Розділ 1, або вельми набридливий кіт

​«Колись давно, в часи бурхливих вітрів, серед вічних гір я літала так близько до небес, що серце завмирало під спекотним сонцем, яке ніжно і ласкаво обіймало мене своїми променями. Хмари любили, коли я торкалася їх, а я обожнювала літати між ними і споглядати красу навколишнього світу.

Але хто я сьогодні? Тільки дівчина без дому та сім'ї... Моє завдання — бути тихою, не видавати себе та мирно виконувати невеличкі кравецькі справи. І заробляти... Так. Гроші — це те, що мені вкрай необхідно.

Та, якщо чесно, мені вже все це дуже набридло! Я хочу, щоб у моєму житті сталося диво. Я чекаю. Надзвичайно чекаю на зміни. І щодня мрію про дитину...

Вчора мені виповнилося двадцять шість років. Небагато, але в цьому смертному тілі я дуже швидко старію. (Може, я вже така нікому й не потрібна, га?..) Що ж мені робити? Напевно, покластися на долю. (Чесно кажучи, щось робити мені просто ліньки).

Гаразд. Час закінчувати. Справи чекають. Увечері прийде баронеса. Її пика мені не подобається, але з її гаманцем приємно мати справу :)

Сьогоднішній день розпочався добре. Сподіваюся, він протримається таким до самого вечора. (Звісно, його може зіпсувати візит горе-нареченого, але... я стукну йому по чолі відразу, обіцяю!)

До побачення, дорогий щоденнику. Дякую, що завжди готовий мене вислухати... А якби умів говорити — то вже давно б відправив за попутним вітром.

Авасіан. 7 число. 3561 рік».

​Сині, мов вечірнє небо, очі пробіглися по свіжих, щойно написаних рядках. Тонкі пальці ковзнули по сторінці, збираючи ще вогкі чорнила.

Щоденник накрив раптовий промінь світла. Сонце любило цей маленький затишний будиночок і спрямувало свої промені прямо в його вікна. Сонячні зайчики стрибали по дерев'яній підлозі, прагнучи торкнутися лапками гарного візерункового килима. За цими маленькими гостями гнався чорно-білий кіт. Та не просто біг, як звичайні коти... ні, цей каскадер наче втік із бродячого цирку. Які тільки маневри він не витворяв: і колесом котився, і сальто вперед робив, і зависав у повітрі всупереч гравітації! Та ще й звуки видавав, мов воїн Країни Вранішнього Сонця. Хоча чому «мов»? Навряд чи хтось міг заперечити його східне походження, адже навіть розріз зелених очей був притаманний цій расі...

​У погоні кіт розгубив усі кравецькі шпильки з гольниці, яку тягав на хвості. На щастя, верхівки шпильок прикрашали великі й доволі помітні намистини.

Господиня не витримала і пішла слідом за котом-пустуном. Хоч і ліньки їй було, але мусила нахилятися за втраченим добром і збирати його назад до гольниці.

— Іноске, будь акуратнішим, — проворкотіла вона, — клієнти можуть не помітити й випадково наступити.

Кіт озирнувся на дівчину, тієї ж миті схаменувся і вдивився в її чарівні очі.

— Вибачте, пані Марго, я просто... надто сильно захопився цими сонячними зайчиками! М'яу! — видав він милим голосом, швиденько випростався та й підтягнув широкі штанці. Миттю прикинувся невинним та святим, щоб не сильно лаяли.

​Господиня осудливо похитала головою. Не вперше цей розбишака намагається обвести її навколо пальця своїми котячими чарами та «няшністю».

— Іноске, справі — час, потісі — година. Нині у нас багато роботи! — зауважила вона.

Кіт пом'яв лапами підлогу.

— Пак я вже йду! Просто мені геть не хочеться шити сукню для цієї баронеси. Вона така гадюка!

Його зелені очі сповнилися надією, що господиня звільнить його від роботи, але та продовжувала стояти на своєму.

