Частина 1. Аромат Кави

В мене є дивне хобі. Я полюбляю розподіляти людей на аромати. Ось, наприклад, ця симпатична дівчина, яка пише моє ім'я на паперовому стаканчику, — кориця. Коли б я не завітала до неї в кав'ярню, вона постійно привітно усміхається до клієнтів. В неї завжди охайний манікюр, гарна зачіска, а великі сережки-кільця завершують її чарівний образ, роблячи овальне обличчя більш виразним та по-дитячому милим. Коли вона наливає каву, завжди весело пританцьовує, наче кожен день для неї ще одне маленьке свято. А коли гукає клієнта, аби видати запашне замовлення, її дзвінкий голос лунає наче радісний дзвоник. Ця тендітна дівчина заряджає своїм настроєм оточення, навіть однією єдиною фразою:

— Ваша кава, Мія.

Виходячи з теплої кав'ярні, де п'янкий аромат свіжомеленої кави доводить мої рецептори до екстазу, я наповнюю легені холодним повітрям та видихаю невеличку хмаринку пару. Попри те, що сьогодні останній день року, на вулиці немає жодної ознаки зими: ані снігу, ані пухкеньких сніжинок, які б повільно кружляли над містом. Геть нічого, крім холоднечі, що змушує мене сховати вільну руку в кишеню, а іншу грітися від гарячого стаканчика, котрий трохи обпікає мою долоню. 

Цікаво. З такого великого різноманіття запахів… який підходить мені? Я звикла порівнювати з чимось навіть незнайомців, але єдиною людиною без особливого аромату, виявляюся саме я. 

Я переходжу вулицю та ледве втримую рівновагу, підковзнувшись на невеличкій замерзлій калюжі. Кава трохи розплескується, й декілька крапель потрапляють на рукав моєї куртки. Добре, хоч не впала, але в мене немає часу на зволікання! Я вже запізнююся на зустріч з друзями, адже сьогодні ми вирішили зібратися напередодні Нового року.

“Таємний Санта” — моя ідея, щоб мати хоч якусь змогу побачити Адама в новорічний вечір. На жаль, ми не будемо лише вдвох, але принаймні повинно бути веселіше, ніж готуватися до свята з батьками. Не маю нічого проти святкування з сім’єю, проте, ненавиджу готувати та прибирати оселю весь вечір, щоб зустріти новий рік і невдовзі лягти спати. 

Нас завжди було четверо: Адам, я, Джон і наша казкова принцеса Карін. Втім я ніколи не була близькою з цією дівчиною, хоча батьки не раз змушували нас залишатися одна в одної на ночівлі, спілкуватися на сімейних вечорах та святах. Напевно, через це ми й продовжили спілкуватися в школі й терпіти одна одну, адже інакше це просто не можливо назвати. Ми приречені товаришувати, тому що її тато володіє фірмою, в якій працюють усі наші батьки. Відмовити цій зірці – все одно, що накликати на свою родину лихо.

Ми вирішили зібратися вдома у Карін — занадто солодкої Ванілі, яка приїдається одразу ж, як її скуштуєш. Білявка з величезними блакитними очима, яка не вийде з дому без бездоганних локонів, задля яких просинається зі світанком. В дитинстві мені здавалося, що ця дівчинка передивилася занадто багато мультфільмів про прекрасних принцес, і так й не зрозуміла, що всі вони живуть лише в казковому, уявному світі. Але Карін, здається, вірить в те, що вона єдина реальна принцеса в цій позбавленій будь-якої магії казці.

Двері відчиняються і дівчина голосно вітає мене, запрошуючи до свого замку, де її батько пильно охороняє свою доньку від двох чарівних принців, які сидять у вітальні й ніяково п'ють солодкий чай. Він мовчки сидить навпроти них у великому оксамитовому кріслі й уважно слідкує за кожним їх рухом. Навіть інтер'єр цього дому нагадує якийсь ляльковий будиночок, як один з тих, якими я гралася бувши маленькою дівчинкою. Мої ляльки готували пластикові страви на такій самій чепурній кухні, а біля каміна стояли дуже схожі на ці, — помпезні, строкаті меблі, наче той, хто купував їх геть не має смаку. 

