1

— Привіт мені здається, що щось трапилося. Спалах. Я знаю тебе. Руки бігали впевнено, але дуже швидко та хаотично.

Друїг пам'ятав спалах і Маккарі поряд.

Але, розплющивши очі, виявив себе посеред Темної кімнати. Маккарі не було поряд. Надворі завивав вітер.

Він був холодний. Чимось нагадав вітер на верхівках фіордів Норвегії. Такий самий сильний і холодний. Пробирає до кісток. Друїг відчував холод, але більше відчував паніку і спустошення.

По тугіше загорнувшись у легку куртку, Друїгг оглянув кімнату, в якій опинився. Кілька вікон у стінах. Ліжко із простим столиком. Дуже просто та аскетично. Він не розумів, що сталося.

І де він. Де Маккарі та інші Вічні. Вийшовши за двері будинку, Друїґ тільки бачив простори з горами і річками. З низько висячим хмари. Немов гори накрили тугою ватою. Хмари стелилися горами, разом з водоспадами спадаючи в долину.

Друїґ вирішив оглянути околиці, він не планував затримуватися в будинку, тому що хотів знайти хоч когось, хто допоміг би зрозуміти, де він.

Мерзнувши від холодного вітру, Друїґ потроху згадував події. Здається, йому розповідали про відьму дівчину, що створює свої реальності. Може, він в одній із них? Навколо тільки виття вітру. Навіть птахів нема. Лисі гори — лише трохи темної трави вкриває їх.

— Де ти, моя Маккарі? — сказав він, здається, самому вітру. Без надії почути відповідь.

***

Тиша. Тиша давно вже супроводжує її життя. Маккарі розплющила очі, а навколо неї три стіни і одна стіна відсутня.

Вітер лизнув її ноги. Замість стіни гори.

І озеро. Піднявшись на лікті, і перечекавши запаморочення, Маккарі стала на коліна, обтрусила свою одежу. І озирнулася.

Вона відчувала холод.

Але виття вітру вона не чула. Швидше здогадувалась, що він шумить.

Звати когось навіть не намагалася. Все одно не змогла б. Будинок мав запах дерева та ялин, як не дивно.

Мав просте ліжко та столик зліва. Надворі був великий ліс. Але нікого поряд. Маккарі намагалася не впадати в паніку. Залишившись на самоті і без можливості викликати допомогу. Їй хотілося вити від безпорадності. Вона не розуміла, де знаходиться, де інші люди та Вічні.

Вітер залазив під її костюм, змушуючи здригатися. Але залишатися тут було безглуздо. Треба хоч якесь місце тепліше знайти та спробувати зрозуміти, що сталося. Очевидно, вона в іншій реальності.

Для неї це не вперше, але цього разу вона одна. Маккарі йшла вперед. Розмірковуючи, якщо продовжить йти вперед, то знайде когось. Її сили не працювали. Може, їх просто не було.

Як би дівчина не намагалася використати швидкість, це було безглуздо. Попереду перед нею були тільки дерева — задираючи голову, можна було побачити їхні верхівки, що прямували до сірого неба. Маккарі дихала ними. На багато миль навколо були лише сосни.

***

Друїґ, пройшовши кілька кілометрів повз гір, річок таких самих, як і порожніх будинків, зупинився і спробував зосередитися.

У його голові були ті самі пейзажі. Дівчина, Маккарі… Вона поряд. Ні, стоп. Вона зникла. Друїґ інстинктивно простяг руку, щоб пригорнути її до себе. Але він один серед гір.

— Маккарі. Моя прекрасна-прекрасна Маккарі. Почуй мене, — шепотів Друїґ, заплющивши очі.

— Я тут. Я поряд із тобою. Ти чуєш мене?

Я тебе пам'ятаю. Твої очі кольору віскі. Твою посмішку, що гріє будь-який навіть похмурий день. Я пам'ятаю, як ми зустрілися багато років потому.

Наші жарти та фрази. Пам'ятаєш їх?

— промовив Друїг вітру, розплющивши очі. А перед ним лише простори і тиша, що порушується виттям вітру.

They say that the time will heal it, the pain will go away. But everything, it reminds me of you and it comes in waves. The way you laugh when your shoulders shook. The time you took to teach me all that you had taught. Tell me, how am I supposed to

***

Маккарі присіла на дерево, що давно впало. Все-таки тут без можливості використовувати свої сили, вона відчувала себе, ніби знову змушена була приховувати той факт, що не є людиною.

Але зараз зовсім по-людськи втомлена. І з бажанням тільки зрозуміти, де вона і знайти хоч когось. Вітер на мить став теплим. І знову холодним. Маккарі підвелася і прислухалася до себе. Відчуття було таким швидкоплинним. Але говорило, що вона правильному шляху. Дівчина одразу продовжила йти, адже там десь є відповідь на всі її запитання.

***

Друїґ відчував себе розбитим.

Але продовжував йти, хоч ноги вже просили, навіть благали про відпочинок.

