Розділ 22

 Замок Блекк

         Лукреція ледь дихаючи лежала в ліжку, спрямувавши погляд на стіл, де перед сном бережно поклала Айронів клинок. Він виблискував в променях вранішнього сонця, що саме сходило, осяваючи її кімнату чарівливим сяйвом. Поруч на гладкій поверхні, вистрибувала маленька сіренька пташка. Вона вертіла зацікавлено голівкою, щось мелодійно насвистуючи.

        Раптом двері до кімнати з гуркотом розчинилися. Пташка миттю пурхнула в відчинене вікно. Селіна, що її не помітила, невдоволено насупила брови.

       — Досі в ліжку? Одягайся, ніколи відлежуватися, маємо купу справ.

       — Ти злякала її…— розчаровано зітхнула Лукреція, повернувши голову до вікна.

       — Кого?— вампірка обперлася на двері і простежила за її поглядом.

       — Пташку…

       — В мене талант останнім часом, заходити не вчасно,— закотивши очі, промовила Селіна. Від її натяку Лукреція присоромлено почервоніла і, відкинуви ковдру підвелася з ліжка.

       Запала ніякова мовчанка.

       Одягаючись, Лукреція спитала, не підіймаючи на подругу очей:

       — Що ви вирішили з своїми заручинами?

       — Батько дав дозвіл. Одружимось, щойно його люди знайдуть якусь дуже важливу каблучку,— беземоційно промовила вампірка, роздивляючись клинок на столі.

       — Я не чую в твоєму голосі радості,— підмітила Лукреція натягуюючи на стегна штани.

       — Саме про це я і хотіла вчора поговорити,— зітхнула Селіна. Повільно вона простягнула палець і торкнулася леза, миттю відсмикнувши руку, додала:— та тобі було не до того.

      — Хочеш поговорити зараз?

      — Зараз ніколи. Блекк збирає нас всіх для обговорення плану дій.

      — Ми дійсно скоро вирушаємо бити Архея?— схвильовано спитала Лукреція, кинувши сповнений тривогою погляд на клинок. Ніби лише зараз Архей перестав бути легендою і матеріалізувався в реальну загрозу.

     — Ти що, боїшся?— вкрадливо спитала Селіна, з хитрою усмішкою.

     — З чого ти взяла? Ні, звісно. Чого б я боялася,— обурилася Лукреція, квапливо затягуючи шнурівку захисного корсету, який вона одягла поверх сорочки.

     — В тебе пришвидшилося серцебиття,— знизала плечима Селіна.— А поруч немає ні Дрейка, ні Блекка… Думаю, це страх…

     — Це азарт перед битвою,— заперечила Лукреція і з підозрою поглянула на подругу:— З яких пір, ти чуєш моє серцебиття на такій відстані?

     Селіна важко зітхнула, між ними дійсно було близько двох метрів, раніше для того, щоб відчути серцебиття, вона мала стояти майже за крок від неї.

      — Разієль мене розбалував, я відчуваю легкий голод, а він посилює чуття.

      Лукреція вражено і обурено розкрила рота:

      — О, то тепер я також апетитний смаколик?

      — Не переймайся,— усміхнулася Селіна, рушивши до дверей.— В цьому замку є дехто смачніший. Якщо сніданок не втихомирить мене, я навідаюся до Блекка. Він же тобі вже не потрібен?— вона хитро підморгнула, відкриваючи двері.

      Лукреція запхала клинок до піхов і схопивши куртку рушила слідом за нею.

      — Я так і повірила. Я надто добре тебе знаю, ти не зробиш цього. Якби хотіла — вже б давно навідалася.

      — Мене зупиняло лише те, що між вами щось було.

      — Так, звісно,— кивнула Лукреція з усмішкою.

      Вони пройшли коридором до сходів і, спустившись на другий поверх, пройшли до кабінету Вінсента. Дрейк, Самайн і невдоволений чимось Данте, вже були тут. Вони щось обговорювали, схилившись над мапою на столі.

      — Нарешті,— невдоволено буркнув Блекк, підвівши на них очі. — Можемо починати.

      Дівчата підійшли ближче і зацікавлено поглянули на мапу провалля. Точніше, на мапу східної половини гір Колдвотер. Західна половина була малодосліджена, та і не мала зараз особливого значення.

       Кинувши короткий задумливий погляд на Лукрецію, Вінсент промовив:

       — Щойно ви вирушили до Ауреї, ми почали шукати зручний шлях на дно провалля. Нажаль наші пошуки не дали втішних результатів, тоді я звернувся за допомогою до лорда Двейна. Він поділився інформацією про древній культ, який колись існував, в них мав бути таємний тунель під горами. Мої люди, нажаль, не змогли знайти вхід до нього…— зітхнув Вінсент.

