Нахаба в червоній шапці

Жодну з частин цієї книги не можна копіювати, перекладати або відтворювати у будь-якій формі без письмового дозволу автора.

Давно це було чи ні, сказати важко. Але в одному густому лісі в затишному лігві жив собі Сірий Вовк. Він часто гуляв лісом, слухаючи спів пташок. Був вегетаріанцем і дуже добродушним звіром. Він жив у мирі та злагоді з іншими тваринами, які любили Вовка за його вдачу. Щодня він робив десять тисяч кроків лісовими стежками, а ввечері лежав на галявині, дивився на зорі та насолоджувався тишею.

Та в один прекрасний день його спокійному життю прийшов кінець. Із села, що стояло неподалік лісу, до покинутої хатинки переїхала жити старенька бабця. І все б нічого. Вона рідко виходила надвір, не чіпала мешканців лісу, та й вони не дуже її турбували. Навіть Вовк був знайомий з цією доброю жіночкою і завжди вітався, проходячи повз її хатинку. 

Однак невдовзі у гості до бабці почала приходити її онучка і життя у лісі змінилося.

Цю малу бешкетницю та забіяку всі прозвали Червоною Шапкою, адже саме такий головний убір носило це мале швершко. Боялися її всі, від малого до великого. Манерам дівчинку, мабуть, ніхто не навчив, адже вона лізла усюди. Нишпорила по гніздам, залазила в нори, бігала з сачком за метеликами, викопувала черв’яків, їла ягоди та горіхи, так необхідні іншим лісовим створінням. Тож коли її червона шапка мерехтіла посеред дерев, усі тікали врізнобіч, боячись потрапити на очі цій малій бестії.

Вовк чув про вредне дівчисько, але, на щастя для нього, ніколи її не зустрічав. Допоки одного дня не пішов на чергову прогулянку лісом. Слухаючи щебет пташок та милуючись промінчиками сонця, які пробивалися крізь густі крони дерев, Вовк не зчувся, як відійшов далеко від свого лігва. І раптом почув шурхіт. Він обернувся, але позаду нього нікого не було. 

Знизавши плечима, Вовк почимчикував далі, але хрускіт гілок десь дуже близько знову змусив його зупинитися. Раптом між деревами замерехтіло щось червоне і за декілька секунд на доріжці перед звіром з’явилася дівчинка. Її неохайна сукенка була вся вкрита реп’яхами, а черевикам було вже років і років. Скуйовджене волосся стирчало навсібіч, обличчя було все вимащене соком від лісових ягід, а на очі лізла та сама славнозвісна червона шапка. В руках у неї був кошик. А весь її вигляд не залишав сумнівів, що ця незнайомка не налаштована дружньо.

- А ти що за чудасія?! - не привітавшись, вигукнула мала розбишака.

- Доброго дня, дівчинко! - привітався Вовк, оглядаючи нову знайому. - Мене звуть Сірий Вовк, а тебе як кличуть?

- Мене ніхто не кличе, я сама приходжу, коли хочу! - зухвало відповіла Червона Шапка. - Куди йдеш?

- Просто лісом гуляю, свіжим повітрям дихаю, а ти?

- До бабці своєї йду, - дівчинка шмигнула носом, а потім протерла його брудним рукавом сукні. - А то щось вона мене давно до себе в гості не кликала.

- Несеш їй якісь смаколики? - запитав Вовк, киваючи на кошик.

- Та де там, - махнула рукою та. - Йду по пиріжки до неї. А то, уявляєш, не пече мені пиріжків зовсім. Ото вже бабцю маю! Свою онучку голодом вирішила зморити!

- А твої батьки тобі пиріжків не печуть?

- У мене лише мамка залишилася, - відповіла дівчинка. - Тато десь здимів. Кажуть, у лісі тут ходить, природу охороняє. Я вже пів ліса прочесала, а його – й сліду немає! Ховається, чи що? Мамка каже, щоб не займала його, бо у нього робота. А я її не слухаю! Я, взагалі, мало кого слухаю.

- Ну, старших слухатися все ж варто, - обережно зазначив Вовк.

