щитом, що дивом лишився на місці, але і той обпеченому вдалося вибити, варто було лиш відштовхнути Олегову руку – підігнаний смертю, обпечений наче віднайшов у собі сил.

— Якщо я і моя зграя поляже тут, то і ти теж, погань, - безбарвні очі вмить наче спалахнули, вбираючи в себе сяйво дикого полум’я. Обпечений спробував вдарити Олега долонею, охопленою вогнем, але той вчасно схопив іншого за зап’ясток і тримав, попри пекучий біль. Запах горілого м’яса був просто нестерпним, але він знав, що не міг відпустити. Обпечений натомість замахнувся для іншого удару, але замість того, що спробувати обпалити вогнем, той раптом вдарив ліктем, навалившись на воїна усім тілом.

Просто на плече, в яке до цього влучила стріла.

Біль спалахнув за повіками яскравими іскрами, на мить закривши собою все довкола. Олег відпустив, заціпенівши від болю.

На одну єдину мить все неначе зникло, розтануло в болісному мареві.

Крик розірвав млосну тишу темряви. Бойовий свист кречета.

Щось гаряче спалахнуло в його грудях, повертаючи до буття.

Олег відкрив очі – він не пам’ятав, коли саме заплющив їх – хапаючи обпалену руку перед собою та шалено викручуючи її, до гучного хрускоту. Ошаленіло, він схопив іншою рукою чуже горло, міцно стискаючи.

На мить, одну лиш крихітну мить, він відчув себе звіром. Здичавілою істотою, що боролася за власне життя, загнана в кут. Він хотів вижити. Він пролив би задля цього чужу кров.

Олег скинув з себе суперника, змінюючи позиції, втискаючи іншого в землю власною вагою. Обпечений в його руках нерозбірливо хрипів, але не чинив супротиву – можливо, просто не мав на те сил. Олег потягнувся рукою до піхов, де мав би бути ніж, але там не було нічого. Не було і меча, як і бартки, що випала десь в запалі бою. Чоловік під ним надсадно хрипів – жахливий звук, що просто зводив з розуму. У відчаї Олег просто вдарив обпеченого кулаком. Не тямлячи себе в якомусь незрозумілому божевіллі він вдарив вдруге, втретє. І ще, і ще. Доки звук не припинився. Доки його ворог не лежав замертво. Доки бій не завершився.

Доки він не залишився сам у полі, сповненому мертвих тіл.

В якусь мить Олег отямився, наче лиш зараз зрозумівши, що він робить. Поглянув спершу на власні долоні, вкриті вимазані в червоне, потім перевів погляд нижче, просто до…

- Ч-чорт! – він миттю відірвався від тіла під собою, відскочив, мов вогнем обпечений, неспроможний навіть дивитись на те місиво, що лишив по собі.

Олег знав жорстокість насилля, відав наслідки гніву та трощу розбою - все це було знане і не лякало його, ні. Лякало його дещо інше – лякав себе він сам. Цей потаємний звір у грудях, ця жага крові, що кипіла в жилах – моторошне відчуття та його наслідки – кров на його руках, чужа.

Його застерігав батько від люті, нестримної, що відбирає в чоловіка владу над самим собою та приносить лиш лихо, застерігав себе він сам, коли мучили кошмари минулого, мучила совість за скоєне колись. Але чомусь він повертається завше туди ж – до кровопролиття, до смерті, до розпачу.

Ватага грабіжників, що нищили людські долі, знищена, але спокою від цього він не відчуває. Натомість щось колеться йому в грудях, колотить його зсередини і не відпускає. Звір, що мить тому бився за власне життя, так просто не зникає. Його руки тремтять в очікуванні боротьби, що вже скінчена, тіло наче скам’яніло від напруги, що тисла на його плечі, стискала міцно груди. Отетеріло, він зробив крок вбік, озираючись, мов гнаний звір.