      — Зате мої змогли,— задоволено усміхнувся Самайн.— Щоб ви без нас робили?

      — Так, у декого талант знаходити несподіваних помічників,— хмикнув Вінсент, поглянувши на Селіну.

      — Що б ви без мене робили?— усміхнулася Селіна.

      — Дійсно,— скептично промовив Блекк і перевів погляд на демона.— Ми уважно слухаємо, мілорде.

      — Данте?— Самайн клацнув пальцями, від чого Данте, що стояв за його спиною, закотивши очі, промовив:

       — Колись існував культ. Безумці, що робили криваві жертвопринесення «Тому Що Завжди Голодний» в обмін на дозвіл перетнути Велике Провалля. Їх винищили багато століть тому, та дорога, якою вони до нього ходили, досі є… — він нахилився до вуха свого правителя і додав щось тихо, щоб ніхто більше не почув.

     — Що?— насупився здивовано демон.— Чому?

     Данте знову щось тихо промовив, від чого Самайн невдоволено спохмурнів. Він взяв з рук радника свиток, і махнув рукою, ніби проганяючи набридливу комаху:

     — Йди, я покличу,— опустившись в крісло, він розгорнув свиток і зосереджено втупився в нього, не звертаючи уваги на присутніх.

    Селіна спіймала на собі погляд Блекка, який кивнув на демона, натякаючи, що саме вона має дізнатися про те, що відбувається.  Дівчина зітхнула і нерішуче наблизилася до нареченого:

       — Щось трапилося? Ми не можемо скористатися тунелем?

       — Можете, але є нюанси…— задумливо пробурмотів Самайн, не відволікаючись.

       — Не розповіси?— нетерпляче спитала дівчина .

       — На дні провалля не діє жодна магія. Навіть королівська кров не захистить… Я збирався йти з вами, але Данте згоден показати шлях лише за умови, якщо я не спускатимусь на дно. Він певен, що в нас немає шансів. В жодного.

        Селіна з Лукрецією стурбовано перезирнулися, ця подорож ставала дедалі менш привабливою.

       — Він твій підлеглий, ти не можеш йому просто наказати?— звела брову Селіна. 

          Самайн похмуро зітхнув:

          — Він заприсягнувся моєму батькові, що вбереже наш рід, тому не виконуватиме наказів, що суперечать клятві.

          — Отже іншого виходу немає. Маємо впоратися без тебе,— задумливо поглянула в підлогу Селіна, гадаючи чи вистачить їм сил вбити істоту втрьох...

            Вінсент поглянув на Лукрецію і підсунув до неї бестіарій.

            — Що нам відомо про Архея?

            Лукреція схвильовано набрала в груди повітря і, не підіймаючи на нього очей, почала швидко гортати книгу, відчуваючи на собі його задумливий погляд. Мало не проминувши необхідну сторінку, вона поставила пальця на символи і насупившись зосередилася на написаному:

           — "Той-що-завжди-голодний, древній. Мешкає в найглибшій глибині". Тому я і відкинула його кандидатуру, вирішила, що він мешкає на дні моря,— зітхнула Лукреція і продовжила перекладати:— "... має дуже товсту шкіру на тілі, проти якої безсила зброя. Щупальці можна відсікти, але вони з часом відростають. Харчується свіжою плоттю, кістки не перетравлює. Спосіб перемогти не відомий."     

           — Боюся навіть припустити, наскільки мізерні наші шанси,— похмуро подав голос Дрейк.— Ми знаємо надто мало про те, що чекає нас внизу. Чому там не діє магія: через монстра чи це особливість місцевості? Чи є там освітлення?... В мене ще багато запитань, на які міг би відповісти Раз, якби був тут...— він з докором поглянув на вампірку.— Чи якби хтось його розпитав, перед тим, як позбутися.

              — А сам чому не розпитав? Ви непогано порозумілися, як я помітила,— сердито відповіла йому Селіна.

           — Я б може й розпитав, якби дехто не вирішив потай увімкнути режим богомола,— буркнув він.

           Селіна розгублено поглянула на присутніх і переконавшись, що не лише вона не зрозуміла, про що він, роздратовано тицьнула пальцем йому в груди, зло поглянувши знизу вгору:

          — Я не знаю, що значить "режим богомола", та навряд це щось приємне. Не провокуй мене, бо помреш до зустрічі з Археем. 

           — Вперед. Залюбки погляну на твої марні спроби,— з викликом промовин він, нагородивши її зверхньою посмішкою.