- Ой, не треба мені цих лекцій з моралі, - знову махнула на нього рукою Червона Шапка. - Ти краще скажи, де ти живеш? То я до тебе в гості прийду після того, як в бабці пиріжки заберу.

- Зовсім недалеко, - збрехав Вовк, - он там, за річкою маю оселю. Від будинку твоєї бабусі недалечко.

- Дивись мені, - погрозила пальцем, - якщо збрешеш - непереливки тобі буде!

- Чого б мені брехати! - він вже думав, як швидше дістатися свого лігва, щоб гарно його замаскувати. - Чекатиму в гості!

- Ну тоді бувай, Сірий Вовче! - дівчинка зміряла поглядом свого нового знайомого, ніби запам’ятовувала його. - І не забудь якогось чайку заварити. Треба ж буде пиріжки чимось запивати!

- Ага, обов’язково, - запевнив її Вовк і, махнувши на прощання, швидким кроком поспішив у глиб лісу. Йому потрібно було попередити бабцю про нашестя Червоної Шапки.

Він швидко побіг до її хатинки, чемно постукав у двері та зайшов, почувши запрошення. Бабця, коли почула про онучку, сплеснула руками.

- Лишенько! А я ж і тіста навіть не місила! Вона ж тут зі злості все мені поперевертає!

- І чого ж Ви їй дозволяєте так себе вести? - здивувався Вовк.

- Та хіба ж я можу щось їй зробити? - забідкалася жіночка. - Вона ж нікого, окрім свого батька, ніколи й не слухала. А він зараз у лісі з іншими охоронцями ходить. Вистежують лиходіїв, які незаконно дерева вирубують. Відповідальна робота!

- Так, безсумнівно, - погодився Вовк. - А знайти його зможете?

- Та звісно, на базі він своїй, хвилин двадцять звідси пішки, відповіла бабця. - Ми малій не кажемо, де та база, бо лишень відвертатиме батькову увагу. Я то його можу покликати. Але ж хату мою залишити не можу. Бо онучка прийде, і як побачить, що мене немає, розгнівається, поб’є тут усе! Вже було таке одного разу… Я тоді тиждень після неї прибирала… І в кого воно таке, це швершко…

- А давайте я Вами переодягнуся! - запропонував Вовк. - Прикинуся хворим, ляжу в ліжко, виграю Вам час, а Ви поки біжіть за її татом. Хай прийде і побачить, що його дитина тут у лісі витворяє. Вона гірше тих лиходіїв, яких її тато вистежує! Нехай краще на неї свої сили спрямує! Повиховує, так би мовити!

- Якщо попадемося на брехні, нам обом буде непереливки… - зітхнула бабця. - Але спробувати можна.

Вона пішла до кімнати, витягла свою нічну сорочку та чепчика і допомогла Вовкові їх надягнути. Той заліз під ковдру і прикрив нею майже всю морду, щоб було видно лише очі. 

Бабця тим часом вийшла через задні двері і швиденьким кроком почимчикувала у бік бази охоронців.

Через хвилин п’ять почувся стукіт ногою у двері.

- Бабцю! Ну де ти там! Відчиняй давай! Це я! Твоя онучка! Прийшла по пиріжки! - почулося з-за дверей.

- Заходь, відчинено! - зміненим голосом мовив Вовк.

Двері відчинилися і на порозі стояла Червона Шапка, геть спантеличена. Вона пройшла до кімнати, де вже лежала її “бабуся”.

- О! А ти чого розляглася? Маєш біля плити стояти! Готувати мені смаколики!

- Я захворіла трішки, дитино, кахи, кахи! - кашляючи, мовив Вовк.

- Нічого собі! Оце так новина! - дівчинка не на жарт здивувалася. - І що ж таке з тобою сталося?

- Мабуть, протяги… Кахи, кахи... Застуда напала зненацька…

- Може це ти якийсь пташиний грип тут підчепила в лісі? - припустила Червона Шапка. - Ще мене візьмеш заразиш! 

 - То може додому підеш? - з надією в голосі промовила “бабуся”.

