Втеча в літню ніч

Стукіт камінчиків об скло змусив мене встати з ліжка. Я відкинула легку ковдру, взула улюблені м’якенькі капці та підійшла до вікна. В тьмяному помаранчевому світлі старого ліхтаря стояв він. Шорти, пом’ята сорочка та букет квітів у руці, поцуплених з клумби. «Баба Надя зранку сваритиметься», — промайнуло в голові.

Я відкрила вікно, і мене огорнуло тепле запашне повітря. Таке густе і солодке, що можна намазувати на хліб до чаю.

— Ти що тут робиш? — я намагалася розмовляти тихо, щоб не розбудити батьків.

— Пішли гуляти! — перекрикував він цвіркунів.

— Ти нормальний? Ти бачив, котра година?

— Саме час, щоб піти за морозивом. Я пригощаю.

Я дивилася на хлопця, який стояв унизу, не маючи сили боротися зі спокусою. Прокравшись до коридору, навпомацки знайшла кеди та повернулася до своєї кімнати. Серце калатало від думки, що мене помітить хтось із батьків, якщо встане вночі до вбиральні. Швидкоруч вдягнувшись, я вилізла на підвіконня.

— Страхуй! — тихо гукнула вниз, намацуючи решітку вікон першого поверху. Дякую сусідам, що не економили, і вона витримує мою вагу.

Відчувши теплі руки на талії, я розімкнула пальці й відхилилася назад. На мить здалося, що я зависла в повітрі без опори і от-от впаду.

— Спіймав! — його ніжний голос змушував серце завмирати.

Він обережно поставив мене на землю, наче найдорожчу у світі порцелянову статуетку. Наші обличчя опинилися так близько, що я могла роздивитися родимки на його щоці, яких він так сильно соромився. Одна, друга, третя. Вони утворювали маленький трикутничок, який хотілося поцілувати. Колись я це зроблю...

— Це тобі, — він простяг букет.

Моя долоня охопила тонкі стебельця, і на секунду наші пальці торкнулися. Аромат свіжої трави та літніх квітів приємно лоскотав ніздрі.

— Дякую, — я не змогла стримати посмішки.

— Побігли, поки нас ніхто не побачив! — він схопив мене за руку й потягнув до алеї.

Хотілося сміятися і не відпускати його долоні. Головне, щоб сусіди не впізнали, а то розкажуть мамі. І тоді доведеться всі канікули просидіти вдома. Тривога стиснула легені, але терпкий аромат його парфумів прогнав її, уводячи мої думки за собою.

Якби мене спитали, як пахне літо, я б відповіла: липою, гарячим асфальтом та його одеколоном. Гвоздика, апельсин та м’ята. З нашої першої зустрічі це стало моїм улюбленим ароматом.

— Куди ти мене ведеш? — мої слова незвично голосно розлетілися порожніми вулицями.

— Я ж сказав — за морозивом! — він усміхнувся, змусивши мене танути, як той ванільний пломбір.

— Супермаркет в інший бік! — я зупинилася й висмикнула долоню. — Чи ти мене підманути хочеш?

Схрестивши руки на грудях, я примружилася, театрально надувши губи. Він підійшов до мене. Так близько, що міг би почути, як швидко б’ється моє серце. Він нахилився і... схопив мене на руки, перекинувши через плече.

— Гей! Відпусти! Це викрадення серед вулиці! — я колотила кулаками йому по спині. Він пришвидшився, від чого з моїх вуст ненароком зірвався вереск.

— Ану позатикалися там! А то поліцію викличу! Зовсім молодь подуріла! — долинуло з вікна першого поверху найближчого будинку.

Ми засміялися. Я відчула землю під ногами та його теплі пальці, що охопили мою долоню.

— Тікаймо!

Ми бігли, доки не опинилися біля цілодобового магазину. Чоловіки в шортах та гумових шльопанцях, наче метелики, збиралися до нього по пиво з усього району. Всередині заворушилося занепокоєння. Хлопець, наче відчувши мої емоції, поклав руку мені на плече та злегка пригорнув до себе:

— Не бійся.

— А я і не боюся! Може, то ти боїшся?

Він лише тихо посміявся.

— Пішли, наша черга.

Крізь невелике віконечко на нас дивилася немолода жіночка в синьому фартуху в білий горошок. Вона окинула нас втомленим поглядом, ледве стримуючись від позіхання:

— Що вам?

— А у вас морозиво є? — запитав він.

— «Каштан», пломбір та ріжок з полуничним джемом.

— Ти яке будеш? — його очі дивилися прямо на мене.

— Та байдуже, — ледь видавила я слова.

— Нам два ріжки, будь ласка.

Він протягнув мені морозиво:

— Прогуляємося?

