Несинхронізовані

2019

– Я був закоханий в тебе в школі…

– Ну звісно ж, я був найкрасивішим викладачем у Гоґвартсі! Мені надходили валентинки іноді навіть від учнів четвертого та п’ятого курсів, не кажучи вже про старшокурсників! – Ти смієшся, у твоєму сміху є нотка роздратування. Ледь помітна, і лише для тих, хто розрізняє всі відтінки цього звуку.

– Ні. Я маю на увазі, що не просто зітхав за тобою. Думаю, я вже тоді Любив тебе.

– Я знаю.

– Я знав, що ти знаєш. І тому твоя підкреслена байдужість була однозначною відповіддю на мої неозвучені почуття. Це ранило, тому я спробував відпустити, забути.

– За тобою впадало пів школи, а ти задивлявся на того, хто в прадіди годиться, – ось тепер сміх гіркий, і зовсім там не самоіронія, яку ти хотів зобразити.

– Мені тоді не було цікаво з однолітками. Вони не мали й сотої частки твоєї харизми, сили, мудрості, світогляду. Я в тобі знаходив усе те, чого бракувало їм.

– Це саме тому, що їм було не по півстоліття віку.

– Ні. Я готовий сперечатися, що ти таким був з народження, навіть в дитинстві, – мій сміх щирий, бо я уявляю маленького занадто серйозного для свого віку Тома.

Твій сміх щирий також.

***

Алохомора. Двері, упізнаючи дотик магії Гаррі та деактивуючи захисні чари, привітно відкриваються. Це був в біса важкий день для Голови Відділу таємниць в Міністерстві. Нарешті вдома. Поттер проходить у коридор. Знімає мокре пальто – листопад видався дощовим. Роззувається. Усе робить як маґл, не використовуючи чарів. Це повільно, і після важкого робочого дня здається недоцільним дурним навантаженням. Але іноді Гаррі це необхідно, щоб відчути себе хоч трохи живим, хоча б фізично.

Втома приємна. Але щось не так. Окрім неї є ще набридливе відчуття неправильності чогось. Ледь осяжне воно гайсає на межі свідомості, немов снич, не даючи думкам себе впіймати. До біса. Гаррі непорушно стоїть ще кілька хвилин, не наважуючись пройти у вітальню. Зібравшись з силами і спробувавши посміхнутись, він направляється в кімнату. Поттер міг би зобразити ідеальну усмішку, як для чарівних біл-бордів, яка б ввела в оману будь-кого (не дарма Капелюх хотів запхати його на Слизерин), але Гаррі не робить цього. Одне з кількох непорушних правил – бути справжнім і чесним з сім’єю. Але щось не так.

Джіні якраз ставить вечерю на стіл. Лагідно посміхається, помітивши чоловіка. Підходить, щоб заключити в обійми. Щось не так.

Втомився? Угу. Вони вдвох вечеряють, неспішно обговорюючи всілякі дрібниці минулого дня. Бесіда тиха, приємна, легка, дружня. Щось не так.

Гаррі досі не звик, адже це вперше за останні десятиліття, що вони з дружиною вдома лише вдвох. Лілі Луна в цьому році нарешті стала першокурсницею. Гаррі посміхається, згадуючи доньку. Потрібно буде завтра надіслати їй сову зі смаколиками. Щось не так.

Раптове усвідомлення лягає на плечі непід’ємним тягарем. Без дітей цей будинок чомусь більше не відчувається як дім. Без дітей людина навпроти більше не відчувається як сім’я, скоріше як давній друг. Сім’єю відчувається Том. Домом – їхні безкінечні багатогодинні розмови, палкі дебати, затишне мовчання. Нічого більше. Окрім цих хвилин разом, поруч. Мінімум близькості – сплетені погляди очі в очі без можливості розірвати контакт першим. Максимум – теплий дотик рук при вітанні. Вони не дозволяли собі навіть обійми. Лише слова і те відчуття один одного поруч.

