Розділ 1

Він рятував її двічі. Буквально видирав із рук смерті, торгуючись з нею, і щоразу вигравав бій. Підіймав із самого дну, з бруду, обтрушував і ставив на ноги, випускаючи з Безодні назад у світ. Він знав, що робить це недарма. Він знав, що є ще безліч причин, чому за нею варто поспостерігати. Йому було цікаво. Тому він грав на її життя в кості зі смертю. Двічі. Двічі переміг.

Вона розуміла це. Достатньо, щоб бути йому вдячною. Достатньо, щоб усвідомлювати, що це не задарма. І що звичайне “дякую” — точно не та оплата, яка від неї буде потрібна. Вона розуміла це і боялась. Боялась, що Чужий цього разу вимагатиме забагато. Настільки, що в неї проскочить думка: “Краще б я померла”. Проте оплатою було її майбутнє та те, що чекало її там: біди та біль виявились саме тим підступом. Ані на секунду вона не сумнівалася в тому, що Чужий зробив правильно. Ні. Вона була вдячна. І несла свій тягар з гідністю і піднятою головою.

Ніхто з них не розумів, чому вона так хапається за життя. Проте Чужий бачив це. Він помітив це ще тоді, в її кімнаті, коли Дауд притиснув меч до її горлянки. Кожен би молився в ту секунду, щоб вижити. Не кожен би перетерпів те, що відбулося далі. Вона ж вистояла. А потім поповзла зализувати рани.

Ненадовго. Стосунки з братом в них завжди були нікудишні, хоча її вини там не було. Просто він був молодшим. І дуже злився, що трон перейде в спадок спочатку їй. Його від’їзд на Гристоль, за день до того, як матері та батьку всадили лезо в груди, пішов йому на користь. Адже дуже просто було підлаштувати те, що дочку зарізали теж. Так він і зробив, так, раптова думка скрізь скорботу в його голові виявилась чудовим планом. Ніби він цього і чекав.

Домінік вчинила нерозумно. Вона пролежала на підлозі, там, де її лишив Дауд, майже оголену і в сльозах, з біллю в грудях, ногах та м’язах, ще шість годин. Буквально не могла поворухнутись. Не могла вичавити ні слова, ні звуку. Сльози витікали мовчки. Як і кров з тіл вже колишніх короля та королеви.

Проте Домінік перетерпіла. Прочекала, коли брат повернеться з мандрівки. Вона розплакалась вже вголос, коли той зайшов у кімнату і допоміг їй одягнутись. Істерично ревіла, коли вони затягували в замок холодні тіла батьків та прислуги, поки до них поспішала підмога. Сліз не вистачило тоді, коли рідний брат кинув її у підвал, очікуючи ночі, щоб здати її знайомим Пендлтонам в “Золоту кішку”. І в нього вийшло. Як мінімум тому, що він був сильніше. Як максимум тому, що вона була занадто млява, щоб давати відсіч.

В “Кішці” її виходили — якщо той стан, в якому вона опинилась, можна так назвати. Чорне волосся потьмяніло, стало зовсім неживим через відсутність гарячої ванни. Шкіра блищала жиром. В куточках очей вже прокладалась червона, майже кривава доріжка від слідів сліз. Щоправда, текли вони вже рідко. Тіло схудло зовсім. Майже ходячий скелет.

І навіть в такому вигляді на неї заглядались в борделі чоловіки. Мабуть, в брудному пориві хтивості їм було однаково, в яке тіло вбиватися, пихкаючи в лице їдким диханням. Від наслідків, як іронічно, врятував її брат. Домовився з Пендлтонами тоді, коли передавав Домінік прямо їм до рук. Поки вона лежала в човні зі зв'язаними руками та ногами, він попереджував і брав обіцянку з братів, щоб все було без непристойностей. Всього-на-всього робота прибиральниці й не більше. Служанка, без привілеїв для постійних клієнтів.

Пендлтони погодились. Проте дотримувались обіцянки недовго. Їх вистачило на два місяці. Впевнились, що брат принцеси не буде перевіряти, як вона і чи все з нею в нормі. Тому захотіли обдурити. Комусь віддати її вони не наважились, проте спіймали саме тоді, коли вона йшла до себе спати в метрову кімнату, слухаючи стогін і крик з усіх боків. Затягнути в кімнату її було легко. Пендлтони були п’яні. Алкоголь дав своє: дії стали розкутіші, контроль майже нульовий.

