Дзеркало душі

Андрій гортав макети готових кав’ярень і все більше засмучувався. Ідея заснувати із дружиною свою власну не виходила у нього із голови вже місяць. Вони занурилися у цю ідею, намагаючись зробити унікальний дизайн, неповторний. Дизайн, який пригортав би до себе увагу відвідувачів, як магнітом. Але виявилось, що не те, щоб унікальний – більш-менш приємний дизайн зробити складно.

Як можна облаштувати кав’ярню? Барна стійка, де посміхаються баристи та можна присісти на стілець, попити каву. Зал зі столиками. Все. Що можна додати у такий заклад? Ну, не тигрів ж, бігаючих колом, еге ж?

- Дурня! – Андрій вдарив долонею по планшету. – Погана ідея, треба було відкривати крамницю шкарпеток та білизни. Шкарпетки та білизна хоч всім потрібні, а кава…

- Ваша кава! – до столика Андрія підійшла офіціантка та поставила йому філіжанку ароматного напою. – Все в порядку?

- Так. Дякую, все нормально. – чоловік не хтів обговорювати із офіціанткою кав’ярні своє засмучення. Дівчина хитнула головою та посміхнувшись, пішла.

Зробивши ковток гарячого міцного напою, Андрій знову занурився до пропозицій дизайну. Однаково, примітивно, знову примітивно… Чоловік не помітив, як випив всю каву. Раптом він відчув на собі важкий, уважний погляд. Озирнувшись, Андрій побачив за сусіднім столиком жінку. Жінка то й жінка, він ніяк не звертав уваги на таке, але зараз був інший випадок.

Незнайомка дуже відрізнялась від місцевих. Запоріжжя, південна частина України, не мало населення з яскраво вираженими гуцульськими рисами. А незнайомка була саме такою: загострені риси обличчя, темне волосся, тендітна худорлява фігура й дуже пронизливий погляд. Чоловіку навіть здалося, що очі належать іншій людині, мудрій бабці, так би мовити.

- Вибачте, я вас тут раніше не бачив. - Тільки й знайшов, що промовити він. Йому здавалось, що він витріщається на жінку вже години дві.

- Нічого, я тут раніше й не була. – розсміялася незнайомка.

- Може, кави? – запропонував Андрій.

- Краще чаю, карпатського.

Чаю карпатського в меню не знайшлося, але зійшлись на зеленому, з м’ятою. Жінка довго дивилась на Андрія, він же сидів, наче школяр перед вчителькою, не знаючи, як себе вести. Нарешті, незнайомка ткнула пальцем у напрямку планшету.

- Можу чимось допомогти?

- Тільки, якщо ви супер-мега-дизайнер інтер’єру кав’ярень. – зітхнув чоловік. – Ми із дружиною не можемо обрати дизайн своєї кав’ярні. Місце куплено, робочі знайдені, аванси, всі справи, а с дизайном вийшло таке лихо.

- А ти хочеш, щоб було не «як у людей», ага ж? – хитро посміхнулась жінка.

- Хотілося б. – хитнув головою Андрій. – Але зараз важко побудувати щось незвичне. Всі роблять як у всіх, швидше та простіше. Мінімалізм в тренді, все таке.

- Тоді знайди босорку та запитай в неї. – порадила чорнобрива незнайомка.

- Босотку? Нащо? – здивувався чоловік. – Не думаю, що жебрачка зможе підказати гарний дизайн.

- Ха-ха-ха, а ти кумедний. – жінка засміялась та прикрила рота рукою. – Шукай її у Старих Мухоморах, на Карпатчині.

Телефон пікнув, прийшло оповіщення. Дружина. Андрій прочитав, відклацав відповідь й підняв очі.

- Що за Старі… - але навпроти нього нікого не було. Столик порожнічав, наче за ним й не сиділа тільки що незвична гуцулка із чорним волоссям та дивним, мудрим поглядом. – Якась маячня…

Розплатившись, чоловік пішов. Треба було ще заїхати в супермаркет, Дарина якраз скинула, що купити. За годину Андрій вже відкривав двері будинку.

