За сніжним сяйвом

Космічний міні-корабель «Ластівка» проходить крізь тропосферу планети Мороз-35. Він швидко досягає земної поверхні та надзвичайно легко приземляється. Пейзаж за вікном не дивує: все повністю покрите сніговою ковдрою. Білосніжна, срібляста пустеля майорить на декілька тисяч кілометрів. Соловей з небажанням оглядає природу нового пункту призначення. Змирившись з долею, він рапортує:

– Босорканю, як чути? – дзвінкий та яскравий голос заповнює лінію зв’язку.

– Чудово, Солов’ю, – відповідає спокійним та зосередженим голосом.

– Як життя?

– …

– Мене чутно? Не лякай …, – говорить, ледве стримуючи себе.

– Чутно.

– Тоді, як життя?

– …

– Ти такий холодний. Це в тебе реакція на наше дослідження? – Соловей, стримуючи сміх, продовжує: – Акліматизувався? – тепер він із задоволенням регоче.

Подорожуючи космосом вдалині від домівки, команда може відчути погіршення психічного здоров’я. Тому Українська Космічна Місія завжди відправляє в подорож декількох супергероїв. Однак тут їх лише двоє. Босоркань відтіняє своїм божественним спокоєм енергійну вдачу Солов’я. Вони пречудово живуть в особливому симбіозі.

– Ти не забув, що саме зараз маєш відправитись на поверхню, – ігноруючи всі слова напарника, чоловік гостро зазначає. 

– Я бачу, що показники температури тут близькі до холодних зим помірного поясу близько семисот років тому. Якщо по-простому, це десь тридцять градусів морозу. 

– Бр-р-р, – відповідає Соловей. 

– Твій енергетично-титановий костюм витримає подібні перепади температури, тому не скигли. 

– Чому взагалі я маю це робити? 

– Тому що прийшла твоя черга. І ти повинен пам’ятати про нашу ціль.

– Я пам’ятаю, – сухо констатує він.

– Сподіваюсь ти, сидячи на орбіті в теплому та затишному кораблі, будеш зігрівати мене хорошими історіями?

– Ні.

– Гаразд, тоді я сам тебе буду веселити! – Соловей не здається, адже бажає розвеселити себе під час, як йому здається на перший погляд, сумної подорожі. 

«Одні сніги і що ж тут може бути живого?» – він ступає за борт та рушає вперед.

«Яким чином я повинен тут шукати нові джерела енергії…,» – запитання риторичне, тож він рухається далі.

***

Механічний костюм виблискує під розсіяними променями блакитного гіганта, які вдаються до жалюгідних спроб пробитись крізь хмарові шати, серед Зоряних пустель. Незважаючи на те, що вони не можуть дістати до поверхні землі, все тут настільки світле, наче сніг сам продукує люмінесценцію. Вигини металу повторюють м’язи тіла, обвиваючи його надзвичайно щільно. Вони– друга шкіра, міцна та стійка. Орнаменти української вишивки барвінком плетуться поверхнею костюма. Червоне сяйво, яке випромінюють вони, є візиткою УКМ. Навіть на кораблі знаходиться величезний знак, що наслідує шедеврам мистецтва минулого. 

Його не просто так називають Соловей. На голові знаходиться шолом, що повторює обриси птаха. Його кінець, який нагадує дзьоб, красується на декілька сантиметрів попереду, ніж справжній ніс супергероя. Він відходить двома великими пасмами до чола та оминає тім’я. Через це його інколи жартома називають «Птеродактиль». На спині видніються «крила», які більше нагадують бабчині, ніж пташині. Хоча ця деталь є лише для краси, адже у повітрі його підтримує паливо, яке виходить червоним полум’ям з-поза крил та стоп. 

– Ніяких знаків джерел енергії не виявлено, тим більше чогось живого теж. 

– Рухаюсь ближче до екватора, – він аж занадто спокійно відповідає та рушає далі. 

Світлі та холодні простори нової планети викликають у нього глибокі думки. Якщо не мати перед собою чогось яскравого, то мозок сам починає вимальовувати картини давно минулих днів. Ні, Соловей не має ніяких трагічних історій. Просто він сумує за домом. Місії хоч і проходять рік чи два, але все одно надзвичайно втомлюють. 

Ось він сидить разом з родиною за столом під час святкування Нового року. П’є какао, адже не переносить алкоголь. Молодший брат та двоюрідна сестра бігають та граються навколо. На фоні грає новорічний концерт за участі відомих українських виконавців. Ялинка мерехтить радісними вогнями… Щось всередині, десь глибоко в душі, вжалює його.

