Карпати, мольфари і пісні мавок

Перші важкі краплі. Повітря аж дзвенить свіжістю, наповнюючись дощем. Прохолода віковічних Карпат, їхніх прадавніх лісів насичує легені петрікором…і демон в голові на трохи відступає. Думки милосердно стишуються, даруючи прощення. Хоча кого Драко намагається ввести в оману? Собі не збрешеш: біль відганяє не таємнича зелень гір, а жива зелень очей навпроти.

«Дітей війни» вкотре відправили у подорож. Коли Драко подумки каже «діти війни», він має на увазі «умовно живих неповнолітніх чаклунів, які брали участь у війні». Хоча чи можна «брати участь» у війні? Це дурість так казати – війна тебе не питає, чи буде твоя ласка…, вона просто приходить і вбиває довкола тебе людей, зжирає усе, що мало хоч якесь значення, відбирає, таврує, ґвалтує, вчить ненависті й страху, калічить, шматує, впивається скаженством, залишаючи по собі у спадок біль.

Отож подорожі під приводом вивчення древньої магії – невміло замаскована спроба групової терапії враженнями. На думку Драко, це більше схоже на вигнання, щоб не бачити в очах по суті ще дітей зламаний біль. Спроба полагодити їхні серця, ніби це просто старий годинник, а не пошматовані душі, які ніколи не повинні були переживати те, через що вони пройшли. Годинникарі бісові! (чи хто там лагодить ці механізми?) Не важливо. Минулого разу вони відвідували друїдів Ірландії, тепер гостять у карпатських мольфар. Як ніби ці подорожі та «нові враження» можуть забрати біль. Вони його лишень притупляють. Вони – пов’язка на живу відкриту тремтячу дихаючу рану, але не її зцілення.

Забирає біль і війну зсередини він – Гаррі Поттер. Драко дивиться йому в очі і думає про нього. Так демон відступає. Коли Мелфой каже «демон», він має на увазі «біль». Хоча, скоріш за все, Драко знову собі бреше: справа не в болю, він просто не може не дивитися і не думати.

Гаррі – втілення несумісностей. Типовий ґрифіндорець, якого Капелюх чомусь відправив на Слизерин. І про що тільки думало те старе драння? Іноді Драко здається, що то був подарунок долі для нього. Він любить так самообманюватися. Отож хлопчик-левеня із зеленою краваткою, найкращими друзями якого стали найбільш непоєднувані особистості. І коли Драко каже «найкращі друзі» він має на увазі «сім’я». Він, «слизеринський принц» з міткою Смертежера на руці, дивна божевільна когтевранка Полумна, надокучливі, шумні та дуже проблемні ґрифіндорці Рон Візлі та маглонароджена Герміона Грейнджер. Очевидно, їм ніколи не вдавалось збиратися разом без сварок. Але й відмовитися від дружби з Гаррі ніхто з них ніколи б не зміг. Тому вони іноді мовчки терпіли присутність один одного, але частіше старалися не пересікатися, проводячи час з Гаррі наодинці.

Драко дивиться йому у вічі, які зливаються із вмитою зеленню, на його усмішку. Гаррі щось розповідає, здається, про мавок, але Драко неспроможний зараз зосередитися на словах. Біль накочується хвилями, тому Драко здатен лише насолоджуватися шелестом його голосу, його радістю та милуватися зморшками довкола очей. Як завжди сповнених неспокоєм. Раптом Гаррі замовкає. Відчуває Драко. Його біль. Він тягне Мелфоя на вологу траву під крону величезного застиглого у часі дерева. Драко, за традицією, кладе голову Гаррі на коліна. Поттер трохи невміло муркоче пісню мавки, лагідно перебираючи м’яке волосся свого «дракона», зовсім так, як це робила Нарцисса у дитинстві. Демон відступає. Тихо, м'яко. Ненадовго, і все ж. Драко не жаліється, фізичний біль – незначна плата за те, що протягом року мітка Смертежера остаточно зникне. Тоді має минути і біль. Проте лише фізичний. Той, що всередині – він уже став його суттю, як і всіх «дітей війни». Драко просто поступово навчиться з ним жити, і колись стане легше.

Драко дихає лісом й рідною ніжністю. Чомусь згадується їхня зустріч на бенкеті в перший вечір в Гоґвортсі.

