2. Вибач на ліжку розлите вино

Серпень 2013 року

Я без шолома. Холодний вітер б'є в щоки й заплутує волосся. У Карпатах завжди холодні ночі. Зараз кінець літа, вдень дощило, і температура опівночі відчувається десь як +5 °C.

Я замерзла у своїй шкіряній куртці. Усі штани в болоті, бо нас на скутері окотила водою з калюжі машина. Брудною водою, адже асфальтованих доріг у цій країні далі міст майже немає.

Швидко купуємо кілька пляшок дешевого вина, а Влад (усі імена змінені) купує мені каву й шоколад, намагаючись зігріти. Цибулі ми так і не знайшли. Залишається витримати ще двадцять хвилин дороги назад і знайти цибулю.

Не питайте, навіщо двом підліткам цибуля о другій ночі.

Ну добре, вам же цікаво.

В одного із сільських хлопців удень різали свиню, і ми вирішили після дискотеки посмажити шашлик.

Повертаємося, залишаємо вино в альтанці біля річки. Вирішуємо йти красти цибулю на городі у Влада.

Поряд шумить повноводна гірська річка, розбурхана дощем. У повітрі змішуються запахи болота та дров, які наша компанія неподалік уже розпалює для шашлику.

Заходимо з чорного ходу й чимчикуємо по болоті на город. Колупаємо ту цибулю ножем. Десь гавкають собаки, місяць ледь пробивається крізь густі хмари.

Раптом звідкись лунає голос мами Влада:

— Хто там є?

Я мовчу. Влад мовчить.

Я легенько б'ю його в плече.

Не так я хочу познайомитися з його мамою.

— Мам, то я.

— Що ти там робиш так пізно? Рано до церкви.

— Цибулю шукаю. Зараз повечеряю і йду спати.

Фух.

Його мама йде. Я видихаю. Беремо цибулю і повертаємося до всіх.

Бачила б мама своє п'ятнадцятирічне чадо. Усе в болоті, краде цибулю на городі о другій ночі. І спати сьогодні не ляже, і до церкви теж не піде.

Далі буде наш звичайний вечір вихідного дня.

На мобільному гратимуть звичайні пісні того часу: російські впереміш із закордонними та українськими. «Лишь бы ты ходила голая рядом», «О боже, какой мужчина», «Despacito», «Одержима», «Вибач», «Вона», «Radioactive».

Якщо ви раптом хотіли почути типовий плейлист замазур із Волосянки.

Волосянка, до речі, — невелике село в горах, звідки родом моя мама. Тут живе близько трьохсот людей. Чоловіки здебільшого на заробітках, а в селі залишаються жінки та діти.

Я часто приїжджаю сюди на канікули. Люблю сільські дискотеки, де збирається по п'ятдесят-вісімдесят молодих людей.

І ні, Влад — не мій хлопець, як ви могли подумати.

У нас дивні стосунки.

Ми проводимо час разом, коли я приїжджаю. Але коли мене немає, кожен із нас може зустрічатися з кимось іншим.

Усі родичі думають, що ми пара, і постійно питають, наскільки все серйозно. Так навіть зручніше — менше зайвих розмов.

Коли я їду, ми переписуємося як друзі. І то не завжди. Особливо коли його дівчата ревнують.

Якась неправильна й недосконала форма поліаморії.

Хоча тоді я ще навіть не знаю такого слова.

У нашій країні ще й до ЛГБТ ставляться як до гріха, витріщаючи очі від самого факту існування таких людей.

Свята Галичина. Що з неї взяти.