Невідповідний адресат

За вікном ілюмінатора вимальовуються природні краєвиди смарагдового кольору. Високі гори пасмами вирізають фактурні контури на тлі острова, куди прямує мій літак. Чиста та бірюзова вода омиває землю з усіх боків, немов згладжуючи перехід від темно-синьої океанської товщі до глибоко-зеленої поверхні вершин. Хоч це місце не остання моя зупинка, але впевнена, що пункт призначення не менш розкішний. 

«Чому ти обрала саме цей нефритовий костюм, Джейд? По-перше, для твоєї пишної фігури він занадто громіздкий. По-друге, хочеш удати трансфервумен?» – я читаю повідомлення від подруги на екрані свого смартфона.

«Інтернет тут безплатний, але не дуже якісний. Цінуй, що мені довелося витратити п’ять хвилин, аби надіслати цей сет селфі», – всміхаюся та поправляю комірець, гадаючи чи, справді, вибір одягу був вдалим.

Хоча… нічого не зміниш, тому я надаю перевагу змиритися з обставинами. Нехай хтось сплутає мене з представницею готелю, але тілу буде комфортно в цьому піджаку та штанах широкого крою. Пальцями заправляю темно-русе волосся за вухо, яке хвилею спадає вниз, та бачу, що відповідь від подруги надійшла новим сповіщенням. 

«Фото неймовірні. А ось ЮНІСЕФ скупи́ться на своїх працівників? Негідники!» – читаю це з її грайливою інтонацією, яку можу відтворити з пам’яті. 

Вона має рацію. ООН відправила спеціалістку з освіти в не найкращих умовах, як польову консультантку на Гаваї. А це ж не її регіон. Усе в цьому реченні звучить дивно. Найбільше те, що я думаю про себе від третьої особи, немов поїздка відбувається не зі мною… 

«Так і є. Робоча відпустка новий вид тортур», – коротко відповідаю їй та складаю телефон, кладучи його в кишеню. Скоро приземляємося. Я маю підготуватися та повторити план дій у новому місці. «Хоча кого обманюю. Праця – мій тип відпочинку».

Ще півтора року тому в штаб-квартиру ЮНІСЕФ у США через регіональний відділ Тихоокеанських островів надійшла скарга про недотримання прав дитини в школі на острові Ка́уаї. Сформований документ мав підозрілий вигляд і не відповідав нормам. Зазначалося, що це приватний заклад, але ліцензії в системі нам не вдалося знайти. Працівники вирішили залишити його на майбутнє, адже Гаваї, частиною яких є згаданий острів, не є пріоритетним об’єктом у нашій діяльності. Ба більше, після цього нових скарг не надходило. 

Підводячи річну звітність та готуючись до демонстрації здобутків за попередній рік, працівники знову натрапили на справу. Керівництво разом з омбудсменом ООН негативно відреагували на ігнорування запиту під час конференції. Я була там, адже належала до представництва європейської гілки – ЕКАРО. І прибула, аби продемонструвати нові шляхи подолання проблем з освітою. 

Дивне відчуття не підвело, адже надмірна увага в мій бік додала тільки більше обов’язків. Чудова презентація теоретичного матеріалу, підготована раніше, викликала схвальну оцінку в керівництва. Тема стосувалася вивчення історії права та його важливості в розвитку суспільства майбутнього. Навіть суворий омбудсмен, у якого я колись працювала помічницею, додав декілька позитивних слів. 

І хто б міг подумати, що для закріплення теорії саме мене відправлять на Ка́уаї, як польову агентку! 

Поїздка сюди затрималася. Керівництво хотіло, аби я вирушила у весняний сезон, але місія не збігалася з планами ЕКАРО, затвердженими раніше. Нову програму навчання спершу випробували у Європі та Центральній Азії. З моєї домівки – Бельгії – там працювати було приємніше та локаційно-вигідніше. 

– Але зараз я лечу на літаку на Ка́уаї… – шепочу, поки мої очі чіпляються за навколишню природу, яка надзвичайно відрізняється від того, до чого звикли. 

– Перепрошую пані, ви щось хотіли? – чоловік із Тихоокеанського відділу сидить поруч зі мною, як гід. Саме через його присутність тут та подальшу допомогу, довелося брати квитки на найшвидший рейс, а не найзручніший. 

– Та ні. Це я до себе, – коротко махаю рукою, аби не переймався. 

– Гаразд. Зізнаюся, вас було складно знайти через вбрання. Навіть не звернув увагу, подумавши, що це хтось із представників готелів.

