Емоційний шторм

Як легко може змінитися людська думка про когось. Ще вчора я вірила в хорошу та незаплямовану постать Лані. За листуванням гадала, що змогла пізнати її. Однак це виявилося брехнею. 

Вчорашній вечір був довгим та виснажливим. Розмова двійнят – Лані та Налу – практично не вимагала мого втручання. Я стояла та слухала збоку. Залишалася простою спостерігачкою. Хоча водночас фігурувала в справі, як жертва. Голос Лані нагадував грім та удари блискавиці, які ще з дитинства лякали мене. Її руки то здіймалися, то опускалися, як бурхливі хвилі на скелястому узбережжі. 

У свій захист Налу тільки покликався на хороші наміри. Його сестра ще раніше вислала запит на потребу в ліцензуванні чи переведенні в статус державної школи свого закладу до ГАЇС – Гавайської Асоціації Незалежних Шкіл – та Департаменту освіти штату Гаваї, але не досягла бажаних результатів. Знаючи про це, він вирішив узяти справу у свої руки. Директорка й не помітила би, адже ніколи не перевіряла пошту й не любила спілкуватися через неї: усі справи можна вирішити через телефон. 

Лані та Налу просили вибачення переді мною. Її брат не був схожий на чоловіка, який хотів виграти із цієї ситуації. Він жодного разу за листування не перейшов межу. Дозволяв собі щось більш особисте, коли я демонструвала готовність поділитися. Але відчуття незахищеності… воно нікуди не зникло. 

Цієї ночі сон був тривожний та чутливий. Двері зачинила на замок. Перевірила декілька разів. Я часто прокидалася. Шум нічного прибою змушував здригатися. Моїм сусідом по кімнатах люб’язно став Джош – працівник ЮНІСЕФ із Тихоокеанського відділу. Йому краплю довіри я також не демонструвала. За перший же вечір він почав нишпорити в цій школі та вишукувати деталі. А щодо Налу… То хоч сестра поручалася за нього, однаково не хотілося ризикувати. Наступного ранку під моїми очима сяяли темні кола.

Зранку страхи розсіюються. Відпускається біль і хочеться рухатися далі.

– Доброго ранку, – я тривожу тишу кухні, яку час від часу турбує методичний стук по сковорідці. – Можна? 

Звертаюся до Лані, яка сидить за столом. Є ще варіант сісти за барну стійку, але таке ігнорування директорки мене не влаштовує. Вона коротко вітається та вказує на місце навпроти. Я всміхаюся.

– Щось не так? – її погляд впивається в мої вуста. 

– Здається, Налу не обдурював, коли писав від твого обличчя, – обертаюся у його бік, щоби побачити, як оголені плечі сковуються. – Ти поживно снідаєш. Енергія знадобиться тобі упродовж дня. 

– М-м-м, ти знаєш про мене все, а я ні-чо-гі-сі-нь-ко, чи не так? 

– Ай! – Налу обпікає палець щойно останні слова зриваються з вуст сестри. – Звісно, моя найрідніша шаленіє, коли голодна. Сьогодні перед нею Локо Моко, куди за своїм авторським рецептом, – він притуляє руку до грудей та ледь схиляє голову, – додаю яйце-пашот на котлеті; ломі лосось зі свіжих помідорів та великих шматочків риби; лінгвісу та таро з пательні; скибки авокадо та інших свіжих овочів; два тости з маслом з авокадо; наприкінці рис, як гарнір. І напій. 

Він простягає Лані каву, яка відразу дивує своїм розкішним ароматом, у милій чашці у формі морської черепахи. 

– Пробач ще раз, Джейд, – хлопець низько кланяється мені. – Я завжди готую їсти на всіх, тому готовий виконувати будь-які твої забаганки. Сьогодні приготував на свій вибір, адже нам… не до цього було.

На столі опиняються вівсяні скони з вершковим кремом, медом та декількома джемами. Холодний, помаранчевий знизу та коричневий зверху напій доповнює цю розкішну картину збоку. Я відразу роблю фото для соцмереж. 

– Ти ж любиш снідати солодким? – він винувато дивиться на мене, досі тримаючи тарілку. 

– Так… А це кона? – вказую на напій його сестри.