Гаррі не в силах підняти очі на Джіні. Здається, його починає нудити від почуття провини й безвиході. Вона ні в чому не винна. Не винна в тому, що він її розлюбив. Хоча ні, не так. Не можна сказати навіть, що він її розлюбив. Просто коли Гаррі дивиться на Тома, то ніби відчуває, що ніколи нікого, окрім нього, і не любив в романтичному вияві цього почуття. Що б за любов в нього не була до Джіні, але вона й на крихту не являється таким всепоглинаючим, могутнім, безмежним, щирим, глибинно правильним і неминучим коханням, яке він відчуває щодо Тома.

Очі неможливо відірвати від тарілки. Здається, вона одразу ж все зрозуміє. Вилиці скручує від спроб утримати усмішку. Зовсім нераціонально здається, що навіть посміхаючись їй, він зраджує Тому. Дідько, сьогодні знову доведеться спати в окремій кімнаті, виправдовуючись втомою. Втішає лише те, що доля правди в цьому є. Він дійсно втомився. Від цієї безвиході.

***

Я приходжу вчасно. І це магія, адже лише на зустрічі з тобою я ніколи не запізнююсь.

– Гаррі, –  ти простягаєш руку для привітання.

– Томе, – тисну, злегка схиляючи голову. Здається, дотик триває вічність. Шкіра тепла, суха. Ми завмираємо. Не відпускаю долоню ще кілька миттєвостей. Робимо вигляд, що рукостискання не затягнулося до непристойного надовго. Погляд. Очі в очі. Ще хоча б кілька секунд близькості вкрасти. Так хочу тебе обійняти.

Наш (і я дозволю собі цей займенник, як би ти не супився) паб затишний. Напівтемрява огорнута теплим ламповим світлом. Тихий гул відвідувачів заспокоює, створює ілюзію безпеки. Ми сідаємо за наш столик у дальньому кутку. Чекаємо замовлення. Мовчимо. Просто дивимось очі в очі і злегка посміхаємось. Я сумував.

Кожну зустріч ми проводимо по-різному – але завжди присутній затишок, комфорт і відчуття «я вдома». Іноді ми дебатуємо про політику до хрипоти (я справжній ґрифіндорець – смію сперечатися з Міністром Магії), і коли розмова досягає кульмінації, я завжди руйную всю серйозність недоречними жартами, і ти, безсилий переді мною, тихо смієшся. «Я вдома». Іноді ти мовчки насолоджуєшся моїми спогадами про численні пригоди в школі, тоді як я не можу зупинитися, перестрибуючи з однієї розповіді на іншу, відчуваючи себе зламаним радіо. «Я вдома».

Іноді ти запально розповідаєш про останні наукові відкриття в найрізноманітніших сферах магії. У такі миті твої очі горять, а ти неймовірно красивий. Тоді я мовчу, щоб не сказати чогось недоречно смішного, зруйнувавши атмосферу. Не люблю тебе перебивати й засмучувати, хоч у такі моменти дуже кортить порівняти тебе з Герміоною. Вибач, не люблю науку, але все одно роблю вигляд, що все розумію, хоч вловлюю далеко не всі важливі деталі. Вибач, наука заради науки сама по собі – це щось для мене безмежно нудне. І ти знаєш, що мені нецікаво. Але вдячний, що я слухаю. Я слухаю, бо це для тебе важливо, а тому для мене зовсім не важко. І ще я любуюсь тобою, бо ти дуже красивий у ці миті. А я повторююсь. І я б навіть зміг підтримувати розмову, якби твої, сповнені любов’ю до науки, очі не відволікали мене, крадучи увагу, думки та серце. Адже в ці миті їхній холодний відтінок сірого стає ніби розплавлене срібло. Безмежно красиво. «Я вдома».

Іноді ми обидва мовчимо, розмірковуючи кожен про своє, подорожуючи в думках безмежно далеко один від одного, але відчуття просто присутності іншого поруч все безкінечно змінює, і ми ніби на самоті, але разом, не самотні. Така тиша – ніби обійми. «Я вдома».

А іноді ми мовчимо, як ось сьогодні, говорячи без слів, лише поглядами, не відриваючи їх, не розплітаючи ні на секунду. І не потрібна легіліменція, щоб знати все не сказане вголос. Здається, ця магія навіть дивовижніша для мене за реальну магію. Я її не знав до тебе. Я так не вмів до тебе. Знала б Герміона, то не порівнювала б мій діапазон почуттів з неживими об’єктами.

