Розділ 14. Спів сирени

Розділ 14. Спів сирени

Прямуючи звивистими, порослими бур’яном доріжками, ми блукали кладовищем. Розгледіти чорні пелюстки в темряві було важко. Вони то з’являлися на шляху, то розчинялися в тумані. Іноді шлях закінчувалося, і нам з Беллою приходилося шукати наступну хлібну криту хвилину чи дві майже навпомацки. 

– Ти впевнена, що нам треба йти за цими клятими пелюстками? – недовірливо запитала Белла. 

Ми знову загубили доріжку та вже не меньше п’яти хвилин вдивлялися в сиру землю, підсвічуючі ліхтарем. Тупіт вершників то наближався, то віддалявся, зникаючи в туман. Нікого з вартових ми не зустріли та вони були десь поруч. Біла імла знову нам допомогла. Молочне марево заполонила все навкруги, перетворивши цвинтар на примарне царство. Воно насправді таким і було, але зараз це відчувалося яскравіше.

– Це не може бути збігом. Ти бачила десь розквітлі троянди? – відповіла я питанням на питання, – Я весь південь підняла на вуха, щоб мати троянди на весіллі. І що ти думаєш? Всі відмовили!

– Згодна, для троянд ще зарано, – кивнула головою Белла, – Тим паче чорні квітнуть завжди останніми. 

– Зуб даю, що дату весілля спеціально обрали саме квіти – криво посміхнулася я, – Стара вириця виконала свою обіцянку – кістьми лягла, щоб я не побачила троянд у свій найважливіший день. Королівська квітка тільки для королівських осіб, – перекривляла я сварливий голос королеви.

– Не думала, що вона настільки дріб’язкова, – примружила ніс 

Я тільки пурхнула та вдарила ногою по пишному кущу шипшини. Або пелюстки закінчилися, або ми десь повернули не туди і треба розвертатися.

– Може оце він? – глибоко дихаючи спитала жінка, вказавши на білосніжний склеп з якимось фігурами на даху.

– Ні, там мармур був не такий білий, а з прожилками. І на даху в нього сидять русалки, а не якісь голуби переростки.

– Дідько! Це ж і є справжні сирени! – вигукнула Белла, риссю прямуючи до білого склепу.

– Що? Ти куди? – не зрозуміла я.

Відьма мене не слухала. Пробираючись крізь колючі хащі шипшини, вона прямувала до цілі.

– Як оце неподобство може бути сиренами? – в’їдливо прошепіла я, вказавши на великих птахів з жіночими головами, – Хто це взагалі такі?

– Ти не місцева, тому не бачиш різниці, – прошепотіла жінка, впевнено крокуючи до входу в склеп, – Є русалки, вони ж нереїди – це морські діви, доньки Посейдона. Але у стародавніх міфах сирени – це напівжінки–напівптахи. Вони мали тіло птаха і людську голову. Образ сирен з риб'ячими хвостами з'явився пізніше, через змішування легенд. Обидва міфічних створіння мали чаруючий голос, тому комусь прийшла в голову геніальна думка їх об’єднати.

– Чого ж ти раніше про це не згадала? Ми вже бозна–скільки часу біля нього повзаємо, – в’їдливо спитала я, боляче вколовшись шипшинової гілкою, – Цікаво, чим займався той садівник, що такі хащі розрослися? Чи клумби тільки на фасаді когось хвилюють?

– Якби пелюстки не привели сюди, то я б і не зрозуміла, – радісно вигукнула відьма, – Ліричний образ хвостатої діви з великими цицьками та лускою швидко закріпився у фольклорі, але народжені не півдні пам’ятають різницю. Сирени – це ті, хто літають! Ти ще бачиш десь пелюстки?

Питання було риторичним. Для проформи я пошарудила ногами траву – чорних пелюстків під ногами не було. Доріжка, прокладена хазяйкою цвинтаря, дішла до підніжжя білого склепу та обірвалася. Радощів Белли я не розділяла. Ключа в нас не було, замок також зламати було нічим.

– Ти відчуваєш? Тут провели потужний обряд, – вигукнула відьма, крізь темряву.

Вона була права – від цього місця тхнуло магією. Саме тхнуло, бо іншим словом назвати цей сморід було неможливо. Чим ближче я підходила до склепу, тим більше бігли мурахи по шкірі і прокидалося звірине відчуття голоду.

