11 КАЇН

Стара ферма в Канзасі стояла посеред поля, як забута могила. Вітер шарудів сухою травою, а Імпала мовчки холонула біля дороги.
— Це він, — сказав Дін. — Каїн.
Сем глянув на Луну. Вона мовчала. Її пальці стискали амулет на шиї.
— Він не просто демон, — сказала Луна. — Він перший вбивця серед людей.
Двері ферми скрипнули самі. Всередині пахло деревом, пилом і… кров’ю, яку давно змило, але не забуло місце. Чоловік стояв біля столу. Спокійний. Простий одяг. Сиві пасма у волоссі.
— Я знав, що ви прийдете, — сказав Каїн, не обертаючись. — Особливо ти.
Каїн обернувся до Луни. Його очі були не чорні, як у демонів. Вони були… втомлені, людськими.
— Дочка Вінчестера, яка не мала народитись, — мовив Каїн. — Я чув про тебе.
Дін напружився.
— Вона не твоя справа.
Каїн ледь посміхнувся.
— О, навпаки. Вона — єдина з вас трьох, хто розуміє, що таке справжній тягар.
Луна зробила крок вперед.
— Я не прийшла за компліментами.
— Ні, — відповів Каїн. — Ти прийшла, бо боїшся, що станеш схожою на мене.
Сем прошепотів:
— Луна…
Але вона не відводила погляду.
— Скажи мені правду, — тихо сказала Луна. — Чи можна зупинитися після того як почав?
Каїн довго дивився на неї.
— Можна, — відповів Каїн. — Але ціна — самотність. А інколи… смерть.
Його погляд ковзнув до Діна.
— Він уже стоїть на цьому шляху.
Дін стиснув щелепу.
Луна відчула, як холод пробігає по спині. Вона зрозуміла: Каїн не погрожував. Він попереджав.
— Тоді допоможи нам, — попрохала Луна. — Не через них. Через мене.
Каїн мовчав, довго дивився на Луну. Потім зітхнув — так, ніби цей звук він не дозволяв собі століттями.
— Ти хочеш зрозуміти, — сказав Каїн. — Це гірше, ніж знати.
Він простягнув руку.
— Дай мені свою.
Дін одразу:
— Ні.
— Все добре, — сказала Луна.
І поклала свою долоню в руку Каїна. Світ зник. Вона стояла посеред поля. Небо було червоне, ніби хтось розлив кров по хмарах. Повітря пахло пилом і димом. Попереду — двоє чоловіків. Молоді сильні брати. Один тримав камінь. Другий — дивився на нього з довірою.
— Це Авель, — прошепотіла Луна.
— Так, — відповів голос Каїна поруч.
Каїн стояв поряд, але молодий. Без сивини чи втоми. Тільки лють.
— Я пам’ятаю кожну секунду, — сказав Каїн.
Авель усміхнувся.
— Брате, опусти камінь. Ми можемо поговорити.
Каїн у спогаді тремтів.
— Я зробив це не в гніві, — сказав Каїн поряд з Луною. — Найстрашніше не лють. Найстрашніше — коли ти вже вирішив.
Камінь піднявся. Луна відчула, як у неї стискається серце.
— Зупинись… — прошепотіла Луна, хоч знала, що це минуле.
Удар. Звук був глухий. Авель упав, і пил піднявся навколо нього, ніби світ сам намагався приховати це. Тиша. Каїн у спогаді стояв над тілом. Його обличчя було порожнє.
— І от тоді, — сказав справжній Каїн біля Луни, — я зрозумів. Немає дороги назад. Є тільки далі.
Кров почала повзти по землі до її ніг.
Луна знала, що це лише спогад, але холод відчувався справжнім.
— Ти відчуваєш це? — спитав Каїн.
Луна кивнула.
— Так… провину.
Каїн похитав головою.
— Ні. Це не провина. Це тиша після того, як ти перестаєш бути тим, ким був.
Світ тріснув. Луна різко вдихнула і опинилась знову у фермі. Її рука все ще була в руці Каїна. Він відпустив її дуже обережно, ніби боявся розбити.
— Ось що робить перше вбивство, — сказав Каїн. — Воно не змінює тебе миттєво. Воно просто відкриває двері, які вже були всередині.
Дін мовчав. Сем теж. Каїн дивився лише на Луну.
— Тепер скажи мені, донько Вінчестера, ти впевнена, що хочеш знати, ким можеш стати?
Луна повільно підняла голову.
— Я не боюся того, ким можу стати, — сказала Луна впевнено. — Я боюся, що одного дня мені це сподобається.
Дін прошепотів:
— Луно…
Але Луна не дивилась на брата. Каїн дивився так, ніби вперше за довгий час бачив щось знайоме.
— Ось вона, — сказав Каїн майже лагідно. — Чесність. Найрідкісніша річ серед мисливців.
Каїн зробив крок ближче. Сем напружився.
— Ще крок — і…
— Тихо, — сказав Каїн, навіть не глянувши на нього. — Це не про вас.
Каїн зупинився перед Луною.
— Я бачив тисячі воїнів, королів, демонів, пророків і всі вони брехали собі.
Його погляд став гострим.
— Але ти вже відчуваєш поклик.
Луна відчула, як холод розтікається по її руках. Ніби щось всередині неї прокинулось після спогаду.
— Це не поклик, — прошепотіла Луна. — Це страх.
Каїн ледь похитав головою.
— Ні. Страх кричить. Це… шепіт.
Каїн підняв руку — повільно, даючи їй час відступити. Луна не відступила. Пальці Каїна ледве торкнулись її лоба. І світ навколо них ніби здригнувся. Вікна задзвеніли. Лампочка над столом луснула. Повітря стало густішим.
Дін різко:
— Що ти з нею робиш?!
Каїн опустив руку. Його очі стали темнішими.
— Нічого, чого в ній уже не було.
Каїн дивився на Луну з новою повагою і насторогою.
— У тобі є щось старе, — сказав каїн. — Не демон. Не ангел. Але щось, що знає, як убивати.
Сем прошепотів:
— Луно… що він має на увазі?
Луна сама не знала. Але десь глибоко в грудях вона відчула відгук. Наче частина її зрозуміла слова Каїна краще, ніж вона сама. Каїн відступив.
— Тепер я знаю, чому ти прийшла, — сказав Каїн. — Не за відповідями.
Він глянув на Діна.
— За вибором.