це справді кінець

***

Я відводжу погляд від руки, на якій розійшлась шкіра, за секунду до того, як кров проступає по лінії нерівними краплями. Я знаю, що ще через кілька секунд вона почне стікати, але не роблю нічого, щоб цього не сталося. Я більше не думаю про те, що можу забруднити одяг чи підлогу. Дезінфекція також більше не має значення. Нічого більше немає значення. Я нарешті наважилася.

Прикриваю очі. Мені знову сім. Я вперше відчуваю біль від чоловічої руки.

«Це в цілях виховання. Потім ще подякуєш мені», - крізь сльози не розумію сенсу його слів.

Тоді все почалося. Я навіть не впевнена, що це все було насправді, адже він стверджував, що я все вигадала для того, щоб посварити їх з мамою. Може й так.

Я пам’ятаю кожен удар, кожен крик і кожне слово, яким він мене називав. Він завжди говорив, що я ніхто, і що я повинна руки їм цілувати за те, що утримують мене, виховують і… люблять?

«Б’є – значить любить» - чую від усіх старших людей, коли мене вперше вдарив однокласник.

Не розумію чому людям подобається любити, якщо це так боляче.

«Б’є – значить любить» - думаю, коли намагаюсь втекти від нього. Ще шість років потому я думатиму, що то була любов.

«Б’є – значить любить» - думаю, коли вперше вдаряю однокласника у відповідь на його знущання. Але до директора викликають батьків. Тепер вони кажуть, що так не можна. Що я дівчинка, і це негарно з мого боку по відношенню до іншої людини.

Але ж хіба це не любов? Навіть Господь наказував полюбити ближнього свого. Чому ж їм можна, а мені ні? Не отримую відповіді на питання.

Мені одинадцять. Я стою біля дверей гаражу, коли його руки намагаються стягнути з мене кофту. Інші дивляться, їм смішно.

«Провокуєш» - чую вперше. Не розумію яким чином, але погоджуюсь. Тільки щоб мене відпустили. Піднімаю портфель з брудної землі, біжу додому.

«Провокуєш» - чую, коли йду додому після англійської у довгій куртці. Пришвидшую крок, намагаюсь не показувати страху.

Порівнюю чоловіків з собаками. Вони теж відчувають страх і кидаються на беззахисних.

«Провокуєш» - звикла, не звертаю уваги. Йду додому швидше і лише освітленими вулицями, бо згадую, що зло боїться світла.

Воно живе в темряві безлюдних провулків, невідомих поворотів та божевільних душах.

Мені п’ятнадцять. Закохуюсь. Вперше, по-справжньому. Не вірю своєму щастю. Але хто я? Ніхто. Я не можу розраховувати на взаємність. Я ніхто. Мене немає за що любити. А бити себе я більше не дозволю.

Я сама собі зроблю боляче. Я ж мушу любити себе.

Я намагаюсь жити, навіть незважаючи на те, що життя вже давно стало існуванням, на яке у мене не вистачає сил.

Смерть – вихід.

Самогубство – гріх.

Самогубство – свобода.

А що там, після смерті? Невже мене справді відправлять до пекла на вічні муки лише через те, що я втомилася?

Священник на сповіді лише похмуро хитає головою і радить покаятись в таких думках. Я ж дитя Боже.

Ісус Христос страждав три дні за людські гріхи, а я повинна терпіти все роками, бо Він терпів і нам велів. Це викликає забагато питань. Не можу зрозуміти, що не так.

Хіба Бог може бути настільки жорстоким до дітей своїх?

А може через те, що Його зображають чоловіком, він так і поводиться?

Знаходжу в цьому логіку. Але тепер я перехоплюю його руку, коли він замахується на мене. І обіцяю, що жоден чоловік більше не зможе мені нашкодити.

Мені шістнадцять. Я плачу, бо не можу зрозуміти чому він так вчинив зі мною, якщо в нас справді все було добре. Я ж робила все, щоб сподобатись йому. Але я схожа на його колишню, а він її забути зі мною хотів. Не вийшло. Тепер мені потрібно забути про нього. Важко, не справляюсь.

