Чи маю я право бути щасливою, поки в Україні триває війна?

Чи маю я право бути щасливою, поки в Україні триває війна?

Я сиділа на березі океану. Солонуватий бриз ледве торкався шкіри, а хвилі безперервно шепотіли щось на-своєму. Я глибоко вдихнула і раптом мене накрило: якась неймовірна, майже непристойна хвилина.

Робота, дзвінки, навчання, вся та безкінечна буденність — усе лишилося за п’ятдесят кілометрів. Тут був тільки пісок під ногами, сонце на обличчі й я. І в цю мить у голові клацнуло таке знайоме, автоматичне: «А ти маєш право?»

Я посміхнулася, обережно. Наче боялася, що хтось може побачити і осудити.

«Щасливою — так, але в міру», — подумала я.

Бо радіти повноцінно, коли вдома війна, здається чимось неправильним. Майже гріховним. Наче я порушую негласний договір: «Поки там біль — право на повне щастя тут я не маю».

Я мимоволі озирнулася навколо, хоча поряд нікого не було. Звичка. Наче десь поруч стоїть «поліція моралі» з фіксатором широти посмішок.

Я знаю, так це не тільки в мене. Є навіть назва цього феномену. Вина тих, хто вижив. Багато хто з нас, хто намагається жити далі, відчуває цей тихий докір совісті. А суспільство ніби домовилося: якщо смієшся, значить — недостатньо переживаєш.

Якщо щаслива — значить, зрадила.

Постійний смуток став новим доказом любові до країни.

Та все ж, я відчувала в цьому неабияке лицемірство і шукала інформацію, де натрапила на дослідження психологів, які працювали з людьми після колективних травм і воєн. І вони довели прямо протилежне моїм попереднім очікуванням.

Одужання — це геть не відсутність болю.

Це здатність жити попри біль.

Сміятися, кохати, будувати плани, насолоджуватися моментом — навіть якщо всередині досі є рана, яка ніколи повністю не загоїться.

А ось постійна заборона на радість не допомагає ні армії, ні волонтерам, ні тим, хто зараз у пеклі. Вона просто краде життя.

І тоді я нарешті прийняла: моє «посміхатися, але не надто» — це самий реальний механізм придушення радості. Тобто само-покарання за те, що почуваюся живою! Здається це так очевидно, проте я пройшла чималі кола сумнівів нарешті викреслила питання «Чи маю я право?», бо воно було неправильним із самого початку.

Правильне ж питання нарешті звучить так:

Якою людиною я хочу залишатися під час цієї війни?

P.S.

Відповідь прийшла легко і доволі ясно.

Бути людиною, яка може стояти босоніж на теплому піску, відчувати бриз на губах, посміхатися ЩИРО і любити життя. Не всупереч, а попри.

Автор: Margarita Shershnova