- Куди там! Почекаю, поки тобі краще стане! А потім зробиш мені пиріжків! І побільше! Бо мені ще до Сірого Вовка в гості йти! Дорогою ще щось їсти треба буде!

- А чого це ти зібралася до Вовка? - запитав той. - Хіба він тобі друг?

- А тобі яке діло? - здивувалася мала грубіянка. - І взагалі, щось ти, бабцю, виглядаєш не дуже! Що з обличчям? Не забагато шерсті на ньому? - придивлялася підозріло.

- Так це на мене вовчанка напала… - виправдовувалася “бабуся”.

- Не подобаєшся ти мені… Ану дай мені твою голову помацати! Може температура висока! 

З цими словами Червона Шапка смикнула за чепчик і побачила перед собою Вовка. 

- Ти??? - розлючено гримнула вона. - Ану зізнавайся, негіднику, що з бабцею моєю зробив?!!

Вона підбігла до дверей, схопила лопату, яка стояла притулена до стіни, і побігла на непроханого гостя.

- Стій! Зупинися! - Вовк підскочив на ліжко і закривав лапами морду. - Нічого я з твоєю бабусею не робив! 

- Так я тобі й повірила! Зараз швидко тобі мізки на місце поставлю!!!

Вона вже замахнулася лопатою на звіра, але в цей час до хати забігли захекані бабуся та тато.

- Доню, це що ти таке робиш? - з докором у голосі мовив чоловік.

Червона Шапка обернулася на знайомий голос.

- Тату! А ти як тут опинився? О, бабцю! І ти тут! А я думала, що тебе вже цей, - вона махнула головою на зляканого не на жарт Вовка, - з’їв.

- Я - вегетаріанець, бабусь не їм… - прошепотів він, все ще тремтячи від страху.

- Тобі слова не давали! - задиристо крикнуло на нього дівча.

- Доню, це що за тон такий! - тато був неприємно здивований змінами у поведінці доньки.

- Який є!

- Бачу, що не приділяв тобі достатньо уваги… - забідкався він. - Зовсім від рук відбилася. Опусти лопату! Йдемо додому!

- А як же твоя робота? - запитала.

- Почекає! - запевнив чоловік. - У мене зараз одна мета - твоє виховання. Так що проси вибачення у Вовка і ходімо.

- У цієї тварюки вибачення просити??? Дзуськи! - і Червона Шапка показала Вовку язика.

Це стало останньою краплею терпіння батька. Він схопив дівчинку за руку, повернув до себе і пильно поглянув у вічі.

- Останній раз прошу, - мовив суворо, - проси вибачення! 

Щось в обличчі малої хуліганки змінилося. Вона стиснула губи, повернулася до Вовка і процідила: “Вибач…”

- Вибачаю! Вибачаю! - зрадів той. Лопата, судячи з усього, на сьогодні скасовувалася.

- Так вже краще, - схвально сказав чоловік. - А тепер прощайся з бабусею і ходімо!

- Бувай, бабцю! - мовила вже веселіше.

- Рости здорова, онучко! - лагідно мовила жінка.

Коли за татом з донькою зачинилися двері, Вовк разом з бабусею полегшено зітхнули.

- Ледь встигла! - мовила жінка.

- Ще б трішки, і я познайомився б з цією лопатою, - відповів Вовк, показуючи на знаряддя праці.

- Ви вже вибачте мою онучку! Сподіваюся, тепер нею займеться батько. А то моя донька теж її боїться, не може їй ладу сама дати.

- Головне, що всі живі-здорові залишилися, - радо мовив Вовк.

- Маєте рацію, - засміялася жінка. - Може залишитеся на чай? Я зараз поставлю. Хоча пиріжків у мене немає, зате є бублики та варення з малини.

- Залюбки почаюю, - погодився той.

Після того дня у Вовка з’явилася нова хороша знайома. А Червона Шапка перестала тероризувати жителів лісу і з часом стала дуже чемною дівчинкою завдяки вихованню та турботі своїх батьків.  

От і казочці кінець, а хто прочитав і натиснув вподобайку - молодець!