Цього разу він був сам – він знав це точно, але власний розум оманював його, після запеклої боротьби за власне життя, так близько до смерті. Він лишився сам, вороги – мертві, усі до одного, окрім хіба що…

Воїн, що вбив стрільців тоді, коли він втрапив у засідку. Незнайомець, чи може той, кого Олег лишив далеко у власному минулому – неважливо, хто саме, але його сокира стала в поміч у скрутний для Олега момент. І він був майже повністю певний в тому, що власник цієї сокири мав би все ще бути десь поруч. Якщо це був той, про кого Олег думав, то він мав би об’явитись зараз, аби позловтішатись, але якщо ні… Що ж, пересторога зайвою не буде – Олег схилився до тьмяного блиску серед попелу, що виявився чиїмось мечем, тим самим, злегка вигнутим дугою – зброя дивна у хваті, але, прокрутивши її раз в руці, він знав, що міг би нею вправитися, якщо була б потреба.

— Йой-йой, відклади шаблюку вбік, юначе – хіба так старих знайомих стрічають? – хрипкий голос пролунав зовсім поруч зліва, і Олег – а будь цей харциз проклятий зі своєю тихою ходою, бо був це все ж він – не зміг стримати здригання, перед тим, як вистав меча – чи «шаблю»? – в бік голосу.

Просто перед ним стояв чоловік, чиє обличчя розсікали все нові шрами, під очима залягли тіні часу, що так непомітно минув з їх останньої зустрічі, а чорне, мов круче перо, пасмо злегка посріблила сивина – та це все ще був він.

— Іворе, - чуже ім’я зірвалось із вуст все так само, ледь чутно. Івор стояв зі злегка піднятими руками, красномовно позираючи то на лезо, спрямоване у свій бік, то на самого Олега.

— А ти все так і не навчився вітати старих друзів без ікол наголо, вовченя, га?

— А ти все продовжуєш підкрадатися до людей зі зброєю, клятий сатана, - останнє Олег пробурмотів собі під носа. Якусь мить він дивився на чоловіка перед собою, пильно, наче чогось очікуючи. Його уваги не оминула і згадка про «старих друзів» з чужих вуст, що дивним чином відгукнулася якимось тугим стисненням в грудях. Івор стояв нерухомо під його пильним поглядом, не рухався і Олег.

Зрештою, наче щось про себе вирішивши, він раптом відкинув шаблю з гучним стукотом. Старі друзі, га? Що ж, не гоже в такому випадку розмахувати зброєю. Івор на його рішення відкинути лезо криво всміхнувся.

— Але погодься, що мені це ще й як вдалося – бачив би ти свій писок мить тому, - чоловік радо крехнув, хитро мигнувши оком. Без зброї, наставленої у власний бік, він підійшов розвалькувато до Олега з однією рукою, спертою на шкіряний пояс. – Та все ж дещо лишається незмінним – люд гарує, звір полює, а ти йдеш на ціле скописько різників сам на сам, знову, - мовив Івор розважливо, лиш трохи спинившись на красномовному «знову», зиркнувши скоса на Олега, з ледь помітною пересторогою.

Івор знав, що ходить надто близько до краю, Олег знав теж, про що йшла мова, але лишився незворушним. Знову… як тоді, коли горів його дім – повітря просотане гірким димом, криваві сльози та мечі, що спричинили непоправне горе. А він, знесилений, схопив перше, що впало у вічі, і кинувся на ціле юрбище бандитів…

Знову. Наче це ставало вже чимось звичним – Олег чомусь скривився від самої лиш думки.

— Що ти забув у цій глушині, Іворе? – натомість запитав Олег якось втомлено, наче непід’ємна ноша лягла на його плечі. Можливо, так і було, коли полум’я бою згасло, полишивши по собі лиш попіл.

— Можливо, сама доля привела мене сюди тобі на виручку…

— Припини, - воїн кинув похмурим поглядом на Івора, що все так само криво всміхався йому. – Твої лудиві слова мені в печінках сидять ще з часів роботи в банді.