От нащо я погодилася на те морозиво? Як я не слухала його історії, а всі думки поверталися до того, як би не замурзатися. Правда, було смачно.

Він зупинився біля ліхтаря та подивився вгору.

— Глянь, скільки там метеликів. Ніколи не помічав стільки. Нащо вони туди летять? Вони ж можуть поранитися.

Я підняла очі та побачила десятки комах, що роїлися навколо брудної лампи, вдаряючись із тихим стукотом. Раптово він підійшов до мене ближче та нахилився. Я затамувала подих. Його рука потягнулася до мого обличчя. «О, Боже, невже це воно?». А потім він провів великим пальцем по моїй щоці й облизав його.

— Ммм. Полуниця, — його губи розтягнулися в посмішці. — Як ти так їси?

— Гей! Дурень ти! — штовхнула я його двома руками, і в цей момент згасли ліхтарі. Я тихо зойкнула.

— О! Клас! Може, зорі буде видно? — задоволено подивився він на небо.

Я теж подивилася. Але, на жаль, нічого не побачила через хмари. Весь район поринув у темряву. Лише цілодобовий магазин, як маяк, відсвічував десь позаду.

— А ти не боїшся темряви? — прошепотів він.

— Чого питаєш?

Насправді я боялася, та хто в такому зізнається? По секрету, я й досі спала з нічником. Але не завжди. Тільки коли не встигала заснути до вимкнення ліхтарів.

— Ти знала, що найбільше нападів диких тварин трапляється якраз у такі темні ночі? Бо в них вмикається інстинкт хижака, і вони починають з подвійною силою полювати.

— Що за маячня? — я ледь стримувала сміх. — Де ти таке почув?

— У мене дядько мисливець. Він розуміється на таких речах.

— Я думаю, він тебе дурить!

— Та ні!

— Я точно впевнена!

— Тихо! Чуєш? — він зупинився.

— Що трапилося?

— Тссс. Ти чуєш? Ось!

У суцільній темряві щось раптово схопило мене за ногу. Я закричала так, що у вухах задзвеніло. У відповідь лунав лише його дзвінкий сміх.

— Ну й дурень ти! Який ти дурний! Боже, в тебе в голові взагалі щось є?! — я колотила його з усієї сили, куди вціляла: по руках, плечах, грудях. Він лише голосно реготав, намагаючись ухилятися.

Я зупинилася, коли вже почали пекти долоні. Він витирав сльози та намагався віддихатися після сміху.

— Шкода, що не зміг побачити твоє обличчя в той момент, — він ніяк не міг заспокоїтися.

А я подумала, що на щастя. Не хотілося б, щоб він побачив мій переляк чи червоні щоки.

Повітря ставало густішим. Раптом я зрозуміла, що давно не чула цвіркунів. І тут небо осяяв тонкий спалах. У мене перехопило подих. Через декілька секунд над нами розкотився грім, наче в небі хтось вибив «страйк».

— Невже гроза? — лише й устигла вимовити, як на шкіру впали перші краплі.

— Всього лише літній дощик. Чи боїшся розтанути?

Прохолодний вітер накочував то ніжною хвилею, то пробивав до мурашок.

— Ходімо, проведу тебе додому, поки не намокла.

Варто було йому це сказати, як маленькі краплі перетворилися на величезні сплески. А за мить із шумом водоспаду дощ пішов стіною. Одяг одразу промокнув, а волосся злиплося та лізло в обличчя.

Він схопив мене за вологу долоню, і ми з вереском побігли до найближчого під’їзду та заховалися під козирком.

— Мама вб’є мене, — вирвалася вголос панічна думка, коли я побачила тонкі струмки, що стікали з мене.

— Вибач, — сумно долинуло поруч.

— Та ні. Я ж знала... — я лише встигла підняти очі, як його руки опинилися на моєму обличчя.

Секунда — і я навіть не зрозуміла, що трапилося. Теплі губи торкнулися моїх, і всередині все вибухнуло. Серце намагалося вискочити з грудей, у голові запаморочилося, а коліна зрадницьки затремтіли. Шум дощу витіснив усі думки, і мені здалося, що я от-от знепритомнію.

Він відхилився та мовчки подивився мені в очі. «Боже! Боже! Боже!». Світ наче зупинився. А, ні. То не світ.

— О, дощ закінчився! — хрипло вимовила я.

Він посміхнувся.

— Тоді поспішімо, поки знов не почався.

Я залізла по вологій металевій решітці, залишивши брудні сліди на підвіконні, та кинула погляд униз. Він стояв у мокрій сорочці при світлі світанкового сірого неба та махав рукою. Я помахала у відповідь та закрила вікно.

Я провела кінчиками пальців по губах і посміхнулася. Ця втеча вартувала майбутнього покарання.