Мені сімнадцять. І я не знаю за які гріхи я так тяжко розплачуюся. Але це вже не має значення, як і моє існування. Варто закінчувати.

Кров стікає по пальцях, це виводить мене з роздумів. Невже я справді прожила таке безглузде життя? Я навіть в спогадах їхніх не залишусь хорошою і доброзичливою. Бо мені завжди було погано. Але вам було не до мене. Коли я просила про допомогу, вони не змогли мене зрозуміти. Бо я то занадто мала, що мати проблеми, то занадто доросла, щоб на них скаржитися.

Завжди недостатньо, завжди занадто і ніколи в самий раз.

Я злюсь. Злюсь на всіх, хто зламав мене, хто бачив і пройшов повз, коли його ніж був направлений на мене. Злюсь, на тих, хто не звернув уваги на прохання допомогти. Але я можу їх зрозуміти. У всіх своє життя, свої проблеми, свої турботи, свої шрами.

Мої шрами стали білою згадкою про те, що речі, які я вважала любов’ю насправді були насиллям і проявом ненависті. Способом самоствердитися за рахунок слабшого. А коли я кричала від болю і просила припинити, це додавало їм сил. Вони насолоджувалися моїми стражданнями, тож я вирішила, що для виживання мені варто навчитись так само.

Тепер своїми стражданнями насолоджуюся я сама. Лезо в руці додає сили. Я більше не беззахисна. Але за те, що сьогодні я переїла, мені варто себе покарати.

Проводжу різко ще кілька разів. Якщо лезо не занадто гостре, то повільно проводячи, можна лише подряпати шкіру, а цього вже давно недостатньо. Це заворожує, адже після леза можна побачити як шкіра тільки починає розходитися по краях, і це виглядає як майбутній шрам.

А чи можна на початку спілкування з людьми зрозуміти яким буде майбутній шрам? Напевно так, варто лише бути уважнішою. А за те, що не була, варто покарати себе знову.

Я більше не бачу вільного місця, все в крові і шрамах. Тепер я задоволена собою. Тепер мені справді добре. Я більше не намагаюся померти. Тепер я вільна від своєї провини.

Коли я намагаюся витерти кров, відчуваю, що в голові паморочиться від металічного запаху. Все перед очима зливається в єдиний червоний. Невже тепер я справді вільна і це кінець?

Я стільки разів уявляла цей момент, намагалась продумувати кожну хвилину перед темрявою. Я мала написати прощального листа, попросити всіх не винити себе і востаннє збрехати, що я теж нікого не виню. Але невже я вже не встигну цього зробити? Тоді вони будуть плакати на моїй могилі і думати про те, якою хорошою я була і гадати чому ж я так вчинила.

А я не хотіла. Мені просто було занадто боляче.

Сиджу на підлозі, затискаю руку, щоб хоча б спробувати зупинити кров, з якою мене покидає життя. Я ж насправді давно вже мертва. Чому ж тоді зараз здається, що я можу щось змінити? Невже правда можна пошкодувати коли вже майже помираєш?

Перед очима проноситься життя. Це ті самі сім хвилин, коли мозок прокручує все життя? Мене вже немає?

Спогади зупиняються на маленькій дівчинці з блакитними очима та світлим кучерявим волоссям. Вона їсть морозиво з батьком ще не вилікувавшись від ангіни. Він просить її нічого не розповідати бабусі. А вона все одно розкаже, бо занадто балакуча. І хоч бабуся буде дуже злою на них обох, це залишиться приємним спогадом, про який вони ще потім говоритимуть.

Батько. Чи міг би він бути поруч? Чи міг він захистити мене від усього, що зі мною було? Якби він був поруч, чи була б я настільки розбита? Не знаю. Бо не вийшло все так. А зараз його взагалі немає. І я не знаю як з цим справлятися. Хоча, я ж теж помираю, то ж це більше немає значення.