Коли вони майже роздягнули її, то навіть і не думали, що адреналін теж може робити страшні речі. Тому, коли Морган отримав по лицю долонею, а Домінік, скористувавшись вдалим моментом, почала бігти в лахмітті геть зі спочивальні, Кастіс перебував у стані шоку рівно чотири секунди. Проте їх не вистачило, щоб встигнути сховатись. А тим паче щоб втекти через задній двір.

Її спіймали серед коридору, після чого побили ногами в сп’янілому глузді. З переламаними ребрами та гематомами по всьому тілу викинули на вулицю. Досі без одягу. Чужий зустрів її так: в холоді та голоді, в крові та бруді. Проте це не завадило йому підняти її на ноги.

Вона майже засинала. Хилило в сон так, як ніколи. Десь розумом тямила, що настає смерть. Жахливо холодно, жахливо тихо, жахливо злипаються очі. Проте якоїсь миті холод перетворився в прохолоду. А сон вже був реальністю. Блакить. Її оточила блакить на чолі з юнаком, що дивився їй прямо в очі. Такого вона не зустрічала останнім часом: зазвичай погляд гуляв тілом.

— Вітаю, Домінік, — кивнув головою Чужий і склав руки.
— Запитувати хто ти потреби немає, правда? — Промовила Домінік і здивувалась своєму голосу. Вона чула себе рідко, багато говорити не було потреби. Зараз було відчуття, ніби торочила з потойбіччя. Трупний голос. Хриплий і тремтливий.
— Залежить від тебе.
— Навіщо я тут? — Вона ж майже вмерла, що їй ще лишається?
— Залежить також тільки від тебе.

Чітких відповідей не було. Запитань було багато, хоча задавати їй чомусь не хотілось. Домінік вирішила чекати. Чого саме — також не зрозуміло. Сподівалась, що пропозицій.

— Ти можеш прийняти мої сили та вижити — Безодня зцілить тебе, — сказав Чужий глухо.
— В обмін на що? — Поморщилась Домінік. Після недавніх подій вона не могла і не хотіла довіряти нікому. Це було б дурістю. Чистоти в ній не залишилось.
— Ти будеш жити своїм життям, але з моїм даром та під моїм спостереженням.

Домінік трухнула головою в нерозумінні. Мабуть, це передсмертне видіння, ніяк інакше не може бути. Все занадто просто.
— Гаразд, згодна. — Сказала вона через секунду з недовірою. Мітка з’явилась на руці.

Просто не було. Підійматися з дна далі довелось самостійно. Добувати їжу, гроші. Шукати звичайну можливість помитись. І старатись не заразитись чумою. Щури оточували за мить. З’їдали за хвилину. Вона бачила. На місці невдах бути не хотілось.

Мітка привела її до вбивств. До вічної гонитви. За грошима. За свободою. За пошуком кращого життя. І, зрештою, за кращою версією себе. А в підсумку, доставила напряму до Наглядачів. Виснаження. А пізніше і до Дауда. І меча китобоя.

Хто ж знав, що вдруге помирати вона буде з ним в руках. Ось так просто: на вулиці, серед стражів. Домінік занадто довго бігла. З лігва, в надії наздогнати Дауда. Одна записка, в якій з літер було складено прощання, змусила її кидатись з боку в бік. Спектр емоцій був дуже різним. Від люті до Томаса, бо ж він все знав і не сказав їй ні слова, до відчаю, тому що Дауд вперше сказав їй, що любить, а наступного дня його вже не було. Не стало в її житті. І вона хотіла наздогнати. Наздогнати те, що зникло за секунду. Домінік навіть не знала, куди починати бігти. Що вже казати за добре спланований маршрут? Проте вона пішла. Без форми, без маски та спорядження, взяла з собою лише меч, декілька консервів і відправилась в нікуди. Гроші та червоний плащ залишила Томасу. Як і право бути лідером китобоїв. Як і останні спогади про себе і їх лігво. Пливла з Затопленого кварталу кудись в місто. Завітала у всі давно покинуті квартири. Лишала часу на сон дуже мало, адже розуміла, що з кожною хвилиною Дауд все далі.

Тому не було нічого приголомшливого в тому, що стражі зловили її якось на вулиці, побачивши меч китобоя в неї в руці, а на іншій — мітку. Знову кляті Наглядачі. Збили її з ніг музикою із шарманки. Хоча, мабуть, і вітер зміг би її здути: консерви давно закінчились, сон, як і раніше, був відсутній.