«Смішно. Дуже смішно», – у відповідь я тільки всміхаюся, доки в голові вирієм кружляють світлини мого багажу. «Гаразд, це непокоїть мене. Настав час яскравих сорочок із бридким поєднанням барв. Ми на Гаваях як-не-як». 

Далі летимо в тиші. Зайшовши в електронну пошту, ще раз очима проходжуся по останньому листу від Ла́ні́ – директорки школи та моєї нової інтернет-подруги. Почати з нею спілкування ще до самої поїздки, аби не тільки дізнатися, що коїться, а й потоваришувати, видалося доцільним. Свою роботу я б хотіла виконувати чесно та дружньо. 

«Нетерпляче чекаю на нашу зустріч», – останні рядки, написані нею, викликають легке дріботіння в грудях, як від очікування чогось нового та особливого. 

З нашого листування знаю, що вона володіє цією школою четвертий рік. Хоч містечко Пойпу – моє місце призначення – досить популярне серед туристів, мешканців у ньому менше, ніж півтори тисячі. Єдиний навчальний заклад, який розташований найближче, є в Колоа. Утім, туди не всім комфортно добиратися. Тому діти відвідують місцеву початкову школу «Кама’айна». 

Я ніколи не думала, що до серпня зможу так добре знати людину, з якою працюватиму в майбутньому. Попри скаргу, що надійшла в ЮНІСЕФ, дівчина здається приємною в спілкуванні. Можливо, дещо різкою та самовпевненою, але для директорки це часом хороші якості. 

«Інтригує і те, що мій візит Лані назвала останнім шансом на порятунок… Невже це стосується ліцензування школи, яке вона постійно уникала в розмові?» – я стукаю нігтями на поверхні билець. Серцебиття пришвидшується. Увечері цього дня ми, зрештою, зустрінемося. 

Втома опускається на тіло важкою вуаллю. Вона тягне за плечі, змушуючи їх опуститися. Повіки теж поволі заплющуються під стишений плескіт хвиль на узбережжі. Я щойно вийшла зі школи, яка розташована у великому будинку. Він розділений навпіл, де одна частина влаштована для проживання, а інша для навчання. Нас із представником Тихоокеанського відділу зустрів брат власниці – На́лу́ – та допоміг заселитися. 

«Бачу, Налу також розділяє зі мною тривожний стан», – обіймаю себе за плечі, згадуючи його бірюзові очі, які бігали туди-сюди, немов боячись зустрітися зі мною поглядом. «Тут ще спекотно, хоч сонце скоро зникне з-за обрію».

Роблю глибокий вдих. Легені заповнює чисте повітря. Солоний бриз лоскоче чуття. Він огинає оголені ділянки тіла в цільному чорному купальнику і грається з парео з тропічним принтом. Незнайомі краєвиди заворожують, навіть попри те, що я не люблю подорожувати. 

– Робоча відпустка… Якщо цей час я проведу в такому дивовижному місці, то воно того варте? Працювати літом у спекотній Європі гірше, ніж на острові в центрі Тихого океану.

І знову голову заповнюють думки, де кожна намагається виправдати чи оскаржити прийняте рішення щодо поїздки сюди. З одного боку борються відпустка, приємна компанія Лані та моє бажання випробувати теорію на практиці. З іншого їм на противагу стоять значні обов’язки, жага втекти додому, у Бельгію, та нестабільний ґрунт під ногами. У новому місці я не відчуваю себе в безпеці. 

Як відповідь на сумніви, чиєсь схлипування ледь продирається крізь шум хвиль. Обертаючись у різні боки, не помічаю нікого, хто б міг видавати ці звуки. Вони повторюються ще раз і я розрізняю дитячий тембр. Це змушує миттєво зрушити.

– Єдине місце, де тут можна сховатися, це кущі? 

Впевнившись у власному виборі, іду до них. Шкільна частина великого будинку розташовано глибше в ліс, ніж господарська. Цілком імовірно я зустріну саме учнів. Хоча за такої години? Ще один раз кидаю погляд на сонце, яке невпинно наближається до смуги обрію, і роблю перший крок у хащі. 

Плач малечі чути краще щомиті. Здається, крізь власний біль вона не помічає мого наближення, тому не замовкає. Трапилося щось серйозне. Листя низьких пальм та кущів гладять мої стегна та плечі, змушуючи сироти виступити на шкірі. Я ступаю ще раз і завмираю. 

