Витівки солом’яного бичка

Ця казочка, як і багато інших, про двох пенсіонерів - бабцю та діда. Жили вони звісно ж бідно, зводили кінці з кінцями, але любили одне одного і були невиправними оптимістами.

Якось восени на свій день народження бабця попрохала свого чоловіка зробити їй власноруч домашнього улюбленця - солом’яного бичка зі смоляним бочком. Про таку дивну тваринку дід не розпитував - ну хоче баба іграшку з соломи - хай так і буде! Тим паче це не коштовності якісь там чи похід у ресторан! Тож поспішив виконати це непримхливе бажання.

Бичок вийшов гарненький, хоч і користі з нього не було жодної. Принаймні, так думав дід. А ось баба постійно спілкувалася зі своїм улюбленцем, щось нашіптуючи йому на вухо. Дід ображався, що у баби з Бичком якісь свої таємниці, але вголос нічого не казав. Просто з докором поглядав на цей дует.

Насправді ж бабця розповідала своєму солом’яному другові про все на світі. І про їхнє село та односельців, і про сусіднє. І про те, що живе в ньому дуже заможний чоловік, в якого є все, що душа забажає. Влітку на подвір’ї бджоли у вуликах гудуть. У стійлі - відгодована худоба. В курятнику - полиці ломляться від яєць. А городини - гектарів зо три. Був той чоловік сільським головою, і щойно на посаду заступив - почав примножувати своє багатство.

Розповідала бабця і про різні свята. Особливо цікавими були її оповідки про Різдво та традиції колядок, щедрівок та посівань. А ще мріяла вголос, як було б хороше поколядувати в того багатого сільського голови… Не знала бабця лише, що Бичок її - непростий.

Виявилося, що він слухав свою господиню, все розумів і мотав собі на вус. Вдень він стояв собі нерухомо на подвір’ї, а вночі - оживав, міг говорити і гуляв околицями села. Коли бабця про це дізналася - дуже зраділа. Нарешті у неї з’явився співбесідник, хоч і нічний. А дід в цей час лиш хропака давав. Та й вдень від чоловіка й слова не дочекаєшся - неговіркий чоловік, така от біда!

Коли настала пора колядувати, Бичок попросився у бабці піти у сусіднє село - спробувати вдачі у сільського голови. Та погодилася, але сказала, що чекатиме його на порозі й спати не лягатиме. Обійняла на доріжку і відпустила.

Коли Бичок побачив маєток голови - він дуже здивувався. “І нащо ж це одній людині стільки всього?” - подумав здивовано. І тут в його солом’яній голові визрів план: треба негайно навернути голову села на шлях волонтерства і навчити ділитися з іншими! Але так, щоб він про цей виховний процес навіть не здогадувався. Така собі “лагідна волонтеризація”. 

Але виступати з колядками Бичок перед головою не збирався. Натомість він вирішив перевірити комору і побачив там декілька сотень банок меду. Їх і вирішив взяти для своїх стареньких. “Чай будуть пити, горло дідові лікувати, а то кашляє постійно” - подумав він. Та щойно почав банки брати, а тут до комори хтось увійшов.

- Стій, хто йде?! - прошепотів командним тоном Бичок, вдивляючись у темряву.

- Я - Ведмідь! - почулося зовсім близько. - Гроза лісів! А ти що за витвір мистецтва?

- Солом’яний бичок!

Про смоляну частину свого тіла він навмисне промовчав. Натомість пішов на голос, підійшов до Ведмедя ближче і почав тертися бочком.

- Це що ти таке робиш? - здивувався той.

- Показую свою повагу! - запевнив Бичок.

- Що за дивина? Ану тікай від мене, поки я тебе не роздер! - пригрозив Ведмідь своєму новому знайомому.

А той стоїть собі й не ворухнеться. Ведмідь було сіпнувся, але зрозумів, що прилип до смоляного боку. І як не намагався відліпитися - нічого не виходило.

- Пусти мене, Бичку! - почав благати Клишоногий. - У мене завтра побачення з Ведмедихою. Вона мене засміє, якщо ти з боку приклеєним будеш! Проси що хочеш! 

А тому лиш те й було потрібне.

- Допоможеш мені меду до хати моїх господарів донести, тоді й відпущу!