Меч пройшов крізь живіт, як крізь масло. Смак крові з’явився в рот. “Недобре”, — останнє, що було із зв’язних думок в її голові. А далі хаос, за яким слідкувати було доволі складно. Проте їй вдалось. Наглядачі радіють, беруть її під руки, шарманка вимикається, меч забирають на досліди, мітку розглядають, називаючи “татуюванням єретиків”. А потім раптом час завмер. Серце дало збій. Вона очікувала побачити його очі наостанок, але побачила чорні. І простягнуту їй руку, з якої лилась яскраво-червона кров.

— Пий, — швидко гаркнув Чужий. Здавалось, що навіть він був наляканий. Іншою рукою він тримав гострий камінь, на якому залишились сліди його крові, і через мить викинув його геть. Цікаво, скільки б віддали Наглядачі за цей камінь? А колекціонери?

Домінік про це не думала. Вона з останніх сил притиснула губи до зап’ястя — і горлянкою розлилась рідина. Смак був звичайним — залізо. Здавалося б, має бути присмак океану. Або ж срібла. Чи хоча б морської солі, але ж ні. На смак — метал. Проте тієї миті його кров була найбільш жаданим напоєм. Горлом, шлунком, венами лилось життя. Насичення. Сили. Ейфорія. І могутність. О так, вона відчувала це. Щось клацнуло в грудях занадто швидко, але відчути той момент Домінік встигла. І розуміла, що відбулось щось визначне. Щоправда, ще не знала що саме. А в наступну мить вже падала в нікуди. Чужий схопив її за руку і підняв на скелю. Безодня. Знову. Похмуріша. Проте все та ж блакить.

Чужий сидів посеред каменю. Ніби намагався віддихатись чи оговтатись від того, що відбулось. Він декілька секунд дивився в пустоту, стискав руки, щоб ті не трусились, витер поріз сорочкою. Врешті решт піднявся і з’явився біля Домінік.

— Домінік, — тихо сказав він. Незвично для нього. Занадто задумливо. — Ми зустрілись знову.

Вона мовчала. Вдивлялась в його лице без слів. Лише без перестанку мацала живіт, намагаючись зрозуміти, куди поділась рана. Проте її не було. Смерть знову обійшла її.

— Що сталось? — Задала вона найбільш очікуване питання, проте зараз воно було найбільш важливим.
— Те, що ви, люди, називаєте метафорою “між життям та смертю”. — Відповів Чужий, трохи подумав, а потім додав: — Я віддав тобі часточку себе.
— Що це означає? — Продовжила Домінік. Розуміла, що чіткої відповіді не отримає, але хоча б щось вловити потрібно було.
— Це означає, що я подарував тобі життя, але вже зовсім інше. Ти скоро побачиш. Сили, що я тобі дав, просто не дозволять тобі повернутись на початок.

Вона дивилась прямо на нього, поки той ходив колом на скелі. Завжди говорив загадками. Це дратувало. Ніколи не розуміла, чому не можна пояснити людською мовою. Проте він і не був людиною. А чи була досі вона?..

— Я винна тепер набагато більше, так? — В підтвердженні не було потреби, вона це і так розуміла. — Що цього разу?
— Послугу.
— Яку?
— Потім дізнаєшся.

Чудово. Вона не зможе вирішити це одразу. Тепер їй доведеться тягнути цей тягар на собі, з острахом, що заберуть найбільш цінне. Через мить вона з’явилась на даху Данволла. Повітря відчувалось інакше. Як і весь світ навколо.

Вона несла цей тягар на собі. Користувалась силами. Навчилась викликати зграю воронів, де пташок було набагато більше, ніж раніше. Зупиняти час без обмежень. Могла існувати довше без сну та їжі. Стала впевненішою, почала вести за собою людей. Оселилась у Вірвмудському провулку. Не пропускала ніяку подію Островів. Різних. Всіх. Зустріла Дауда. Вкотре пішла за ним, нехай і з його дурним планом. Йшла. І виявилась на роздоріжжі. Вона повинна допомогти Дауду вбити Чужого. І нарешті виконати послугу Чужого — лишити його живим.

Тягар. Домінік тягнула на собі тягар. Важкий, мов камінь, що тягне на дно. Та вона підняла його — з останніх сил. І донесла. До межі, з якої вже не повертаються.