Драко роздратовано витріщався на Поттера, який сидів навпроти нього за столом і байдуже кивав на стримані привітання однокурсників щодо вступу на Слизерин. Чому він не потиснув Драко руку? Мелфой не міг знайти цьому жодного раціонального пояснення, а, отже, Герой просто хотів його принизити. Він поплатиться за це. Драко похмуро мовчав і вигадував план помсти, намагаючись злістю заглушити образу, розчарування та сором. Тоді він ще не знав, що вже через кілька місяців подумки називатиме Поттера не «шрамоголовим», а «зоряним». Саме так, можливо, по-дитячому наївно, безглуздо й трохи недоречно. Багато однокурсників і навіть викладачів іменували Гаррі «сонцем Слизерина» з огляду на те, як Гаррі поглинав темряву підземель і забирав її із сердець однокурсників, порушуючи їхній ввічливий спокій, байдужу відстороненість й аристократичну обережність своєю неймовірно легкою вдачею, товариськістю, заразливим реготом.

Але Драко знав, що Гаррі зоряний. Не в плані «знаменитість, зірка». Гаррі не був сонцем. Сонце іноді засліплює, надто висушує задухою. Гаррі був сонячним, зітканим із цих рис, але енергія від нього була прохолодною і маленьким не болючим для очей світлом у темряві. Гаррі ніби поглинав її і біль. Хоча Сонце теж по суті зірка, але Драко готовий був сперечатися з будь-ким, хто посмів би поставити під сумнів його теорію. Хоча ніхто про неї, окрім Мелфоя, звісно ж не знав. Може, Драко просто хотів бачити Гаррі не таким, яким його бачили усі інші, а якось по-особливому. У будь-якому випадку він йшов на це світло як на дороговказ. І це його рятувало.

Гаррі ж ніби бачив Драко наскрізь. Як і у їхній перший спільний вечір, коли виявилося, що до всього вони тепер ще й сусіди по кімнаті. Драко приготувався до сну й уже хотів пірнути у тепле ліжко, аж раптом почув:

–Я не захотів прийняти твою дружбу не тому, що ти не вартий цього, -мабуть, Гаррі набридло терпіти в’їдливий погляд увесь вечір, а ще він точно не був готовий ворогувати з людиною, яка здається вже кілька годин придумувала різні способи його вбивства, а за хвилину буде сопіти за кілька метрів від нього. У будь-якому випадку він не хотів померти від удушення подушкою. - Тобі не слід було нести всю ту нісенітницю про вибір друзів.

– Що? – роздратовано і водночас розгублено спитав Драко. Він уже відчував, як червоніє від злості його бліда шкіра. Мелфой до шаленства розлютився. Та як він сміє? Драко зібрався сказати все, що він думає про цю вискочку, як раптом його очі… Він просто застиг дивлячись у них, якісь по-дорослому стомлені, де ще плескались залишки радості від першого знайомства з Гоґвортсом… а ще там ховалася легка незрозуміла печаль. Злість лопнула як повітряна кулька.

- Я Гаррі. Гаррі Поттер, - він простягнув маленьку долоню. – Навряд чи ми станемо друзями, однак нам необов’язково ворогувати.

Драко проігнорував жест, дратівливо пирхнув і демонстративно відвернувся в ліжку спиною до Поттера.

–Гаррі! – неприємний голос Ґрейнджер зруйнував кокон з ніжності, і біль накотив новою хвилею. Поруч з нею стояв і Візлі. Гаррі перестав співати. - Ти нам потрібен.

Драко знав, що значать ці слова для нього. Його час із Гаррі на сьогодні сплинув. Навряд чи ґрифіндорці погодяться терпіти його присутність або ж обговорювати щось з Гаррі при ньому. Хоча до біса – він на це не заслуговує. Драко доведеться зараз підвестися і піти. Не можна бути жадібним.

Він встає. Повільно оминає маґлонароджену та рудого. З Роном вони зустрічаються очима. Це погляди «не-ворогів», і кажучи «не-ворогів», Драко має на увазі «друзів по нещастю». У нього в очах біль. Не фізичний. Адже йому не потрібно виводити мітку Смертежера, клеймо твоїх помилок. Проте біль війни. Біль втрат. Біль за брата. Він хлюпається в його очах, шипить, вимагає виходу. Драко знає, що саме тому вони так відчайдушно зараз шукали Гаррі. Щоб він хоч трохи забрав це розриваюче зсередини почуття. Ніби у Гаррі самого його менше. Дідько…це в Поттера потрібно забирати біль, а не навпаки. Зазвичай, ґрифіндорці сидять з ним пліч-о-пліч і довго-довго розмовляють, і їхні очі перестають бути такими болісно яскравими, їхній звір затихає. Драко не раз спостерігав за ними крадькома. Іноді йому здається, що Поттера використовують як психотерапевта, але це брязкотять отрутою в ньому його ревнощі. Він знає, що один для одного вони в якомусь розумінні сім'я. Драко розуміє це. І тому зараз мовчки йде.