Він згадує уроки історії в школі, де розповідали про величезну катастрофу, що сталась п’ятсот років тому. Рідна планета стала злитися, тому що її природні ресурси вичерпались, а ненаситні люди створювали більше та нагромаджували світ непотребом. Настала епоха масових катаклізмів, починаючи із землетрусів та смерчів та закінчуючи виверженням вулканів та рекордних висот тайфунів. Хоч він цього і не застав, але саме зараз повинен подорожувати космосом, щоб знайти нові джерела енергії: сонячної вже не достатньо, а інших вони не мають. Земля зараз не та, якою її пам’ятали предки, але йому все одно хочеться повернутись на неї. 

–  Пошвидше б завершити місію…

Він рухається до борту міні-корабля та відправляється ближче до теплих широт. Потрібно оглянути головні точки, які відмітив Центр Пошукових Матеріалів. 

***

– Стій, – з долею тиску, але все ще спокійно, каже Босоркань.

– Гм? Помітив щось, мабуть.

– Так, датчики під землею засікли джерело енергії. 

– Виходжу.

– …

– Все в порядку? – холодно запитує пілот основного корабля.

– Так, хоча ні. Ти взагалі про що?

– Я тебе знаю не перший день, тож можеш не приховувати. Знову згадав про дім?

– …

– Маєш рацію.

Босоркань на хвилину задумується. Однак, як ні в чому не бувало, відповідає:

– Я чекаю тебе на борту після успішно виконаного завдання.

– І? – він завмирає в очікуванні. 

– Подивимось один з твоїх улюблених серіалів. Я приготую какао.

– Добре. Я пішов і…, – Соловей замовкає лише на секунду, – дякую.

Здається, що нічого не змінилось. Проте тепер пейзаж не викликає гнітючих емоцій. Слова напарника приємно заспокоюють хлопця, хоча і не можуть вивести з лап спогадів. Він ще декілька разів повертається до своїх марень, але рухається далі. 

Ось і друга причина, чому його називають Соловей. Надзвичайно тонкий та дзвінкий голос виривається з його вуст. Він дійсно ледве відчутний: це зроблено, щоб не сполохати тутешню живність. Особливий шолом опрацьовує інформацію, яка звуковими хвилями відбивається від навколишніх об’єктів та потоком повертається назад. Інколи він задається питанням: чому не назвати себе Кажаном? Його суперздібності більше нагадують цю істоту, ніж птаха. Можливо, тут зіграв патріотичний фактор, адже батьківщина для нього понад усе. 

Посилаючи сигнали один за одним, він намагається віднайти джерело енергії. Використовувати свою силу саме так для нього цікавий досвід, адже раніше її потребували лише бійки проти злодіїв. Згодом його старання врешті-решт нагороджуються. Соловей бачить щось приголомшливе. 

Агломерація підземних дерев «блакитного полум’я» покриває значні території, які простим оком не побачити. У базі даних ці рослини називають Гнучкий чагарник яскравий. А Мудрець найменував цей «вогонь» саме так, адже він, як символ життя, підтримує його на цій холодній планеті. «Блакитне полум’я» – це буквально ядро космічного об'єкту. Випускаючи довгі віти з надр землі аж до поверхні, підживлює кожен живий організм тут. Частинки цього мінералу течуть у крові живих істот, як і еритроцити, потрапляючи через їжу. 

Мініатюрні двохвості миші проживають навколо чагарників та розносять їх віти по норах, утворюючи ціле поселення. Це не тільки приносить світло у домівку, а й чудово обігріває. Окрім цього дерево плодоносить. Точніше це робить мох, що густим шаром покриває поверхню. Він випускає дрібні травинки, на кінцях яких росте подоба зернових. Така розкіш для них є лише в найхолодніший період року, адже згодом гілки здіймуться над поверхнею пустелі. 

Вдалині видніється, ще один представник фауни. Єдинорога шерстяна змія типова представниця снігової пустелі. Проживає у холодних широтах та постійно знаходиться під землею. Дякуючи Мудрецю, який відповідає за всі технології не тільки супергеройського корпусу, а й УКМ загалом, Соловей може отримати всі дані про новий об’єкт за лічені хвилини. Він випускає не тільки ультразвук, а й маленьких ласок– роботів-помічників, які пробираються до істот та сканують їх. 