- Привіт, люба! – він зняв куртку та почав знімати кросівки.

- Привіт, як справи? – долунав до чоловіка голос Дарини із кухні.

- Треба їхати в Старі Мухомори! – Андрій пішов на голос дружини. – Будемо шукати босорку.

- Що ти верзеш, любий? Які мухомори?! – жінка пильно вдивилася у вічі чоловіку. Начебто не п’яний. Її світлі локони ледве колихались по плечах. Срібні очі дивились дуже уважно.

- Зараз розповім. – посміхнувся Андрій. Наливши собі соку, він розказав дружині про дивну зустріч в кафе, про Старі Мухомори та якусь босорку, яка їм зможе допомогти.

- А це цікава ідея. – погодилась Дарина, дослухавши розповідь чоловіка. – Я не знаю, чи знайдемо ми ту босорку, або навіть, це дивне село, але як мінімум змінимо оточення та відпочинимо. А це нам зараз буде дуже доречно, коханий.

- От і добре! Тоді збирайся, завтра й поїдемо.

Їхати вирішили потягом. Тим паче, що «Інтерсіті» мав дуже непогану швидкість – біль ніж 140 кілометрів на годину. За неповні шість годин подружжя дісталося Франківська. Але тут постала нова проблема – як знайти це саме поселення: Старі Мухомори. На вокзалі ніхто не міг їм підказати, люди лише розводили руками та хитали головою.

Тільки одна бабця, яка застала ще, здається, дитинство самого Бандери, розповіла, що Старі Мухомори знаходяться трохи за межею міста. Подякувавши старій, Андрій та Дарина попрямували у вказаному напрямку. Таксі довезло до невеликого поселення, але вказівник показав, що це не місце їх фінального призначення.

- І куди зараз? – Андрій навіть розгубився.

- Не переймайся, диви яка гарна місцевість! – Дарина взяла чоловіка за руку. – Пішли, прогуляймось, та й місцевих попитаємо, можливо хтось щось знає.

А місцевість таки була мальовнича. Маленьке поселення, із гарними невеличкими будинками, наче брамою прикривало собою види на ліси та гори. Зелене простирадло трав та кущів, дерев та рослин наче розгортало перед мандрівниками барвистість природи. Чисте повітря лоскотало ніс та наповнювало легені життям.

- Як гарно, Андрійко! – Дарина вдихнула повними грудями озоновану смакоту. – Це тобі не наш запорізький смог.

- А що ти хочеш, Дар, промислове місто накладає свій відбиток. – чоловік розвів руками. – Але ти маєш рацію, тут дійсно гарно. Навіть вже не хочеться шукати ті мухомори.

- А то вже й ні, приїхали, то треба дійти до бабці… - жіночий голос пролунав поряд, наче прямо за спиною. Андрій аж підстрибнув – це був голос не його дружини.

- Хто тут?! – він обернувся, але нікого поряд не побачив.

- Ти чого? – Дарина здивовано дивилась на чоловіка.

- Ти чула? Голос, жіночий, поряд зі мною тільки що лунав. – не дав дружині відповісти, він махнув рукою. – Треба йти, мені здається нам туди.

Андрій показав в сторону, далеко за кінець поселення, прямо в ліс поряд з горами. Коли вони підійшли ближче до перших височенних дерев, то побачили клаптики тканини, наче хтось біг без огляду, не зважаючи ні на що. Тканина була дорогою, із таких шиють гарні костюми, або фраки.

Хоч ліс і здавався величезним, але подружжя якось швидко пробралось посеред ледве видної стежки й опинилось на галявині. Маленький клаптик обробленого поля із невеличкою хатою, трава та маленькі деревця виглядали охайно. Начебто тут жив садівник, який щодня доглядав за всім, дивне відчуття. Хатинка здавалась невеликою, метра три на три, максимум.

- Диви, ось й дім босорки, люба. – Андрій взяв дружину за руку й впевненим кроком пішов по стежці.

