Глава 1

Липень. 1939 рік. Париж

Він приїхав до Франції як учень, викладач якого запропонував познайомити його зі своєю країною. Розповідав своєму дядькові Каорі, єдиному родичу, що хоче ближче познайомитися з французькою культурою. Десь у його словах була правда, проблема була тільки в тому, що йому хотілося притиснути свого вчителя на мосту через Сену і цілувати. Або ж сидячи в кафе з видом на Ейфелеву вежу дивитися, як блакитний колір очей зливається з сутінками нічного Парижа. Десь, між англо-французьким словником і сильними руками вчителя, якими той стискав плечі Морфея під час занять, була правда.

Вони познайомилися, коли йому було двадцять і він тільки закінчив коледж. Дядько найняв для нього репетитора, і Морфей чекав кого завгодно, тільки не підтягнутого, широкоплечого юнака. На той момент Біллу було двадцять п'ять, але при знайомстві здавалося, що він набагато старший. Репетитор завжди ходив у строгому костюмі-трійці та з невеликим годинником на ланцюжку, на якому завжди хвилина у хвилину відраховував час. Білл здавався суворим, немов виточеним з каменю, і Морфей спочатку його побоювався. Минуло пів року, перш ніж їхні уроки стали менш напруженими. Морфей почав намагатися розговорити похмурого вчителя, знаходячи теми, що абсолютно не стосувалися уроків. Вони зближувалися поступово, поки одного дня Білл не підійшов занадто близько. Так близько, що Морфей зміг розглянути дрібні вкраплення на райдужках його очей. Білл схилився над плечем ученика, пояснюючи правильну вимову слова, тільки ось голова у Морфея була зайнята іншим. Ніс лоскотав запах кедра і віскі, він повернув голову і тут серце немов пропустило удар і піднялося до горла, заважаючи зробити подих. Час зупинився, коли рука Білла торкнулася плеча і повільно хитнулося вперед, коли вчитель збентежено кахикнувши, відсторонився.

Однак, після цього моменту ніщо вже не було як раніше. Їх уроки набули інтимного змісту, з натяками, поглядами та недомовками. Коли Каорі не було вдома, вони пили на веранді каву, віддавалися ласкам у спальні або просто гуляли по саду. Морфей завжди з нетерпінням чекав на прихід Білла і щоразу, прощаючись, відчував глибокий смуток. Обидва жили від моменту до моменту, рахуючи дні до нової зустрічі. Їх таємний зв'язок тривав рік, аж до закінчення репетиторства, а після Білл запропонував відвідати Париж. Морфей негайно скористався запрошенням і коли речі були спаковані, вони виїхали потягом до Дувра. Дорога зайняла тиждень і виявилася досить виснажливою. Після Дувра вони пересіли на пором, а вже в Калі знову сіли на потяг, який довіз їх до Парижа.

Місяць Морфей прибував з Біллом в пансіоні на околиці міста. Для нечисленних мешканців вони були хорошими друзями. Однак, як тільки наставала ніч, Білл приходив до кімнати Морфея і зі світанком пробирався до себе. За цей час коханці встигли відвідати тріумфальну арку, прогулялися Єлисейськими луками, побродили по брукованих вуличках і звичайно ж побувати біля Ейфелевої вежі. Їхній вікенд був наповнений ароматом пересмажених зерен кави, яку варили в непримітних кафе, свіжого багета і пилу, що підіймався від копит коней. Білл вмикав музику і вони танцювали в темній кімнаті, притискаючись одне до одного. Іноді Білл співав, коли лежачи після бурхливої пристрасті втискався Морфею в ключицю. Від тихого, глибокого голосу тілом пробігали мурашки. Білл наповнював собою кожну клітинку, просочуючись разом з кров'ю і стікаючи по венах. Морфей кохав безмежно, з кожним вдихом і видихом сповнюючись цим пекучим і болісним почуттям.