– Мгм, а що гадаєш ми бідні, тому не можемо дозволити собі якісну каву? – різко відповідає Лані. – Багаті американці… Усі, як один. 

– Ми теж американці, а Джейд – бельгійка, – позаду втомлено зітхає Налу. 

– Перепрошую, моя помилка, – додає дівчина.

– Ні? – я спантеличено дивлюся на неї. – Просто цікаво. Пробувала її, лише раз у житті, – але про той візит у кабінет омбудсмена навіть згадувати не хочу, тому додаю: – Цікаво, яка вона тут. Та й узагалі. Продукти з вашого сніданку загалом дорогі, хоча тут можуть бути доступніші. Я в себе дома скромніше снідаю. І не заробляю так багато.

Лані відривається від трапези. Хоч у це складно повірити, адже до цього вона поглинала всі інгредієнти один за одним. 

– Це правда. Ми багатші, – пошепки додає Налу, але мені однаково все чути. Здається, його хвилює поведінка сестри. 

– Окей… – директорка відкладає прибори, витирає вуста серветкою. – Яка твоя мета? Я читала про твої програми. Вони чудові, але…

– Хіба ми це вчора не дізналися? – я відсуваю тарілку, аби не відриватися від розмови. Щік торкається легкий рум’янець. «Невже вона, справді, читала?»

– Ви не працюєте з приватними школами. Думаєш, що я не перевіряла цього. На жаль, у казки не вірю.

Здивування на обличчі Налу говорить, що той і гадки не мав про дослідження сестри. І це частково добре. Вона йде на діалог, а не зачиняється за залізними дверима. Вперта, але розсудлива. 

– Ще під час спілкування я порекомендувала «тобі» подати заявку на партнерство, аби наша співпраця була юридично виправданою. Не буду брехати, що скарга, яка надійшла на ваш заклад, не мала жодної цінності. Я опинилася випадково як у відпустці, так і по роботі. 

– Скарга! – директорка клацає пальцями. – Хто її написав? Скажи, і тоді ми спокійно працюватимемо. Я цього хочу не менше, ніж ти. 

– Поле адресанта заповнили неправильно. Маю перевірити, чи ми не помилилися. Ба більше, однаково сказати не можу. Конфіденційно, – останнє доводиться додати крізь зціплені зуби. Правдою я поділюся рано чи пізно, але Лані може повпливати на адресантку. Спершу справа, а потім чесність. Тому в думках додаю: «Пробач».

У відповідь чую тільки втомлений видих.

– Я чесно обіцяю тобі, що не посмію написати неправду у звіті. Моя місія тільки миротворча. Вам не вистачає викладача із суспільствознавства та діти нічого не знають про свої права. Із цим допоможу. Краще працюймо в злагоді, – моя рука опиняється над столом, аби закріпити домовленість. 

– Побачимо, що із цього вийде, – від її сильного рукостискання хочеться зойкнути, але стримуюся. 

Усе тільки починається. 

Через декілька днів

– Ми можемо завдячувати Всесвітній програмі освіти, проголошеній Генеральною асамблеєю ООН у 2004 році, тим, що зараз ви маєте змогу вивчати права людини, – я закінчую теоретичну частину уроку, що тривала близько п’ятнадцяти хвилин, під знуджені погляди учнів та зловісний Лані. У думках, щоправда, веду далі: «Мої польові консультантки з ЕКАРО мали рацію. Їхня практика теж показала, що навіть п’ятнадцять хвилин теорії на уроках у країнах Європи в початковій школі, втомлює дітей».

Додаю схожий запис у свій ноутбук, що стоїть на вчительському столі. Діти принесли із собою перекуси й навіть пригостили мене фруктами. Сподіваюся, що це знак їхнього прийняття мене. Ці маленькі жести навіть розчулили мене до маленької сльози.

«У школах, де гарантовані права дитини, учні люб’язно та завзято беруть участь у розмові», – я повертаюся до них із намаганням перевірити це. Уголос додаю: – Скажіть, вам дають змогу змінювати уроки? 

Як пуголовки, діти піднімають свої оченята й зиркають із нерозумінням. 

– Чи дозволяють вам, наприклад, самостійно складати розклад уроків? Пані Лані не перешкоджає вашим забавам, коли ви обираєте ігрове навчання, а не звичайне? Ви часто можете заперечити вашим вчителям?

