1

– Вона витягне з тебе всю душу, синку, – прохрипіла стара, щосили вчепившись за мій лікоть. – Не відразу... Спочатку заволодіє розумом, потім вкраде ім'я, а коли остаточно зів'янеш під її гнітом – випалить пам'ять. Ти назавжди забудеш, ким був до того, як ступив на ці прокляті землі!

Від неї тхнуло кислим молоком і тим первісним, тваринним жахом, який огортає людину за мить до самої смерті. Гадки не маю, хвороба так її занівечила чи щось значно гірше, але хай Господь її милує, якщо більше нікому. Єдине, в чому я ні на мить не сумнівався, – ця юродива навмисно привертала увагу, аби жоден тутешній пияка не проґавив появу нової жертви.

На нас уже озиралося чимало голів: жителі Малого Генґелтона, засівші в корчмі, вирізнялися хіба що змарнілими обличчями та порожніми, вицвілими очима. Для них я не був довгоочікуваним рятівником, а тим паче – героєм. Скоріше, шматком свіжого м'яса, який спадкоємиця Ґонтів залюбки проковтне й не поперхнеться.

– Пам'ять? – перепитав, марно намагаючись скинути з себе кістляву руку. – Що ж, вельмишановна, тоді ваша принцеса зробить мені неабияку послугу.

– Ніяка вона не принцеса! – жінка ледь не плюнула мені на чоботи. – Уже сотню літ замок марить її снами. Думаєш, ця потвора прокинеться від твого солодкого цілунку? Не ти перший, не ти останній...

– Годі вже, Сивіло! – втрутився кремезний чоловік за стійкою, витираючи засмальцьованою ганчіркою кухоль. – Не лякай гостя своїми байками!

Стара презирливо пирхнула й нарешті розтиснула пальці. На диво, в її напівживому тілі жевріла сила, здатна втримати на місці озброєного воїна.

– Не зважайте на неї, сер, – озвався він уже до мене, виразно покрутивши пальцем біля скроні. – Вона через той замок геть з глузду з’їхала. Проте… якщо все ж надумаєте туди йти, краще поверніться до заходу сонця. Дорога вночі підступна, і божевілля Сивіли цього аж ніяк не применшує.

Вовками чи розбійниками мене було не здивувати, ба більше – навіть не налякати. Та коли здоровань, відводячи погляд, почав давитися власною брехнею, моє тіло інстинктивно напружилося в очікуванні невидимої загрози. Сивілі я вірив значно більше, ніж йому, хоч і сподівався, що вона помиляється.

«Який же ти бовдур, Гаррі!» – усвідомлення власної наївності отруювало думки сильніше за настій мандрагори. Нічого не скажеш: король Альбус, нехай святиться його безмежна мудрість, майстерно змалював стару дитячу казочку. Така, бачте, зворушлива історія про прекрасну принцесу, яка заснула багато років тому в оточенні чарівного живоплоту, чекаючи на свого шляхетного рятівника.

Неспішно ласуючи лимонним сорбетом, старий лис запевняв, що це звичайна, ледь не романтична подорож, покликана розвіяти похмурі чутки та вкотре довести простому люду – будь-яке лихо можна вилікувати королівським благословенням. Шкода тільки, його величність упустив кілька «незначних» дрібниць: чим ближче я підбирався до цього клятого замку, тим менше все довкола нагадувало казку.

Живопліт виявився не з червоних троянд, а з покручених чагарників, що тхнули гниллю й тяглися аж до самого селища. Якщо вірити моторошним оповідкам, десь там, у самому серці руїн, ховалося прадавнє чудовисько. Залишалося всього-на-всього збагнути, як вибратися з цієї пастки – розраховувати на обіцяну винагороду було вершиною дурості. Та й навряд чи король заплющить очі, якщо я втечу звідси, оголосивши полювання на мою голову за зраду та дезертирство.

– Дякую за попередження, – спокійно мовив у відповідь, кидаючи на стійку срібну монету. – Повернуся вчасно. Не хочеться, щоб мій кінь перетворився на мишу, а обладунки – на лахміття.

На цих словах я завершив розмову й попрямував до виходу. Двері корчми відчинилися з глухим рипінням, впускаючи всередину густе, налите грозою повітря. Позаду почулося лише хрипле зітхання, яке змусило озирнутися: Сивіла застигла, дивлячись мені вслід. Здавалося, в її очах промайнув тверезий, майже прощальний погляд, сповнений німої скорботи. Однак видіння розвіялося так само швидко, як і з’явилося – стара занурилася у тихе, монотонне бурмотіння, остаточно втративши зв'язок із реальністю.

Крок за поріг – і в обличчя вдарила задуха. Погляд піднявся вище, туди, де в зеніті, насилу пробиваючись крізь сірі хмари, застигло бліде сонце.

«Ось вона – уся велич королівської служби. Нагорода за роки вірності – квиток в один кінець!», – злість приємно обпекла зсередини, витісняючи залишки липкого страху.

Відв'язавши коня, я скочив у сідло й пустив його кроком уздовж головної вулиці. Насторожені перехожі миттєво завмирали: жінки поспіхом притискали до себе дітей, а чоловіки прикушували язики на півслові, задкуючи до стін кам’яниць. Біля занедбаної криниці перешіптувалися підлітки; один із них нервово гигикнув, та варто було мені зиркнути в їхній бік, як жарти скінчилися.

Навіть ті, хто намагався вдавати байдужість, крадькома позирали на дорогу, що вела до замку – попереду якраз височів його чорний шпиль.

Що ж, доволі сумнівний початок казки, у якій навряд чи хтось житиме довго та щасливо.

Часи, про які йдеться у цьому творі, лише віддалено нагадують реальне Середньовіччя. Це світ казок, тому не шукайте в тексті суворої відповідності історичним фактам.