— Отже, час розпочинати! — радісно плескає в долоні Карін, підстрибуючи разом зі своїми локонами. — Мія, а де твій подарунок? Не бачу в тебе жодної коробочки, невже ти забула купити щось зокрема кави?

Я дуже намагаюся стримати свої очі, які ладні закотитися від тембру її солоденького голосу. Втім мені це врешті вдається. Я важко зітхаю, перш ніж відповісти. Все ж таки її батько пильнує за нашою поведінкою. Мені геть не кортить псувати настрій батькам на свята.

— Подарунки можуть бути не лише в коробках, Карін, не хвилюйся, – відповідаю я, видавлюючи з себе доволі нещиру усмішку.

Адам дивиться то на мене, то на теплу каву в моїх руках, й привітно усміхається. Цей хлопець — мій найкращий друг, тож я знаю його звички навіть краще за свої. Він ненавидить солодкий чай, гучні промови, а також ненавидить бути в центрі підвищеної уваги. І Карін не здогадується, що той, хто їй настільки подобається, терпіти не може ваніль. 

Наразі вона навіть не принцеса, а повноцінна королева цього вечора! Дякую, що хоч не встала на стілець аби проголосити цю зустріч розпочатою.

— Друзі… – промовляє вона, але я не слухаю її урочистих слів, сідаючи біля Адама, який тільки на це й чекає.

— Де тебе чорти носили? – шепоче він мені на вухо.

— Ці чорти послали мене за кавою для дуже слухняного хлопчика, який ненавидить занадто солодкий чай, – відповідаю я, простягаючи йому паперовий стаканчик з теплим напоєм. 

— Це навіть краще за подарунок “Таємного Санти”, — усміхається хлопець, роблячи ковток, — дякую, Мія.

Напевно, вам цікаво дізнатися який аромат в Адама? Для мене він — п'янка кава, яка дарує насолоду з кожним ковтком; яку хочеться пити декілька разів на день, навіть якщо це шкідливо для мого бідолашного серця. Саме його аромат переслідує мене в кожній кав'ярні, нагадуючи його чарівну усмішку щоразу, коли я купую цей напій — його напій. Кожного ранку я прокидаюся від аромату Адама, коли тато готує на кухні сніданок. Так, маю зізнатися. Я закохана в цього хлопця скільки себе пам'ятаю. Наші батьки дуже часто збираються разом на відпочинок у вихідні, через що ми з Адамом, вже наче рідні одне одному люди. Однак, на жаль, я бачу в ньому привабливого хлопця, а не брата. Його м'яке темне волосся й чорні, наче вугілля очі, змушують мене червоніти щоразу, коли я із захопленням роздивляюся їхнього власника. В мене завмирає серце від того, як він вимовляє моє ім'я, а коли його рука ненавмисно торкається моєї, в животі пурхають скажені метелики, ладні перевернути світ догори дриґом! 

— Я буду першою! — закінчуючи з урочистостями, заявляє Карін. Вона прямує до столу, де утворилася невеличка гірка з яскравих подарунків. Все настільки солодко, що аж нудить. — Мій подаруночок для одного дуже гарного хлопчика, який чемно поводився весь цей рік!

Її величезні, наповнені грайливим сяйвом, блакитні очі дивляться на Адама. Хлопець ледве помітно зітхає. Хоч ідея моя, виконавцем була саме ця ванільна білявка, яка все підлаштувала таким чином, аби догодити в першу чергу собі коханій. Вона награно соромиться та стріляє очима, мабуть, намагаючись влучити в серце бідолашного хлопця. Але вона й гадки не має, що Адаму такі ігри геть не до вподоби! Він підводиться з дивану, аби отримати подарунок, та залишає мені майже пустий паперовий стаканчик, торкаючись моєї руки своїми теплими пальцями. Наче електричний струм, по тілу пробігає хвиля приємних відчуттів, від яких я червонію, але не відводжу очей від Карін, яка пильно стежить за кожним моїм рухом. Одним ковтком я допиваю каву, смакуючи його присмаком. А білявка закочує очі, відводячи нарешті від мене погляд.