Від директорки я чую стишений пирск, але діти настільки зосереджені на моєму запитанні, що не помічають цього. Часом ввижається, немов учні бояться її, але це цілком можна виправдати авторитетом та повагою, а не страхом. Усе ж на кінчиках пальців перед нею вони не ходять. 

– Я не часто прошу щось змінити, – зрештою, виголошує учень.

– Чому?

– Мені все подобається. На природничих науках ми часто гуляємо лісом та вивчаємо природу, – його очі запалюються від однієї згадки про це.

– А ще-ще!.. – його сусід зводить руку, щоб додати. – Міс Лані дозволяє нам проводити експерименти! Я самостійно обрав квітку, яку посаджу та доглядатиму. У нас є приладдя, щоб вимірювати pH ґрунту і вести щоденник, як ми бажаємо. 

Хлопчик вказує на стійку з двадцятьма вазонами та рослинами, які здебільшого перейшли свій період цвітіння. Знову правда з листування, яке вів Налу, підтверджується. Лані дійсно послуговується найновішими методами викладання. Вона проводить вільний час за читанням книг, як зараз, аби слідкувати за актуальними дослідженнями. 

«Цікаво, як у неї ще очі не болять. Якщо вона й далі намагатиметься і читати книгу, і слідкувати за мною, то так розвинеться косоокість», – я кидаю на неї погляд і хихикаю. 

Зосереджене обличчя. Складка між бровами. Довгі вишукані пальці, що підтримують голову за підборіддя. Розправлені плечі. Струнка постава. І нервова усмішка. Помітивши мою цікавість, дівчина відповідає нахилом голови в бік. Навіть попри цю ситуацію я не можу не насолоджуватися її розкішною вродою. 

– То ви навіть вивчаєте три стани води, – я навмисно перепитую в малечі, аби вони знали, що їх чують.

– Так! 

– Містер Налу, залишає вибір фізичних вправ завжди за нами, – додає Кайа.

– Утім, ви зобов’язані щотижня мати хоча б один похід у ліс та плавання, – зауважує Лані. – Чи не так, діти?

Увесь клас гучно відповідає їй ствердним: «Звісно!»

– І що ви любите обирати? – уточнюю я. 

– Зараз вони готові, чи не щодня хвостами бігати за вами, міс Джейд.

– Тоді моя робота, як вчительки, успішна? 

– Безперечно, але ми ще побачимо, – вона завершує нашу маленьку люб’язну розмову легкою усмішкою. 

– Волейбол, естафету… – починає Кайя, але її список забавок триває аж доки сама не зупиняю дівчину. 

– Це чудово. Отже, як ви гадаєте, що це означає? У цій школі у вас є вибір, але водночас і правила. За розповідями, які я почула щойно, впевнено узагальню, що вам подобається таке навчання. 

– А хіба так не всюди? – запитує дівчинка з першої парти. 

– Ні, люба. Саме тому є ЮНІСЕФ, про який розповідала вам на першому уроці. Ми допомагаємо створювати норми й дотримуватися їх, аби всі діти були такі ж щасливі, як і ви. 

На останніх п’ятнадцяти хвилинах я пропоную зіграти в настільну гру. У ній діти обиратимуть власних персонажів із будь-яких епох та регіонів. Опісля вони отримують їхні життєві історії, у яких потрібно знайти порушені принципи права. Ця методика не тільки покаже розвиток прав людини, але й допоможе зрозуміти, що не завжди найочевидніший прояв недотримання норм у суспільстві сприймається нами, як щось негативне. Наприклад, як ще двісті років тому дитину вважали маленьким дорослим і змушували працювати на заводах чи доля дівчаток, які навіть не мали доступу до освіти. 

– Що ж ви запам’ятали із сьогоднішнього уроку? 

– Усі діти рівні в правах! – проголосили декілька учнів разом. 

– І кожен має право на освіту від народження…

Стишені слова Кайї, які та промовляє, дивлячись у підлогу, змушують серце пропустити удар. Якщо це розуміє вона, то інші також зможуть. Щоправда, у цій ситуації це тільки лікує симптоми, а не саму хворобу. Діти в такому багатонаціональному та приємно середовищі, як на Гаваях, не можуть із повітря почати ображати однокласницю. За цим мають стояти батьки. 

