Розділ 1 ⚡

Сьогодні вранці Соломія прокинулася в найжахливішому настрої. Вона неохоче перевірила час на телефоні, жмурячись від яскравого штучного світла, яке дратувало їй очі. Важке зітхання вирвалося з її грудей, перш ніж вона спромоглася підвестися з теплого ліжка й ступити ногою на холодну підлогу. Десь в сусідній кімнаті голосно ревіла маленька Катеринка. Вже чотири рази вона прокидалася, щоб заспокоїти дитину, тому поспати за цю ніч жінці вдалося не більше трьох годин. Чоловік її натомість спокійно спав поруч, навіть не ворухнувшись від гучного крику власної доньки. Жінка дратівливо пирхнула в сторону сплячого та неспішно пішла до сусідньої кімнати, аби вкотре виконати свій обов’язок.

Ось і почався черговий день, який нічим не відрізнявся від решти: хатні клопоти, діти, дратівливий чоловік, який вважав, що просидіти у сусідній кімнаті весь день і вдавати, наче його робота більш виснажлива за ту, що виконує Соломія — це головний чоловічий обов’язок.

Не такого життя вона прагнула, коли одружилася у свої сімнадцять років. Тільки-но закінчивши школу, Соломія вперше завагітніла, та як то буває, одружилася зі своїм однокласником, переконана, що ця любов триматиме все її життя. Вони обидва хотіли велику й дружню родину, тож дівчина погодилася поступитися своїм майбутнім заради спільної мрії. Її чоловік продовжив навчання у вищому навчальному закладі, а вона продовжувала вагітніти, мріючи та виховуючи дітей. Та згодом молоде подружжя було вимушене переїхати з великого міста до села, де батьки Соломії підтримували їх як морально, так і фінансово, адже троє маленьких дітей вимагали не лише грошей, а ще й пильної уваги.

Минав час, діти росли, а Соломія все більше занурювалась у рутинне життя домогосподарки. Вона все ще мріяла досягти успіху, але не у роботі, а вже в ролі матері. Всю себе вона повністю присвячувала дітям, геть забуваючи про все, що не стосувалося її діточок. Чоловік більше не цікавив її, як раніше. Вони навіть перестали проводити час лише вдвох, що поступово віддалило подружжя. І згодом вони вже геть були чужі одне одному, втім наполегливо продовжували вдавати картину гарного подружжя, яку прагнули бачити інші. У селі повсякчас були свої правила: головне — що подумають про тебе люди. Так виховувала Соломію мати, так виховує й вона своїх дітей.

Невдовзі мати Соломії померла, а через рік помер і її батько. Життя подружжя стало ще важчим. Більш ніхто не допомагав жінці поратися по дому, ніхто не підтримував її, даючи корисні поради. Щось глибоко всередині жінки надломилося. Тільки зараз вона відчула наскільки самотньою була у власній родині. Роки забирали своє: молодість, красу, а зрештою й останні надії. Тепер вона була сам на сам з тим розпачем, який поглинав її все більше з року в рік. І ніхто не помічав того, як вона захлиналася сльозами уночі.

Проте з часом почало здаватися, ніби жити стало легше, адже діти вже подорослішали, почали ходити до школи, та інколи допомагали матері з хатніми справами. Однак Соломія знов завагітніла у свої тридцять років, наче біда не хотіла відпускати жінку. Вона вже й думати перестала про інтимне життя з чоловіком, поки він не повернувся додому геть п’яний та почав говорити все, що накипіло у нього на душі за роки життя без жіночої ласки та любові. Тоді Соломія вирішила дати те, чого він так прагнув, аби люди в селі не почали пліткувати про їхню сім’ю. Чоловік жалівся друзям, а ті розповідали усім, кому було не байдуже до чужого горя. А не байдуже було всім.

І ось вона стоїть посеред кімнати, колихаючи на руках дитину, яка реве так, наче її хтось ріже. Минуло три роки відтоді як ця дівчинка з’явилася на світ, але весь цей час Соломія наче й не жила зовсім. Просто існувала, виконуючи буденні обов’язки. Четверта дитина була настільки хвороблива, що бідна жінка вже не знала, куди себе діти. Безсонні ночі геть виснажили бідолашну мати. 