Я відриваю погляд від твоїх очей (і це майже фізично боляче), щоб ще раз  ніби доторкнутися до твоїх рук, але вже очима. Люблю їх. У тебе тонкі довгі пальці, як у піаніста. А може, ти навіть граєш. Здається, немає нічого, що б ти не вмів. Ловлю себе на думці, що я, на жаль, багато про тебе не знаю. Та справа не в руках – так я ховаю погляд, щоб зібратись з силами для нової «битви за нас». Сподіваюсь, ти не зрозумієш все ще до того, як я почну говорити. Бо тоді ти зупиниш мене, і «ми» програємо. Глибокий вдих...

– Гаррі, ні, – дідько, ти вмить здогадався.

– Але ж, Томе, будь ласка…

Заперечно хитаєш головою. У цьому русі є щось надривне, відчайдушне.

– Просто один раз вислухай мене, – благаю. – Можеш не погоджуватися з моїми аргументами. Можеш не відповідати. Просто вислухай. Дай «нам» шанс.

Я тремчу від розпачу, і це для тебе боляче, я бачу. Але зараз твій біль – моя зброя.

– Я не хочу, щоб ти втратив все заради мене, відмовився від усіх заради мене, бо коли мене не стане –  у тебе не залишиться нічого!

– Мені все одно! – Я вибухаю миттєво – занадто точно ти б’єш у мої больові точки.

– Мерлін, Гаррі, мені дев’яносто два, а тобі немає й сорока! Цю прірву не здолати! Ми розминулись на півстоліття в цьому житті! Нам не пробачать цього! – У твоїх очах дикий страх від жорстокої правдивості власних слів. Думаєш, мені не страшно? Та я в біса наляканий, але біль затьмарює все.

– Мені начхати на суспільство! Я не буду вибачатися за те, що люблю! Мені не потрібне пробачення!

– А я кажу і не про суспільство. Джіні, твої діти, твої батьки, друзі, рідні. Вони не зрозуміють, не приймуть і не пробачать!

– Думаєш, мені так легко від них відмовлятися? Вони – моє все, але я не пробачу собі, якщо відмовлюсь від тебе, навіть не спробувавши.

– І скільки ми будемо разом – десять років, двадцять?  А далі що? Ти залишишся сам, утративши всіх. Я не зроблю цього з тобою!

– Будь ласка, не роби цього з нами, благаю.

– Я не вчиню так з тобою. Ні. Ніколи.

Ти видихаєш біль із цими словами. І ніби здуваєшся. Я не можу бачити тебе таким. І тому замовкаю. Переводжу тему. Роблю вигляд, що цієї розмови не було. Але її не закінчено. Ти впертий, але я впертіший. Я не здамся.

***

Розлюбив. Чи просто більше не кохає. Чи є різниця між цими двома виразами. Навіть якщо є, що їй до цього? Результат один.

Слова Гаррі пульсували мігренню у скронях, паніка та жах плутали будь-які думки, не дозволяючи їм досягти свідомості, блокуючи сприйняття чоловікових вибачень. Джіні сиділа зціпенівши, боячись поворухнутися, ніби так вона могла зупинити час назавжди і наслідків цієї розмови не було б, і Гаррі, її Гаррі був би з нею. Але час продовжував цокати настінним годинником, ніби насміхаючись.

Коли перший шок почав змінюватися розгубленістю, прийшов біль, і її світ почав розсипатися на частини, залишаючи порожнечу з уламками. Прийшли думки. Безліч найрізноманітніших слів, почуттів, спогадів, здогадок, уявлень, шкодувань. Вони роєм бджіл жалили її мозок, не даючи змоги хоча б щось повноцінно усвідомити чи сказати.

Ні, цього не може бути. Може, це розіграш, або якийсь просто страшний сон. Так, вона просто втомилася і заснула. Зараз прокинеться і нічого цього не було. І це все не правда. І це не ставалося. І її Гаррі буде поруч ворочатися, бо завжди спить неспокійно. Так, треба просто прокинутися. Точно! Або ж піднятися в кабінет чоловіка, взяти часоворот і стерти цю розмову, і не допустити її. І все буде як раніше.