Його відпустка закінчилася так швидко, ніби й не було всіх цих тижнів тихого щастя. Морфею належало розлучитися з Біллом, розірвавши своє серце на дрібні уламки. Суспільство ніколи не прийняло б їх грішне кохання, засуджуючи те, що ніяк не могло викорінитися. Морфей кохав Білла, Білл кохав Морфея, і в цьому була істина, щастя і горе. Ситуація ускладнювалася ще тим, що перед поїздкою до Парижа Каорі поставив Морфея перед фактом — він повинен одружитися з Джессікою Купер — дочкою лондонського чиновника. Це був наказ, який не підлягав обговоренню. Морфей не міг перечити родичу, оскільки знав, на що здатний Каорі, якщо його розлютити. Білл не знав про те, що Морфей збирається одружитися, що вони більше ніколи не побачаться. Однак, слід було про це поговорити та попрощатися. Почати розмову було складно, особливо після всіх тих солодких днів разом. Тепер же реальність безпардонно увірвалася з першими сонячними променями, нагадуючи про зобов'язання і жертву, яку Морфей повинен принести на догоду суспільству та амбіціям дядька. Кинути того, кого кохав більше за своє життя, і пов'язати долю з тією, яку бачив лише пару разів на балах. Але найскладніше — сказати Біллу про те, що їхні стосунки приречені. Сидячи на зім'ятому ліжку, Морфей спостерігав, як Білл одягає сорочку, розправляючи відпрасований комір. Морфей стягнув з волосся резинку, пригладив пасма і знову стягнув волосся. Після пройшовся кімнатою і зупинився за спиною Білла, несила підібрати слова.

— Я тут подумав, — почав Білл, повернувшись до Морфея. Він поправив підтяжки та потягнувся до стільця, щоб взяти піджак. — Ми можемо зустрітися десь у жовтні. Ти навіть не уявляєш, який гарний Париж восени. Прогуляємося перед твоїм від'їздом? — Білл поглянув на Морфея і на секунду завмер. Золотисті, немов бурштин, очі коханого заполонила скорбота. Білл наблизився до Морфея і заправив йому за вухо пасмо світлого волосся, після чого доторкнувся губами до напівприкритого рота. — Так не хочеться відпускати тебе. Може, залишишся ще ненадовго?

— Я не можу, Білле. Обіцяв дядькові повернутися через місяць. Такими були умови, — з сумом промовив Морфей, вдивляючись в обличчя коханого, намагаючись запам'ятати кожну рисочку. Йому належало розбити серце Білла, заподіяти йому біль, і від цього Морфей відчував незрівнянні муки.

— Розумію. Каорі досить суворий, — пирхнув Білл, закотивши очі. Коли він викладав французьку в них вдома, постійно ловив себе на відчуттях, що від родича Морфея віє холодом. Це був підтягнутий, високий чоловік з жорсткими рисами обличчя. Кілька разів Білл ставав свідком, як Каорі кричав на своїх слуг, міг штовхнути когось із них. Перепадало і Морфею, тому Білл не раз ставав на його захист. А коли закохався в цього витонченого, з аристократичним шармом юнака, у нього кров закипала в жилах щоразу, коли Каорі був грубий з Морфеєм. Щодо їх відпустки, Білл був здивований, що така власна людина відпустила свого племінника подалі від свого впливу. І як би не хотілося тримати Морфея, Білл розумів, що краще не нехтувати наказами Каорі, щоб і надалі мати можливість бачитися.

— Білле, є дещо, про що тобі слід знати, — тихо промовив Морфей, беручи коханого за руки. Нервово глитнувши, Морфей подивився просто в блакитні, бездонні очі й глибоко видихнув. — Річ у тому... дядько хоче, щоб я одружився. Він уже знайшов мені наречену. І я повинен підкоритися, — знічено випалив хлопець, з відчаєм спостерігаючи, як Білл відсмикує руки. Як відсторонюється, а на обличчі відображається нерозуміння впереміш з розчаруванням.

— Ти жартуєш? — Біллу здалося, що підлога під ногами попливла і йому довелося вхопитися за спинку ліжка, щоб утриматися. Хотілося почути, що він все неправильно зрозумів. Але очі Морфея безповоротно оголосили йому вирок, прибивши до райдужок, в золоті яких хлюпав нестримний біль. — І ти мовчав. Весь цей час. Вирішив потрахатися зі мною наостанок? Якого біса, Морфею?! — Крикнув Білл, стукнувши кулаком по спинці ліжка. — Це просто якесь лайно. Я вважав наші стосунки, зустрічі, цю довбану відпустку чимось значущим для тебе. Але ти просто розважався? Скажи мені, сучий ти син, — прошипів Білл і, перетнувши кімнату, схопив Морфея за сорочку. У ньому вирували лють, образа, гіркота. І він не знав, яке почуття випустити назовні.