Змія вириняє із заглиблення та починає пробурювати своїм рогом нові коридори. Тіло здіймається так, що хутро на ньому миттєво випорпує сніг твердої консистенції. Тому змія може надзвичайно спокійно та без сильних витрат життєвої енергії пересуватися під снігом. Хутро коротке, але дуже щільне. Воно практично не покриває морду тварини, заходячи лише у деякі ділянки тонкими смужками. Очі виблискують блакитними вогнями. Ріг же важко назвати чимось конкретним. Він рівний, але де-не-де виступають маленькі гострі нарости, які утворюють борозни на снігу. 

– О, ні. Малече, біжи!

Соловей настільки задивляється на її рухи, що не помічає наближення до гризунів. Він непомітно посилає їм ультразвуковий сигнал про небезпеку.

– Навіть не смій, – Босоркань з’являється в його голові різко та неочікувано.  

– От ти… Жорстокий!

– Не забувай наших правил. Ми не втручаємося в екосистему.

– Але вони такі милі!

– До того, як ми сюди приїхали, вона вже скуштувала одну з таких зграй. Подивись на неї через рентген і зрозумій нарешті, що всіх не врятувати.

– Як ми не змогли допомогти іншим видам на Землі не зникнути? – гострі слова, наче докір, вилітають з його вуст.

– Пробач, я не хотів, – Соловей одразу вибачається, адже не бажає погіршувати стосунки з єдиною близькою людиною під час цієї подорожі.

– Проїхали. 

– На жаль, даних, що зібрала ласка, з цього джерела світлової енергії недостатньо. Рухайся далі, – каже Босоркань та вимикається. 

Він востаннє кидає сумний погляд в ту сторону, де під землею знаходиться лігво гризунів, та летить далі. 

***

– Це болото? Та невже …

– Так, тобі не почулось. Я бачу, що під значним рівнем криги тут знаходиться болотисте озеро. 

– Не люблю болото. Досі пам’ятаю ту місію, де мене ледве не з’їв крокодил-переросток. 

– Добре, що ти його придавив великим деревом.

– Мій телекінез до твоїх послуг. Ці дерева мають дати більше інформації про тип енергії, тому вперед.

У наступні декілька хвилин просто захоплено дивиться на краєвид, що постає перед його очима. Величезні дерева, які нагадують собою верби, здіймаються над поверхнею води за допомогою гнучких коренів. Здається, що це лісові істоти, які мігрують, тікаючи від зими, але морози досягають їх надто швидко, ховаючи під кригою. Лискучі віти гойдаються від теплих легінів, які несуться з півдня. Їхні листя вкриті надзвичайно тонким шаром інію, що дозволяє їм виблискувати металом під акомпанемент вітру. Назву їм ухвалює Соловей, а саме Блискучі верби. 

Краплі, що спадають з дерев, утворюють сталагміти, які височіють своїми статними фігурами, урізноманітнюючи тутешні пейзажі. Соловей прогулюється поміж них, випускаючи ледь помітні хвилі звуків. Тут природа настільки крихка, що він боїться зробити зайвий крок. На перший погляд, такий білий пейзаж не може відрізнятися чимось особливим. Однак льодові фігури та металеві листя випромінюють барви веселки.

Нарешті він помічає когось живого. Ласка вже просканувала цього цікавого мешканця. Кришталева сова-жайворонок надзвичайно мала птаха з величними наростами на голові. Вона полює вдень за допомогою свого дзвінкого голосу, який резонує з ідіофоновими рогами на голові. Ця дивовижна особливість допомагає їй створювати привабливі звуки для жертв, якими вона харчується. 

«А ми з нею навіть чимось схожі,» – кумедна знахідка викликає посмішку, приховану під шоломом, у супергероя. «Цікаво, а якщо мені використовувати музичні інструменти, я стану сильніше?»

«Дивовижно! Ці дерева теж продукують енергію,» – Соловей з подивом споглядає за графіками, які з’являються перед його очима. «Це як природні генератори. Енергія тут крутиться в природному оберті. Якщо я зможу віднайти те, чим живляться ці рослини… Це буде фантастично!» – з ще більшим ентузіазмом Соловей продовжує дослідження.

Щоб повітря потрапляло в глибини болотистого озера або ж навпаки– його надлишок виходив, комахи та гризуни прорізають тунелі в середині коренів та стовбурів. Там вони і залишаються жити, інколи спускаючись та поповнюючи запаси води. 

