Розділ 1

Знаєш, а я так сильно сумую за тобою. За твоїм ледь вловимим запахом, волоссям, яке ти постійно підстригаєш, бо вони ж "бляха-кучерявляться", руками і довгими пальцями, що змушують мій погляд затримуватись, а мене — нервово обкушувати губи, посмішці, що викликає метелики в животі, погляду, що завжди гуляв мною, навіть під час того, як ти говорив з іншими.

Мені так, бляха, подобалось відчувати твої руки в мене на потилиці, коли вони заплутувались в моєму волоссі, стискали його, бавились з русявими хвилями, досліджували кожен міліметр, тонули в локонах. Це завжди могло приспати моїх внутрішніх демонів, змусити їх замовкнути в ту ж секунду, як твої пальці торкались шкіри моєї голови. Пам'ятаєш, як це сталось вперше? Які емоції ми тоді відчули?

Це була середина осені. Негласне правило — не можна закохуватись у жовтні. Але хто ж до нього буде дослухатись? Я із гучним скандалом, який чули весь другий поверх нашої школи, посварилась зі своїм найкращим другом, через що влетіла в клас математики, скидаючи все на своєму шляху. Мій багряний канкен відправився в політ, після чого болісно приземлився на стілець — той заскрипів від різкого навантаження. Очі в судомах пробіглись майже пустим класом. Майже, тому що наступної миті я зустрілась з твоїм поглядом: нерозуміючим, трохи розгубленим і наляканим. "От, бляха, саме тебе мені зараз і не вистачало", — подумала я, після чого пройшла до своєї парти в середньому ряду і сіла на неї, вчепившись у старе дерево до побіління пальців.

— Не можна заходити в клас, він зараз провітрюється, — ледь чутно і зовсім невпевнено сказав ти. Таке відчуття, що це було сказано "для галочки".

— Мене взагалі це зараз не їбе, ясно? — Дозволила собі нахамити я, через що твої густі брови на секунду взлетіли, а потім ти ніяково опустив голову і почав пропалювати поглядом заблокований екран айфону.

Мене б з'їла совість за такі слова, за подібну поведінку з тобою, але не зараз. В цей момент я ледь стримувалась, щоб не перевернути всі парти в приміщенні з істерикою. Ти вперше бачив мене в такому стані, і, якщо чесно, взагалі і подумати не міг, що я можу бути такою — зазвичай найтихіша дівчинка класу. І якби я була хоч трошки спокійніша, то помітила б на твоєму обличчі ніяковість, невпевненість і ледь присутній страх — емоції, які так не властиві тобі. Я могла б побачити, що хоч твоя голова і опущена, погляд все ж прикутий до мене. Я могла б спіймати очима найбільш рідкісний кадр — сумніви, що розгулювали в тобі. Я б помітила все це і те, як твої руки колотились, коли ти обережно, але з настороженістю підіймався з-за парти, йшов до мене, а потім зупинився буквально за вісім сантиметрів від мене. Проте я була в стані змусити себе розплющити очі і врізатись поглядом тобі в груди, стиснути край парти вже до хрускоту пальців, намагатись утихомирити дихання, що й так збилося. Ти запустив свої тонкі пальці в кучеряве волосся на моїй потилиці і притягнув до себе. Мій ніс встромився в твою грудну клітку, а очі автоматично заплющились. Тільки зараз я помітила, що не дихаю. Іншою рукою ти розімкнув мої посинілі пальці, підняв долоні та вклав їх собі на спину. Мені вистачило шість секунд, щоб нестерпне тремтіння покинуло тендітне тіло, гнівні думки зникли, а дихання нормалізувалось повністю. На чотири секунди в мені затримались спокій і абсолютна гармонія. А потім в думки неконтрольованим полум'ям увірвалось усвідомлення того, що відбувається. Мій мозок встиг швидко оцінити ситуацію і викинув у кров подвійну дозу адреналіну. Ми стояли посеред класу в обіймах один одного. Мене з весни колотило від одного твого погляду, а тут я була охоплена твоїми руками. І чорт би його побрав, думки про це змусили моє серце намагатись вискочити з грудей. Яким же був мій подив, коли воно поєдналось в цій спробі з твоїм.

