Мій біль став контентом

— Ви часто спілкуєтесь з французами? — запитав Kenny.

Я вдихнула і зависла…

А як пояснити, що я взагалі уникаю нових людей, які не мали досвіду війни?

Він: «Ти, скоріш за все, просто боїшся говорити. Справа у французькій, чи не так?»

Та сама фраза, яку я чула тиждень тому від Marine, француженки, яка запрошувала мене на каву. Почувши відмову, вона з «усвідомленням ситуації» промовила: «Ти просто боїшся».

Людоньки, а що, як це не страх, а втома?

Я не палаю бажанням підтримувати small talk, бо рано чи пізно настає той самий момент, коли співрозмовник захоче показати емпатію та «розуміння». І тоді я буду тією, хто інформує, виправдовується і перекладає контекст війни.

Бо новини притуплюються, а жива українка поруч — це вже контакт з реальністю.

«Багато українок зараз одружуються на французах, я таких знаю. У вас немає чоловіків? У вас є гарна освіта (пауза, скепсис)… А ви читали Достоєвського? Правда, він геніальний? Чорнобильська АЕС знаходиться в Росії, я знаю, це ж був СРСР… Ви думаєте, війна скоро закінчиться? А ви розмовляєте українською? І російською? І вчили і там, і тут? Як цікаво… Правда, що все це — просто fou (якась дурість)?»

***

Поняття повторної травми (retraumatization) виникає, коли людину знову і знову повертають до травматичного досвіду через питання, новини чи прохання «розповісти свою історію».

Друга річ — trauma dumping (або forced disclosure) — феномен вимушеного емоційного розкриття. Коли суспільство постійно очікує: «Розкажи, як було», людина відчуває тиск бути «носієм історії», пояснювати, ділитися болем і залишатися емоційно доступною. Психіка не може постійно перебувати в режимі свідка, особливо коли співрозмовник малознайомий, а після розмови підтримки не буде.

Третє — споживання чужого болю (compassion fatigue / consumption of suffering). Є парадокс: трагедії нас лякають і водночас сильно притягують. Через це війна для багатьох перетворюється на драматичний сюжет і емоційний контент, а люди — на джерело автентичного досвіду.

Що відбувається з українцями після таких «невимушених» розмов?

Не всі, але багато хто входить у стан emotional labor (Арлі Гохшильд). Постійно контролює емоції, намагається реагувати «правильно» і бути зручним для інших. Бути не надто травмованою, але й достатньо автентичною. Це поступово змінює самосприйняття.

Я вже не викладачка, авторка і жінка зі своїм життям — я «українка з війни». Навіть якщо питання поставлені зі щирою добротою, мозок може сприймати це як повторне занурення в стрес. Після такої «звичайної» розмови я особисто часто відчуваю виснаження, але може бути і емоційний зрив, втрата концентрації на кілька годин, тривога чи безпричинна злість. Саме так працює нервова система після хронічного стресу.

Я часто відчуваю втому, бо розумію: я не зобов’язана бути живим документальним фільмом про війну. Не кожна цікавість варта мого емоційного ресурсу. Не кожен співрозмовник заслуговує доступу до мого болю.

Раніше я думала, що маю відповідати щиро і глибоко, але тепер розумію — не кожен співрозмовник є людиною глибокої правди. І це нормально.

Тому так, я можу здаватися холодною, невдячною і «неприємною». Але я обираю берегти свою психіку і обираю право бути незручною і невиправдовувати образ.

Для іноземців, яким може «залетіти» цей пост варто усвідомити:

Перед вами не «новина з України». Перед вами — людина. Українка, яка не зводиться лише до статусу біженки чи свідка трагедії.

Питайте мене про те саме, про що питаєте інших: чим займаюся, що люблю, як мені місто.

Не перетворюйте мій біль на ваш емоційний контент.

Не змушуйте мене бути вдячною 24/7.

Не порівнюйте і не знецінюйте. Залиште порівняння про covid і другу світову. Це працює у виключних контекстах.

Зрозумійте, не всі плачуть. Не всі хочуть говорити. Не всі виглядають «травмованими».

Людина може сміятись, працювати, будувати життя і при цьому — нести в житті дуже важкий досвід.

Найкраща підтримка часто — це просто нормальність. Бо після великої травми людина сумуватиме не тільки за безпекою, а й, перш за все — за звичайним життям.

Я вмилася сльозами, поки писала це. Але вийняла камінь з душі.

Головне, що хочу залишити:

Має бути чітка різниця між «Я читаю новини» і «Я втратив частину свого життя» і це варто усвідомити, щоб ми нарешті перешли з фази : «розкажи мені все як було» до

«я поважаю твій біль а також

твої межі».

Автор: Margarita Shershnova