Розділ 1. Сіль на шкірі

Асфальт закінчився два кілометри тому. Далі була лише вибілена сонцем грунтова дорога, яка поступово потопала в сухому, дрібному піску.

Лука зупинився, важко дихаючи, і скинув з одного плеча важку лямку рюкзака. Повітря над узбережжям стояло нерухомо, наче розпечене скло. Липнева спека в цих широтах не просто гріла — вона тиснула на тім’я, випалювала кисень і змушувала очі сльозитися від надто яскравого світла. Хлопець подивився на свої кросівки: міська замша покрилася густим шаром сірого пилу, а підошви, здавалося, вже починали плавитися.

Йому був двадцять один рік, і все його життя наразі вміщалося в цей рюкзак, де лежали дві зміни білизни, заблокований за борги ноутбук і триста євро готівкою — усе, що вдалося вигребти з шухляди перед тим, як зачинити двері орендованої квартири.

Попереду, майже біля самої води, стояло те, що місцеві називали бар «El Salado». Насправді це була стара дерев’яна хижа на товстих палях, які під час припливу заливало морем. Дерево вигоріло на сонці до кольору людської кістки, а дах з пресованої соломи давно просів під вітрами.

Лука рушив туди, майже тягнучи ноги. З кожним кроком кросівки грузли в гарячому піску, і це було схоже на тортури.

Матео бачив його ще з півгодини тому. З висоти тераси, затіненої старою брезентовою тентовкою, дикий пляж проглядався на кілометри. Постать хлопця з’явилася на горизонті як дрібна чорна цятка, що хиталася від утоми.

Матео не поворухнувся. Він сидів на високому стільці за барною стійкою, повільно протираючи склянку брудною ганчіркою. Йому було двадцять дев’ять, і останні п’ять років він провів тут, вивчаючи море і людей, які приїздили сюди з однією метою — зникнути. Цей малий на дорозі не був першим. Міські хлопчики з’являлися тут щоліта: з розбитими серцями, боргами або просто емоційно вигорілі. Вони думали, що шурхіт хвиль і дешевий алкоголь вилікують їх за тиждень.

Коли Лука нарешті піднявся дерев’яними сходами на терасу, від нього пахло потом, пилом і відчаєм. Він зупинився біля стійки, схопившись за край обвітреного дерева, щоб не впасти.

— Води... — хрипко промовив Лука. Його губи були покриті дрібними білими тріщинами від сухості.

Матео опустив склянку. Його погляд повільно пройшовся по фігурі гостя. Худі зап’ястя, чиста футболка, мокрий від поту чуб.

— Вода коштує два євро, — глухо сказав Матео. Голос у нього був низький, прокурений і шорсткий, як наждак.

Лука сіпнувся, ніби його вдарили. Він заліз тремтячими пальцями в кишеню шортів, витягнув м’яту купюру в п’ять євро і кинув на стійку.

Матео взяв гроші, повернувся до старого холодильника, який надривно гурчав у кутку, і дістав запотілу пляшку. Він не став наливати в склянку — просто поставив її перед хлопцем і кинув на дерево три євро решти.

Лука схопив пляшку обома руками. Вода лилася мимо рота, стікала по підборіддю, залишаючи чисті доріжки на пильній шиї. Матео мовчки спостерігав за цим. Коли пляшка спорожніла наполовину, Лука нарешті відірвався і глибоко видихнув.

— Мені сказали в селищі... що тобі потрібна допомога в барі. На сезон. Або хоча б на тиждень.

Матео іронічно примружився. Він дістав з-під стійки пачку міцних сигарет, клацнув дешевою запальничкою і випустив дим у бік моря.

— Тобі збрехали, — відрізав він. — Мені не потрібні помічники. Особливо ті, хто непритомніє від тридцяти хвилин ходьби пішки.

— Я не знепритомнію, — Лука випрямив спину, намагаючись додати своєму голосу твердості, але його плечі все одно дрібно тремтіли від перевтоми. — Я вмію працювати. Мені просто... мені потрібне житло. Будь-яке. І їжа. Я буду робити все, що скажеш.

— Усе? — Матео зробив ще одну затяжку, і в його очах мигнув неприємний, випробовуючий вогник. — Твої руки занадто ніжні для цього місця, хлопче. Тут треба тягати бочки з пивом по сорок кілограмів, чистити рибу, від якої смердить три дні, і згрібати гнилі водорості з пляжу о п’ятій ранку. Ти втечеш до вечора.

— Не втечу, — Лука підійшов ближче, так, що Матео відчув запах його гарячої шкіри. — Мені нікуди тікати.

Вони мовчали кілька секунд. Чути було лише, як море ліниво б’є в палі під їхніми ногами. Матео вдивлявся в обличчя Луки. Під цим міським глянцем ховалося щось уперте. Щось, що нагадало Матео його самого вісім років тому — коли він сам приїхав на це узбережжя, збираючи себе по шматках після того, як його життя в столиці перетворилося на попіл.

Матео загасив сигарету об край бляшаної банки.

— Як звати?

— Лука.

— Добре, Лука. Слухай сюди, — Матео перехилився через стійку, опинившись занадто близько. Лука відчув запах тютюну, рому і важкого чоловічого парфуму. — Правило перше: я не твій рятівник. Правило друге: жодних питань про те, хто я і чому я тут. Правило третє: ти спиш у комірчині за кухнею. Там душно і пахне старою сіткою, але є матрац. Працюєш від світанку до останнього клієнта. Згоден?

Лука швидко кивнув, навіть не задумуючись.

— Тоді знімай свої дурні кросівки, — Матео кинув йому в руки стару брудну ганчірку. — Бери відро, йди до колодязя за баром і починай мити терасу. Пісок тут всюди. Якщо я знайду хоч одну піщинку на столах, коли сонце сяде — спатимеш на пляжі.

Лука взяв ганчірку. Його пальці на секунду торкнулися пальців Матео —шорстких від мозолів. Це був короткий, майже випадковий контакт, але між ними ніби пройшов тихий електричний струм.

Лука розвернувся і пішов виконувати наказ, залишаючи на пильній підлозі тераси перші, ще вологі відбитки своїх босих ніг. Матео дивився йому в спину, і вперше за довгий час на його обличчі з’явилася ледь помітна, хижа посмішка.