Притулок проклятих

- То ти новенький у притулку? – Том байдуже копирсався у своїх речах, навіть не дивлячись на нового сусіда по кімнаті.

- Так. Вибач, що довелось потіснити тебе у кімнаті. Ти ж не проти? – увага Гаррі була максимально зосереджена на співрозмовнику, він сидів на своєму ліжку і навіть не ворушився, не зводячи з Тома очей.

- Раніше б ти мені завадив, і я швидко вигадав би, як тебе спекатися. Але зараз усе одно – пара місяців - мені виповниться 18, і я зможу покинути цю діру. Витерпіти тебе кілька десятків днів не є проблемою, якщо будеш не надто набридливим і дотримуватимешся моїх правил. А тобі скільки тут стирчати? – Том нарешті обернувся, уважно оглядаючи співрозмовника. Гаррі був красивим.

- Я на пів року тебе молодший, мій день народження влітку, тож пробуду тут трохи довше за тебе.

***

- Том, ти куди? – Гаррі намагався встигати за швидкою ходою друга, однак різниця у рості не дуже цьому сприяла.

- О, я провчу цього покидька Біллі Стаббса. Як він посмів тебе образити! – злість Тома була настільки всепоглинаючою, що він ледь випльовував слова.

- Том, він мене не чіпав! Облиш, нічого не сталося, - захеканий Гаррі нервово озирався по сторонах, намагаючись не відстати.

- О ні, він сказав, що ти мене обманюєш. Ти - єдиний, кому я довіряю у цій дірі. Найдорожча для мене людина. І він посмів осквернити твоє ім’я!

- Том, усе добре, мене це не зачіпає. Якщо ти йому щось зробиш, то нам перепаде від місіс Коул. Ти ж не хочеш, щоб я був покараний? – голос Гаррі аж тремтів від нервів.

- Гаррі, я його і пальцем не буду чіпати, я не дурний. Але я відніму в нього найдорожче. Його кролика. Він без нього жити не може. Я вб’ю тварину - і це буде попередженням. Він більше ніколи не посміє ображати те, що найдорожче для мене!

***

- Гаррі, я думаю, нам потрібно терміново звідси забиратися!

- Що? Куди? Навіщо? З чого ти це взяв? – Гаррі різко встав з ліжка, готовий одразу слідувати за Томом.

- Гаррі, я думаю, що вони не випустять нас звідси, коли нам виповниться 18, - Том міряв кроками кімнату, тримаючись за скроні. Голова нестерпно боліла. Мігрень була такою сильною, що тремор охопив руки. -  Я не залишусь тут довіку, і тебе не залишу тут без мене. Я все одно планував тебе викрасти, коли піду звідси. Бо як би ти тут був зовсім один? Ці покидьки мстилися б тобі за мене. Але я відчуваю, що вони і мене не випустять. Тому нам потрібно тікати вдвох. Нам потрібно спланувати нашу втечу. Як тільки заберемося звідси, мені потрібно знайти Волдеморта - він вбив моїх батьків, саме через нього я сирота, тому я мушу помститися.

- Томе ні, будь ласка… - Гаррі спробував схопити друга за руку, заспокоїти.

- Добре, усе добре, Гаррі, - Том у відповідь міцно стиснув того в обіймах. – Ми втечемо і будемо щасливі вдвох, ось тільки треба вибратися звідси.

- Том…

***

- Ні! Ні! Відпустіть мене! Гаррі, біжимо! Гаррі?

- Томе, зупинись.

- Що? Гаррі, ні, біжимо, вони нас зараз зловлять, Гаррі!

***

- Томе, як ти думаєш, хто такий Гаррі? – місіс Коул непорушно стояла, заслонивши двері. У руках револьвер. Том вичікував зручний момент, щоб повалити її з ніг, вибити зброю, і вибратися з кімнати.

- Це мій друг, коха…

- Том, це твій лікар, - абсолютно нелогічні слова з вуст цієї жахливої управительки дитячого будинку. Ці слова не мали ніякого сенсу.

- Ні, ні, який ще лікар? – Том з насмішкою глянув на Гаррі, який сидів на сусідньому ліжку карцеру, у якому їх закрили після спроби втечі. - Він міг би ним стати, звісно, оскільки дуже добрий і розумний, але він ще зовсім юний, це не …

- Томе, я твій лікар, - такий рідний голос, і такі дурні незрозумілі слова.

- Ні, ні. Навіщо мені лікар? – з розпачем. -  Гаррі, я не хворію, у мене дуже гарне здоров’я, - Том встав і потягнувся до Гаррі.

- Том, як ти думаєш, Волдеморт – це анаграма якого імені? – Том зупинився як вкопаний.

- Гаррі, не згадуй про покидька у присутності місіс Коул, Гаррі, тільки ти про нього знаєш, ні…

***

- Томе, ти маєш прийняти реальність, - Гаррі намагався говорити спокійно, але голос його був хриплим, і ніби клубок сліз стояв у горлі, заважаючи виштовхувати слова на поверхню. - Ти маєш визнати, що ти вчинив. Уся ця вистава з притулком Вула - Томе, це був твій останній шанс. Якщо це не допоможе тобі повернутися в реальність, показавши усю нелогічність твоїх марень, то тебе чекає лоботомія. Ми з місіс Коул не зможемо тебе захистити. Томе, будь ласка. Хто такий Волдеморт?

- Це анаграма від імені мого батька, яке ідентичне моєму, мене було названо в честь нього, - Том говорив механічно, ніби хтось вимовляв слова за нього, говорив речі, про які Том навіть не знав.

- Де ти знаходишся? – в очах Гаррі стояли сльози. Ніби він катував себе цими питаннями.

- В психлікарні святого Мунга.

- Чому ти тут? – кожне питання як постріл, як вирок.

- Бо на свій 17 день народження я вбив свого батька, - кожна відповідь як підпис під власним вироком.

- Чому ти це скоїв? – кожне питання від Гаррі звучало все тихіше, як ніби сили його говорити вголос закінчувались, як ніби голос Гаррі бажав, щоб Том не почув їх.

- Він на моїх очах убив матір, і розчленував її на 7 частин, а потім намагався вбити мене. Я захищався.

- Молодець, Том. Ти дуже сильний. Дякую, що повернувся, - майже пошепки, з губ, у яких Том не раз мріяв украсти перший поцілунок.

- Гаррі…

***

- Як справи, Томе? – Гаррі присів поруч на ґанку. Був до біса сонячний і теплий день. Як ніби хтось знущався, насміхався над Томом.

- Я тужив за тобою, Гаррі, - сумно, тихо. Як зізнання.

- Мені теж тебе не вистачало ці кілька днів, - тон Гаррі удавано легковажний, погляд відкритий. - То чим займемось сьогодні?

- Нам потрібно спланувати план нашої втечі, Гаррі, - спокійно, дивлячись в очі, слова-вирок. - Я думаю, вони мене не випустять звідси, коли мені виповниться 18.

- Том… - обличчям Гаррі прокотився спазм болю, він завмер, а потім зробив легкий заперечний кивок санітарам.

- Як ти думаєш, Гаррі, що краще: жити монстром чи померти людиною? – Том встав назустріч санітарам, готовий нарешті з усім покінчити. «Я тебе люблю. Вибач, Гаррі».