Ґрейнджер знаходить його через, здається, цілу вічність, усередині невеличкої мольфарської хатинки, однієї з численних.

- Мелфой, ми можемо поговорити? – очі умиротворені, біль сховався десь на дні кавових зерен.

Драко мовчить.

- Щодо Гаррі, - додає маґлонароджена і розуміє, що цим отримує згоду.

Драко застигає. Тіло дерев’яніє. Біль накочує хвилями. Але більше його турбує те, що він може зараз почути. Прагнучи розірвати злісний дзвін тиші, Драко наважується запитати першим:

- Ти любиш Гаррі? - тихо-тихо, як скрип його серця. Драко завмирає в очікуванні відповіді. Адже якщо так, то він поступиться.  Вона єдина, кому він готовий поступитися Гаррі. Розумна, більш-менш красива, смілива, не колишня Смертежерка, людина, яка завжди залишилася з Поттером попри все, навіть коли всі від нього відверталися, навіть коли Візлі його зраджував. Герміона завжди робила правильний вибір, завжди була на правильній стороні. Завжди була поруч. Вона зможе подарувати йому сім'ю, про яку Гаррі завжди так мріяв. І вона любить Поттера настільки ж сильно, як і Драко, хоча до цього моменту Мелфой сподівався, що природа цієї любові не романтична ... невже?

-Що ... – Герміона розгублюється, чи не вперше Драко бачить її у стані, коли вона не знає відповіді на поставлене питання. - Так, звичайно... стоп .... тобто, ні, не так.... Мерлін, Мелфой, не в тому сенсі... Гаррі – один із найдорожчих, рідних і близьких для мене людей. Але я взагалі-то з Роном зустрічаюсь! – додала вона сердито.

Наступає ніякова тиша. Напруга різко залишає тіло Драко. Навіть біль притуплюється. Він ледве стримує полегшене зітхання.

– Тоді про що ти хотіла поговорити?

-Хей, давай дружити - і вона впевнено простягає йому руку.

Драко, не спроможний хоч щось відповісти, просто вигинає брову в мовчазному питанні. Герміону покидає її впевненість, вона починає нервувати, але руку не прибирає і терпляче пояснює:

- Можливо, Гаррі мене вб'є за те, що я тобі зараз розповім, але раз ти вже ж такий упертий і маєш рівень емпатії, як у зубочистки, і не можеш розрізняти почуття оточуючих… – Драко невдоволено стискає губи, але не коментує. Він чекає слів Ґрейнджер як вироку. – Сьогодні Гаррі з сумною усмішкою поділився зі мною: «Якби він полюбив мене не тільки як друга, в майбутньому, думаю, ми стали б з ним і з Тедді справжньою сім’єю. Мій хрещеник міг би постійно перевтілюватися у маленьку точну копію Драко. Так у мене було б двоє Драко…».

Драко мовчить. Біль став глухим, і пробивається немов крізь товщу води. Сім’я... Любить... Драко не хоче, щоб Тедді був його маленькою копією, він хоче  маленького шкодливого Гаррі… Драко ніяк не може зловити суть сказаного до кінця, думки вислизають з голови, розбігаються, серце бухає, намагається пробити грудну клітку. Але нестерпна Ґрейнджер не хоче опускати руку.

– Гаррі - моя сім'я, а ти для нього - найважливіша людина. Ми не повинні як зараз ділити його між собою. Так що потисни ти нарешті мою руку і йди вже нарешті йому зізнайся!

Долоня Герміони гаряча, а в карому погляді, окрім болю, вперше не роздратування та настороженість, а теплота щодо нього. Так дивляться на сім'ю і близьких друзів.

Руку поколює від чужого тепла. Серце б'ється десь у скронях, витісняючи звідти біль. Тяжкі краплі вмивають віковічні ліси Карпат. Десь вдалині звучить пісня мавки. Повітря важке, сповнене свіжістю, запахом трави та землі.