            — Припиніть обоє,— сердито гримнув Вінсент.

            — Як для слуги, хтось поводиться досить зухвало,— буркнув Самайн, все ще читаючи пергамент.

             — Хто б казав,— обурилася Селіна.— Мій — багато говорить, а твій — ставить тобі ультиматуми.

            Демон невдоволено насупився:

              — Мені це нічим перебити,— зітхнув він. Задумливо згорнувши свиток, він окинув оком компанію: — Отже, я йду з вами. Але в саме провалля не спускатимусь. Чекатиму на максимально можливій відстані. Раптом буду корисний.       

        Вінсент задумливо поглянув на мапу і зображення істоти в книзі, що лежала поруч. Всередині нього точилася боротьба між закоханим чоловіком, що не хотів ризикувати Лукрецією, і командуючим, який мав обовʼязок перед королем і країною, який знав, що ніхто окрім неї не зможе здолати монстра. Він не міг прийняти рішення. Піднявши очі на Лукрецію, зустрівшись з нею поглядом, так ніби нікого в кімнаті окрім них не було, він промовив:

       — Це рішення маєш прийняти ти. Якщо ти не певна, що впораєшся, якщо маєш хоч найменший сумнів… Ми вигадаємо інший спосіб.

       — Не може бути іншого способу,— похитала головою дівчина.— Хаос сказав, що час настав. Це маю бути я... Я зроблю це,— рішуче проговорила вона, напружено стиснувши кулаки, щоб втамувати хвилювання.

 •••••••••••••••••••••••••••••••

Підніжжя гір Колдвотер 

             Сонце вже було майже в зеніті, коли Данте переніс їх до нагірʼя, порослого поодинокими напівсухими старими деревами. Окинувши присутніх таким поглядом, ніби робить їм величезну послугу, він рушив в бік скель, що височилі за кілька метрів перед ними.

           — Кілька сот років ніхто не користувався тунелем,— промовив він, своїм скрипучим голосом.— Служителі культу зникли, приблизно коли ельфи і смертні розірвали торгові угоди. Говорили, що жерців знищив воїн, чию наречену хотіли принести в жертву, за іншими чутками їх зʼїло чудовисько, коли не отримало чергову порцію кривавої данини... Як було насправді — вже ніхто не знає. Та с тих пір ніхто нічого не чув і про саме чудовисько. Про нього забули, як і про цей тунель... Вхід тут.

           Данте зупинився перед скелею, з дивовижно рівною поверхнею з впуклим відбитком руки посередині.

        — І як його відкрити?— насупився Самайн, примірявши свої пальці до відбитку на камені.

        — Кровʼю, звісно, мілорде,— він м'яко прибрав правицю демона від скелі.— Ваша не підійде. Як і кров Принцеси.

        Лукреція задумливо поглянула на свою долоню, та не встигла навіть зітхнути, як Дрейк вийшов вперед:

         — Моя згодиться?

         Данте зацікавлено поглянув на нього, зіщуливши очі:

        — Думаю, так.— В його руці нізвідки зʼявився кинджал. Продовжуючи зацікавлено вдивлятися в обличча чаклуна, чорнокнижник зробив надріз на його долоні і, жестом, запросив відкривати двері:— Прошу.

         Дрейк кинув на нього підозріливий погляд і приклав руку до відбитку. Одразу почувся якийсь приглушений гуркіт. Спочатку ледь чутний, він посилювався. Здавалося, ніби щось важке тягнеться по камʼяній поверхні. Врешті відбиток долоні розітнуло ламаною тріщиною, що розрослася вгору і вниз. Камінь зрушив і з місця розлому вирвалася купа пилу, після чого відкрився чорний отвір проходу. З нього віяло холодом, не тим, який відчувався шкірою, а тим, що проходив нервами вздовж хребта, викликаючи тривожне відчуття небезпеки.

          — Прошу,— Данте жестом запросив їх до тунелю, з підлоба поглянувши на Селіну. 

          — Він мені не подобається,— насторожено буркнула дівчина, скосивши очі на чорнокнижника.

          — Це відчуття цілком взаємне,— хмикнув Самайн, проходячи до тунелю і з цікавістю озираючись.— Не зважай.

           Селіна пройшла слідом за ним, з підозрою, вдивляючись в пітьму попереду.

           Погляд Данте, тим часом, спинився на Лукреції і він вичікувально здійняв брову, ніби на щось натякаючи. Дівчина невдоволено насупилася і рушила слідом до тунелю. Щоб бачити хоч щось, вона легко провела подушечкою великого пальця по вказівному і прошепотіла коротке слово-заклинання — на кінчиках пальців спалахнув вогонь, рзсіюючи морок. Дрейк помітив на стіні старий, запилений смолоскип, вкритий павутиною і, не гаючи часу, висмкнув його з держака:

           — Лу, чи не могла б ти...— почав він.