— Це не так, Білле, — похитавши головою, відповів Морфей, накриваючи кулак Білла своєю долонею. — Те, що між нами було, робило мене найщасливішою людиною. І цей місяць назавжди закарбується в моїй пам'яті. Він був казковим, — з почуттям промовив Морфей, відчуваючи, як у грудях все стискається. Юнак не знав, як вдається дихати, дивлячись в очі Білла. Єдиним правильним рішенням було б померти просто в його ногах, але серце з якоїсь невідомої причини продовжувало битися. — Я не можу бути з тобою. Не за таких обставин. Суспільство не прийме нас.

— То ти боїшся суспільства чи залишитися без грошей свого дядька? — З неприхованим цинізмом випалив Білл. Відштовхнувши від себе Морфея, він стиснув долоні в кулаки. На відміну від нього, простого репетитора, у Морфея був статус. Вони ніколи не обговорювали їхнє нерівне становище. Білл жодного разу не бачив, щоб Морфей якимось чином хизувався своїм багатством. Однак, зараз його нестерпно мучила думка про те, що для Морфея гроші важливіші за почуття.

— Білле, ти не розумієш, — з відчаєм промовив Морфей, невпевнено ступивши в напрямку до обранця. Він не знав, як заспокоїти ту бурю, що клубочилася в блакитних очах. Ця синява пропікала його наскрізь. — Я нічого не вирішую. Я так не хочу цього, але ми більше не побачимося.

— І ти так просто про це говориш? — Білл бачив, яким розгубленим виглядав Морфей. І всередині щось обірвалося. Неможливо було прикидатися, коли колір очей став каламутним від туги. Неможливо було підробити тремтіння, яке прорізалося в кожному сказаному слові. Морфей дійсно кохав його, але чомусь так швидко здався. Тоді як Білл був готовий боротися за їхнє кохання.

— Ні, Білле! — Зірвався на крик Морфей, провівши рукою по шиї, немов задихався. — Для мене це не просто! Я відчуваю, що в цю саму хвилину просто вмираю. Я хочу тебе, — затинаючись прошепотів він. Наблизившись до Білла, обхопив руками його обличчя і заглянув в очі, — але не можу бути з тобою. Ми обоє приречені, а наше кохання заборонене.

— Послухай, ми можемо втекти. Давай просто... — Білл обхопив зап'ястя Морфея, цілуючи його долоню. Після чого стиснув руку обранця у своїй долоні, — просто знайдемо вихід. Ти мені потрібен. І я не можу відпустити тебе. Залишся, Морфею, — з надією, що спалахнула в серці яскравим полум'ям, попросив Білл. Люті у ньому більше не було. Він відчував лише ніжність до цього тендітного юнака. Якщо Морфей так боявся Каорі, Білл був готовий сховати коханого хоч на краю світу. — Твій дядько нічого не зможе зробити.

— Ти помиляєшся, — похитавши головою, відповів Морфей. Зітхнувши, він підійшов до вікна, уперши долоні в підвіконня, і подивився порожнім поглядом на вулицю. Вдалині виднівся невеликий сквер, по якому неспішно прогулювалися люди. Їхній пансіон потопав у зелені, все навколо ніби дихало свободою. Тільки в їхній з Біллом кімнаті повітря ставало густим від тривоги. — Ти навіть уявити не можеш, на що здатний Каорі. Він замішаний у справах «Чорного конюшини». Вони повністю керують Лондоном, — почав свою розповідь Морфей, намагаючись говорити рівно, але його голос зривався, стаючи хрипким і уривчастим. — Мій дядько, бувши адвокатом, прикриває їхні злочини. За захист перед законом отримує великі гроші. Він тісно співпрацює з Шейном — ватажком цього гангстерського угруповання. Думаєш, Каорі просто так знайшов мені наречену? — Нервово посміхнувшись, Морфей обернувся до Білла. Склавши руки на грудях, опустив голову, впиваючись поглядом у металеві затискачі на підтяжках Білла. Якби він тільки міг, то замість еластичних стрічок, що притискалися до широких грудей, там були б його руки. Зривати одяг з тіла коханого, покриваючи поцілунками. Саме цього хотів Морфей, а не розповідати про брудні справи свого родича. Пригладивши волосся, юнак пройшовся кімнатою і зупинився прямо перед обранцем. — Батько Джесс, Каорі, всі вони пов'язані з Шейном. Це кубло зміїв, яке намертво переплелося. Каорі зможе знайти моє вразливе місце. І цим вразливим місцем є ти. Якщо я відмовлюся одружуватися, він добереться до тебе. Я не можу ризикувати тобою, Білле, — гаряче промовив Морфей. — Я не зміг би відмовитися від тебе, навіть якби мені загрожувала смерть. Але ти, Білле... твоє життя дорогоцінне для мене.