— Ти ба, яке цабе, - все так само легко говорив Івор, проте Олег добре знав хитрого лиса і відчував удаваність чужого усміху. Івор, якого він знав, лише зрідка показував істинне обличчя, здебільшого ховаючись за хитрим посміхом, підіграючи та все виглядаючи, щоб раптом що вкусити когось необачного. Вимушений захист – Олег розумів добре, що в цьому лихому світі живе лиш той, хто знає, як втриматися на плаву.

— І тут я думав, що ми полишилися в добрих стосунках, - додав чоловік знову, і Олег зрозумів раптом, що надто довго мовчав. Він злегка знітив плечі, на мить скривившись від пронизливого болю в збоку.

— А хто сказав, що ні?

— І я сиджу тобі в печінках?

— Не ти, а твоя звичка іноді говорити про все і про ніщо водночас, як от зараз, коли я задав тобі чітке питання, Іворе: чому ти тут? – Олег помітив, як чужі брови піднялись в награному обуренні. – І ні слова про долю.

— Як дивно це чути від старовіра.

— Це боги нової віри.

— Та, - Івор ліниво махнув рукою, - чи нова, чи стара – одна біда, - він пхикнув, проте, помітивши несхвальний Олегів погляд, дещо змінився в поставі. – Гаразд, можливо, не зовсім так – лише для мене. Сам знаєш, які складні в мене стосунки зі всіма цими віруваннями.

— Тобі на них просто байдуже?

— І в цьому вся складність, - Івор скрушно схилив голову, поглянувши через мить на Олега з-під лоба. – Що з плечем, вовче?

— Стріла, - коротко кинув Олег, - проте я гадав, що ти вже про це знав, поки видивлявся на бій із засідки.

— Будеш за це судити? Поглянь на нас з тобою – ти весь пошарпаний, а на мені жодної подряпини – то хто дурніший? – Івор гмикнув про себе, але погляд його лишався серйозним. – Говорячи про рани: сів би ти хоча б – тебе так хитає зі сторони в сторону, що гляди й вітром знесе.

— Ну звалить то звалить, а тобі що? – Олег і сам кинув кривим посміхом, що був, певне, схожий на оскал, враховуючи те, як його плече поволі стягувало болем, що все скручував свої кігті з кожним Олеговим подихом – боги вберегли його під час бою, але зараз він мав зустрітися з наслідками власних дій, сам.

Або ж і ні – Олег подумки підмітив собі, скосивши погляд на Івора поруч.

З тяжким, майже що мученицьким зітханням він поволі схилився, все ж незграбно звалившись на землю під собою, вкриту ще злегка теплим попелом – все ж Івор мав рацію і йому дійсно варто було хоча б сісти, доки втома не звалила його зовсім з ніг. Олег позирнув на Івора, проте той чомусь дивився вбік, на горизонт – певно, не бажав витріщатися на Олега в час його вразливості, чи просто не знав, що б йому робити – з цим старим лисом завжди складно вгадати напевне. З часів їх знайомства у банді вони пройшли крізь безліч усього – Олег сам пам’ятав, як змінилися його відносини з Івором від пекучої злості та гніву, до гіркого та тупого болю і врешті смирення, погляду на вояка перед собою більш чистого, полишеного від власних образ та болю.

Ні, він не забув про те, що вчинив Івор – кров невинних навіки лишиться на чужих руках, як і спогади про ту жахливу ніч навіки карбовані в Олеговій пам’яті, проте… Як би прикро не було, Олег знав, що і сам вчинив фатальну помилку в ту рокову ніч, знав і те, що така вже Івор людина, що життя його солодким як мед не було, і мав він за власне ж життя рвати, виживати, як міг – і чи мав би сам Олег звинувати його, коли, після знищення власного селища, сам зайнявся розбоєм? Знав Олег також і те, що попри власний фах Івор мав ті чесноти, що виокремлювали його серед інших горлорізів, чесноти, нехарактерні для людей таких, як він. Бо попри власну холоднокровність та схильність до хитрощів, Івор мав принципи, мав власне кредо, якого дотримувався і яке не порушував. Він був людиною свого слова та знав свою справу, не тримав гніву, якщо на те не було причини, і хоч був байдужим до чуттєвих речей, релігії та подібного, тих, хто заслужив його довіру, Івор поважав, тим він був вірним до кінця. І за це сам Олег поважав старшого вояка.