– Так, молодець.

Я вже хочу опуститися, щоби погладити її по плечі та підтримати. Однак різко відчиняються двері всередину. У наш кабінет влітає Налу. Його коротке темно-каштанове волосся падає на обличчя, а по шкірі росять краплі води. 

– Перепрошую, чому ви ще досі тут? Насувається гроза.

Школа розташована на узбережжі. Утім, я не підготувалася до того, що під час робочої відпустки можливі грози. Обійнявши себе, стою в центрі кімнати. Погляд спрямований у вікно, що втиснуте в дах. Краплі дощу падають на його поверхню та розбиваються на десятки дрібних часточок. Здається, разом із ними кожна клітина мого тіла смикається. Спалах змушує відвернутися в холодному жаху. 

– Ей, усе гаразд? – Лані відривається від дітей, яких хутко посадила за парти цієї авдиторії. Для них така погода звичайна. – У тебе трясуться пальці рук? Ти перепрацювала? Сьогодні урок був шалений.

– Що? Ні, – я ніяковію від уважності дівчини, але приймаю комплімент мовчки. – Як діти? 

– Загалом чудово, – до нас приєднується Налу. – Світло зникло. Посидимо в тиші? 

Немов навмисно, заперечуючи його слова, дехто з учнів починає капризувати. Втома після навчання, несприятливі погодні умови, зникнення світла, а з ним і інтернету, – усе відображається на дитячому обличчі гримасою смутку.

– У таких обставинах ви зазвичай проводите уроки? – я звертаюся до двійнят.

– Так, але твій останній, чи не так? – дівчина перепитує Налу, хоча вона впевнена у власних словах. 

– Правильно. Час іти додому, але гроза занадто сильна. 

Дійсно. Я навіть не помічаю, що це вже кінець навчального дня. Чи це через сам процес, адже з дітьми цікаво, чи через негоду…

– Ми чимось займемо їх, – директорка замислюється, немов поринаючи в окремий світ. – Робити домашню роботу не варто. Ніхто тут не сконцентрується в темряві та безладі. Запалиш свічки?

Брат салютує їй і відразу рушає до роботи. Я вивчаю усмішку, яку вона дарує йому після цього. Навіть ця деталь видається милою в ній. Не збрешу, якщо під час листування неодноразово думала про можливість курортного роману. Ба більше, Налу настільки вдало відіграв свою сестру, що буквально загорнув її струнке тіло в найкращу обгортку. Утім, буде цікавіше знімати цей непотрібний аксесуар, аби вияснити, що приховано всередині. 

«Налу навіть про себе не згадував. Написав тільки, що вона його дуже любить. Сором’язливий». 

– … мультики теж не варіант. Достатньо з них ґаджетів.

– Як щодо настільних ігор? 

– Хороша ідея, але ні. Відчуваю, що ця гроза завершиться швидше, ніж я встигну розповісти правила. Ба більше, у нас немає такої гри, яка залучить практично двадцять дітей. 

– Діти можуть почати, а потім завершать, – пропоную я, повертаючись до теми. 

– Ох, ти точно часто проводила час із дітьми? 

У відповідь тільки складаю руки в боки. Гучний гуркіт грому натомість змушує мене дещо убавити незадоволення в позі. Від нього виступають сироти тілом. 

– Вони не повернуться до тієї гри. З’явиться щось нове. Хтось не захоче знову програти…

– Гаразд-гаразд, тоді це має бути щось без ґаджетів, швидке та те, що залучить усіх.

Центральна зала, у якій ми стоїмо, також є ігровою. Нещодавно я тут прибирала, коли діти відправилися в національний парк дивитися на зелених черепах. Десь у цих шухлядах лежить коробка, заповнена м’яким пластиліном. Не говорячи ні слова, іду за ним і миттю повертаюся до головного столу. 

– Діти, час зліпити наші найбільші страхи! 

Метушня заповнює простір нашого комфортного сховку. Блискавиці далі захоплюють небо, але нікого не турбує їхнє світлове шоу. Я збираю дітей та двійнят. Пропоную їм зліпити те, що найбільше лякає їх із м’якого пластиліну. В очах спершу бачу сумнів, але:

– Ви ніколи не зможете подолати це, якщо не зустрінетеся обличчям до обличчя. Зараз ми всі разом і обов’язково допоможемо одне одному. Чи не так? – простягаю Лані одну упаковку. 

