4

До вечора вся Грушка гуділа.

Не “майже”.

Не “десь щось”.

Всі уже знали.

Все.

З подробицями.

Причому такими, яких навіть я не знала.

Наприклад, що мене забирають у столицю.

У столиці я, виявляється, буду “головною відьмою”.

А ще за словами сусідки, якій нібито сама тітка Марися сказала, мене посватав якийсь магістр.

Хто, коли і навіщо... ніхто не пояснив.

В селі плітки завжди розсповсюжуються зі швидкістю світла.

— Касююю!

Я навіть не обернулась.

Бо так кричати через тин могла тільки одна людина.

— Я вже йду ховатис. — пробурмотіла баба Одарка, не відриваючись від перебирання м’яти.

Через секунду хвіртка гримнула.

— То правда?!

Тьотя Марися влетіла в двір так, ніби зараз особисто арештовуватиме мене за державну зраду.

За нею та сама сусідка Ганна.

І ще чомусь її гуска.

Гуска шипіла.

Не знаю, на кого саме. Вона завжди була налаштована проти людства.

— Що правда? — обережно спитала я.

— Що тебе в маги забирають!

— У знахарі.

— То одне й те саме!

— Не те саме.

— Для нормальних людей те саме!

Я подивилась на бабу.

Баба навіть не допомогла.

Сиділа на лаві й перебирала гілоски мяти, так спокійно, ніби це не моє життя зараз обговорювали.

— А правда, що там студенти на драконах літають? — пошепки спитала сусідка Ганна із-за кущів малини що росли по нашій межі.

— Не знаю. — чесно сказала я. — Я там не була.

— А я чула, що там дітей на болотах перевіряють. — з повною вірою в це, сказала тьотя Марися.

— Та кого ти слухаєш, — фиркнула баба. — На болотах тільки дурнів перевіряють.

— І студентів. — тихо вставив тато із-за сараю.

Ми всі повернулися до нього.

— Що? —спитав він. — Професор казав практика там буде.

Тьотя Марися аж перехрестилась.

— На болотах?!

— Ну а де ще? — знизав плечима тато. — Не в панському саду ж.

Я фиркнула.

І раптом зрозуміла, що сміюся.

Хоч із ранку хотілося тільки провалитися крізь землю.

Мама, правда, не сміялась.

Вона весь день була тихою.

Такою тихою, що це лякало більше, ніж будь-які болота.

***

Увечері, коли сонце вже сповзало за городи, я знайшла її біля сушарні.

Вона перебирала квіти звіробою.

Повільно.

Підозріло повільно.

— Ти сердишся? — спитала я.

Мама не відповіла одразу.

Потім зітхнула.

— Я боюся.

І от це мене здивувало сильніше, ніж якби вона накричала.

Бо мама рідко казала ось так прямо про свої відчуття.

— Чого?

Вона сумно посміхнулась.

— Що ти поїдеш і зрозумієш, що тут тобі не місце...

Ооо.

Отут у мене щось неприємно стиснулося всередині.

— Мам…

— Це нормально, — тихо сказала вона. — Просто… ти ж у мене одна донечка.

Я сіла поруч.

Довго мовчала.

Пахло квітами.

Теплим літом.

І трохи сумом.

— Я ж не назавжди. — сказала тихо.

Мама глянула на мене так, ніби ми обидві розуміли... що таки назавжди.

— Знаєш, що найгірше? — раптом усміхнулась вона кутиком губ.

— Що?

— Ти навіть борщу нормально не вмієш варити.

Я обурилась.

— Вмію!

— Один раз ледь каструлю не спалила.

— То вогонь був сильним.

Мама засміялась.

Тихенько.

Вперше за день.

І я відцього відчула себе трохи краще.