          Лукреція з усмішкою торкнулася навершшя смолоскипа рукою, підпаливши його.

            — Красно дякую,— кивнув Дрейк і роззирнувся.

          Камʼяна підлога була вкрита товстим шаром пилу, а зі стелі шматтями нависало старе кудлате павутиння. Витесаний в скелі, коридор тягнувся під явним нахилом і час від часу розгалуджувався на два три проходи, що вели невідомо куди. За вказівкою Данте, вони рухалися завжди прямо, бо лише так, дорога мала привести їх до бажаної мети. Вони йшли в повній тиші по двоє, важко дихаючи сухим, застояним повітрям.

          Самайна вистачило приблизно на півгодини:

          — Я думав, мандрівка сюди буде якась веселіша...— пробубонів він, розчаровано.

          — Якщо вам кортіло влізти в бійку, то варто було знову вирушити до ельфійського палацу. Леді Мілена Лестер певно сумує за вами... Давно ви не тішили її своєю присутністю...— з осудом буркнув Данте, йдучи в хвості процесії.

           Селіна здивовано поглянула на Самайна:

           — Тітка Мілена? Чому вона в ельфійському палаці?

          — Батько тобі не сказав?— здивувався демон.— Вона захищає Андріану. Скільки себе памʼятаю, вона завжди була поруч з тією відьмою.

          — Він уникав розмов про неї...— насупилася вампірка.

           — То через це він відмовлявся від союзу з Іллаєм?— протягнула Лукреція задумливо.

           — Лорд Лестер воліє уникати зустрічей з сестрою, бо вона заприсяглася знищити ваш рід. Вона вважає його винним в тому, що сталося,— проговорив Дрейк, зітхнувши.

          Селіна здивовано обернулася:

            — Він тобі сказав?

            — Що тут такого?— не зрозумів чаклун.

           — Нічого,— ображено насупилася дівчина.

            На якийсь час запала тиша, яку порушували лиш їх кроки і шурхіт одягу. 

              — Скільки разів ви намагалися дістатися до Андріани, мілорде?— порушила врешті тишу Лукреція.

           — Я вже збився з ліку. Доки вони не навчилися ставити магічний барʼєр проти мене, я досить часто дошкуляв їм. Починаючи з того часу, як Данте одягнув на мене корону. Вона в той день вбила мого батька... В голові не вкладається — вона тримала його десь, весь час, доки я не досяг віку наслідування і частка сили не перейшла до мене, зробивши його слабким... Майже пʼятнадцять років мій батько пробув її бранцем... Вона холоднокровно вичікувала, коли зможе позбавити його життя... Чи варто дивуватися, чому я присвятив своє життя помсті?

            — Це не ваша дорога, мілорде,— промовив Данте, невдоволено стиснувши губи.— Вбити Андріану має інший, і це станеться, можливо, раніше ніж ми гадали,— Дрейк буквально відчув погляд чорнокнижника спрямований на нього.

             — Я не збираюся шукати, якісь дощечки поки вона насолоджується життям в палаці Арнієля,— промовив Самайн роздратовано.— Де той обраний? Немає. Провидиці теж помиляються.

            — Не всі одразу, мілорде. 

           — Ми це вже обговорювали,— промовив демон. З його тону стало ясно — тема закрита, а по тому, як зітхнув Данте, стало зрозуміло — лише на сьогодні.         

            — А ти казав, що мій охоронець багато собі дозволяє,— хмикнула Селіна.

            Самайн у відповідь лише криво всміхнувся. 

           Вони неспішно рухалися одноманітним, похмурим коридором. Тиша навколо гнітила, здавалося час зупинився і вони ходять колами — не було жодних ознак, за якими можна було б зрозуміти, як далеко вони зайшли, чи скільки ще йти. Попереду і позаду був однаково похмурий темний тунель,  що здавалося, не мав ні початку, ні кінця. Тут геть втрачалося відчуття часу. Скільки вони йшли? Годину? Дві? Чотири? І скільки ще триватиме ця подорож?

             Раптом Селіна зупинилася. Жестом попросивши інших зробити те саме. Вона прислухалася повільно дістаючи клинок.

               — Ми тут не самі...— прошепотіла вона.

               — Кого ти відчуваєш?— Так само тихо, спитала Лукреція.

               — Я не знаю... — похитала головою вампірка.