А пам'ятаєш наші поцілунки? Скільки їх було? Всього декілька десятків чи ж мільйони тисяч? Мені назавжди в пам'ять урізався наш перший.

Був холодний вечір листопада, вітер пробирав аж до тремтіння, і навіть товста тканина пуховика не рятувала від цього. Але знаєш, нам же було тепло. Ми сиділи вже на нашій старуватій блакитній лавці, заплутавшись один в одному. Твоя рука знову ніжилась у моєму волоссі, а іншою ти обіймав мої замерзлі коліна. Ми дивились якісь дурні картинки в інтернеті, ти коментував їх, а я дзвінко сміялась, щоправда, не бачила твого лиця, бо єдиний вуличний ліхтар саме в той вечір згаснув, і нас лише зрідка освічували яскраві прожектори фар машин. Незабаром мій телефон востаннє показав сповіщення про те, що заряду батареї не лишилось, а наступної секунди зрадницьки вимкнувся. Я з сумом зітхнула і сховала девайс до кишені. Ти взяв мої руки в свою долоню — вони якраз поміщались в твою одну.

— Замерзла? — Запитав ти, притиснувши мене до себе ще сильніше. І хоча питання явно було риторичним, я все ж із посмішкою на обличчі стверджувально угукнула у відповідь.

— Казав же, шапку надягни. — Тільки ти міг водночас викликати в мене солодкі поколювання всередині і докори сумління.

Я встромилась почервонілим носом в твою теплу шию і ще більше розплилася в посмішці. Ти ж знову запустив свої пальці в моє волосся, і я закрила очі. Секунди повного мовчання, і якби не машини, що їхали дорогою, кожен з нас почув би биття серця один одного. Моє колотилось зі швидкістю світла, змушуючи мене мимоволі тремтіти. Можливо, ти подумав, що я справді дуже замерзла, але це було не так. Серце шалено билось, бо... "А чому?" — задумалась тоді я. Я відчайдушно шукала причину такої реакції свого організму і не могла знайти її. Проте серце знало, чому воно так колотиться, раніше, ніж я сама. Я відчула гаряче дихання на своїй щоці, через що повільно підняла голову доверху — два сантиметри лишалось до твої губ. Я чомусь занервувала, а ти був абсолютно спокійний, хоча мало би бути навпаки, адже мені було не вперше цілувати когось навідмінну від тебе. А потім вони нарешті торкнулись один одного. Ти цілував мене солодко, повільно, але без невпевненості. І якби ми були незнайомі, то я б заклалась, що в тебе було як мінімум десять дівчат до мене, бо ти, чорт забирай, був дуже вправний в цій справі.

Мені подобались наші раптові поцілунки в школі. Вони були швидкі, непомітні для інші, але такі важливі для нас. У мене поїхав дах, коли ти мимоволі запропонував мені допомогти прибрати книжки до комори класу, тому що я бачила твій хитрий погляд, який спіймала тільки я. Ми аби-як кинули книжки на одиноку парту, а після мої стегна приземлились на неї слідом за підручниками. Твої бліді губи накрили мої, і я розчинилася в них. Після таких витівок ми спокійно повертались до однокласників і робили вигляд, що ми — чужі люди, адже ніхто з них не знав про нас — і це робило наші стосунки особливими, особистими.

А пам'ятаєш, як тобі стало погано в школі, і я втекла з двох останніх уроків, бо твої батьки ще були на роботі, а лишити тебе самого я не могла? Наші однокласники тоді вперше почали підозрювати нас. Проте мені було все одно, я хвилювалася за тебе. Дорогою до тебе додому твоє обличчя зливалось зі снігом, який якраз випав сьогодні вперше за рік. Ти був блідий, таке відчуття, ніби льодяний, проте варто було мені торкнутись твого чола, і я обпеклась.

— Температура, — стверджувально і з хвилюванням сказала я, на що ти лише кивнув. Ми покрокували швидше, і я побачила, як важко тобі йти, хоча ти робив вигляд, що нормально себе почуваєш і навіть намагався жартувати.

Ми дійшли до твого будинку. Ззовні він був дуже гарним, як і всередині. Твої батьки розумілись в інтер'єрі.