- Щось мені здається, Андрійко, нікого тут немає. – Дарина скептично повела бровами.

- Треба зайти, вона, мабуть, всередині. – невпевнено відповів чоловік.

Дивна річ. Їм було вже під сорок – ну, йому вже, дружина молодша трохи – а відчувалося, начебто вони підлітки. Невпевненість, жах перед непізнаним, відчуття, що прийшов до бабці після якогось поганого вчинка. Можливо, це аура така? Якщо ця босорка справді відьма, або щось таке, тут буває багацько людей.

Маленькі двері, невеличкі віконця, все виглядало, як стара українська хата, десь приблизно із дев’ятнадцятого століття. Зітхнувши, Андрій відчинив двері і зробив крок вперед. Дарина увійшла слідом.

Сказати, що вони розгубились, це не сказати нічого. Широкий, більш трьох метрів, коридор простирався кудись вперед, в глибини домівки. Вихід на кухню з одного боку, ванна і туалет з іншого. Стелі десь чотири метри. Понад стіною в коридорі стояла старовинна шафа, різного дерева, на полицях якої лежали різні книжки та якісь ляльки, чи мотанки?

- Це що, магія? – дружина схопила Андрія за руку. – Хатинка з зовні виглядала меншою.

- Це дім босорки, люба. – якось невпевнено відповів чоловік. – Але тут щось нікого не має.

- Гей, є хто вдома?! – покликала Дарина. У відповідь їй була лише тиша. – Піду руки вимию, а то поки лісом йшли, диви яке павутиння й пилюка. – вона показала руки чоловіку й закотила очі.

Залишивши дружину у ванній, Андрій повільними кроками пішов по коридору дивного житла босорки. На одній із стін він побачив дзеркало. У ньому відображались двері у іншу кімнату. Вони почали відчинятись. Наче зачаклований, чоловік дивився у дзеркало. Нарешті, двері відчинились і на поріг вийшла та сама жінка! Жінка із кав’ярні, яка порадила йому звернутися до босорки. Мудрий погляд бісових очей, чорне волосся, загострені риси обличчя, так, це була вона.

- Приїхав? Ну то добре, заходь, Андрійко!

Заціпеніння злетіло, наче рушник у душі. Чоловік звернувся, але аж рота розкрив. Там, де повинні були бути двері, нічого не було. Ну, стіна та полиці із книжками та ляльками. Він знову подивився в дзеркало. Нічого – відображення стіни й все.

- Якась маячня… Дарино, йди сюди! – він покликав дружину, але ніхто не відповів. Трохи злякавшись, Андрій пішов до ванни. Пусто. Серце почало битись, мов скажене. Він зробив декілька кроків у сторону кухні й почув голос дружини. Вона із кимось розмовляла. Андрій попрямував на гомін.

Дарина сиділа на стільці, посміхалась, а навпроти неї, закинувши ногу на ногу, сиділа худорлява чорноволоса гуцулка із чорним волоссям. Побачивши Андрія, вона посміхнулась.

- Таке приїхав, ну. Сідай, поговоримо.

- А як ви тут опинились? – чоловік витріщився на худорляву гуцулку.

- На потязі приїхала. – пирснула жінка. – Чого ти не сказав, що в вас таке просте питання?

- Для кого просте, а ми собі вже весь мозок зламали! – зітхнув Андрій. – А де босорка? Ми взагалі думали, тут нікого немає.

- Колись є, колись немає, хто зна. – відповіла жінка. – Мене звуть Євдокія, до речі. Босорка скоро буде, треба почекати. Може, чаю? Гарний, карпатський!

- Я б не відмовилась від чаю! – зраділа Дарина. Вона більш любила чай, ніж каву, але ідею відкрити саме кав’ярню, а не чайний дім, повністю підтримувала.

- Я б краще кави випив, але мабуть тут такого нема. – похитав плечима Андрій. Жінка здавалась йому дивною. Щось із чорноволосою було не так.