– Привіт, – намагаюся сісти навколішки, аби зрівнятися з дівчинкою в зрості. 

Її темне волосся заплетене у хвіст, але довгі пасма заплутані. Невже вона тікала? На маленьких ручках залишилися смужки поранень, як від гострих кінців гілок чи шорсткої кори. Бірюзова шкільна форма, яку впізнаю завдяки фото в будинку, ціла й це вже добре. 

– Малечо, привіт! – я ласкаво повторюю свої слова. 

– Алоха, тітонько. 

Дівчинка підіймає голову. Чорні очі-перлинки дивляться з дитячою невинністю, а волога в них збирається на нижній повіці. 

– Ти чого тут? Щось сталося? 

– Н-нічого… – вона на мить задумується, але не додає.   

– Ходімо до пляжу? Навіщо сидіти в цьому густому лісі. Тут небезпечно. 

– Пробачте, тітонько, – моя співрозмовниця витирає шмарклі передпліччям, ледь не стираючи малюнок білою фарбою, який щойно помічаю. – Я вас не знаю, тому…

– Джейд, – я простягаю руку, не даючи їй договорити. 

– Ка́йа, – вона відповідає на мій жест, – але-але ви однаково не стаєте моєю подругою. 

– Як скажеш, – підморгую їй, – тоді повернемося до будинку Лані? Нам в один бік і тобі нічого не загрожуватиме.

Дівчинка замовкає. Вона не випускає мого погляду зі свого, пильно вивчаючи кожен мускул тіла. Якби Кайа була старшою, то я би подумала, що сиджу на допиті. Однак хвилювання поволі відпускає її тіло зі своїх лещат. Цей переляк був тимчасовий. Нічого не загрожує здоров’ю. Ба навіть, вона не кидається за поміччю до першої незнайомки. 

– Ходімо, – на обличчі з’являється легка усмішка. 

Кайа наполягає на тому, щоб я йшла попереду. Звісно, погоджуюся на це, але й далі уважно прислухаюся до кроків позаду. Обережність дає тріщину, коли перемагає допитливість. Вона відразу сипле питаннями в мій бік, розпитуючи кожну деталь про перебування тут. Маленька розмова нікому не зашкодить.  

– То ти не розповіси, чому плакала в кущах? – питаю, коли за динамічною розмовою ми прибуваємо на пляж навпроти Кама’айни. 

– Вони дражняться… – її голова опускається. – Я не послухаюся їх і далі вчитимуся тут!

– Хто? 

– Інші…

– Твої однокласники? Вони не хочуть…

Кайа киває. 

– Кажуть, що я не маю тут вчитися, – дихання в грудях збивається, тож маленьке дівоче тіло смикається від короткого хлипу. – Це не місце для такої бідноти, як… Що взагалі таке біднота?!

Дівчина тупає ногою в пісок, розкидуючи його в різні боки. А мої сподівання, що та скарга була помилкою, розбиваються на друзки. Отже, без вогню немає диму. 

– Обов’язково розповіси про це Лані. Гаразд? – побачивши схвальний кивок, я додаю: – А зараз послухай мене. Знаєш, що таке ООН? 

– Ні…

– Це така велика-велика група з країн, які разом борються за права людини. Серед них є ЮНІСЕФ. 

– А за права потрібно боротися? 

– Безперечно! – всміхаюся, аби додати їй сміливості. – На жаль, часто ними нехтують. І це неправильно! 

– А за що тоді борються ЮНІ…

– ЮНІСЕФ за права дитини, як ти. Понад тридцять років тому вони підписали дуже важливий документ. У ньому були проголошені ці права. Хочеш почути які? 

Я починаю перелічувати кожен пункт, бачачи цікавість у маленьких очах. Навмисно залишаю два найголовніші, аби виголосити їх наприкінці:

– … І це не кінець. Кожна дитина рівна в правах. Чи ти маєш гроші, чи ні. Чи ти світлошкіра, чи темношкіра. Розумієш? 

– То вони брешуть? 

– Твої однокласники просто помилилися. Я обов’язково розповім їм про це згодом. Усі діти мають право на освіту, тому не журися. Ніхто тебе не вижене звідси. 

– Виходить я тепер знаю більше, ніж вони?! – Кайа починає підстрибувати на місці, немов тільки нові знання хвилювали її. – Тоді, знаючи більше, я точно залишуся тут.

