Останній стрибок

Я не розуміла, як опинилася в цьому барі, але дивним чином це мене не турбувало. Навколо розливалося густе, тепле світло. Довгі барні стійки тягнулися вздовж усього приміщення, розділені тонкими стінами на окремі затишні зали. Спрага пекла всередині так, наче я не пила води пів життя. Звідки цей сушняк? Відповіді не було. Прагнучи лише одного — напитися, я рушила до стійки під номером два.

За баром стояв Богдан — мій давній знайомий і колега. Навколо вирував натовп. Поруч із Богданом миготіли обличчя привітних дівчат-барменок, а серед відвідувачів, що обступили стійку, я раптом помітила Васю — хлопця, в якого була безтямно закохана в підліткові роки. Спалахами вихоплювалися й інші знайомі обличчя.

— Зробіть щось таке, що я люблю! — вигукнула я милій русявій дівчині в рожевому топі з пришитим чокером.

Простір навколо пульсував, наче в наркотичному приході чи химерному сні. Кольори світилися, змішувалися, перетікали один в одного: глибокий електрик, неон, бірюза, срібні спалахи. Обличчя присутніх наполовину заливало синім, наполовину малиновим. Тонка рука з-за стійки протягнула мені дивний напій — маленьку скляну циліндричну вазочку, яка звужувалася до тонкого горлечка, куди пролізала лише соломинка. Я висушила її майже залпом. По тілу розлився чистий захват: звідки вона знала, що це саме мій смак? Легкі цитрусові нотки, помірна солодкість без приторності вмить знищили спрагу і наче налили в мене нове життя.

Кров запульсувала у скронях і я пішла досліджувати територію. Заклад нагадував величезний відпочинковий комплекс. Праворуч від бару виднівся вихід, за яким мерехтіли під сонцем неймовірної краси басейни-озера. Заворожуюче видовище. Ліворуч простягався нескінченний ряд столів, розділених червоними та темно-синіми перегородками з рельєфними картинами. Де закінчувався цей зал? Меж не було видно.

Усі столи були зайняті, навколо стояв гул. З динаміків проривалася знайома музика — слів я не могла розібрати і не змогла б наспівати мотив, але точно знала цю мелодію. Попри весь цей гамір, саме вона створювала дивний баланс. Можливо це була пісня Карла Дугласа Kung Fu Fighting, яку ми з чоловікром нещодавно слухали в машині. Мене накрило чітке відчуття спокою та звичності, ніби я бувала тут сотні разів.

Раптом у натовпі я побачила чоловіка. Його обличчя лишалося розмитим, але від нього віяло неймовірним теплом, надійністю... і водночас глухою провиною, що шкреблася десь усередині моїх грудей.

— Подивись, як тут гарно! — із захватом вигукнула я, хапаючи його за руку, щоб провести територією. Я хотіла показати все: красу цього місця і спокій моєї душі. Але варто було відвернутися на секунду, як його долоня зникла. Він просто розчинився, ніби ніколи й не було. 

Навіть вивіски у цього місця не було. Як називається цей бар?

Я розвернулася і побігла назад до виходу. Там, крізь стіну неону й гуркоту, виринув мій чоловік — Ян. Який же він був красивий: темне волосся, густа чорна щетина, сіро-зелені очі-хамелеони. Я дивилася на нього і раптом спіймала себе на моторошній думці: я не можу згадати, скільки років ми одружені. Елементарна річ просто стерлася з пам'яті.

Поруч із виходом тіснилися припарковані електроскутери, мопеди, мотоцикли. Ян упевнено осідлав один зі скутерів. Ми розважалися нарізно і зараз він мав їхати додому. Біля цих дверей ми обоє чітко знали: йому час. Але варто було Яну завести двигун, як двері бару вилетіли з петлями. Кулею на вулицю вискочив мій колишній. Ми не бачилися роками, але такої тваринної люті на його обличчі я не помічала ніколи. Кулаки стиснуті, очі налиті кров'ю. Він обійшов нас, пропалюючи презирливим поглядом. Ян рушив, і колишній кинувся слідом. За мить під ним заревів важкий мотоцикл. Він крутонув газ, двоколісний виривався з-під нього, дибки здіймаючись у повітря. Ривок! Мотоцикл вилітає вперед, колишній не втримує рівновагу і падає на асфальт, вдаряється головою. Але болю він не відчув — підірвався на ноги і наосліп побіг за скутером мого чоловіка.

— Біжимо! Тікаємо! — закричала я, кидаючись навздогін.

