Тиша

Герміона зла.

Вона чимдуж тікає подалі від гуртожитку розумників.

Ні, не зла.

Важкі черевики голосно гупають та гуркочуть сходами зі старого каменю

Розлючена.

Спітніла шия свербить і найбільше в цьому житті їй хочеться зірвати з себе цей жахливий светр з кусючої шерсті.

« - А що ти ще знаєш? Чим схожі крук та письмовий стіл?

-  Жодна поважна мюмля не поселиться ні там, ні там».

Та що вона собі думає, ота Лунатичка?!

Бігти вже важко. Дихати нема чим. Герміона зупиняється з неохотою. З таким недолугим фізичним розвитком їй тільки з темними магами битися. Жахливо, міс Грейнджер, просто жахливо.

І нащо було тікати? Дурна ідея злитися на Луну. Хто ж винен, що в  голові цієї юнки казки перемішалися з дійсністю?

Так, на це питання відповіді немає. Так, жоден з чистокровних не подолав загадки. Так, Герміоні було не надто приємно почути бодай яку відповідь. Але поводитися наче тебе тисячу разів ображено? Що це з тобою?

Повільно, наче хтось не дозволяє того робити, розвертається на каблуках. Потихеньку прямує до гуртожитку розумах. Вона має вибачитися, але як?

Час – зрадник. Коли не треба – повільніший за равлика, а як ні – то й на «Блискавці» не доженеш. От і зараз надто вже швидко з’явилися потрібні двері – не встигла придумати слів.

І ось вже вдруге за вечір її пропускають до гуртожитку розумників.

Луна сидить біля вікна – там де й була. До Герміони спиною, до вікна лицем. Назовні періщить дощ. Вона тягне долоні вгору, наче немає товстого скла. Наче справді здатна піймати декілька краплин.  Наче решту  воронят від дощу захищає сама Луна.

Герміона зупиняється. Милується її волоссям – білосніжним, немов зірки серед ясної ночі. Відчуває холод. Здається, дощ, що його раніше тримала Луна, звернув увагу й на неї.

-  Послухаєш дощ зі мною?

Мерлінові панталони, вона ж навіть не обернулася! Як Луні було знати, що Герміона тут? А чи знає вона, що тут саме Герміона?

Так, Грейнджер, годі твоїх істерик – не дитина вже. Заспокойся.

Крісло в Луни велике та на вигляд зручне. Герміона вмощується поруч з дивачкою і застигає – таки не марно вона боялася, що Луна також холодна.

-  А нащо ти слухаєш дощ? – запитує аби не мовчати.

-  Часом і дощ потребує, аби його вислухали, - тихенько каже Луна і Герміона вперше в житті відчуває її тепло.

Луна дивиться на двір, не відволікаючись. Та подумки вона далеко від монотонного пейзажу.

Поруч сидить згорблена Герміона. Обіймає коліна, ховаючи пальці ніг. Луна готова побитися об заклад, що вона ще й кулаки стискає. Хоча певна річ нічого з того вона у вікні не бачить – знає просто.

Так само вона знає, що Герміона до паніки боїться, що її виженуть. Що досі дозволяє в себе списувати, аби її тільки вважали другом. Що зубрить підручники ти пише кілометрові есе аби вразити вчителів. Що ночами вивчає теми уроків, бо перспектива провалитися посеред заняття лякає її мало не до смерті.

І що має єдину мрію:  аби хтось її вислухав. Або хоч почув.

-  А знаєш, Герміоно, я чую тебе, - каже Луна тихенько, але чітко.

Грифіндорка здригається, як мала дитина.

-  Мої наргли аж такі гучні? – питає.

-  Гучніші хіба в директора, - відповідає Луна цілком серйозно та навіть певною мірою багатозначно.

Але не в нарглах тут справа. І вони обидві це знають.

Герміона мовчить. Луна дивиться на дощ, але бачить пухнасті каштанові кучері, в яких дуже хоче сховатися.