— Я знаю, що баронеса — стара стерва! Але вона наша щедра клієнтка. Ми маємо виправдати її очікування. Цього місяця не так багато замовлень... А нам потрібні гроші! Ти ж хочеш їсти свіжу рибку?

Кіт кинув на пані злегка ображений погляд і пошкандибав до свого робочого місця. Сів на оксамитову подушку та й узяв до лапок голку.

— Зрозуміло, — пробурчав він наостанок і почав пришивати бісер до довгої шовкової шалі.

​Дівчина схвально хитнула головою і повернулася до швейної машини. Під лапкою вже лежала тканина — шовк, досить складний матеріал. Марго встромила голку в тканину і, тяжко зітхнувши, натиснула на педаль. Стібки з'являлися один за одним, але шовк був неслухняним і постійно вислизав убік.

— Так, це треба переробити, бо шов трохи нерівним вийшов, а стара такого не стерпить... — відчайдушно вимовила дівчина і дістала майбутній рукав з-під лапки.

Кіт крадькома глянув на господиню. Удає з себе таку ділову й серйозну мадам, наче їй за сорок, хоча насправді...

— Сьогодні гарний день, правда, пані Марго? — спитав він несміливо, пришиваючи бісер.

Дівчина на нього озирнулася і, відклавши крій убік, відповіла втомленим голосом:

— Так, дуже непоганий.

Кіт нервово стиснув у лапах шаль і, набравшись сміливості, поставив небезпечне запитання:

— А цей?.. Може, ви сьогодні підете гуляти?

Марго нахмурилася, як дощова хмара:

— Навіщо?

— Ну... Можливо, хтось та й зустрінеться... Красунчик якийсь: поголений чи бородатий, високий, худий, а може й міцний... воїн якийсь! Хоча я й пану був би радий... Чоловік при грошах нам би не завадив... — проворкував кіт собі під ніс, нахабно жонглюючи не надто хитромудрими натяками.

— Мені не потрібен чоловік! Дякую, мені вже вистачило одного на все життя! — на підвищених тонах відповіла дівчина і взяла в руки ножиці.

​Іноске завмер. Виглядала вона небезпечно — гнівно орудувала інструментом так, що кожен її рух можна було запросто сприйняти за фехтування. Разом з тим вона прикушувала нижню губу і старанно порола шов. Її щоки вже почервоніли від роздратування. Але кіт сьогодні був безстрашним (а можливо, ще й безсмертним) і продовжив дратувати господиню.

— Ну не можна ж так! — заявив він сміливо і підняв кіготь угору, удаючи з себе мудреця. — Двадцять сьомий рік пішов... Потрібно про своє майбутнє подумати! Та й про моє також...

Дівчина повернулася до нього обличчям і стиснула губи від злості.

— Я й думаю! Ательє є, гроші більш-менш є. Що ще потрібно?! — грубо запитала вона.

— Чоловік... — наївно видав Іноске і притиснув вуха до голови. Відчував, що після цього «недоброго» слова в нього полетить моток ниток.

Марго заплющила очі й спробувала заспокоїтися. Котисько вивів її з себе, але вона не хотіла його ображати. Вдихнувши якомога глибше, вона випалила:

— Так, Іноську! Працюй! І більше ніяких розмов про чоловіків! Ніколи!

​Фамільяр похилив голівку і пробурчав, пронизуючи підлогу сумним, знедоленим поглядом:

— Гаразд... Домовилися, цяцю!

Не перший день він намагається виштовхати господиню на вулицю, щоб вона хоч трохи відпочила від роботи й подбала про особисте життя. І кожна подібна розмова закінчується однаково: «Більше ніяких подібних розмов!»

Але надія його не покидала. І в цій маленькій чорно-білій голівці завжди вибудовувалася ціла стратегія, як змусити господиню врешті задуматися про заміжжя.