- То й добре, зараз буде! – Євдокія підвелась і взявши дві чашки, налила в них із чайника кип’яток. – Ось, будь ласка.

- Але… - чоловік хтів сказати, що він не бачив, як жінка клала у чашки чай, або каву, та насичений аромат кавових зерен вдарив у ніс. Очі округлились, він узяв чашку. Кава. На запах дуже міцна та насичена. – Д-дякую.

Мить лише вони із дружиною не дивились на Євдокію, але цього було достатньо, щоб жінка зникла із кухні. Не встигло подружжя здивуватись, як у коридорі почулись важкі кроки.

Через хвилину у двері увійшла стара. Сказати, скільки їй було років – вісімдесят, або сто вісімдесят – було складно. Невелика, худорлява, довге сиве волосся неслухняним корінням розплескалось по плечах. Великі бородавки на обличчі відштовхували, наче соромно було дивитись. Але очі. Очі, навпаки, приковували погляд. Незрозумілого кольору, вони наче гіпнотизували, зачаровували. Босорка. Андрій та Дарина відразу зрозуміли, що це вона.

- То шо вам треба від босорки? – стара хитро всміхнулась, показавши рідкі зуби.

- Добридень, пане босорко. – Дарина підвелась та вклонилась бабці. – У нас із чоловіком важке питання щодо…

- Сідай, дівчино. – відмахнулась стара. – Я Дуня, а ось чоловік твій не може вибрати головне із того, що він вважає за потрібне.

- Я, що? – Андрій розгубився. – Це Дарина, а я Андрій, пане Дуня. У нас є…

- Та бачу я, що вам треба. Захтіли зробити кав’ярню, а яку не знаєте. Добре, що хоч прокльони інших босорок знімати не треба, і те добре. Ходімо.

Дуня розвернулася та пішла в коридор. Андрій та Дарина пішли слідом, як діти, тримаючись за руки. Вони лише вспіли помітити, як стара зникла у одній із кімнат цього великого будинку. Будинку, який ззовні здавався маленькою хатинкою.

Кімната виявилась великою. Два кресли, стіл, шафа, полиці зі всякими дивними речами. Але погляд подружжя прикувало не це. Біля однієї стіни стояло дзеркало. Старовинне, велике дзеркало. Від самої підлоги до стелі, метра два шириною. Таке дзеркало вони бачили лише на картинках, або в фільмах.

- Диви, яка краса… - чоловік видихнув, та підійшов ближче. Але те, що він побачив у відображенні, змусило його відкрити рота. У дзеркалі не було стіни. Не було кімнати. Навіть Андрія не було.

З тієї сторони він побачив поле. Невелике таке, поле біля хатинки його бабусі, куди Андрія відвозили на літо. Так, он і хата бабці Марії – зелені стіни та червоний дах ні з чим не сплутаєш. А якщо б і хотів сплутати, не дасть він.

На Андрія дивився хлопчина, років п’яти. Жовті шорти, біла сорочка навипуск, сандалі. Малий дивився на Андрія та посміхався. Це був сам Андрій, малий дошколяр, який дуже любив їздити в село до бабусі Марії. Карі очі, чорняве волосся, що сторчало на потилиці півневим гребінцем.

- Але, як… - чоловік підняв руку до гори. Хлопчина теж підняв руку до гори та розсміявся. – Дарино, йди сюди.

Дружина підійшла ближче, також ставши навпроти дивного дзеркала. Фон відображення змінився, але хлопчик залишився. Але тепер поряд із ним стояла дівчинка років чотирьох. Світле волосся, заплетене у дві коси, впевнено розташувалось по плечах малої. За дівчинкою можна було побачити дитячий майданчик.

Такого майданчика не було в її дворі, а во дворі діда Максима був. Хоча, дивне діло: дім, де жила Дарина із батьками, був новим, а дім дідуся старим, побудованим ще у тому столітті. Їй так подобався той майданчик – там було все, від звичної гірки до фантастичного лабіринту із великих залізних листів, розмальованих героями дитячих мультфільмів та казок.