Поглинутий власними роздумами, воїн і не помітив, як Івор присів поруч нього. Збагнув це лиш тоді, як чужі руки лягли йому на плече, доторкнулись до тирчака вістря, від чого Олег різко та болісно шарпнувся, повертаючись до реальності.

— Ну-ну, тихо тобі. Кусатись же не будеш? – попри жарт голос Іворів був серйозний, а на обличчі виднілась помітна похмурість.

— Ні, якщо ти не вирішив з жалості порішити мене на місці.

— Або я, або ця клята стріла, Олеже – тут вже вибір невеликий, - Івор знову потягнув за стержень, і Олег ледь стримався, щоб не смикнутися знов, стиснувши губи. – Ай, і влучна ж зараза. Кров’ю швидко не спливеш і то добре, але ж в’язи ці дикуни зачепили – якийсь час мечем дуже не помахаєш з такою рукою. Чи ти з правої?

— З правої, - коротко кинув Олег, адже потім Івор знову смикнув за обрубок. – А бодай тобі – висмикни цю кляту стрілу, Іворе, гірше ж робиш!

— Цить! – відмахнувся чоловік, все щось пильно видивляючись. – Як не тямиш в лікарстві, то не сунь свого носа.

— Наче ти в ньому до біса тямиш… - воїн пробурмотів, з підозрою косячись на кинджал в чужих руках, що був надто близько до його власної горлянки.

— Е, голубе, я все ж знаю – і не такому навчишся, як подорожуєш в ясирі.

— Що? Ти втрапив до людоловів? – Олег здивовано зиркнув на Івора, проте саме в цю мить клятий покидьок вирішив вхопитися за стрілу в Олеговім плечі, та так, що в останнього побіліло перед очима.

Коли Олег розплющив очі – коли він, власне, встиг їх закрити? – то зрозумів, що лежить, споглядаючи непорушну синяву чистого неба, що його розсікали лиш строкаті крила хижого птаства. Івора поруч себе він не помітив, однак відчув, що хтось повозився з його збруєю, та, певно, загорнув цупкою тканиною плече та… груди? Він зрозумів, що в якусь мить, певне, втратив лік часу, тож розгублено зиркнув довкола в пошуках старого товариша, однак перш ніж побачив його, почув вкрай знайомий гулкий тупіт кінських копит.

Івор був тут, прямував до нього, ведучи за собою двох конів за вуздечки. Саме двох. Сам же Олег прийшов до табору злочинців пішим, не маючи достатньо коштів, щоб винайняти собі скакуна.

— Ах ти ж стара наволоч, - Олег вилаявся хрипко, ледь чутно, раптом розуміючи те, чого йому не говорив хитрий лис. – Ти шукав мене весь цей час.

— Не знаю про що ти, - клятий виродок мав духу криво всміхнутись на Олегів здогад, присівши поруч, аби допомогти піднятись. Олег взяв запропоновану руку, проте замість того, щоб спертись, смикнув на себе, аби схопити Івора цупко за комір.

— «Випадково» опинився тут у цій глушині, щоб чарівним чином виручити старого товариша, маючи при собі двох добре вгодованих коней – так зручно, - Олег прошипів, наче остерігаючись, що його слова почує хтось іще в цій дикій пустці. – Я вірю в богів, Іворе, але не в такі співпадіння. Тож скажи мені, нащо я тобі здався? Що, знову якийсь шабаш у Гранислава?! Я вже казав що…

— Та забудь ти про нього – лайдак років зо п’ять як гниє собі десь в диких землях.

— … що? – Олег витріщився на Івора так, наче в того виросла друга голова. У власному здивуванні він і не помітив, як відпустив чужого коміра.