Ведмідь радо згодився, і поки набирав з полиць комори меду у мішок, Бичок щось виводив на дверях вуглинкою. “Наколядувавши” Клишоногий чимдуж побіг з приклеєним бичком в інше село до хати стареньких. А там вже на порозі бабця Бичка виглядає. Як побачила, що до її улюбленця Ведмідь прилип, схопила сокиру, підбігла до цієї “парочки” та як махнула нею між Ведмедем та Бичком! Вони аж розлетілися у різні боки. Наляканий звір мед додолу кинув, та як дримане! А Бичок на подвір’ї залишився зі смоляним бочком вкритим ведмедячою шерстю.

- Фух! Аж злякалася за тебе через цього звіра! - мовила бабця, переводячи дух.

- Та ми з ним практично вже друзі! - заспокоїв її Бичок. - Тільки він трішки полохливий. Он шерсть свою мені залишив. Треба буде знову мені бік посмолити.

- Завтра ж дідові скажу це зробити! А ти, бачу, гарно поколядував! - зраділа старенька, дивлячись на мед. - І що, сільський голова тобі сам все це віддав?

- Так, - завірив її Бичок. - Ще й сказав на щедрівку приходити. Курей обіцяв дати. А це ж яєчка свіженькі щоранку! Буде вам з дідом з чого омлет на сніданок готувати.

- Яка краса! Ну відпочивай тоді! А я наколядоване в комору понесу!

Наступного ранку сільський голова пішов у комору взяти меду до чаю і аж присів. Частина його запасів спорожніла, а на дверях вуглинкою було написано: “Мед був дуже смачний! Дякую! ВИДМІТЬ”. Лише пізніше сільський голова здогадався, що малося на увазі “ВЕДМІДЬ”. Річ у тім, що бабця свого Бичка грамоті навчити не встигла, то й написав це послання неправильно. А ходив би в школу - писав би без помилок!

Розлютився на крадія сільський голова і наказав поставити по всьому двору ведмедячі капкани, щоб зловити зухвальця та зробити потім собі стильний килимок з його шкіри. Та не знав голова, що Ведмідь і не планував більше туди повертатися - вистачило йому й однієї пригоди.

На щедрівку знову зазбирався Бичок у сусіднє село. Бабця відпустила, але сказала, що чекатиме його повернення. Цього разу метою “щедрівника” був курятник. Щойно заліз туди, аж бачить - там вже хтось копошиться.

- Хто це тут закони порушує?! - запитав її пошепки Бичок.

- Я - Лисичка! - йому у відповідь. - Ростом невеличка! А ти що за рукотворне диво?

- Солом’яний бичок!

І знову за смолу мовчить. Натомість підійшов до нової знайомої ближче і почав тертися бочком.

- Це що за залицяння такі? - здивувалася вона.

- Подобається мені твоя руденька шубка! Мені б таку! - відповів Бичок.

- Ще помнеш мені її! Ану тікай від мене! - роздратовано мовила Лисичка солом’яному нахабі.

А той став як укопаний. Лисичка - смик, але нічого не виходить. Прилипла до смоляного боку. І як не намагалася відчепитися - нічого не виходило.

- Пусти мене, Бичку! - почала благати Лисичка. - У мене завтра показ мод. Лісове Хутро 2024! Мене ж інші моделі засміють, якщо ти з боку приклеєним будеш! Проси що хочеш! 

А тому лиш те й було потрібне.

- Допоможеш мені з декілька десятків курей до хати моїх господарів донести, тоді й відпущу!

Лисичка радо згодилася, наловила квочок, ще й півня прихопила. А Бичок вже нашкрябав для голови нове послання. “Нащедрувавши”, Руда Хитрунка чимдуж побігла з приклеєним бичком в інше село. А там вже на порозі бабця чекає. Як побачила, що до її улюбленця Лисиця прилипла, схопила сокиру та побігла до них. Перелякана “лісова модель” не стала чекати, доки стара її зарубає, різко крутнулася і залишила шмат рудого хутра на смоляному бочку. Та як дримане! А задоволений Бичок залишився стояти на подвір’ї. 

- Це що теж твоя подруга була? - запитала бабця з недовірою.