              — Цими тунелям дуже давно ніхто не користувався. Гадки не маю, що може тут мешкати...— задумливо мовив Данте.

                — Ну, хоч якесь різноманіття,— прошепотів Самайн і дістав свого клинка.

                — Може це Архей?— припустила Лукреція. Блукання темним тунелем втомлювало, тому вона була б не проти, щоб вже врешті почало щось відбуватися.

                — Ні...— все ще прислухаючись, прошепотіла Селіна.— Не думаю...

            Вони продовжили спуск в настороженій тиші. Тримаючи зброю напоготові і прислухачись до кожного шороху, та здавалося, окрім них ніхто не спричиняв жодних звуків.

                Врешті довжелезний тунель вивів мандрівників до ритуальної зали, що  закінчувалася зяючим отвором замість стіни. Там за краєм, куди сягало око, була лише непроглядна темрява провалля. Дрейк встромв смолоскип до порожнього держака в стіні і задумливо підійшов до краю, оцінюючи глибину в себе під ногами. Він помітив, що від краю зали, кудись вниз, попід стіною, тягнулася тонка стежка. Очевидно це і був той єдиний можливий шлях до Архея.

         Данте зупинився на вході до зали і склавши руки перед собою, поважно промовив:

       — Далі вам, мілорде, не можна.

    — Добре, можеш йти шукати каблучку матері,— бадуже сказав Самайн. Він підійшов до краю і скептично поглянув вниз, туди куди йому було зась та дуже хотілося:— А як ви будете його вбивати? Там темно… Він, напевне, звик до темряви. Але ви ж не побачите нічогісінько...

      — Там має бути якесь джерело світла. Разієль якимось чином його роздивився…— знизала плечима Лукреція.

      — Він не казав, як йому вдалося вижити?— задумливо суплячись спитав демон.

      — Сказав, що втік, доки воно жерло його людей...— відповіла Селіна, також поглянувши в прірву.

     Дрейк повернув до неї голову:

      — Ти ще відчуваєш, те що було поблизу?

     — Воно лишилося позаду,— тихо відповіла вампірка, все ще вдивляючись в темряву.— Звідси я не відчуваю нічого. Ніби там дійсно порожньо...

            Лукреція, скинувши похідну сумку, втомлено опустилася на камʼяну підлогу.

         — Незнаю, як вам, а мені треба трохи часу,— промовила вона. Діставши з сумки флягу, вона піднесла її до рота і зробила кілька ковтків.— Хто зна, чи буде можливість там перепочити...           

           Селіна опустилася поруч з нею і усміхнулася:

            — Заодно подумаємо над тактикою...— вона заходилася малювати пальцем в пилюці коло, від якого відходили врізнобіч промені.

           — Це сонце?— насупився Дрейк, вивчаючи її витвір.

           — Це Архей,— обурилася Селіна.

           — А схоже на сонце,— задумливо кивнув Самайн.

          Селіна нагородила їх злим поглядом і повернулася до свого малюнку. Розставивши три крапки з різних боків вона зітхнула:

           — Атакуємо з різних точок, щоб він зосередив свою увагу на нас з Дрейком доки Лукреція підбереться якомога ближче для вирішального удару...

           — Щось мені підказує, що в нас не буде стільки місця для маневру,— критично промовив Дрейк.

           — Ймовірно він шириною, як це провалля...— кивнув Самайн.— А якщо на дні вода, то план нікуди не годиться...

            — Якби там було багато води — Раз точно про це сказав би,— задумалась Лукреція.— Сподіватимемося, що там сухо...

           Вони ще якийсь час обговорювали можливі варіанти змінюючи то розміри схематичного "Архея", то переставляючи себе на різні позиції, намагаючись передбачити всі ймовірні варіанти розвитку подій. Врешті, зібравшись з духом, трійко сміливців рушили до вузької стежини, лишивши Самайна чекати.

      
  •••••••••••••••••••••••    

Таємна стежка. 

    Неспішно вони спускалися один за одним вузькою ледь помітною, вряди годи майже відсутньою стежкою, зависнувши над прірвою, кінця і краю якої не було видно. Селіна йшла першою, бо бачила в темряві. Світло вирішили з собою не брати щоб не привернути увагу потвори перш ніж дійдуть до дна.   Не дивитися вниз, контролювати дихання і рухатися крок за кроком все далі і далі. Цей спуск здавався безкінечним і виснажливим. Кожен м'яз був напружений, бо, окрім провалля під ногами, не можна було забувати і про тих, хто мешкав в цих горах, окрім Архея.