Ще недавно я винила себе за те, що не можу покінчити з цим, а зараз наче і не хочеться вже. Таке кліше. Колись я писала у своєму блокнотику в клітинку, фразу, яку побачила в інтернеті у далекому 2016-ому: «Коли до зіткнення мого тіла з асфальтом лишались лічені секунди, я зрозуміла, що насправді любила життя». Банально, але, здається, всі самогубці приречені на це.

Що далі? Апостол Петро? Диявол? Моє персональне пекло чи котли з розплавленою смолою? Чи буде моя душа блукати по землі ще сорок днів після смерті? Чи є взагалі душа?

Як для майже мертвої людини, у мене забагато питань.

Кров неприємно зігріває руку, якою я намагаюсь її спинити. Напевно, не допоможе вже нічого, але не намагатись, то вже якось занадто навіть для мене. Мені стає все важче триматись, тіло болить і слабшає з кожною хвилиною, а я вже нічого не можу.

Ніхто ніколи не зрозуміє, що я не думала, що в мене вийде. Це не було моїм наміром насправді. сподіваюся, мої друзі дотримаються обіцянки і будуть підпалювати для мене сигарету на спільних перекурах. Чи помирить це моїх подруг, які ненавидять одна одну? Чи зможуть вони втішати одна одну, згадуючи якою я була? Хочеться сподіватися, але я ж не в праві змінювати людей та їх ставлення одне до одного.

Напевно, в душі я завжди була котом Леопольдом. Давайте жити дружно, і все таке. Це викликає у мене посмішку. Мультики мого дитинства – це найдобріше, що було в моєму житті. І мама. Господи, як вона це переживе? Вона ж винитиме себе до кінця свого життя. Я зовсім про це не думала. І зараз вже пізно.

«Господи, якщо ти є, дай їй сил справитись, пережити це і бути щасливою знову», - шепочу і сподіваюсь, що десь там наверху мене почули. Я не прошу вже нічого для себе. Мені непотрібно, тільки б вона змогла жити далі.

Я назавжди залишусь для них слабкою людиною, яка обрала не боротися. Навіть якщо насправді все було не так. Ніхто вже не дізнається.  Подумки прошу у всіх пробачення. Цей день настав. Все має закінчитись тут.

Прикриваю очі, сльоза котиться по щоці. Жалкувати більше немає сенсу. Для мне все скінчено. У мене ніколи не буде успішної кар’єри, квартири з власною бібліотекою, я не встигла завести собаку і не поганяла на своїй машині. Моє життя справді було безглуздим і не мало сенсу. То ж, мабуть, жалкувати тепер немає за чим.

Мене завжди цікавило що там, після смерті. Я чула і читала безліч варіантів: про рай та пекло, про реінкарнацію, про чистилище і про вічну темряву. Завжди останній варіант лякав мене найбільше. Хоча, пекло теж місце не з найприємніших на світі. Але порожнеча, якій немає кінця, не на жарт лякає.

Я прикриваю очі, зараз, здається саме час зробити останній видих і прожити все своє життя за останні сім хвилин перед смертю мозку.

Знову все те саме: важке дитинство, перехідний вік, всі травми, отримані за життя, весь біль, плач та жах. Але в якийсь момент я розумію, що серед темряви жалю до себе, я зовсім пропустила все хороше, що мала. Перед очима тепер проносяться друзі та час, проведений з ними, навчання, яке спочатку приносило купу задоволення, прочитані книжки, в яких я щоразу проживала все більше цікавих пригод.

Я не хотіла так втратити все, і тепер, коли шансу повернутися назад немає, я розумію, що жалкую. І тепер я справді нажахана тим, що чекає мене попереду.

Намагаюсь оглянутись, але розумію, що я не в сні і більше в мене немає тіла, яким я можу керувати. Я не розумію, що відбувається і куди рухатись далі. Як рухатись? Але усвідомлення не змушує довго на себе чекати: після смерті немає нічого, окрім нескінченної темряви. Її безкрайність приводить у відчай. Але якщо так буде вічно, то доведеться звикнути.

Хоча все дитинство я жахливо боялась темряви.