Легкість переповнює лише нову знайому, але не мене. Цих дітей також варто вчити прав людини. Попри країну чи регіон усюди потрібно робити все, аби нове покоління зростало свідомішим та в кращих умовах. Як досвід показує, навіть розвинуті держави страждають від збоїв у системі. 

Приховую сумніви за яскравою усмішкою та встаю. Дівчинка радісно бігає довкола мене, коли помічаю її… 

Зліва впевнено до нас біжить Лані. Її обличчя молочним шоколадом виблискує під останніми променями сонця. Афрокоси під помаранчевою косинкою розвіваються за рухами тіла. Вона струнка. Висока. Тіло нічого не приховує. Короткий спортивний топ, зручні шорти, трикутне маленьке парео під колір косинки – це те, що прикрашає її. 

– Ці татуювання… 

Я кидаю погляд то на Кайю, то на Лані й розумію, що в них однакові малюнки на тілі. Однак у дівчинки це непомітна й тендітна квітка на руці, а в директорки… Розкішний тропічний букет розцвів густою хмарою на стегні. Від центру малюнка розходяться ліани, які лагідно обіймають ногу, аж до стопи. Теж відбувається на правиці, яка додає асиметрії. 

Що ближче вона підбирається, то яскравішими стають блакитні очі. У горлі завмирає клубок. Я хочу привітатися, але вона випереджає.

– Ви хто така? Чому прибули сюди? Хочете зачинити мою школу, чи не так?! – Лані різко хапає Кайю, аби сховати за собою.

– Пробач? – навіть не знаю, як реагувати. 

– Що? Приїхали сюди своєю делегацією миру знімати цікавий сюжет, як у глушині навчаються діти? Хочете собі рейтинги зробити? ООН тільки те й може, що грати на публіку. 

Переді мною немов вона, і водночас ні. Ми зараз стоїмо та дивимося одна на одну, як цілком незнайомі люди. Я ковтаю клубок, що встиг стати противним. Чомусь від цих слів так гірко. Немов відібрали дитячу мрію.

Згадую, як мала розмову з омбудсменом після конференції декілька місяців тому. Його слова про неможливість втратити такий унікальний шанс і зробити ще один «чудовий вчинок», прибувши в маленьку школу так далеко. І в ЮНІСЕФ усе розуміли. Ця скарга ніяк не стосується нас. Будь-яка школа це спершу справа місцевих органів влади. Ба більше, приватна, до якої ми маємо ще менше зв’язку. Наша підтримка складається тільки з консультацій та в приверненні уваги. Ми не надаємо грошей, не можемо впливати на переведення школи в державний сектор, і не займаємося непріоритетними регіонами. Однак я тут. Для реклами. У соцмережах Кама’айна мала деяку популярність, чим скористалося керівництво. 

– Це не так. ООН робить багато там, де має змогу. Я приїхала сюди, як консультантка. Хіба ти цього не знаєш? 

– Звідки мені має бути відомою така нісенітниця?! У тебе свої мотиви, чи не так?

– З нашого листування, – у цю мить я відчуваю дивну підозру, яку поки переважує відчуття химерної зради. – Воно тривало чи не пів року… 

Сказавши це, я намагаюся не демонструвати на обличчі жодної емоції. У грудях неприємно коле. Немов усе те, що підтримує цю поїздку, обертається проти. І жорстоко карає. 

– Листування? 

– Тітонько, це те, що ми відправляли через комп’ютер, коли готувалися до медогляду? – різко нас перебиває Кайа, нагадавши, що ми не самі. 

– Так, люба. Іди негайно в клас. Я повернуся скоро, – не зводячи з мене погляду, Лані звертається до дівчинки. Як тільки та зникає з поля зору, додає: – Покажи, будь ласка, листування. 

Не розуміючи, до чого вона хилить, витягаю телефон і простягаю застосунок, де тягнеться довгий ланцюжок нашого спілкування. Ще раніше її прохання зв’язуватися саме через пошту було підозрілим, але я погодилася. А тепер… Лють заповнює сині очі.

– Налу, от ти, пуа’а! – вона хапає телефон і летить у будинок.

– До чого тут свиня і її брат? – але гадати пізно. Я прямую за нею. 

У будинку до мене долітає головна фраза, яка змінює все:

– Налу, це ти спілкувався з нею за моєю спиною з МОГО облікового запису?! 

Я торопію. Вуста завмирають, не зімкнувшись, а слова, які хотіли вирватися з них, падають у прірву. Увесь цей час мене обманювали.