Вона несміливо зиркнула на Гаррі.

Він сидів на дивані навпроти. Її Гаррі покірно мовчав. Сидів чекаючи. Трохи втомлений. Спокійний. Впевнений. І щось у ній у цей момент зламалось. Тріснуло в грудях, зачепивши гострими краями серце. Вона знала його занадто давно, аби обманювати себе. Її Гаррі вже все для себе вирішив. Він вже прийняв остаточне рішення. Рішення, що він більше не її.

Хотілося кричати. І щоб сльози не котилися мовчазними тихими доріжками, а перетворилися в істерику, щоб біль вирвався зсередини нестримним гнівом. Хотілося вдарити його. Зламати окуляри. Зробити боляче хоча б фізично. Магія аж потріскувала під шкірою, відчуваючи бажання господарки. Але Джіні не могла. Просто не могла цього зробити. І усвідомлення цього раптом спустило її як пошкоджену повітряну кульку. Це не тому що, вона все одно його любила (адже ми не перестаємо любити людину в момент, коли вона каже нам, що більше це не взаємно). А тому, що Джіні розуміла – Гаррі ні в чому не винен. Він не винен, що розлюбив її. Не винен, що покохав когось іншого. Це сталося не за його бажанням чи зусиллям. Просто так сталося. Він їй не зраджував, і Джіні Гаррі вірить. Він не вчинив би так з нею. Він не вчинив би так ні з ким. І це одна з тих речей, які вона в ньому любить. Ніхто не винен. Просто так сталося. Просто  так буває. Але від цього розуміння біль не зникає.

Вона перша заговорила. Намагаючись формувати плутані думки в слова, намагаючись дати раду цим почуттям, що розривали її зсередини. Намагаючись зрозуміти. Намагаючись врятувати все, якщо це можливо. Гаррі відповідав. Сперечався. Пояснював. Вибачався. Заспокоював. Вони говорили й говорили. Іноді схвильовано, іноді пошепки, іноді майже переходячи на крик. Зі слізьми, з відчаєм, з болем.

Минали години. Джіні незчисленну кількість разів обійшла вітальню, будучи не в змозі залишатися на одному місці. Гаррі незворушно сидів. І щось у ній, щось оте зламане вмирало по-тихеньку увесь цей час. Гаррі пообіцяв залишитись до кінця розмови, і говорити стільки, скільки їй знадобиться часу на це. І Джіні знала, що ця розмова – її останній шанс. Поки не вона не закінчена, нічого ще не закінчено, Гаррі не піде, до кінця цієї розмови Гаррі все ще її. І вона говорила. І думала. Їй відчайдушно по-дитячому хотілося просто закрити всі виходи з будинку найпотужнішими чарами, і залишити Гаррі собі назавжди. А може вона зможе вести цю розмову вічно? Що їй зробити? ЯК його втримати? Як не допустити кінця? Що вона зробила не так? У чому помилилась? Що потрібно змінити? Гаррі, ти тільки скажи, я змінюсь, я стану кращою, я зроблю все, я стану ким ти захочеш. Будь ласка…Будь ласка…Прошу…

Джіні заплющила очі. Вона відчувала, як тремтять опухлі від сліз повіки. Потрібно вміти відпускати людей, які більше тебе не хочуть. Вміти не благати, не чіплятися за крихти, не ненавидіти. Вміти прийняти, що ось тепер так. І рухатися далі без цих людей. Не озираючись. Навіть якщо здається, що без цих людей тебе немає.

***

Гаррі зайшов до свого кабінету. Двері тихо скрипнули. Навіть якщо Том не поступиться, Гаррі від нього не відмовиться. Герміона навчила його завжди мати план «б».

На столі таємничо поблискували нові експериментальні часовороти.

"Час – дивовижна річ, а життя – ще дивовижніша. Десь там заскочить якийсь зубчик, не так обернуться коліщатка –  і людські долі сходяться або зарано, або запізно. Що я зажилася надто довго – це напевне. А от ви народилися чи то зарано, чи то запізно. І ця розбіжність у часі просто жахлива. Та дарма, наступного разу ті коліщатка можуть обернутися як належить." (Р. Бредбері «Кульбабове вино»)