— Знов плаче? — спитав її син, який зайшов до кімнати через голосний плач. — Ти хоч спала цієї ночі?

— Трохи спала, — мляво відповіла жінка, не дивлячись у сторону парубка.

Йому вже було шістнадцять років. Саме стільки, скільки і їй, коли вона вперше завагітніла. Мати не могла подивитися в очі сину, заради якого жила всі ці роки. Наразі вона вже не вважала, що бути гарною матір’ю — це все, чого вона настільки прагнула. Вона так загрузла в материнстві, що вже й перестала бачити різницю між ніччю та днем. Соломія навіть пригадати не могла коли востаннє неспішно прогулювалася селом, або ж розмовляла з ким-небудь, крім рідних. Діти —  це все, про що вона думала кожен божий день! Гуляли з Катрусею лише її брат та сестри, бо матері було ніколи навіть вийти з хати. Дім сам себе не прибере, а плита не наготує їжу на цілу сім’ю без своєї господарки. Ось так й летіли роки, вже й з’явилися зморшки на втомленому від праці обличчі, от тільки щастя все не приходило до Соломії.

— Мамо, — мовив хлопець невпевнено, наче боявся, проте, одразу почав говорити до матері з незрозумілою для неї образою: — чи ти чула чутки, що ходять селом? Катеринка постійно хворіє через ту кляту батьківську хвойду!

Лице хлопця було геть червоне через палку злість. Він стояв, стиснувши зуби від люті та ледве стримувався, аби не заплакати на очах матері. Ось тепер Соломія подивилася на нього, втім ніяк не могла втямити про що каже її син. 

— Прикуси язика, хлопче! — суворо наказала жінка до того, як усвідомила, що саме сталося. — У цьому домі немає місця для брудної лайки!

— Ти наче сліпа, мамо! — обурено крикнув їй в обличчя син, — усі шепочуться за твоєю спиною, а ти мені наказуєш прикусити свого язика? То піди в село і накажи всім мовчати про те, як твій чоловік ледь не щодня ходить до рудої потвори пізно ввечері!

Дитина знов голосно заплакала на її руках, а їй майже вдалося заспокоїти маленьку Катрусю. Жінка почала гойдати дитину, а сама відчула, як усе темніє в очах. Спогади затуманювали їй голову. Родина — це все, що мала жінка. Усі ці роки вона мучилася заради сім’ї, яка, виходить, і не була до пуття сім’єю? Їй стало настільки зле, що хлопцю довелося підбігти, аби підхопити матір з плачущою сестрою на руках. Жінка впала в крісло, притримуючись, щоб не нашкодити донці.

— Ой, мамо! — пролунав голос хлопця кімнатою, — вже й тобі погано? Ось бачиш, що вона робить! І тобі дісталося через неї! Клята відьма! Руде чудовисько!

— Що ти говориш таке, дитино? — ледве мовила Соломія, віддаючи Катрусю синові, аби сісти та відпочити.

Вона глибоко вдихнула, накривши долонею чоло, та відвела очі від хлопця, тільки б якось стримати сльози. Її тіло тремтіло від однієї лише думки: все було дарма. Все життя вона робила те, що тепер здавалося якоюсь безглуздою помилкою! Її серце стискалося у грудях через те, що Соломія жаліла себе бідолашну. Як міг так вчинити її чоловік? Як лише спромігся на таку бридку справу? Невже всі в селі знали про те, що він гуляє та ніхто й словом не обмовився до неї? Проходячи повз її будинок, вони дивилися, як вона порається у дворі, та мовчки йшли у своїх справах? А вона терпіла і прокидалася щоранку, аби прожити ще один день у брехні? Ще один день нескінченної муки!