— Ми можемо сховатися в Америці. Каорі нас не знайде, — Білл був шокований отриманою інформацією. Він завжди вважав Каорі деспотичним, егоїстичним і жадібним до грошей. Однак і припустити не міг, що ця людина може бути замішана в таких огидних справах. Тепер було ясно, чому Морфей беззаперечно слухався свого дядька. Страх не дозволяв йому протистояти наказам, які роздавав Каорі, розпоряджаючись життям племінника. Але Білл був упевнений, що зможе захистити коханого.

— Вибач, Білле, — сумно посміхнувшись, промовив Морфей. — Я не можу ризикувати. Тільки не тобою.

— Ти просто залишиш мене? Після того, що було між нами? — З гіркотою відгукнувся Білл. Бачити всеохопний біль в колись променистих очах було нестерпно. Біллу хотілося захистити коханого від усіх негараздів, утримати у своїх обіймах, подарувавши тим самим прихисток. — Я кохаю тебе, Морфею.

— Білле, я теж тебе кохаю. Але... — слова застрягли в горлі щільним комом. Його серце розривалося, кровоточило, заповнюючи нестерпним болем все єство.

— Повинно бути рішення. Ми щось придумаємо, — Білл не міг так просто відмовитися від того, кого любив настільки сильно, що це перекривало дихання. Морфей став його сенсом, його щастям, його жаданням. Ніщо у світі не могло змусити його відмовитися від Морфея. Проте, з кожною хвилиною він все чіткіше усвідомлював неминучість розлуки.

— Ти не зможеш протистояти Каорі, коли за його спиною стоїть «Чорна конюшина», — з натиском вимовив Морфей. Його охопила тривога, ніби небезпека була близько. — Шейн зможе надати дядькові послугу. І йому нічого не буде коштувати послати своїх людей на твої пошуки. А тоді, Білле... я навіть не хочу уявляти, що вони з тобою зроблять, — з тихою приреченістю додав Морфей. — Тому про втечу не може бути й мови.

— Тоді тобі краще піти, — різко відповів Білл, дивлячись прямо в очі Морфею. Ще зовсім недавно в них плескалися сонячні іскри, але тепер Білл не бачив в них колишнього тепла. В очах обранця відбивалася похмура, дощова і безрадісна осінь. А колір золотистих райдужок нагадував пожовклі, холодні листя. Від такого контрасту всередині Білла скрутився болючий вузол, викликаючи ефемерну нудоту.

— Я розумію, ти ображений. Але повір, так буде краще, — Морфей стиснув руки Білла. Повільно підняв їх вгору, стискаючи в пальцях підтяжки, немов це був єдиний шанс утримати себе в зібраному стані. Він повинен був прийняти це рішення. Знищити себе, аби тільки убезпечити коханого. За відчуттями було схоже, що Морфей живцем здирає з себе шкіру. Якщо пекло й існувало, то його концентрація тулилася на третьому поверсі пансіонату, в затхлій і запиленій кімнаті десь на околиці Парижа. — Білле, прошу тебе, зрозумій. У мене дійсно немає вибору.

— Та невже? Ти просто не хочеш його бачити, — розчаровано промовив Білл, скидаючи руки Морфея. Він підійшов до вікна, збільшуючи дистанцію. — Але я не буду тебе тримати. Закінчимо все тут, — сухо вимовив Білл, хоча всередині у нього все тремтіло, наче надірвана струна. Йому хотілося кричати та трощити все, що потрапляло під руку. Іронія полягала в тому, що трощити в цій клятій кімнаті було нічого, — стояти на пероні, знаючи, що більше тебе не побачу... біс би тебе побрав, Морфею. Геніально, ти зміг майстерно закохати в себе. І майстерно розтоптати моє серце, — їдко промовив Білл, розтягуючи губи в отруйній посмішці.

— Не кажи так, кохання моє, — Морфей обійняв обличчя коханого своїми долонями, притискаючись чолом до його чола. — Мені боляче усвідомлювати, що я винен у твоїх стражданнях. Сподіваюся, ти зможеш мене пробачити, — приглушено промовив юнак, відчуваючи відчуженість Білла. Він стояв мовчки, не роблячи спроби обійняти. Немов перетворився на камінь. — Хочу, щоб ти пам'ятав про мене. Знай, моє кохання до тебе — безмежне. Благаю, — Морфей поглянув на коханого, пригладивши копицю його темного волосся, після чого м'яко провів рукою по щоці, — бережи себе. Я кохаю тебе, Білле, — притиснувшись губами до губ обранця, Морфей вклав у свій поцілунок всю свою скорботу, ласку, провину і приреченість. — Якби ти тільки знав. Якби тільки знав, Білле... — востаннє поглянувши на хлопця, який всіляко уникав зорового контакту. Його напружені плечі вказували, що Білл з останніх сил витримував його присутність. Морфей повільно взяв давно зібрану валізу. Постоявши біля дверей і не дочекавшись відповіді, вийшов з кімнати.