- Господи… - Дарина сплеснула руками, закривши рота від побаченого. Дівчина у дзеркалі розсміялася та також закрила рота рученятами. – Як це може бути?

- Дзеркало душі. – поза спиною малих, у дзеркалі з’явилась та сама молода гуцулка Євдокія. Посміхнувшись, вона розвела руки в сторони. – Це називається віддзеркалення спогадів. Коли у дзеркалі ти бачиш саме гарне, що в тебе було в житті. Я ж називаю це – Дзеркало душі.

- Але ви… - Андрій озирнувся, але Євдокії в кімнаті не було. – Люба?

Чоловік торкнувся дружини й кинув погляд на дзеркало. Нічого. Вони із дружиною, трохи збентежені, стоять в кімнаті дивної бабці Дуні. Та й сама стара усміхається, стоячи біля дверей.

- Я ж казала, що в вас дуже просте питання. – Промовила босорка. – Але ви мені сподобались: гарні, чисті люди. В вас немає погані, зла.

- А якщо у людини немає світлих спогадів? – запитала Дарина, уважно подивившись на босорку.

- А ось тут ти підіймаєш гарне питання, люба! – бабця захитала головою. – Якщо людина має погані спогади, навіть в дитинстві, то Дзеркало покаже те, що бентежить її найсильніше.

- Дзеркальна кав’ярня, Дар! – Андрій нарешті побачив. Побачив, як повинен виглядати їх заклад. – Ми зробимо інтер’єр кав’ярні із акцентом на дзеркала! Треба тільки но знайти таке ж саме величезне.

- Нарешті, ти відкинув сумніви, Андрійко. Це гарно. – босорка посміхнулась та махнула долонею. – А знаєте, забирайте! Я вам подарую це дзеркало, нехай воно транслює спогади відвідувачів вашої кав’ярні.

- Але ж воно не маленьке! Як ми його перевеземо?! – чоловік ще раз кинув оком на габарити Дзеркала. – Просто величезне!

- Доставкою вам відправлю. – посміхнулась бабця. – «Нова пошта» й не таке перевозила.

- Дякуємо вам, Євдокія, за ласку. – Дарина уважно дивилася на босорку. – Ви нам дуже допомогли.

- Ви самі собі допомогли, любі. – Стара підморгнула та погрозила Андрію. – А ти бережи її, в тебе дружина бачить більш, ніж здається.

- Що ви має… - хтів спитати Андрій, але осікся. Бабця почала змінюватись. Старе, зморшене обличчя наливалось силою, наче молодшало. Бородавки зникли, перетворившись на ластовиння, очі набули яскравого червоного кольору. Худорлява, старезна фігура стала струмкою та енергійною. На подружжя дивилась незрозумілого віку гуцулка.

- Ходімо, відсиплю вам чаю, заспокійливого, із травами. – Євдокія пішла на кухню. – Після важкого робочого дня гарно послаблює мозок.

Вони сиділи на кухні дивної бабці Євдокії та пили чай. Напій зігрівав, розслабляючи тіло, наливаючи його силою та впевненістю. Андрій зробив ще один ковток й подивився на босорку.

- Дякуємо вам, пані Євдокіє, за вашу допомогу! Скільки ми вам винні?

- Те, що ти запропонуєш, буде достатньо. – гуцулка хитро прижмурила очі.

- У нашій кав’ярні завжди буде ваш столик. Вільний столик. Коли б ви не схотіли до нас завітати. – чоловік подивився на дружину, вона кивнула.

- Із безмежним рахунком. Назавжди. – Дарина нібито домовила за чоловіка, дивлячись в обличчя Євдокії.

- Ото хай так і буде! – босорка посміхнулась та плеснула в долоні. Її очі на мить стали червоними, а на кухню увірвався порив вітру.

Додому подружжя їхало із легким серцем. Вони знали, що все буде добре. Навіть той факт, що ані Андрій, ані Дарина не сказали Євдокії, на яку адресу присилати дзеркало, не бентежило подружжя. Вона знає, адже вона – босорка.