       Провалля здавалося дійсно бездонним. Багата уява малювала в ньому чудернацькі обриси велетенської потвори з гострими зубами і безліччю щупальців, що спостерігав  і чекав доки сніданок, чи обід, сам спуститься до нього.

         Селіна втратила лік часу і вже не знала скільки вони так рухалися вниз, боком, притиснувшись спиною до скелі. Повітря ставало вологішим і починало смердіти мертвечиною. Минуло вже година чи дві спуску і там, в самому низу, почали зʼявлятися якісь натяки на світло. Або це було марення від довгого перебування в темряві, або десь глибоко внизу було якесь слабке джерело сяйва…

      Ще трохи і слабке сяйво стало видимо й для Лукреції з Дрейком.

      — Мені здається, чи?— прошепотіла напружено Лукреція.

      — Ні, не здається. Ми майже прийшли, — промовила Селіна, насторожено вдивляючись в низ.

       Чим далі вони спускалися тим більш чітким і явним ставало сяйво. І за кілька хвилин на поверхні скелі почали траплятися сяючі вкраплення кристалів. Чим далі до низу тим більші вони були і тим яскравіше сяяли приглушеним синім світінням.

          На їх щастя на дні таки не було води. Та побачивши чим вкрите дно — Селіна воліла б опинитися в воді. Під ногами, всюди куди сягало око — були кістки. Їх було так багато, що під ними не можливо було побачити нічого іншого окрім інших, давніших кісток.

           Щойно Селіна відійшла крок від скелі, що слугувала їм надійним поводирем в царстві цілковитої темряви, вона усвідомила, що відчуває дивну легкість. Ніби до цього їй доводилося рухатися в важких невидимих кайданах. Темрява — її вірна, ненависна супутниця — зникла.

       Дрейк, насупившись, озирнувся.

      — Я не відчуваю їх…— озираючись промовив Дрейк.

      — А я не відчуваю її… вона ніби зникла…— розгублено прошепотіла дівчина, притискаючи руку до грудей.

       — Зате я відчуваю Його…— похмуро промовила Лукреція і діставши клинок рушила туди куди вело її передчуття. Вона точно знала, що він попереду, знала, що він ще більший ніж вона уявляла раніше і знала, що він вже відчув їх присутність.

       Вони йшли на значній відстані один від одного, насторожено перезираючись і прислухаючись до тиші, яку порушував лише моторошний хрускіт кісток під їх ногами. З мечем напоготові, Лукреція обережно ступала по центру, вперед, відчуваючи присутність істоти, що зачаїлася десь поблизу. Слабке сяйво кристалів відсвічувало від округлих черепів і кісток під їх ногами. З кожним кроком кістки моторошно рипіли, тому підкрастися тихо було неможливо, він не міг не почути їх, тому відсутність інших звуків насторожувала ще більше. Він був тут, але не видав жодного звуку. Що враховуючи його ймовірні розміри здавалося, неможливим.

      Найбільше шуму було від Дрейка. Кожного разу, як під його вагою починали торохкотіти кістки, він здивовано позирав на дівчат, які пересувалися напрочуд тихо. З його вдачею він точно буде першим на кого накинеться чудовисько.

       Раптом Лукреція подала сигнал зупинитися. Вона міцно охопила руків'я меча тримаючи його на поготові для удару і підвела голову кудись вгору. Дрейк із Селіною простежили за її поглядом, і перезирнулися — вони не бачили нічого, там в темряві, куди не сягало сяйво  кристалів.

        — Лу?...— тихо прошепотів Селіна, але її шепіт пролунав так голосно, що Дрейк за кілька метрів біля іншого краю стіни його почув.

        І тоді вони побачили його. Він спалахнув блакитним сяйвом дрібних лусочок і чотирьох великих червоних очей, над пащею з безліччю тонких гострих зубів. Що це саме архей не могло бути сумнівів. Він був майже таким,  як в книзі, але більшим, страшнішим і реальнішим. Від рику потвори, здалося, затрусилися скелі, таким він був голосно-пронизливим. Його відгомін розійшовся скелями вселяючи жах в кожного, хто його почув. Лукреція інстинктивно прикрила вуха руками, бо його рев був надто голосним, надто пронизливим, майже нестерпним. Вона з острахом дивилася на потвору. Його паща була така велика, що дівчина ній могла б вільно випростатися, якби туди потрапила і якимось дивом минула його зуби, по яким стікала густа слина, виблискуючи в синьому сяйві його чешуйок. Архей був надзвичайно великим, таким, що Лукреція не бачила де закінчується його масивна туша. Він розмістився поперек провалля зависнувши над вкритим кістками дном, тримаючись частиною чіпких мацаків за виступи по обидва боки провалля. Інші його щупальця, товсті і тонкі, хаотично звивалися і тяглися до безумців, що посміли спуститися в його лігво. Деякі з його щупальців мали на кінцях гострі відростки схожі на кігті, на інших вздовж всієї довжини були присоски. Ними він тягся до них, намагаючись схопити...