— Що-що? Вмер він і нема по тому банди, вспокойся заради власних же богів, хлопче, - Івор гмикнув, різко осмикуючи власне вбрання, певно, роздратований Олеговою витівкою. – А тебе поспитав інший чоловік. Так, теж нечестива душа, - він додав, коли Олег відкрив було рота, аби запитати, - знаю, що ти думаєш про таке, але на меті немає жодних грабунків чи знущання над простим людом. Справа серйозніша, і нам конче треба людина, що знає старовірські звичаї та може приборкати звіра. Я відразу ж згадав, що знаю одного здібного хлопчину, тож так, саме тому я тут. Задоволений?

Олег у відповідь лиш стиснув губи, поглядаючи на чоловіка перед собою недовіриливо, шукаючи можливої пастки. На його погляд Івор лиш тяжко зітхнув, стискаючи перенісся.

— Гаразд, не хочеш іти…

— … я хочу більше слів, Іворе. Ти не договорюєш…

— … не хочеш іти до цього чоловіка, - Івор мовив гучніше, крижане дратування відчутне в його голосі, – то й нехай. Але піди зі мною то найближчого селища з толковим знахарем, що залікує тобі рани до того, як вріжеш дуба в гарячці!

Останнє ледь не бриніло від чогось іншого, і якби Олег не знав би Івора так добре, то міг би навіть подумати, що в цій злості на вперту дурість молодшого є щось і ще, і старий лис навіть турбується про його, Олегів, добробут. Думка дивна сама по собі, що йому навіть смішно. Однак, він все ж на мить замовк під вагою тяжкого тону.

— Я думав, ти знаєшся в лікуванні ран.

— В лікуванні ран від зброї – так, але тебе пошарпав цей сраний обпечений і я не тямлю в клятому травництві…

— Я тямлю…

— Не мели дурниць – в тебе немає жодних запасів, та й, підозрюю, жодної практики, окрім пустих балачок, вовче – ганяти травами звірів і лікувати ними ж – це різне. Тобі потрібен знахар, доки ці рани не руках та грудях не кінчать тебе.

— Вони загояться…

— Ці не загояться, біс тебе бери! Зібрався вмирати – то зроби це не так по-дурному!

— … вони завжди гояться, - вперто продовжив Олег, однак у відповідь помітив на Іворовім обличчі дивний скривлений вираз.

— Шалепетний ти впертюх, як живий ще досі? – він зітхнув, раптом забувши про попередню злість, натомість продовживши спокійно: - Їдьмо зі мною в селище до знахаря – тільки туди, а потім поговоримо з тобою про справи, як будеш в кращім для справ стані.

— Без хитрощів?

— Обіцяю, що без викрутасів – за спиною в тебе нічого не вирішуватиму аж доки не оклигаєш.

— Ну то й добре, - Олег кивнув сам собі якось до болю змиренно.

З допомогою Івора він зміг здертися на одного зі скакунів – стрункого мишастого жеребця, що спершу трохи смикнувся під Олегом, та варто було лиш взяти до рук вуздечку, як звір ласкаво підкорився. Івор же в цей час лихо скочив на власного чалого.

— Ну, щасти нам, доле, і зеленого світу. Рушаймо, - Івор гойднув стременами і кінь поволі рушив.

— Чекай! – раптом озвався Олег позаду, і чоловік миттю осмикнув власного жеребця, озирнувшись.

 Якусь мить Олег дивився на Івора мовчки, наче шукаючи те саме, конче потрібне слово. Раптом крива посмішка розсікла потріскані вуста, і він мовив, ледь чутно, проте щиро:

— Радий дійсно радий тебе бачити, старий друже. Добре, що доля звела нас знов.

Івор на його слова лиш посміхнувся, проте якось стриманіше, без свого одвічного хитрого лиску. Він смикнув за вуздечку, ведучи коня вперед, і якби Олег не мав такого навченого слуху – річ безумовно важлива для людини, що ходить між нечисті – він би міг і не почути хрипкого «Я теж, хлопче», що пролунало потім у відповідь.

Погнавши і власного жеребця підтюпцем, Олег порівнявся з Івором. Той підмигнув йому зі звичною лукавістю, переводячи погляд на безмежний степ попереду. Туди, де їх все ще чекав довгий шлях диким степовим трактом.