— Тут постав взуття, а сюди клади куртку, — вказав підборіддям на тумбу та шафу ти, водночас закидуючи туди свій верхній одяг. Рюкзак твій полетів кудись в коридор; в цьому ми були схожі, адже через секунду мій відправився слідом за твоїм.

— Так, я розберусь, — відповіла я, після чого аби-як кинула своє взуття в тумбу і повісила куртку на металевий гак.

— Чай будеш? — Запитав ти і потер очі. Я кивнула головою, і ти в'яло покрокував на кухню.

— Гей-гей-гей, ти куди? — Зупинила тебе я за рукав чорного худі, на що ти кинув на мене погляд, сповнений нерозуміння. — Я не проти чаю, але робити його буду я, а ти йди лягай, ясно?

Твої інструкції по тому, що де лежить знову швидко полетіли з твоїх вуст, але я вчасно тебе зупинила, заткнувши своїм "та-розберусь-я-блін-не-маленька-вже". Ти окинув мій зріст оком, мовчки спростовуючи мої слова, і посміхнувся, потім скуйовдив мені волосся і вийшов із кімнати. Мої руки подорожували світлими кухонними шкафчиками в пошуках всього необхідного для двох чашок чорного чаю з імбирем та лимоном.

— Спиш? — Тихо сказала я, відкриваючи ногою двері твоєї кімнати.

— Ні, — відповів ти і кинув на мене втомлений погляд. Я подала тобі сіру чашку й ібупрофен, а потім сіла на край ліжка. — Дякую, — з посмішкою на кутиках губ сказав ти, і я поцілувала тебе в чоло, ледве торкаючись гарячої шкіри вустами.

Через шістнадцять хвилин ти вже солодко спав в моїх обіймах, а я встромилась носом в твоє волосся і закрила очі — обожнюваний мною запах ментолу. Моя долоня лягла на твоє чоло — температура, здається, спадала. Непомітно і неочікувано для себе я слідом за тобою провалилась в сон.

А ти пам'ятаєш, скільки ще в нас було таких вечорів в тебе вдома? Коли ми просто в темряві лежали на твоєму великому ліжку, заплутавшись в обіймах один одного і нотах повільної музики. В такі моменти в нас все було "на двох": навушники, ковдра, пісня, биття серця. Ми приходили до тебе по п'ятницях і чотири години отак валялись на ліжку, встигаючи прослухати наш плейлист декілька разів. Губи раз за разом зливались в поцілунку, твої долоні звикли зручно влаштовуватись в моєму волоссі і на талії. Мої ж — на твоїй шиї і вилицях. Сонце заходило за горизонт, і останні його промінчики потрапляли до нас в кімнату, освічуючи твої очі — сіро-блакитні, як хвилі у вічно неспокійному океані. А плавати я ніколи не вміла, тому щоразу, дивлячись в них, я спускалася на самісіньке дно, навіть не намагаючись схопитись за рятувальний круг.

О сьомій годині вечора поверталась твоя мама з роботи. Вона ніколи не відпускала мене додому, не накормивши перед цим смачною вечерею і не розсмішивши розмовами за столом із світлого дерева.

Чи пам'ятаєш ти нічні листування і розмови по телефону пошепки? А поїздки в обіймах на задніх сидіннях автобуса? Гучний сміх і купання в снігу в напівпустому парку? Катання на старих санях по всьому місту? Повільні поцілунки і тривалі обійми біля мого під'їзду? Теплі і не дуже вечори на нашій лавці і все, що там було? Всі чашки спільно випитого імбирного чаю? Мій запах, холодні тонкі руки і колір моєї вічно розтертої через тебе помади?

Звісно ж ні. Бо як ти можеш пам'ятати те, чого ніколи не було? Як ти можеш берегти в своїй пам'яті події, які відбувались лише в моїй уяві? Як ти можеш пам'ятати смак моїх губ, якщо цілував ти мене тільки в моїх снах? Адже тебе не було в класі в той день, коли я посварилась зі своїм другом, ти ні разу в житті не стискав своїми пальцями моє кучеряве волосся, і блакитна лавка теж не була нашою. Точно як і ти ніколи не був моїм. Але знаєш, ти продовжиш гуляти нескінченними лабіринтами моєї пам'яті. Твій образ залишиться жити в моїй голові, а я буду раз за разом тонути в штормі океану твоїх блакитних очей.