— Ого! — ніяковіє Адам, — це щось дуже велике!

Він розглядає величезну коробку, струшуючи її, аби почути що в середині. Карін дзвінко сміється, радіючи через дії та поведінку хлопця. Все як в дешевому сіткомі. Занадто фальшиві емоції цієї дівчини змушують мене засміятися, але зустрівшись з поглядом її батька, я вмить змінююся в обличчі. Отже, шоу триває! Поаплодуємо нашій зірочці!  

— Ну, як тобі? — запитує Карін, коли Адам викочує очі, відкриваючи коробку. 

Він не демонструє нам свій подарунок, лише мовчки розглядає його, неначе там лежить якийсь скарб.

— Це дуже дорога річ, — відповідає нарешті хлопець, — я не можу прийняти її, Карін. 

Він намагається повернути дівчині подарунок, але та починає голосно запевняти хлопця, що не прийме відмови. Все йде не за планом, еге ж, солоденька? Її батько вже напоготові, аби підвестися й владнати ситуацію. Йому все одно на витрачені гроші, але цьому чоловікові дуже боляче бачити доньку в такому розпачі. Бідний Адам. Він між двох вогнів! 

— Але ж це подарунок! Всі підготували одне одному щось особливе, Адаме! Будь ласка, не зважай на ціну! Я купувала його від щирого серця! — Карін майже плаче від наскільки несподіваної реакції.

Напевно, вона звикла до подібного прояву любові від батьків. Чим цінніша річ – тим більше любові. В заможній сім'ї – це дрібниця, але для хлопця, який знає ціну речам, – це вкрай неприємна ситуація. Якби не присутність батька Карін, він вже давно б повернув подарунок дівчині, але дорослий чоловік, який свердлить поглядом, змушує хлопця зробити все, аби принцеса радісно усміхнулася. 

— Але це ж…

— Я дуже прошу тебе прийняти мій подарунок! — маска солодкості майже зривається з обличчя Карін, – або я викину його на смітник! Я декілька тижнів поспіль обирала тобі цей пристрій, адже знаю, що ти полюбляєш грати в ігри. Мені довелося так багато нервувати! І тепер ти кажеш, що не хочеш цього клятого подарунка? Будь ласка, не змушуй мене показувати сльози перед друзями, Адаме!

Втім маленька крапелька вже скочується по її червоній від сорому щоці.

— Гаразд, — незадоволено відповідає Адам, закриваючи коробку з подарунком. Він повертається на місце біля мене, вихоплюючи з моїх рук пустий стаканчик. – Дідько! Ти що допила мою каву? 

Вийшло трохи голосніше, ніж він очікував. 

Карін ціпеніє на місці, не розуміючи як така дорога річ не змусила хлопця закохатися в неї по самі вуха. Її батько геть напружений, а я, наче червона хусточка для розгніваного бика, сиджу біля хлопця, якого його донька вважає своєю власністю, і ледве помітно нервую. 

— Я наступний, – пропонує наш друг, прямуючи до столу з подарунками. — Мія. Це для тебе, – привітно усміхається Джон, наче не відчуваючи напруги. 

“Джон — лимон” – так прозвала я цього хлопчину ще в молодшій школі. Ні, він зовсім не кислий. Я полюбляю лимони, а особливо з цукром. Жовтий колір заспокоює, як і цей хлопець. Його усмішка повсякчас відганяє неприємні думки, а медово-коричневі очі зачаровують, даруючи щиру радість. Хоч цей фрукт й буває кисленьким, він бадьорить та змушує все всередині здригнутися. Так само як і Джон.

