Історія 10. Велосипедний фітнес та кулінарний конвеєр

Наступним місцем моєї роботи стала затишна придорожня кав'ярня у класичному португальському стилі, де зранку пахне свіжою випічкою та міцним еспресо, а ближче до полудня подають ситні домашні обіди. Окрім обслуговування постійних завсідників та нових гостей, у нас була ще одна особлива місія: забезпечувати гарячими обідами працівників місцевої фабрики, яка належала моїм же роботодавцям. 

Робочий графік здався мені благословенням – з сьомої ранку до четвертої дня. Однак, кав'ярня знаходилася на відстані восьми кілометрів від нашого «барака». Для людини без власного автомобіля в португальській провінції така відстань – це справжній забіг на навколосвітню дистанцію.

На перших порах ми вигадали хитромудру, але абсолютно нежиттєздатну схему. Зранку чоловік брав автівку моєї подруги й відвозив мене на зміну, а після обіду вже подруга забирала мене з роботи. Цей «циганський табір» на колесах швидко продемонстрував свою неефективність. По-перше, рахунки за бензин упевнено висмоктували з нашого скромного бюджету по 20-30 євро щотижня. По-друге, я стала заручницею чужого розкладу: після важкої зміни мені часто доводилося від пів години до години сидіти на бордюрі й чекати, поки звільниться подруга, що зводило нанівець усі переваги раннього графіку.

Рятувальний круг прийшов у вигляді двоколісного коня – ми купили мені велосипед. І о диво! Світ заграв новими барвами. Жодних витрат на пальне, абсолютна свобода пересування і гарантований фітнес-марафон у шістнадцять кілометрів щодня. Ранкові поїздки перетворилися на романтичні променади: я крутила педалі, милувалася місцевими краєвидами, слухала в навушниках аудіокниги, а на зворотному шляху розмовляла телефоном з мамою.

Звісно, за красивою картинкою ховалися й суворі провінційні будні. Спробуйте після восьми годин на ногах біля гарячої плити бадьоро викручувати педалі під гору! Дорога нагадувала американські гірки з крутими спусками й затяжними підйомами, а багатотонні вантажівки, що з диким гуркотом пролітали повз мене за якихось пів метра, щоразу змушували серце тікати в п'яти. Але на той момент це був наш найкращий транспортний компроміс. 

Меню в кафе виглядало невибагливо: традиційний португальський суп та одна основна страва: м’ясо або риба з гарніром. Звучить просто, якби не одне «але»: щодня мені потрібно було самотужки нагодувати пів сотні голодних фабричних робітників. Усю їжу  я мала розфасувати в судочки, які потім відвозили на виробництво. Я була на кухні абсолютно сама – і швець, і жнець, і на дуді грець. З самого ранку, поки варилися, смажилися чи пеклися основні страви, я паралельно робила бутерброди та підсмажувала тости для відвідувачів кав'ярні.

Крім безпосереднього куховарства, на мої тендітні плечі кандидата наук ліг весь суворий побут громадського харчування. Я сама приймала мішки з картоплею та коробки із замороженими овочами та м’ясом. Сама робила заготовки: начищала гігантське пластикове відро овочів для супу, за один раз патрала до десятка курей, чистила й маринувала по десять кілограмів риби та м’яса. А на десерт – гори брудного посуду та генеральне прибирання кухні в кінці робочої зміни. Особливим “шиком” були примхливі клієнти, які посеред цього авралу вимагали приготувати щось ексклюзивне, чого взагалі не було в меню – і мені доводилося з ввічливою посмішкою виконувати  їхні забаганки.

Втім, моя загартована університетською бюрократією швидкість та звичка до чіткого планування швидко дали результат. Я навчилася оптимізувати процеси так, що мені вистачало часу навіть на короткі паузи:  окрім законної пів години на обід, я вигризла ще дві десятихвилинні перерви на каву.

Власниця закладу раз на два тижні приносила орієнтовне меню, ми його обговорювали й відповідно до нього складали детальний список закупівель.

Головним бонусом цієї придорожньої епопеї став мовний прорив. Моя португальська нарешті вийшла з глибокої коми. Дівчата-офіціантки залюбки пояснювали мені нові слова, а оскільки клієнтами були переважно одні й ті самі завсідники, я швидко вивчила всі їхні гастрономічні уподобання й готувала страви заздалегідь, враховуючи кожну деталь: від кількості солі до ступеня просмажування м'яса. 

Колектив кафе був молодим та веселим – офіціантки були трохи старші за двадцять і ми легко знаходили з ними спільну мову. Чого не скажеш про власницю. Це була надзвичайно норовлива й ексцентрична пані, яка щиро вважала свої ідеї геніальними, навіть коли вони суперечили здоровому глузду. Тому кожен день, коли вона НЕ з’являлася в кав'ярні, увесь персонал святкував як маленьке Різдво.