Розділ 2. За зачиненими вікнами

Комірчина за кухнею виявилася саме такою, як і говорив Матео: тісною, душною і наскрізь просякнутою запахом старої рибальської сітки та підгнилого дерева. Замість ліжка на підлозі лежав поролоновий матрац, обтягнутий грубим брезентом.

Лука впав на нього без сил, навіть не знявши футболки. Його руки гуділи від відер з водою, а долоні, не звиклі до грубої швабри, пекли від перших водянистих мозолів. Але, попри дику втому, заснути йому не вдавалося. Крізь щілини в дерев’яній стіні було чути кожен рух Матео в залі бару: глухий стукіт стільців, які той стягував докупи, дзвін пляшок і тихий, ритмічний шурхіт прибою під підлогою.

Близько другої години ночі звуки вщухли. На зміну їм прийшло інше — важке гудіння в повітрі. Вітер, який удень здавався рятівною прохолодою, тепер нагадував гаряче дихання звіра. Він налітав поривами, змушуючи крокви над головою Луки жалібно скрипіти.

Двері комірчини відчинилися без стуку. У темряві силует Матео здався Луці величезним.

— Вставай, — кинув він. Його голос був ще більш хрипким, ніж удень. — Шторм іде. Треба забити вікна, інакше до ранку в нас не буде тераси.

Лука підвівся, протираючи очі. Навіть у темряві він відчув, як змінилася атмосфера. Повітря стало ніби липким і пахло озоном та гнилою морською травою.

Коли вони вийшли на терасу, море вже не було тим лагідним синім простирадлом, яким здавалося вдень. Воно перетворилося на чорну, збурену масу, що з гуркотом кидала білу піну на палі бару. Вітер миттєво заліпив обличчя Луки мокрим солоним волоссям.

— Тримай дошки! — крикнув Матео, перекрикуючи гуркіт хвиль. Він підтягнув до віконного отвору важкий дерев’яний щит.

Лука підскочив, притискаючи дошку всім тілом. Матео стояв впритул. Кожен удар його молотка віддавався вібрацією в кістках Луки. Вони працювали в скаженому темпі. Спалахи блискавок на горизонті вихоплювали з темряви профіль Матео: напружені щелепи, краплі поту чи то дощу, що стікали по його шиї, і м’язи на руках, які перекочувалися під засмаглою шкірою при кожному русі.

В якийсь момент сильний порив вітру рвонув щит із рук Луки. Хлопець не втримався, його нога ковзнула по мокрій підлозі, і він полетів би вниз, прямо на гострі скелі під терасою, якби Матео не зреагував швидше.

Сильна, мозоляста рука перехопила Луку за талію, буквально втискаючи назад, у простір бару. Вони обидва впали на підлогу, важко дихаючи. Дошка з гуркотом зачинила вікно, і в приміщенні раптом стало тихо, якщо не рахувати сильного стуку дощу по даху.

Лука лежав на спині, серце несамовито калатало в грудях. Матео нависав над ним, усе ще стискаючи його талію пальцями. Його хватка була міцною, майже болючою.

— Ти придурок? — важко дихаючи, прохрипів Матео. Його обличчя було за сантиметр від обличчя Луки. — Я ж казав: тримай міцно. Мені тут трупи не потрібні.

— Я тримав... — тихо відповів Лука. Він не намагався вирватися з міцного захвату. Навпаки, тепло, що йшло від тіла Матео, здавалося заспокоювало його.

Матео не прибирав руки. Його погляд опустився на губи Луки, які все ще були злегка відкриті від важкого дихання. Напруга між ними стала майже відчутною фізично — вона була гарячішою за будь-який шторм на вулиці. Матео повільно, ніби даючи Луці шанс відштовхнути його, нахилився нижче. Його великий палець ковзнув по вилиці хлопця, залишаючи на шкірі солоний слід від морської води.

— Тобі варто було поїхати звідси, Луко, — тихо, майже з жалем сказав Матео, але в його очах уже палав вогонь, якого він так намагався уникати.

— Не варто, — прошепотів Лука, піднімаючи руку і вперше торкаючись плеча Матео. Шкіра під його пальцями була гарячою і вогкою.

Матео глухо вилаявся, ніби програв тривалу внутрішню битву, і накрив губи Луки своїми. Його поцілунок був не романтичним — він був схожий на той самий шторм за вікном: грубий, спраглий, з присмаком солі, тютюну та рому. Він цілував так, ніби намагався витягти з Луки всю його міську витонченість, а Лука відповідав з емоційним голодом людини, яка дуже довго була порожньою всередині.

Коли Матео нарешті відірвався, його дихання було рваним. Він підвівся, залишаючи Луку лежати на підлозі у напівтемряві бару.

— Завтра шторм закінчиться, — сказав Матео, навіть не дивлячись на нього, і попрямував до своєї кімнати. — Але робота сама себе не зробить. Іди спати.

Лука залишився лежати на дошках. Він приклав пальці до розпечених губ. На гарячому піску берега приплив уже змивав усе, що було зроблено вдень, але тут, за зачиненими вікнами «El Salado», перший справжній слід уже був залишений.