     Лукреція відбивалася від щупальців, намагаючись в одночас зрозуміти де слабке місце тварюки і встояти на кістках, що було вкрай не просто. Краєм ока вона бачила, як відбивається Селіна, вправно відскакуючи від кігтястих відростків. З іншого боку Дрейка схопило товсте щупальце, та він вчасно відсік його мечем, від чого Архей розлючено заволав розбрискуючи навсібіч слину. Його рик знову луною пішов горами.  Неможливо було вгледіти за всіма його мацаками, їх було надто багато, тому Лукреція, відступаючи назад, почала шукати спосіб дістатися його голови. Як на зло, поруч не було жодного виступу в скелі, достатньо годящого для того щоб, вилізши на нього, опинитися хоча б трохи ближче до пащеки потвори... Дівчина, звузивши очі, поглянула  на його товсті щупальця і, вдихнувши на повні груди, крикнула:

      — Відступаємо, Селіно.

       Вампірка здивовано озирнулася, але ставити питань не стала, довірившись подрузі і сподіваючись, що та має план.

      — Дрейк назад!

      Вони почали відходити, продовжуючи ухилятися і різати бридкі відростки, що до них тяглися.

      Архей зрушив з місця, прудко перебираючи своїми товстими мацаками, від його руху навколо стояв гул, скелі кришилися від того з якою силою він хапався за виступи.

      — Від нього не втекти... відступати безглуздо, — промовив Дрейк.

       — Нам не треба втекти, треба щоб він спустився нижче...— відрубавши чергове щупальце промовила Лукреція.

       Селіна відволіклася і одне з щупальців схопило її за ногу і потягло, меч від несподіванки вилетів з рук і впав на кістки. А інший вертлявий кігтястий відросток впʼявся в її плече. Від різкого болю вона закричала і, витягши з-за поясу кинджал, різонула спочатку по ньому, а потім по тому, що тримало її за ногу. Проклинаючи потвору вона з висоти, на яку він встиг її підняти важко гепнулася на кістки, від чого їй забило дух.

        Тим часом, інші кілька щупальців намагалися схопити Дрейка, що був уже виснажений, судячи по тому, як він відбивався і тяжко дихав. Поки він відбивався від двох мацаків, якими Архей мав намір схопити його за ноги і руки, кігтястий відросток проткнув його ззаду поміж лопаток...

     Лукреція відчувала, як меч сповнює її енергією, не даючи відчувати втому. Хаос  додавав їй сил, щоб вона виконала його волю, тому вона знала, що доки триматиме клинок в руках — в них є шанс на перемогу. Несамовито розмахуючи клинком, вона різала бридкі кінцівки чудовиська. Раптом дівчина помітила, як щупальце схопило Селіну, що ледь встигла дотягтися до меча. Вона лише торкнулася його, як Архей здійняв її вгору за ноги, гепнувши головою об купу кісток і потяг, ймовірно непритомну, до своєї пащеки. Лукреція кинулася було туди, та обернувшись, щоб дізнатися, як справи в Дрейка, побачила, що він теж вже в полоні щупальців, прямує до гострих моторошних зубів. І саме цієї миті дівчина зневірилася, вона не знала, як рятувати їх обох і чи впорається вона самотужки з потворою. Вона потребувала допомоги, потребувала якоїсь несподіванки, яка б відволікла Архея і дала їй трохи часу. Вона розуміла, що навряд він на довго відволічеться, поїданням її друзів...