Ви пробували колись вінтажне мерло? Ні, навіть не вінтажне – звичайне не молоде мерло. Хто б вам його не рекомендував – відмовтеся. Бридота рідкісна. Терпке, важке, перенасичене, а таніни виїдають язик. Якщо ще й рік був невдалий, і воно з кислинкою – взагалі джекпот. Та іноді хочеться обрати саме його. Я навіть губи облизала, відчувши його нестерпний смак.

– Що це зі мною? – зловила я себе на дивній думці.

Тим часом, Белла не гаяла часу. Вона методично обмацувала кожну мармурову панель сяючого від білизни склепа.

– Не дивлячись на різні фасади, всі місця поховання облаштовані майже однаково, – пояснила вона, – Є кілька планів побудови на різну кількість осіб, але механізми замків не сильно відрізняються. Кілька ключів віддають сім’ї, а один обов’язково ховають біля входу в склеп в таємному місці, щоб будь–хто з родини міг віддати шану в будь–який час.

– А ти це знаєш, бо..? – недовірливо запитала я, дивлячись, як вона долонями простукує мармур.

– Після мого відлучення, сім’я замінила замок. Срібла на гратах їм здалося замало. Мені потім Фредерік розповів де новий секрет, – відмахнулася жінка і суворо поглянула на мене, – Ти вирішила доповнити художню композицію сирен пам’ятником скам’янілої відьми? Допоможи знайти клятий ключ!

Раніше я б намалювала руну пошуку чи просто знесла замок заклинанням, та зараз це було не на часі. Вершники нишпорили десь поруч. На звичайну варту цей загін був не схожим. Крізь темряву і туман то тут, то там за надгробками з’являлося мерехтливе світло смолоскипів тому Белла загасила ліхтар. Здавалося, що вони бродили колами. Пані в чорному сумлінно дотрималася обітниці, сплутавши їх шляхи.

Я торкнулася покритої дрібними краплями туману мармурової плити та здригнулася. Голод став нестерпним. Десь глибоко в мені відкрилася зіяюча діра, яка вимагала себе заповнити. Я відчула в глибині склепу пульсуючий згусток енергії і потягнулася до нього. Він теж відчув мене, перелякано завібрував в спробі захиститися, але я була спритнішою. Від мене було не втекти. Вхопивши його незримими руками я підтягнула ближче та випила одним ковтком.

Нарешті голод зник. Десь внизу живота хвилями розросталося збудження, як це зазвичай буває поруч з джерелами сили. Внутрішня діра, яка не давала мені спокою, наситилась. Кров швидше потекла по венам, серце забилося частіше і в мене знову з’явилася жага до життя.

– Знайшла! – радісно вигукнула Белла, високо піднявши ключ. Потім зацікавлено поглянула на мене та примружила очі, – А що ти робиш?

– Не можна їй нічого казати. Тим паче, я сама не розумію, що сталося, – подумала я, ховаючи руку в кишеню.

Відьми та чарівники живлять власну іскру сили від зовнішніх джерел, це нормально. Та ми це робимо тільки з джерел своєї стихії. Те, що я поглинула вогнем не було.

– Нічого, – пробуботіла я, та жінку моя відповідь вже не хвилювала.

Швидкими рухами Белла вставила ключ в замок, відчинивши склеп. Білосніжний мармур фасаду змінився антрацитовим гранітом. На чорній підлозі золотими буквами були написані слова: «Ти ступив на міст між світами, де гармонія народжується з єдності протилежностей. Сім кольорів вкажуть шлях до світла».

– Щоб я здохла! Ми на місці! – захоплено видихнула я.

Відполірований до дзеркального блиску оксамитовій граніт вражав своєю похмурістю. Кладовища та цвинтарі в цілому було складно назвати веселим місцем. Тим не менш, цей смуток був іншим.

– Ще встигнеш. Тут, замішана чорна магія, однозначно, – кивнула Белла, запалюючи ліхтар.

За зачиненими дверями склепу можна було не хвилюватися, що хтось побачить вогник. Та й шукати повинні в іншому місці, якщо взагалі вершники примчали по наші душі.

– Хтось хотів відкрити браму для демонів. Поглянемо, чи вдалося їм.