Немов уві сні юнак спустився сходами, міцно стискаючи ручку валізи. Перш ніж покинути територію пансіонату, Морфей глянув на вікна, але вони були щільно зашторені. Постоявши деякий час, він зловив екіпаж і поїхав у бік вокзалу. На душі було так важко, немов притиснуло бетонною стіною. Кілька разів Морфей обертався, дивлячись у заднє вікно карети. Спостерігаючи, як віддаляється будівля, в якій провів з Біллом прекрасний місяць. Його вже не приваблювала архітектура, затишні кафе і маленькі вулички, що закінчувалися арками. Все навколо перетворилося на безформний, бляклий фон. І коли Морфей нарешті вийшов, заплативши кучеру, він неспішно попрямував до перону, наштовхуючись на пасажирів. Коли потяг зі свистом почав сповільнюватися, юнак показав провідникові квиток і, сівши на своє місце, прикрив очі. Через пару хвилин потяг рушив, і Морфей стиснув долоні в кулаки. Він не відкрив очі доти, доки потяг не доїхав до наступної станції. Змахнувши сльози, що підступили до очей, юнак втупився у вікно. Він бачив перед собою тільки силует Білла, його похмурий, сумний погляд і стиснуті губи. Серце Морфея назавжди залишилося там, біля його ніг. Тепер до Лондона поверталася лише жалюгідна подоба. Порожня оболонка, яка лише зовні нагадувала того колишнього юнака. Для нього сенс існування був втрачений. Лише далекі вогні Парижа знали всю правду.

Жовтень. 1939 рік. Дюнкерк

Лист Морфея до Білла:

«Дорогий, Білле.

Можливо, ти вважатимеш мене нахабою. Однак, мені до болю, до ломоти в тілі, захотілося написати тобі. Білле, кохання моє, не було ні хвилини, коли я не думав про тебе. Твої очі, твій голос, твоя усмішка назавжди в моїй пам'яті.

Не тільки світ, але і я сам переживаю зміни. Перебуваючи під владою власного божевілля, я не міг стояти осторонь від зовнішнього хаосу. Ти мав рацію, пропонуючи втекти разом. Тепер я не знаю, що чекає на мене. Що чекає на всіх нас. Хто б міг подумати, що Німеччина так цинічно нападе. Тепер наші країни оголосили війну німецькому терору.

Хочу повідомити тобі, що я не одружився. Я втік до армії. Тепер служу в Британських експедиційних військах. І от вже кілька тижнів перебуваю на півночі Франції. Досить іронічно, що до такого кроку мене спонукала війна. Тепер же Каорі не зможе нашкодити тобі, оскільки у мене є тверде алібі — піти добровольцем для боротьби з ворогом. А мені залишається лише зберігати в серці твій образ і молитися всім світовим богам, щоб зберегли тобі життя. Білле, душа моя, щастя — це знати, що з тобою все добре. Я кохаю тебе так безмежно, що мої власні почуття здатні мене вбити. Твій М.»

Листопад. 1939 рік. Фландрія

Лист Білла до Морфея:

«Не уявляєш, скільки разів я збирався написати тобі.

Так, ти ще той нахабний засранець. Проблема тільки в тому, що мені не вдалося відпустити тебе. Ти говориш про мої очі, які не можеш забути. Дідько б тебе вхопив, Морфею. Якби ти тільки знав, як я задихаюся без тебе, ти не посмів писати мені такі речі. Я пам'ятаю твої пасма золотавого волосся, що каскадом лягали на мої груди. Твої м'які губи, твоє тіло, що розчинялося під моїм. Минуло достобіса багато часу, а я все ще перебуваю в тому жахливому пансіонаті. Мені нема за що прощати тебе. Мені просто смертельно погано.

Твоє перебування в армії досить дивне явище. Не уявляю тебе в формі з грубої тканини, в чоботях з налиплим брудом і вже тим більше не уявляю тебе зі зброєю в руках. Повна маячня, ти й в британській армії. Мій янгол на полі бою. Якого диявола ти там забув? Вирішив врятувати мене ціною свого життя? Думаєш, ти єдиний такий герой?

