Незнайомці зі спогадами

Гаррі мовчки спостерігав за присутніми. Потім заплющив очі, повільно видихнув. Однак так голоси стали ще гучнішими, а чужа сварка не просто дратувала, а лізла під шкіру та свербіла. Та майже одразу емоції були заглушені звичним онімінням і байдужістю. Гаррі розплющив очі. Дива не сталося, кількість людей поруч не змінилася, залишаючись тривожно, неправильно надмірною. По-літньому нещадне серпневе сонце випалювало будь-яке тверезе мислення, бажання втрутитися в конфлікт, примирити учасників і з'ясувати нарешті, якого біса подорож з найближчими друзями перетворилася на туристичний похід десяти осіб.

– Редукто! – сміттєва урна неподалік розлетілася на шматки, нарешті заткнувши всіх. – Отож, – Гаррі обвів поглядом присутніх, – відколи ми стали туристичним клубом Гоґвартсу? – сарказм був їдким, як спека, що їх жерла. По скроні котилася краплина поту. Гаррі відчував її і безмежну втому, і більш нічого. Він був за крок від того, щоб відмовитися від цієї затії. Якби ж тільки йому дозволили.

Він не хотів цієї поїздки навіть з найближчими людьми, не кажучи вже про цей гармидер. Друзі затіяли це все, адже бачили, що терапія не допомагала, йому не ставало краще. Гаррі не хотів їх турбувати, але був занадто втомленим, щоб удавати, що все гаразд, перед тими, хто знав його занадто добре, аби купитися на незграбну брехню. Почуття провини перед друзями з’їдало Гаррі на ряду з іншими звірами в голові. Погодитися на черговий план Герміони «порятунку від депресії» – було найменшим, що він міг для них зробити.

Усі мовчали. Герміона відвела погляд, розуміючи, що план полетів шкереберть і Гаррі от-от втече від цього божевілля. Рон, як завжди, першим не витримав напруженої атмосфери:

– Слухай, Гаррі, я кликав з нами лише Джорджа. Подумав, що йому не завадило б розвіятися, йому це необхідно, – він кинув швидкий невпевнений погляд на брата.

– Те, що я жартую над нашим Ронні не щодня, а раз на тиждень, не означає, що я в бісовій депресії, просто мої жарти перестали бути смішними без… – Джордж спохмурнів, спіткнувшись об згадку, – просто я зайнятий магазином, і взагалі…

– Я не могла вам дозволити веселитися без мене! Я б не пропустила цієї подорожі ні за тисячу галеонів, – встряла Джині, перш ніж знову б вибухнула суперечка, – а Невіл тепер мій хлопець, тож логічно, що він мій «плюс один».

– Це не Йольський бал! Які ще «плюс один»? – вибухнув Рон, нервово зиркаючи на Гаррі, але його перебив тихий напружений голос Невіла:

– Це ж не проблема, Гаррі?

Гаррі заперечно похитав головою, натягаючи дружелюбну усмішку. Вони з Джині розійшлися майже одразу після закінчення війни. Це не було боляче, принаймні для Гаррі, він взагалі після війни не відчував нічого, у тому числі й болю, не кажучи вже про кохання. Можливо, саме тому Джині його і кинула. У будь-якому випадку Гаррі відчував лише радість за друзів і навіть якесь полегшення.

– Щодо інших, то ми з Роном точно непричетні, – несміливо озвалася Герміона.

– Я покликав Луну, – підтвердив Гаррі.

Луна була єдиною людиною, з якою він почувався комфортно протягом останнього часу, не відчуваючи провини за свій стан і необхідності «прийти в норму», як усі того очікували. Навіть спілкування з Роном і Герміоною йому давалося важко. Незважаючи на всю їхню підтримку, дружба з ними вимагала від Гаррі велетенських зусиль, адже він відчував, ніби має бути сильним заради них, повинен оговтатися якомога швидше, повернутися до життя, вони ж так переживають, знову він затьмарює їхнє життя своїми проблемами, навіть коли безносого психа вже немає в живих. А Гаррі не міг просто рухатися далі, ніби війна не залишила на ньому огидного клейма. Звідси почуття вини, сорому, обов'язку. Як тягар. А відчуття тягаря щодо найрідніших людей подвоювало відчуття провини. Нескінченне порочне коло.

І лише з Луною Гаррі почував себе так, ніби нікому нічого не винен. Вона розуміла його смуток, вона «дозволяла» йому бути сумним. Будучи сумним з нею, він відчував себе нормальним, а не хворим на депресію. З Луною він міг цілими днями годувати м'ясом тестралів, у повному мовчанні, відчуваючи лише прийняття, розуміння і тихий комфорт. З нею він міг застрягнути на мить у вічності і бути «просто Гаррі».

– Гаррі, я подумала, що буде ввічливо покликати з нами Пенсі, – лагідно озвалася Луна, – оскільки вона мені подобається, і я б за нею сумувала в подорожі.

– Я поїхала тільки тому, що Лавґуд була на межі сліз. А я терпіти не можу сльози, – пробурчала Паркінсон, дивлячись кудись убік, гордо здійнявши голову, і замовкла.

Це все ще ніяк не пояснювало присутність Забіні та Мелфоя, тому Гаррі продовжував очікувально дивитися на слизеринку.

– Що? – огризнулася Пенсі. – Як бачиш, Святий Поттер, усі взяли когось як «плюс один», я не збиралася стирчати у вашому лев’ятнику сама, тому вони мої «плюс один», два за ціною одного.