— Так, мамо! Все це правда! Те рудоволосе стерво — відьма, усі це знають! Вона ходить до лісу вночі та чаклує на нашу сім’ю! Чи ти знала, що вона справжню лисицю за домашню тварину тримає? Кажеш, не може такого бути? Може, мамо! Ще і як може! 

— Рудоволоса, кажеш? — перепитала жінка, намагаючись пригадати хто в селі мав такий колір волосся. — Стривай-но, сину, невже ти кажеш про Мар’яну? Лише вона спадає на думку. Скільки ж їй років, хлопче?

Соломія, схопилася за серце. Невже її чоловік проміняв вірну дружину на дитину? Так, у свої тридцять три виглядала жінка на всі сорок, але ж вона народила чотирьох! Четверо дітей, яким вона віддала всю себе без останку! Вже давно не дивилась Соломія у дзеркало, бо не відчувала на те потреби. Кожен день здавався для неї випробуванням, бо не було часу навіть відпочити як слід. Про що вже й думати залишалося? Краса? Це було останнє, про що їй хотілося згадувати. Але не з дитиною ж плутатися! Жінка була ладна повірити в будь-що, однак, таке просто на голову не налазило. Що ж це за людина живе поруч з нею? 

— Шістнадцять, — відповів їй син, гойдаючи сестру на руках.

Катруся заспокоїлася, втім продовжувала важко дихати через ніс. На руках брата дівчинка поводилася більш спокійно, адже, можливо, відчувала настрій, з яким до неї приходила мати. Соломія подивилася на сина та махнула рукою. Вона не могла повірити, що дитину шістнадцяти років можна сприймати за дорослу. 

— Ні! — запевнила вона його, — не може бути, щоб твій батько і ця дитина… Не вірю я в це, синку. І ти не вір! Твій батько не така людина!

— Може! Бо так воно і є! — крикнув хлопець, через що Катруся почала незадоволено скиглити. — Вона відьма, мамо! Хтозна скільки їй насправді років, може й усі сто!

Соломія зайнялася сміхом. Повірити у відьму у XXI столітті — сміх та й годі! Так, у селі багато чуток ходило про відьом та інших надприродних істот, але ж балакати — це одне, а ось вірити — геть інша справа! Хлопець колихав сестру та заспокоював навіть краще за матір. Дівчинка знов заплющила очі та почала спокійно сопіти. 

— Сьогодні я піду до Мар’яни й сама все в неї спитаю. Цю дитину цькували, скільки я її знаю, то ж воно й не дивно, що тепер її ще й відьмою обізвали, — сказала жінка, забираючи Катрусю з рук брата, щоб покласти її до ліжка. — І годі тобі балакати про цю маячню! Іди лягай спати, потім поговоримо. Тобі сьогодні ще до школи йти! В ліжко! Негайно!

Більш вона не слухала того, що казав хлопець. Лише махала рукою, аби тільки розмовляв не так голосно. Маленька тільки-но заснула, тож Соломія поквапилася витурити сина з кімнати, й зачинила двері.

— Маячня, — прошепотіла вона, але серце в грудях все ще стискалося від болю.

Соломія намагалася пригадати обличчя дівчини, яка жила з бабусею край села, майже біля лісу. Це рудоволосе дівча завжди було в центрі уваги, та жінці ніколи не спадало на думку, що зараз пліткують вже про її власну сім’ю. Колись вона бачила ту Мар`яну на ставку. Самотня дівчинка спостерігала за іншими дітьми, які весело купалися у річці, та не наважувалася підійти ближче. Невже ця сором’язлива дитина стала її суперницею?

Жінка підвелася з крісла та подивилася на Катрусю, яка міцно спала у своєму ліжечку. Вона вже хотіла піти до себе в кімнату, як на підвіконня зненацька заплигнув чорний кіт, злякавши жінку настільки, що вона не стримала зойку від страху. Кіт дивився на Соломію своїми зеленими очима та муркотів, але жінці здалося, що тварина лукаво посміхається до неї. Якесь погане передчуття оселилося на серці Соломії тієї миті.

— Дійсно, — прошепотіла вона, — маячня…

Катруся знов почала плакати.