Я вступив до лав французької армії. Це дивно, але схоже, ми ближче один до одного, ніж будь-коли. Бережи себе. Кохаю тебе. Твій Б.»

Грудень. 1939 рік. Дюнкерк

Лист Морфея до Білла:

«Любий, Білле.

Моє серце ледь не вирвалося з грудей, коли я отримав твого листа. Мені здавалося, що той літній ранок назавжди роз'єднав нас. Вчитуючись в кожне твоє слово, я відчував як мене наповнює теплом, наче ти мене обіймаєш.

Білле, я завжди знав, що ти хоробріший за мене. Не здивований, що ти подався до війська. Проте, дуже хвилююся за тебе. Ти маєш берегти себе. Бо ти — це все чого я хочу в цьому житті.

Знаєш, про що я думав, поки писав тобі? Чи є взагалі слова, щоб описати мої почуття? Мені бракує всіх мов світу, щоб виразити своє кохання.

Я ніколи не думав, що закохаюся в тебе. Наші почуття — це виклик суспільству. Ми самі по собі — виклик суспільству.

Любий, не знаю скільки часу мине, поки ми не зустрінемося. Але в мене з'явилася надія. Я кохаю тебе. Безтямно. Твій М.»

Січень. 1940 рік. Фландрія

Лист Білла до Морфея

«Морфею, ти маєш бути обережним зі своїми словами. Бо з великим зусиллям мені вдається залишатися на місці. Інакше, я б давно вже покинув свій підрозділ, щоб розшукати тебе.

Не хвилюйся за мене, мій янголе. Поки єдина небезпека для мене — це захворіти від туги за тобою. Єдиний порятунок від паперової роботи, холоду та бруду — твої листи. Я перечитую їх перед сном, коли не можу заснути.

Морфею, чи усвідомлюєш ти, наскільки дорогий для мене? Я грішний, але ні про що не шкодую.

Ти знаєш, почуваюся ідіотом. Серед сотень дівчат, які до речі на мене заглядаються, я обрав хлопця. Доля має достобіса чорне почуття гумору. Скажи, що тепер робити з моїм бісовим серцем? Хоча, воно давно вже у твоїх долонях, які я хочу відчувати на собі. Я кохаю тебе. Б»

Лютий. 1940 рік. Дюнкерк

Лист Морфея до Білла

«Білле, кохання моє.

Знати, що ти так близько і не мати змоги побачитися — це вбиває. Напевно, я занадто багато хочу. Але це єдине, що має сенс. Найбільшою примхою мого серця є ти. Коли закінчиться ця війна, обіцяю тобі, ми втечемо, як ти того й хотів. Тепер я розумію, наскільки боягузливим був, що не ризикнув тоді. Можливо зараз ми були б разом, десь в затишному місці, а не серед окопів та очікування чогось незворотного.

Я не розповідав тобі, але коли вперше побачив, подумав, що ми не зможемо поладнати. Ти здавався таким суворим, непохитним, аж допоки одного разу твої руки не лягли на мої плечі. Твої долоні дивним чином були такі теплі та ніжні. А потім я зустрівся з твоїм поглядом. Чесно кажучи, я хотів мати друга, а отримав людину, яку покохало моє серце.

Білле, я божеволію без тебе. Так хочеться мати можливість пригорнути тебе до себе. Я марю тобою, мої думки заповненні тільки спогадами про Париж і твоє тіло на сірому простирадлі. Мою тугу за твоїми очима, голосом та руками неможливо виміряти. Вона нескінчена.

Білле, моє кохання зростає з кожним днем. Одного разу воно погубить мене. І це буде найсолодша смерть. Кохаю тебе. Твій М»

Квітень. 1940 рік. Ам’єн

Лист Білла до Морфея

«Привіт, сонце моє.

Вибач, що так довго не писав. В березні дістав поранення в ногу. Нічого серйозного, проте відновлення потребує часу. Командир каже, що через кілька тижнів мене мобілізують. Тож я не надто довго зміг приносити користь.

Тепер сиджу в затхлій палаті та потерпаю від нудьги. Чи варто казати, що єдина відрада — твої листи?

Слухай, Морфею. Може у тебе вийде відлучитися? Чи можливо, щоб ти приїхав в Ам’єн? Так хотілося хоча б ненадовго тебе побачити.