— Я йду, Маккарі. Я знаю, ти там, — казав він собі. Оглянувшись у черговий раз, він помітив густий ліс і вирішив звернути до нього. Там хоч можна буде сховатися від пронизливого вітру долини. Краєвиди були чудові — смарагдова вода та скелі.

У порівнянні з цим, почуваєшся не більше, ніж мурашкою.

***

Маккарі намагалася знову відчути ту теплоту і зрозуміти, чи вона туди йде. Може, вона ходить кругами?

Може, вона обдурила себе? Може, вона єдина на цьому забутому богом місці? Запитання без відповіді. Ймовірно, їх усіх розкидало у різні всесвіти.

Так вони вразливі. Ще й без сили. Досить розумне рішення. Маккарі сердилась, не розуміючи на що. Але йшла вперед.

Ліс часом розступався, відкриваючи невеликі галявини. Іноді там стояли будиночки, подібні до того, в якому прокинулася Маккарі, правда з усіма стінами. Дівчина заради цікавості заглядала туди. Бачила простенький диван, таку ж просту кухоньку та заварник чаю.

— Зараз би гарячого чаю, — думала Маккарі. Але двері будинку були зачинені, а ламати їх вона не стала. Тож вона йшла далі, дихаючи лісом.

— Кому при здоровому глузді спаде на думку тут жити? Немає навіть електрики, не те щоб дороги, щоб доїхати сюди. Маккарі не розуміла, як тут можна жити, і головне, хто тут живе? Якщо на багато кілометрів не було й душі.

Сонце починало опускатися за вершини гір. Ставало холодніше. Тут Маккарі могла зламати якісь двері до будь-якого будинку, стала розглядати в контексті зробити це. Залишатися однією в лісі на ніч — ідея ще страшніша, ніж якщо її німу спіймають на місці злочину.

***

Друїґ, бачачи занедбані на перший погляд будинки, теж мав бажання зламати двері і залишитися там на ніч. Гори тим часом забарвилися в золото, яке обіймало вершини сосен. Захід сонця був гарний, але говорив про наближення ночі та холодів. І вітер ставав сильнішим. Може, принесе із собою сніг.

Вийшовши на галявину, Друіг ще раз спробував знайти її, використовуючи свій дар. Хоча й розумів, що його сили тут не працюють.

— Маккарі, ти тут? Дай мені знати. Я йшов багато кілометрів і пройду стільки ж, якщо ця дорога веде до тебе, — говорив Друїґ шуму лісу.

Дівчина різко зупинилася. Її наче голкою вкололи. Вона обернулася. «Та ні, знову здалося. Іди далі» — промайнуло в її голові. — Я шукаю тебе, Маккарі. Я хочу тебе відчути, — вів далі Друїґ.

Маккарі почала йти у зворотному напрямку. Хоча й розуміла, що, мабуть, через втому їй мерехтить, чого немає.

— Я чую тебе, — подумки сказала Маккарі. Вони йшли далі. Самотній будинок. Червоного кольору з білими вікнами та чорним дахом наче чекав на них.

У вікні горіла свічка. Але це не хвилювало їх. Друїг буквально кинувся на Маккарі.

— Привіт мені здається, що щось трапилося. Спалах. Я знаю тебе. Руки бігали впевнено, але дуже швидко та хаотично.

— Я-я теж тебе знаю і я… Друіг не дав їй закінчити фразу і міцно обійняв. Поцілувавши в верхівку. Відсторонивши її від себе, сказав:

— Більше я тебе не відпущу не на крок. Моя прекрасна, прекрасна Маккарі, — і накрив її губи своїми, не даючи дівчині ні на мить вставити своє слово.

Він щиро милувався нею в променях заходу сонця. Як воно грало в її волоссі та очах. — Що сталося з нами? — спитала жестами Маккарі.

— Відьма, мабуть, зламала наш всесвіт, але ми виберемося звідси, я тобі обіцяю. А поки давай зайдемо до цього будинку, ти зовсім змерзла.

Двері будинку, на диво пари, відчинилися. Немов і справді дім чекав на них. Поки вони оглядалися та зігрівалися.

Друїґ знайшов газету, що лежала на столі:

«Після війни, що проходила майже по всіх континентах, наступні особи вважаються зниклими безвісти. Кількість загиблих уточнюється...»

Серед усіх імен він побачив своє ім'я та ім'я Маккарі, тільки переконавшись, що вони мали рацію. Але вони мають шанс повернутися і все виправити. Вони живі. Вони відповіді на всі питання для один одного. Вони повернуть решту своїх друзів.

І більше ніколи не проґавлять один одного з поля зору. А поки що Друїґ робить для Маккарі чай з гірських трав, що знаходиться тут же на кухоньці.

Поки Маккарі зігрівається, загорнута пледом поряд на кріслі. Нехай поки що вони — зниклі, але тут вони — знайдені і найщасливіші в усьому всесвіті.