Я знала, що таке пояснення дітям сподобається. Вони відразу захотіли стати сильніше. Бути, як дорослі. Перебороти все, аби вирости крутішими. І це частково допоможе зблизити не тільки їх, але й упертих дорослих. 

Не стою осторонь, а також беру декілька пакетиків пластиліну. Сміюся разом із дітьми, коли вони розповідають, як велика зелена черепаха ледь не напала на них. Дехто з дітей починає створювати її, як зображення свого страху. Ба навіть дуже реалістично. У моїх руках формується хмара з темно-синього матеріалу. Він пухкий та м’який, тому доводиться докладати якнайменше сили. За цим процесом я розслабляюся і залюбки слухаю бурмотіння Лані, у якої чомусь не виходить. 

– То твій страх гроза? – запитує вона, коли вчергове відкладає свою фігурку. – Ось чому ти така збентежена. 

– Ех, так, – я беру жовту смужку, аби сформувати блискавицю. – Насправді це також і страх грому. 

– Сама, як дитина… Ще змусила і мене сісти в ці пелюшки! – вона простягає руки в пластиліні. 

– Ти просто неправильно робиш! 

З вуст зривається стишене хихикання. Я допомагаю їй позбутися нав’язливого білого матеріалу. Відчуваю теплоту тіла, від якої хочеться розтанути. Ці дотики приємні. Це дивно. Лані відштовхує мене. Але я тягнуся до неї. У голові виринають із глибин фантазії про наші прогулянки тут. Нереальні непережиті моменти, які так хочеться втілити в реальність. 

– Зачекай, то ти боїшся гусей?! – перебиваю потік своїх думок, помічаючи знайомий силует у її фігурці. 

– Так, ненавиджу цих пернатих! – вона легко стукає по столі, але діти тільки гигикають від цього. – А ти краще скажи, що там із грозою! 

– Та це спогади з дитинства. 

Історія легко виходить уголос. Я хочу розповісти. Можливо, жадаю знайти розуміння у її очах. Ми схожі. Та хоч навіть бажання допомогти дітям вирости в цьому стресовому середовищі. Лані демонструє цікавість, тому не можу проґавити цей шанс.

– У бабусі була старенька хатина повністю з дерева. Літом я завжди відвідувала її. І тільки починалася гроза, то ми відразу вимикали всі прилади та сідали в центральній кімнаті. Бабуся боялася, що блискавиця потрапить у нас.

– Блискавичник? – пропонує Лані, доки змушує свого гуся страждати в муках створення. У голосі зникає притаманна їй холодність. 

– Його не було. Не знаю, чому. Але бабуся постійно лякала мене тим, що наша домівка може згоріти. Пам’ятаю, що часто мала жахи під час грози чи звичайного дощу… – і щоб не робити історію надто похмурою, завершуючи, додаю: – Батько якось знайшов вихід, аби відволіктися від звуків. Ми ліпили фігурки за свічкою з пластиліну, малювали по черзі, а потім обмінювалися аркушами. Це те дитинство, у яке хочеться повернутися. 

Від мого важкого зітхання Лані завмирає. Вона про щось думає, але не наважується сказати. Діти поволі одне за одним завершують ліплення. Хтось вирішує «обмінятися страхами», аби разом розділити переживання. Я радісно вивчаю обличчя Кайї, яка також знаходить свого партнера та помічника. 

– У нас є блискавичник, тому можеш не боятися, – проривається в директорки. Дівчина миттєво забирає мою хмаринку з блискавицею, а мені віддає кривого гусака. – Гаразд, дітвора. Гроза завершилася. Батьки скоро прийдуть за вами! 

Дивлячись у вікно зверху, розумію, що визирає сонце. Пластилінова фігурка гріє не лише долоню, а й серце. Діти минають залу, прощаються, зникають за дверима, але я сиджу далі. Лані, продемонстрована Налу, та справжня Лані дуже схожі. 

– Тому хочеться вірити, що її почуття до мене також стануть такими, як у листуванні…