Про єдине прошу, не хвилюйся за мене. Я вже майже одужав. Тільки от буду до скону віку кульгати. Чи кохатимеш ти каліку?

Мій янголе, кохаю тебе. Твій Б»

Травень. 1940 рік. Дюнкерк

Лист Морфея до Білла

«Любий. Як же мені прикро, що це сталося з тобою. Не уявляєш, якби хотів опинитися поруч, щоб підтримати. Не хвилюйся за те, що тебе мобілізують. Ти розумний та амбітний, я впевнений, ти зможеш й надалі приносити користь. В тилу теж потрібна допомога, і ти впораєшся з цим якнайкраще.

Кохання моє, ніколи не сумнівайся, чи кохатиму я тебе надалі. Бо змінити мої почуття неможливо. Як сонце кожно разу встає на сході і сідає на заході. Так й моє кохння до тебе залишиться незмінним. Я прийму тебе з любими травмами, з ранами та страхами. Ти потрібен мені, як повітря.

Милий, я не зможу приїхати. Німці просунулися до Бельгії та Люксембургу. Вони прорвали фронт і нам потрібно готуватися до евакуації.

Прошу, як тільки виникне можливість, рушай до Парижа. Як тільки буде змога, я приїду, щоб бути з тобою. І піклуватися про тебе.

Сподіваюся, ми скоро побачимося.

Ця війна повинна закінчитися. І я вірю, що тоді для нас вже не буде ніяких перепон.

Бережи себе. Я кохаю тебе. Сильно та безмежно. Твій М»

Червень. 1940 рік. Париж

Лист Білла до Морфея

«Морфею, уявити не можеш, як мені боляче за мою країну. Франція пала, капітулювала просто в руки нещадного ворога. Вони ще не повністю оточили місто, проте я вже відчуваю цей сморід. Страх заполонив Париж, тепер це вже не колишнє місце. Зараз тут панує небезпека та напруга. Я вже бачив кілька німців з їхніми пов’язками, де зображена чорна мітка. Це тавро війни тепер розповзатиметься по країні. По моєму Парижу. По нашому Парижу.

Морфею, навіть не думай прориватися сюди. Ти не дістанешся до мене, бо кордони тепер закриті. Благаю, не ризикуй собою. Я повинен знати, що ти у відносній безпеці. Наскільки це тепер можливо.

Я не певен, чи отримаєш ти мого листа. Нам перекривають кисень, нас збираються знищити. Але Морфею, клянуся, допоки я знаю, що ти десь є. Живий та неушкоджений, я зможу триматися.

Коханий, я вже відчуваю, як твої очі наповнюються скорботою, а твоїм серцем опановує жах. Я не хочу, щоб ти здавався. Ми обов’язково зустрінемося. Головне — не смій помирати. Бо ти належиш мені. Смерть немає на тебе прав. Бережи себе за будь-яку ціну. Я кохаю так сильно, що це можна вимірити лише зірками — нескінченно. Твій Б»

Вересень. 1945 рік. Лондон

Після евакуації із Дюнкерка, Морфей знову опинився в Лондоні. До Каорі він не повернувся, винайнявши кімнату, яка слугувала радше підвалом. Він був охоплений панікою через війну та мовчання Білла. Тільки наприкінці серпня прийшла звістка. Хлопець писав, що Париж вже повністю окупований, що йому складно знаходити шляхи, щоб відправляти листи. В кожному реченні Білла відчувався смуток та приреченість. Морфей страждав разом з ним, розуміючи, що ні чим не може допомогти. Їх розділяли кілометри, а війна не дозволяла наблизитися один до одного.

В 1941 році Морфея перевели до Лівії. Там він опинився в гарячій точці, відчуваючи на собі весь хаос і жах війни. Де б він не був, в яких умовах не перебував, думки про Білла допомагали триматися. Листи ставали рідшими та короткими. Білл писав, як йому важко перебувати в Парижі. Як доводиться здригатися від кожного звуку. І якою ненавистю він переповнений до німців, яки поводили себе наче господарі в чужій країні.

В 1943 році, коли після перемоги в Ель-Аламейн, Морфея перевели в Нормандію, Білл написав йому коротке повідомлення про зміну свого місцеперебування. Тепер він жив в Каор, невеликому містечку, де майже не відчувалася окупація. Морфей жив від листа до листа, сподіваючись на завершення війни. Всюди точилися запеклі бої, німецькі загарбники розповзалися Європою неначе чума. Але Морфей знав заради кого бореться. За ради кого стоїть. Білл був його силою та відвагою. Якби не було страшно та виснажливо, він згадував Білла і йому ставало легше. Проте, навіть ті рідкісні повідомлення від коханого припинилися.