Я підводжуся, аби відкрити свій невеличкий подарунок, загорнутий в блідо-рожеву обгортку. Обережними рухами, я відкриваю коробку й бачу всередині симпатичні в'язані рукавички ніжно-білого кольору. Недорогий та зворушливий подарунок від друга розчулює мене, тож піддаючись емоціям, я обіймаю Джона, щиро радіючи та дякуючи своєму Санті. Мені здається, хлопець трохи ніяковіє, червоніючи, та опускає очі, проте, не припиняє чарівно усміхатися.

— Що ж, – Карін здається не дуже задоволеною, – твоя черга, Мія. Де ж твій подарунок?

На цей зухвалий виклик я реагую з властивим мені спокоєм. Повертаючись до похмурих глядачів, я прошу Джона повернутися до мене, адже наша солоденька Ванілька все зробила собі на користь. Ми з Джоном даруємо подарунки одне одному, а Карін обмінюється подарунками з Адамом. Втім на ньому геть немає обличчя від прикрості. Чомусь він виглядає ще більш похмурим, ніж тоді, коли довелося приймати небажаний подарунок під суворим наглядом батька Карін. 

— Це тобі, красунчику, – жартую я, дістаючи з кишені худі невеликий крафтовий пакетик, який охайно охоплює симпатична мотузочка.

Джон такий щасливий, що не стримує сміх, а Карін фиркає, закочуючи очі. В її розумінні подарунки мають бути великими, яскравими й дуже коштовними! Але для мене ціна подарунка не може зрівнятися з увагою. Даруючи щось, я вкладаю почуття. Незначні, здавалося б, дрібнички демонструють, що я добре знаю людину, яка отримує цю увагу. Моя сім'я не з багатіїв, тож і кишенькових грошей в мене замало для надто дорогих речей. Але чого варта яскрава сама лише усмішка людини, яка радіє від щирого серця!

— Це що той самий пензлик? – сміється Джон, обіймаючи мене.

— Ти ж жалівся, що вони швидко закінчуються, — усміхаюся я, — будеш згадувати про мене, коли писатимеш свої картини!

Він настільки розчулюється, що перш ніж повернути собі здоровий глузд, піддається зворушливій емоції. Джон цілує мене в шоку з такою пристрастю, що я ледве втримую рівновагу. Мені соромно навіть дивитися йому в очі, що вже й казати, про слова, які наче застрягли в горлі! Нічого не відповівши, я повертаюся на своє місце біля Адама, який сидить натягнутий, наче струна. На якусь мить мені здається, що він ладен піти звідси геть, але натомість, він підводиться, щоб завершити цю напружену вечірку. 

— Це тобі, — похмуро промовляє Адам, простягаючи свій дарунок Карін. – Щасливого Нового Року. Мені вже час.

Не дочекавшись моменту, коли дівчина відкриє бажаний подарунок, Адам рушає до холу. Навіть приголомшений батько принцеси не може зупинити розгніваного хлопця. Адам швидко накидає на себе шарф, одягається в куртку, та наостанок вирішує подивитися на нас – сповнених нерозуміння людей. Чомусь його погляд зупиняється на мені трошки довше за інших. Я розумію, що його щось бентежить, але не можу зрозуміти що саме. Невже, він так обурився через випиту мною каву?

Наступної миті він хапає мої речі з вішалки й прямує до мене. Адам одягає мене в шапку, накидає на плечі мою куртку, та смикає за руку, тягнучи до виходу.

— Куди ти йдеш? — відчайдушно волає Карін. — Що ти робиш, Адаме? Тату!

Втім ми вже біжимо вулицею, хапаючи ротом крижане повітря, яке обпікає легені. Десь за нашими спинами лунає гучний плач дівчини, але все про що я можу думати – це тепла рука Адама, яка стискає мою долоню. Він змушує моє серце вистрибувати з грудей. На його волоссі виблискує штучне світло ліхтаря: таке тепле, що кортить доторкнутися хоча б на мить. Вечір опановує місто, змушуючи небо червоніти від заходу сонця. А я горю від сорому через своє потаємне бажання.

Невже, я можу сподіватися на новорічне диво?