- Так, але полохлива трохи. Мабуть, стресує через свою модельну кар’єру! - спокійно відповів Бичок.

- А, ну тоді добре! А ти, бачу, багато нащедрував! - зраділа старенька, дивлячись на курей та півня.

- Так, непогано! - погодився Бичок. - Сільський голова і на посівання запрошував. То я трішки пізніше знову піду. Обіцяв мені корівку дати. І мені - співбесідниця, і вам - молочко буде!

- Чудово! Ну відпочивай тоді! А я птицю в курятник зажену!

Довго Бичок вдома не засиджувався. І ще до перших півнів знову чкурнув у сусіднє село - по худобу. А біля стійла вже хтось крутиться.

- Хто тут посівати переді мною прийшов? - грізно прошепотів Бичок.

- Я - Вовк! - почулося. - Самотній Рейнджер околиць. А ти що за перець?

- Не перець, а Солом’яний Бичок!

А за смолу нічичирк. Натомість підійшов до Вовка ближче і почав тертися бочком.

- Що це з тобою? - здивувався той.

- Теж рейнджером бути хочу! - відповів Бичок. - Приміряюся!

- Ти це облиш! - роздратовано мовив Вовк новому чудернацькому знайомому. - Тікай краще звідси! Поки на горіхи не отримав.

Але той тікати не спішив. А вовк смикнувся і зрозумів, що  прилип до смоляного боку. І як не намагався відчепитися - нічого не виходило.

- Пусти мене, Бичку! - змінив тон Сіроманець. - Не гоже САМОТНЬОМУ рейнджеру компаньйонів на спині тягати! Проси що хочеш! 

А тому лиш те й було потрібне.

- Допоможеш мені корівку до хати моїх господарів догнати, тоді й відпущу!

Вовк радо згодився, відв’язав одну корівку, вивів зі стійла і чимдуж погнав з приклеєним бичком на спині в інше село. Бичок, звісно ж не забув і про послання голові. А бабця вже тут як тут на порозі. Побачила, що до її улюбленця Вовк прилип, вже й за сокиру не хапалася. Лише крикнула:

- Гей, друже! Ти сам від Бичка відлипнеш чи мені допомогти?

Переляканий “рейнджер” не став чекати жодної допомоги, різко крутнувся і залишив шмат сірого хутра на смоляному бочку. Та як дримане! А задоволений Бичок залишився стояти на подвір’ї. 

- Яка радість! Вже й корівка у нас буде! - зраділа старенька, дивлячись на “результат посівань”.

- Так, і мені подруга буде, і вам з дідом молочних продуктів вистачатиме! - погодився Бичок. - Заженіть її у стійло, а я відпочину поки від різдвяних традицій.

- Звісно, звісно, - радо погодилася бабця.

З тієї зими у стареньких проблем з провізією не було. Кури несли яйця, а потім і курчата маленькі з’явилися. “Ласуня” давала молоко, а мед підсолоджував життя. Дід лише диву дивувався, як це у них стільки всякого добра з’явилося. А бабка все розповідала про щедрого мецената - сільського голову, та її вірного Бичка - талановитого виконавця колядок та щедрівок. В таке повірити дідові було важко, тож подумав, що його дружина зовсім вже зв’язок з реальністю втратила. Бідолашна… На клапті шерсті на солом’яному бочку Бичка підсліпуватий дід уваги не звернув. 

А що ж сільський голова? Після різдвяних свят він залишився без кількох десятків банок меду, частини своєї птиці та найкращої корівки. Звісно ж після тієї пам’ятної ночі у курятнику на нього чекало нове послання: “Дякую за птицю. ЛЕСИЦЯ”, а у стійлі - “Подяка за корівку. ВОФК”. 

Зважаючи на граматичні помилки, голова, який все ж вчився в школі, почав підозрювати, що це справа одного і того ж “чемного” грабіжника. Але не допетрав, кого саме, та й не зловив нікого на гарячому. Натомість він став щедрішим з односельцями та почав допомагати малозабезпеченим родинам. Мабуть, боявся навали інших “чемних злодіїв”. Як бачимо, “лагідна волонтеризація” за допомогою Бичка пройшла успішно!

От і казочці кінець, а хто прочитав і натисне вподобайку - молодець!