– Я люблю цікаві компанії, романтику роуд-тріпів, узбережжя океану та невігластво американців, тому я тут, – весело підтвердив Забіні, ігноруючи напругу, яка буквально висіла в сухому повітрі, нагріваючи його ще більше.

Мелфой промовчав. Він сховав очі за сонцезахисним склом, обличчя мов маска – чистий аркуш, неможливо було розібрати емоції. Не те щоб вони цікавили Гаррі. Тому він ніяково відвів від нього погляд, розуміючи, що витріщається. Гаррі не знав, як поводитися з Мелфоєм. Тепер, коли вони більше не вороги…то хто? Однокурсники? Знайомі знайомих? Незнайомці зі спогадами. Знайомі зі спогадами. Саме так би їх назвав Гаррі.

– Отож, якщо ми розібралися зі списком присутніх, то вже через п’ять хвилин стартує наш лети-ключ до Штатів. Там ми візьмемо в оренду  позашляховик, розширимо простір всередині чарами, і вирушимо в тижневу подорожу вздовж берегової лінії океану, – Герміона з полегшенням взялася за свою улюблену роль – планування.

– Поїздка в маґлівській штуці з купою ґрифіндорців в нестерпну спеку – межа моїх мрій, – процідила Пенсі.

– Правда ж, так круто! – не відчуваючи сарказму, просяяла Луна.

– Лишенько… – зітхнув Рон.

У машині Гаррі виявився затиснутим між склом та Мелфоєм. Чого й варто було очікувати: поки всі інші надривали голоси, намагаючись змінити розсадку на свій лад, Гаррі просто заскочив в машину, закриваючись від шуму, метушні, ховаючись від світу, який ніби знову тиснув звідусіль. А тепер він пожинав плоди своєї апатії.

Гаррі відвернувся до скла, роздивляючись миготіння пейзажів. Волосся куйовдив теплий вітер. І здається, так його зачіска хоча б мала виправдання. Стегном та рукою він відчував тіло Мелфоя поруч. Увесь його бік був ніби оголений нерв, ловив найменший порух м’язів Драко. Але відчуття були не як при нервовій напруженості. А як при найвищій чутливості. Його тіло кожною порою усвідомлювало тепле відчуття людини поруч. І це усвідомлення створювало приємне хвилювання. Гаррі навіть назвав би його комфортним. І його не стільки дивувала власна характеристика Мелфоя як «приємного на дотик», а те, що Гаррі відчував хоча б щось, окрім байдужості, і яскраво усвідомлював це відчуття. Легке коливання ноги Мелфоя проганяло оніміння тіла, заціпеніння думок, у якому Гаррі жив після закінчення війни. І це було його маленьке диво, непомітне для інших пасажирів.

Компанія не припинила сперечатися, навіть коли вже всі всілися в машину. Тепер просто змінилася тема суперечок – яку музику включити. Герміона хотіла поділитися творчістю маґлівського гурту The Smiths. Джордж та Блейз стояли на тому, щоб слухати магічний рок. Рон віддав свій голос за Герміону, але Гаррі був впевнений, що він хотів би послухати реп того чарівника, який після війни заполонив обкладинки журналів, у тому числі «Щоденного віщуна», популяризуючи новий для чарівного світу жанр музики. Пенсі благала про тишу. Гаррі ж мовчав, всотував тепло Мелфоя, який теж чомусь затих, намагався згадати свою улюблену музику і думав, що поїздка буде довгою, а замість музики вони варитимуться в цьому гулі сварок.

Діджеєм поїздки врешті стала Луна. Не питайте, як до цього дійшло. Луна радісно включала найрізноманітніші жанри, мелодії, як маґлівські, так і чарівні, але всі починалися то з середини, то взагалі вмикалася лише кінцівка, то Луна сама обривала композицію. Адже навіть музику вона слухала незвичайно. На диво, ніхто не скаржився. Періодично хтось ніби починав жалітися, але швидко затихав. Мабуть, усі втомилися.

Гаррі безмежно любив несхожість Луни на інших. І бачив, що Пенсі була з ним солідарною, нишком спостерігаючи за дівчиною із захватом. Луна радісно підспівувала виконавцям. І в якийсь момент Гаррі теж почав підспівувати разом з нею. Не тому, що любить співати, особливо на публіку, не тому що раптом відчув дорожню романтику. Гаррі просто ненавидів, коли Луна сама щось робила в компанії. Він не хотів, щоб вона аби хоч колись відчувала знову самотність і неприйняття суспільством, нерозуміння, як це було довгий час в Гоґвартсі. Гаррі ще на п’ятому курсі пообіцяв собі, що там де буде він, Полумна більше ніколи не відчує себе одинокою. І спів – це найменше, що він міг для неї зробити.

Усі на нього витріщилися. Навіть Герміона, яка була за кермом, відволіклася від дороги на мить. Голос Гаррі був зовсім не таким гарним, як у Луни, і навіть трохи псував звучання. Він хвилювався, що подумає Мелфой (якого біса в нього ці думки, звідки, навіщо він про таке хвилюється), трохи зніяковів від пильної шокованої уваги присутніх, але тепло в очах Луни було того варте. Через секунду до нього впевнено і дуже гучно приєдналася Джині, за нею одразу ж несміливо подав голос Невіл. А згодом какофонія голосів, які руйнували всі ноти, але наповнювали їх сенсами, заполонила увесь салон, витісняючи з нього духоту та післясмак сварок.

Гаррі посміхався. Тіло Мелфоя відчувалося як захист, комфорт, дім. Він намагався вловити хрипкий голос Драко серед імпровізованого хору. І не дивлячись на слизеринця, чомусь був упевнений, що Драко посміхався також.