Нашій хижачці нічого не перешкоджає заманити їх назовні. От Двозубий горностай, один з мешканців внутрішньої екосистеми дерева, прорізає тунель надто близько до поверхні. Сова завмирає у хвилюючому очікуванні. Скляні сталагміти чудово відбивають звуки, тому птаха з точністю помічає собі жертву. Вмить– і вона підстрибує, пікіруючи донизу. Гострі кігті, як леза бритви, готові за долю секунду захопити здобич. От вона вже близько: оминає останню шату з віт дерева та… Бабах. Падає на поверхню озера.

Сьогодні вона залишиться без здобичі. Хоча сова і має маленькі розміри, але все одно залишається надто незграбною. Природа нагородила її чудовими талантами в полюванні, але позбавила ідеальної координації. 

– Думаю, тут ми все.

– Проте даних все одно критично мало. 

– Я зрозумів– лечу далі, – каже Соловей, відкриваючи мапу на своєму зап’ясті.

– Як тобі ця планета?

– Ти вирішив уже провести контрольне опитування? А не зарано? – не відриваючи погляд від маршруту та повертаючись до міні-корабля, задумливо цікавиться супергерой. 

– Ні, я просто знаю, як ти любиш зиму і що вона нагадує тобі про дім. 

– …

– Невже саме тому ти поділив наш графік таким чином, щоб я потрапив на цю планету? – раптова здогадка осяює думки хлопця, тому він одразу запитує. 

– …

– …

– Дякую. 

– Мені тут… подобається. Дуже.

«Знаючи, що приховано за його діями, я дійсно починаю любити цю планету.»

– Радий чути, – спокійно відповідає Босоркань, але тепер за його словами приховано хвилювання та опіку. 

– Особливо я щасливий, що тут є важливе нам джерело енергії.

– Згоден.

– Вимикаюся…

***

Планета дивує щоразу: погляд супергероя ковзає по широких степах. Погода надалі залишається холодною, але значно тепліше, ніж до цього. Теплі повітряні маси, які ледве досягають боліт, тут крутяться у божевільному танці. Вони розносять вологу, зрошуючи дикі трави. Покрівля в різних ділянках відрізняється. Десь лише ледь помітні малі травинки тендітно тягнуться до сонця. Натомість на іншому кінці довжелезна та густа ковила повторює рухи вітру та струменить за його велінням. Краплі роси вкривають соковиту зелень та одразу замерзають, утворюючи оболонку, яка може втамувати спрагу тутешніх жителів. Ця земля не рясніє великими та повноводними ріками, тому конденсат– це єдине джерело води. 

Громіздкі та горбаті Ікласті шерстисті бізони неспішно прогулюються незрівнянними ланами. Вони змушують поклонятися свої величі: їхні тіла бовваніють перед низькістю трав; вигнуті ікла ширяють у два боки; довга та густа шерсть обвиває всі ділянки тіла, закручуючись у милі локони. 

«Мені навіть не потрібна ласка, щоб спостерігати за цим чудом,» – сказав Соловей, ховаючись у густих рядах степів.«У такі моменти розумієш наскільки природа чудесна та приголомшлива. Хоча як би це не було фантастично, але тут взагалі немає джерел енергії.»

Точніше вони є, але надто мізерні. Покриваючи надзвичайно тонким шаром всю землю під трав’яним покривом, не несуть великого об’єму потрібної інформації в собі. 

Вона уже чатує на своїх жертв. Масивні лапи, які рясніють кігтями, впиваються в тендітний ґрунт, щоб тіло змогло проповзти максимально низько. Блакитні очі сяють вогнем та ловлять кожен рух бізонів. Гострі кістяні нарости видніються на спині, лапах та голові, мов шкіра, злізла з хребта, оголюючи це жахіття. Насправді це не так, вони її природна зброя. 

Не пройшло і декілька секунд, а вона вже «прикриває» спину бізону. Різким стрибком Кістяна гострозуба пума налітає на тварину, яка спокійно жувала ковилу, смачно хрумаючи льодяниками. З її морди виривається протяжний стогон, який сповіщає про небезпеку. Могутні ікла не можуть досягнути хижака. У той момент, як гострі кігті розривають плоть на спині, а кістяні нарости занурюються глибоко, життя з бізона витікає червоними лініями. Він вмирає, поки стадо тікає.

Спостерігати за цим складно, тож Соловей вирушає далі. Життя завжди складається з щастя та горя. Він це розуміє, але інколи йому стає надто сумно. Можливо, хлопець надто чутливий або співпереживає кожній трагедії, як своїй. Хто знає? Однак він захоплюється цим в собі. Таким чином відчуває себе людиною, якій не байдужий навколишній світ.