       І саме тоді, коли вона вже готова була кричати від відчаю, коли Архей вже збирався проковтнути Дрейка і Селіну, сталося щось неочікуване. Він кинув свою здобич і пронизливо заволав. Його мацаки почали хаотично рухатися, з несамовитою люттю, спрямовуючись кудись вгору. Він втратив опору і гепнувся на дно провалля, прямо на кістки, перетворюючи їх своєю тушею на пил. Лукреція здивовано позадкувала, не розуміючи, що відбулося. Вона дивилася на розлючену потвору і раптом помітила лише три з чотирьох очей монстра. Щось зробилося і з третім оком: ніби щось чорне впало на нього, від чого потвора заволав ще голосніше і почав ще лютіше розмахувати кінцівками, намагаючись щось ухопити. Лукреція подякувала Богам, за це незрозуміле, але дуже вчасне втручання, і кинулася до потвори. Сховавши меч в піхви, дівчина наблизилася до товстого щупальця, що то опускалося то підіймалося намагаючись схопити якусь ціль, яку потвора не могла побачити, міцно схопилася рукою за лусочки і почала вперто дертися ним до голови потвори. Вона притискалася до нього, тримаючись з усіх сил, щоб не злетіти, оскільки потвора теліпала нею зі сторони в сторону. Голос істоти перейшов на противний скрипучий писк, і Лукреція припустила, що він, напевне, втратив ще одне око. В неї була лише одна спроба, якщо вона не втримається і впаде, то ймовірніше за все буде розчавлена істотою, а потім, можливо з'їдена. Намагаючись не думати про це вона дерлася вгору, по мацакові, яке дедалі ставало товстіше і товстіше, і ось, нарешті, вона була поруч з його пащекою. Та втриматися на місці і завдати удару мечем, який треба спочатку витягти з піхов, було вкрай важко. Часу на роздуми не було. Вона бачила зблизька закривавлені два отвори для очей, в яких вже нічого не було і помітила, нарешті, свого раптового неочікуваного помічника — він, напрочуд швидко, каменем кидався на потвору, ідеально замаскований, бо повністю чорний — крихітний порівняно з монстром, та доволі великий порівняно з іншими своїми сородичами— крук. Він намагався підібратися до останнього ока.  Лукреція, тримаючись однією рукою, обережно витягла клинок, приготувавшись. Діючи скоріше інстинктивно ніж обдумливо, вона дочекалася коли Архей відкриє пащеку і відштовхнувшись всім тілом від щупальця вскочила  до зубчастої, смердючої, слинявої безодні.

      Не гаючи часу, вона рішуче встромила меча в плоть над своєю головою, не бачачи нічого в темній склизькій пащі. Увігнала лезо по саму гарду  і, відчувши як гаряча кров потвори потекла по пальцям, різко висмикнула.

       Архей розкрив пащу і заволав, з такою силою мотнувши головою, що Лукреція не втрималася на склизькому язиці потвори, втратила рівновагу і ковзнувши гомілкою по кінчику одного з гострих зубів вилетіла назовні. Ногу пронизав гострий нестерпний біль, перш ніж вона впала на кістки, за кілька десят метрів від монстра, що продовжував розпачливо волати від болю.

          Він бився в агонії, звиваючись всіма своїми вцілілими кінцівками, мотав головою з боку в бік, розбризкуючи бризки крові, що текла з пащеки, а його крик безперервно розносився горами, повторюваний луною.

        Важко дихаючи, Лукреція підвела голову і втомлено поглянула на нього, сподіваючись, що одного того удару буде досить, бо сил на нову спробу в неї не лишилося. Від удару все тіло боліло, не рахуючи поранену ногу, яка перетворилася на суцільне джерело гострого пекучого болю. В неї не було сил навіть звестися на ноги, про бійку не могло бути навіть мови. Дівчина пошукала очима друзів. Та з цим освітленням і метушнею Архея, вона не знала де вони можуть бути.

        Поруч на білі кістки опустився крук. Він, схиливши голову, зацікавлено спостерігав за потворою, що почала затихати. Рухи Архея ставали млявими і ще більш безладними. Врешті він з гуркотом впав долу, здійнавши хмару кісткового пилу.

          За мить запала моторошна тиша, яку порушило голосне каркання крука. Птах здійнявся в повітря і зник в темряві. Лукреція провела його поглядом, гадаючи про те, звідки він взявся і чому допоміг... Було дивно завдячувати життям якомусь птаху.

          Вона поволі підвелася і кривлячись від болю сіла. Підтягнула ближче, наскільки змогла свою поранену гомілку і спробувала оцінити отриману шкоду. Справи були погані, самотужки вона стояти в такому стані не зможе, не кажучи вже про те, щоб вибратися з провалля по вузенькій стежці над прірвою. Тремтячою рукою вона дістала з кишеньки моток тканини, і невеличку баночку з травʼяною маззю, котрою запаслася, знаючи, що магія тут не працює. Сподіваючись, що хоча б трави матимуть силу і зупинять кровотечу, вона нанесла субстанцію на рану, що тяглася вздовж всієї гомілки. Після чого почала замотувати поверху тканиною, намагаючись не думати про те, що сидить в цілковитій тиші, і десь, напевно мертві, лежать Дрейк і Селіна. Не хотілося навіть припускати, що вони загинули. Та як би вона не гнала ці думки — гарячі сльози текли по обличчу, поки вона робила черговий оберт тканиною навколо ноги.