Простір навколо миттєво перекрутився. Ми опинилися на вузькій, викладеній каменем вуличці мого рідного села, затиснутій з обох боків сітками-парканами. Я озирнулася: колишній зник, але замість нього за нами, важко дихаючи, гнався мій друг дитинства  — Рома. Той самий, який загинув два роки тому на війні. Мозок вибухав від парадоксу: він же мертвий! Чому він нас переслідує? Чому намагається наздогнати? Тупіт позаду змінився ревінням мотора. Мертвий друг розчинився. Нас наздоганяв старий “Жигуль”, за кермом якого сиділа моя давня подруга. Вона тисла на газ, дивлячись на нас крізь лобове скло зі страшною, зухвалою жорстокістю. Машина от-от мала збити нас із ніг.

Я вчепилася в руку Яна. В голові промайнула єдина рятівна думка: треба назад у бар.

Простір знову вибухнув. Один спалах — і ми стоїмо всередині закладу. Позаду ні погоні, ні машин, ні привидів. Почало світати. Ми повільно обходили порожню територію з басейнами. Дивлячись на голі стіни, я заговорила, і мій голос здався чужим:

— Знаєш, коли я вперше тут опинилася, тут тільки починалося будівництво. Між столами не було цих перегородок, дерево було свіжим, природного кольору... Як усе змінилося.

Ми йшли вздовж комплексу. Люди навколо квапливо збиралися, столи порожніли на очах. Музика затихла, залишивши по собі дзвінку тишу. Відвідувачі проходили повз нас, кивали на прощання, віталися й ішли в сірість. І Ян теж пішов. Моя долоня раптом стиснула порожнечу. Він просто зник серед сірості світанку, розчинився в ранковому тумані, що заповнював залу.

Я підійшла до краю озера. Замість чистої води й піску навколо тепер ріс густий очерет. Вода стала зеленою, болотяною. На воді, повернуте обличчям до неба, плавало крихітне тільце. Дитина лежала на спині. Я чітко знала — це дівчинка, якй мало би бути три місяці. І знала, що вона не потоне. Це маленьке, умиротворене личко просто вдивлялося у безмежність небес.

Навколо — ні душі. Лише за барною стійкою, яка єдина лишилася недоторканою, сиділи моя мама та сестра — Яра. Вони м'яко помахали мені руками, кличучи до себе. Я йшла до них крізь мертву тишу. Весь розкішний комплекс тепер виглядав як занедбаний будмайданчик: столи голі, перегородок немає, під ногами шурхотить щебінь.

Я підійшла ближче. Мама подивилася на мене ласкавим, повним невимовного жалю поглядом.

— Соня, ти померла, — тихо сказала вона. — Ми всі померли.

Тиша стала абсолютною.

— Все починається у понеділок, — продовжила мама, — коли Яра питає «Чому?».

— То чому? — автоматично запитала я, озираючись на сестру.

— У вівторок ми сидимо біля берега, — не відповідаючи, вела далі мама. — А середу називаємо “День Соні”. Бо ти загинула в середу.

— А далі? Що далі?

— Далі ми сидимо тут або на березі. І ніколи не виходимо назовні.

— Але я була зовні! — запротестувала я. — Я була там з Яном!

— Зовні можна зустріти лише неочікувані спогади, які женуться за тобою, — сумно зітхнула мама. — Образи з минулого, які важко пояснити логікою. Вони завжди наздоганяють.

— А всередині?

— А всередині ті, кого ти любила. Ті, хто назавжди закарбувався у твоїй підсвідомості.

— Але чому Ян іде? Чому він не залишається зі мною?

— Бо це не Ян. Це лише фантом, який приходить в один і той самий момент і зникає. Ти не можеш його відпустити, йдеш за ним назовні — там зустрічаєш перешкоди, які в будь-якому разі заженуть тебе назад, сюди.

— А барменка? — згадала я смак цитрусового напою. — Звідки вона знала, що саме мені потрібно?

— Бо вона робить тобі його щодня, відколи ти тут. Це сторожі цього місця. Вони пильнують, аби нам було комфортно і безпечно.

— То це пекло? Рай? 

— Ні. Це наша підсвідомість, Сонько. Це її останній, нескінченний стрибок, у якому ти тепер живеш.

— А коли закінчується тиждень?

— Він не закінчується. Кожного недільного світанку всі гості йдуть. Ти стоїш біля берега і не можеш усвідомити, що відбувається. Я знову розповідаю тобі цю історію. І знову настає понеділок. І Яра знову питає «Чому?».

Я повернула голову в бік озера, де в зеленому лататті колихалося спокійне дитяче обличчя, вдивляючись у порожнє небо.

— А вона? — тихо прошепотіла я. — А, вона ж навіть не встигла народитися.