Епілог

Рік потому. Борт флагмана «Сталеве серце» другого флоту

— Я цього не санкціонував! — гримів по третій палубі командорський голос. — Хто дав дозвіл розкривати четвертий контур на ходу?!

— Головний інженер дав! — життєрадісно відгукнулося з надр четвертого контуру. — Собі! У головного інженера повноваження!

— Головний інженер на шостому місяці!

— Головний інженер на шостому місяці, а не без рук! І взагалі, хто тут учора підняв тривогу через «нештатну вібрацію»? Це не вібрація, це твій син штовхається, неуку, я ж тобі казала…

На мостику флагмана «Сталеве серце» вахтовий офіцер Корс — уже старпом Корс — звично зробив вигляд, що нічого не чує. Екіпаж звично ховав посмішки. Ставки на ім’я малого приймав кок; лідирувало «Барт», з великим відривом.

Сам Барт Сівий — офіційно «цивільний консультант з нестандартної тактики», неофіційно гроза всіх молодих офіцерів і єдина людина на борту, якій командор пробачав слово «хлопче», — сидів у цей час у кают-компанії і вчив Чека Орві, кадета першого року, шахраювати в кістки. В освітніх цілях. Для розвитку дрібної моторики.

— Дід, — сказав Чек (Барта весь корабель давно звав дідом, і Барт милостиво дозволяв), — а правда, що командор тоді на трибуналі…

— Чистісінька правда. На одне коліно. Я ридав, як шлюзовий клапан, — з гідністю підтвердив Барт. — Словечка мої краде, до речі, постійно. «Горобчик» — моє слово. Я подумую про роялті.

Увечері, коли корабель затих до нічної вахти, командор Венц знайшов свого головного інженера там, де завжди, — в оглядовому куполі над четвертою палубою, у старому чорному кітелі, накинутому на плечі, з кружкою чаю, налитою по самий край. Він сів позаду, обійняв — руки на животі, де штовхалося нахабне, явно майбутнє інженерне маля, і поклав підборіддя їй на маківку.

— Лист від Дана, — сказала Тая, не обертаючись. — Малий склав іспити. Третій у випуску академії. Пише, опікун знову не приїхав, зате прислав чек. — Вона пирхнула. — Чеки він присилає.

— Дорослий хлопець. На канікули нехай прилітає до нас, я домовлюся з академією про практику… Тає?

Вона не відповіла. Вона дивилася на лист на планшеті — на останні рядки, дописані, судячи з усього, поспіхом, нерівно, зовсім не по-курсантськи:

«Сестричко, і ще. Не лякайся, добре? Сьогодні на шикуванні в мене спалахнули зап’ястя. Обидва. Медики кажуть — мітка істинності пробудилася, кажуть, найсильніший за десять років, кажуть, пара десь зовсім поруч, у периметрі академії. А я стояв у строю, дивився на це срібло і думав чомусь одне: тільки б вона виявилась не з тих, кому не можна. Смішно, так? Це ж я тепер з тих, кому все можна. Граф Тайєн, ха. Напиши, що мені робити. Ти ж у нас спец по мітках».

Мітки на двох зап’ястях — її та командорському, поряд на її животі — тихо, рідно засвітилися в темряві купола.

— Що йому відповіси? — спитав Ріан у її маківку.

Тая посміхнулася. Допила чай. Подумала про академію, про стрій, про хлопчика з палаючими руками і про те, що десь там, ходить зараз хтось, хто ще не знає, що його життя щойно змінилось назавжди.

— Відповім як є, — сказала вона. — Що мітка покаже напрямок. А йти вже самому.

Кінець першої книги.