«Не варто сумувати. Ця планета жива та буде жити ще довго», – він оглядає степи ще раз.«Планета підтримує життя та допомагає своїм мешканцям виживати, не зважаючи на складні кліматичні умови. Піклується. Просто любить своїх дітей, як мати.»

Неочікувано згадуються планети, де життя вимерло. Все покривають неживі пустелі, заповнені їдкими вітрами чи крижані брили, які щосекунди вдаряються одна до одної, не даючи ні хвилини спокою. Газові гіганти не можуть запропонувати нічого корисного, окрім хмар токсичних речовин чи водяні царства з отруйною рідиною, що вбиває будь-які прояви життя. Потрапляючи в такі місця, починаєш бути вдячним за те, що можеш відносно спокійно проживати свій вік на Землі. 

***

Остання точка… І провал. Знову. Величезне дерево, що покриває територію в декілька гектарів, просто стоїть посеред лісостепу. Воно не створює енергії, взагалі нічого. Хоч життя в ньому присутнє, але воно таке ж мізерне, як у степах. Він мовчить, йому нічого сказати.

– Не переймайся. Ми знайдемо іншу планету, – вторить йому Босоркань.

Соловей ледве стримує себе: в серці туга.

– Та скільки ще їх буде! Кожного разу одне і те ж.

– Я втомився…, – він знову замовкає та просто плентається до міні-корабля. 

– Однак кожного разу в тобі спалахує нова іскра.Ти думаєш, що десь не засвітиться наша удача?

– Твої слова не допомагають. 

– Тоді повертайся. Не забув про нашу затію? 

– Ні, – він посміхається на секунду та рушає швидше. 

Соловей вагається: зайти на борт корабля та полетіти чи ні? Повертається та відходить на декілька метрів. Розкидає руки в сторони та плюхається на спину. Снігова покрівля дерева розкривається перед ним у всій красі. Він глибоко вдихає. Хоче зняти шолом… Але не робить цього: надто небезпечно. Частина ласок залишаться тут: досліджувати світ, допоки команда не забере їх з часом. Є надія, що вони щось знайдуть.

– Дім…

Він ледве дивиться у небо, закрите хмарами та кронами дерева. Сніжинки, не подібні одна до одної, ласкаво ковзають по повітряних масах, наче з гірки. Він ловить одну з них та легко тримає на кінчику пальця. Сніг тут інший, навіть вода, тому він дивує своїми формами. Оптичний зір дозволяє розгледіти все до найменших деталей, але йому достатньо своїх очей. 

– Яка краса!

І ось воно диво, на яке він чекав. Нарешті блакитний гігант розсуває хмари та показує свою велич, покриваючи планету неймовірним сяйвом. Соловей, оповитий дивовижними кольорами, просто стоїть та насолоджується. Навколо нього сніг перетворюється на зоряне небо, а десь високо крони поглинають та одночасно відбивають промені тутешньої зірки. Енергія тече по кожній ділянці дерева, що надзвичайно ощасливлює хлопця. 

– Було б добре, якби ти повернувся на місце, звідки почав, – неочікувано нагадує про себе Босоркань. 

– Так, звичайно.

***

Двері до пілотного відсіку відчиняються– хтось підбігає, підстрибуючи, до пульта. 

– Я бачу ти в припіднятому настрої, – Босоркань у чорному обтягуючому костюмі каже це, постійно займаючи місце капітана. 

– Звичайно, адже я знайшов секрет цієї планети! – з його вуст вириваються веселі та яскраві зойки. 

– Серйозно? – він, як ніколи, схвильовано запитує.

– Так…

Босоркань різко підстрибує з місця та обіймає Солов’я. Вони сміються та витанцьовують кола навколо осі. 

– Здається, що ти більше мене радий. 

– Можливо, – він уже повернув собі холод. Ну ж бо, продовжуй. 

Він розповідає всі деталі, що помітив нещодавно, а напарник спокійно слухає. Коли закінчує свій монолог, він каже:

– Будемо щось сьогодні дивитись?

– Ти приготував какао? – зі справжньою цікавістю запитує він. 

– Приготую і звичайно будемо. У нас є привід…, – зазначає капітан та вперше за день легко посміхається. 

***

Їх чекають ще багато планет попереду, але вони готові боротися та рухатися далі. Щоб не побачили чи не почули, у них завжди є підтримка один від одного. Вони не можуть підвести себе, рідних, людей, планету, а найголовніше– свою країну. Всі чекають на них.

Пошук нових джерел енергії продовжується. Експедиція УКМ тільки що досягла значного успіху, однак хто знає, що чекає екіпаж корабля «МІТ-56» у майбутньому?