Прокляття "Чорного сонця"

Оксенфурт. Академічна бібліотека. 1274 рік.

Я сиджу у найвищому залі архіву, де полиці торкаються стелі, а кроки — як крики у храмі. Магістер Кортенс просив мене знайти рукописи Стрегобора для дисертації, але я натрапила на інше.

Тонка шкіряна, трохи потерта, обкладинка. Усередині — нерівний почерк, дрібний, мов голос, що боїться бути почутим. Без назви. Лише ініціал: “S.”

Я відкриваю першу сторінку.

[Запис 1. 12-е Першоцвіта, 1213 р.]

Мені дозволили щоденник. Чорнила — півпляшечки. Півпляшечки на все життя.

Я вирішила писати не про них. Не про мага,  не про погляди, що уникають. А про Сонце. Бо навіть якщо воно було чорне в день мого народження — я обожнюю світло.
Мені сімнадцять. Я любила бігати босоніж полем. Там росли маки. Там я стискала мамині пальці, коли вчилася ходити.

Сьогодні Сонце падало на підлогу тонкою смужкою, наче лезо. Я простягла до нього руку, але не дотяглась. Воно залишилось холодним світлом на камені.
Я подумала: може, саме так виглядає свобода? Сонце, якого не торкнутись.


[Запис 2. 14-е Першоцвіта, 1213 р.]

Розмова з магом. Вони вивчають "Чорну кров".
Маг не кричить. Він ніколи не кричить. Його голос тихий, як вода в криниці — глибокий, байдужий. Він не злиться на мене. Він… зацікавлений.
Вони хочуть дізнатися, що всередині мене. Його цікавить не душа — тіло. Їм байдуже, що я думаю. Вони жодного разу не промовили мого імені.
Але в серці одна думка: я — не їхня річ. Поки я пам’ятаю поле, маму і сонце — я ще людина.

P.S. Чула, як хтось в башті кричав. Довго. Потім — тиша. Вона гірша за крик.

Запис 3. 16-е Першоцвіта, 1213 р.]

Я почала боятись свого тіла. Воно ворухнулось уві сні — і я прокинулась. Може, це “прокляття” проявляється? Може, справді є щось у мені, що робить мене злою?
Але як злість може пам'ятати  мамині обійми? Як зло має плакати над мертвим голубом, якого я знайшла під яблунею?

Оксенфурт. Архів.

Дівчина зітхнула. Пальці тремтіли на пожовклому папері. У вухах — дзвін тиші, що стояла між книжковими полицями. Її очі ковзали по рядках, але розум відставав. Було важко усвідомити: це не легенда. Це жива дівчина, яка… плакала за голубом.

Вона торкнулася шорсткої сторінки, наче шукала тепло пальців, що лишили ці слова понад півстоліття тому.

Запис 4. 19-е Першоцвіта, 1213 р.]

Мене привели до незнайомих дверей. Стрегобор вийшов витираючи руки рушником. Від нього пахло милом і залізом.  За спиною мага я на мить побачила його... Стіл...
Він був з білого мармуру. Залитий світлом. Великий, ідеально чистий. Але ці реміні... Широкі, міцні, у темних плямах...
Від цього столу тхнуло... безвихіддю. Нащо я на це подивилася?

Повернувшись, я знову побачила смугу світла. Вона змістилась. Тепер — ближче до дверей. Може, це знак? Може, коли вона дійде до порогу, мене не стане?

[Запис 5. 21-е Першоцвіта, 1213 р.]

Я намагалась зрозуміти, що таке вівісекція. Вони шепотіли це слово в коридорах. Інші дівчата — ті, що зникали.  "Вівісекція", — повторювала я подумки, розкладаючи слово на звуки, як зерно по столу. "Ві-вісекція". Звучить як якесь закляття.  "Вівіс" — здається, означає "життя". Хіба може щось, де згадується життя, бути чимось поганим?

Запис 6. 23-е Першоцвіта, 1213 р.]

Сьогодні я пригадала м’яту. Справжню, лісову. Коли її стираєш пальцями — вона залишає запах на шкірі. Мама клала її в подушки. Казала: "Щоб сни були м’якші".

Мені наснилось, що я лежу в м’яті, а не на білому камені. Що хтось співає. Голос знайомий, але я не можу згадати, чиє це обличчя.

Мені страшно. Страшно забути літо.

Останній запис. 25-е Першоцвіта, 1213 р.]

Він сказав, що завтра. Сказав, майже з ніжністю. Й торкнувся мого волосся.

Я нічого не знаю про біль, який буде. Не знаю, чи закричу. Чи буде темно. Чи забуду себе.
Я не дізнаюся, чи знайдуть вони свої відповіді.
Цей запис — мій дотик до вас, хто читає. Якщо він дійшов — значить, я була. І значить, не залишуся лише символами в магічних звітах.

Оксенфурт. Архів.

Сторінка закінчилась. Студентка довго сиділа, не кліпаючи. Десь за стіною годинник пробив вечірню варту. Але вона не чула.

Вона бачила макове поле. І тремтливий почерк дівчинки, що не вміла помирати з ненавистю.