Морфей запам’ятав дату останнього листа Білла — 17 квітня 1944 року. Через п’ять місяців Франція звільнилася від німецьких загарбників. Морфей сподівався, що Білл таки відгукнеться. Бо як він міг не розділити з Морфеєм таку чудову звістку. Проте, між ними досі панувала тиша.

Морфей спробував розшукати коханого, вибивши відпустку до Парижа. Але ті тижні, що він провів там, не дали жодного результату. Йому довелося повернутися до свого підрозділа ні з чим.

З кожним відсуванням ворога він сповнювався надією, що Білл нарешті дасть про себе знати. Однак, минали місяці, роблячи життя Морфея нестерпним.

Повна та остаточна перемога у вересні 1945 року зняла з душі частину тягаря. Щастя від того, що війна завершилася мала солодко-гіркий присмак, через пережите жахіття на полі бою, через втрату побратимів. І через відсутність того, з ким би хотілося розділити цю подію. Час, коли Європа стала вільною і можна було видихнути. Тільки от без Білла дихалося важко, наче він досі перебував серед окопів, крові та смерті.

Серпень. 1950 рік. Лондон

Минуло п’ять років після закінчення війни. Європа приходила до тями, відбудовуючи зруйноване. Здавалося, всі навколо почали жити повним життям.

Однак, Морфей досі перебував там, на пекельних точках. Він відчував запах диму, пороху та крові. Чув вибухи, крики та стогони. Нескінченний жах переслідував його у снах. Попри це юнак не хотів віддалятися від цього.

Щоб й далі бути дотичним до військової справи, в 1946 році перевівся на журналіста. Він писав розповіді очевидців, переказував історії з життя військових, описував особисті враження від побаченого та почутого. Його статті вважалися одним з найсильніших, правдивих та гостріших. Морфей ніколи не прикрашав свої слова, не завуальовував факти. Завжди звучав різко, висвітлюючи неприємні речі.

Зі сторони задавалося, що він доволі успішний. З просторою квартирою, кар’єрою та великим досвідом за спиною. Морфей справляв враження сильного, чесного та розважливого чоловіка. Проте, в душі вирував морок, який пожирав його кожної ночі. Юнак розумів, що не справляється, але замість того, щоб звернутися по допомогу почав вживати морфій, доводячи себе до межі розпаду.

Ситуацію змінила зустріч з Джессікою Купер. Морфей завжди думав, що дівчина його ненавидить. Проте, перетнувшись наприкінці 1946 року на одній із вулиць Лондона, Джесс несподівано для Морфея зраділа йому. На той момент вона була вже одружена за доволі успішним лікарем — Люсиком Марфі. Вони швидко відновили контакт за ініціативи дівчини

Коли в 1947 стан Морфея погіршився, Джесс ледь не силоміць притягнула його до Люсика. Так він й почав лікуватися і став частим гостем у подружжя Марфі. З часом вони дуже зблизилися і юнаку стало значно легше переживати свої кризові періоди, коли колишні травми та кошмари поверталися. Так й минуло три роки, як в нього з'явилися друзі на яких можна було покластися.

Стояв 1950 рік і в житті Морфея не те щоб все налагодилося. Але принаймні він став бачити довкола не тільки сіре тло. Тривога вже не так безжально з’їдала його. Хоча повністю від стану якоїсь порожнечі, туги та безнадії він не позбавився. Проходячи по мосту, Морфей поглянув на каламутну воду. Інколи виникали думки просто закінчити все це, бо так жити було просто неможливо. Його тримала лише одна думка — що як знайдеться Білл? Морфей досі розшукував його. І кожного разу, коли хотів звести рахунки з життям, він думав, що буде з Біллом, якщо той раптом з’явиться, а його вже не буде. Тряхнувши головою, юнак попрямував далі. Біля великого будинку трохи затримався, а потім натиснув на дзвінок.

— Містере Лафаєт, добрий день, — відчинивши двері, привіталася покоївка й пропустила його всередину.

— Добрий день, Софі. Як ваші справи? — Поцікавився Морфей, прямуючи за Софі до вітальні.

— Все добре. Дякую, — скромно відповіла покоївка. — Місис Марфі, до вас гість, — звернулася жінка до господині.

— Морфею! Рада тебе бачити, — Джесс поклала на диван в'язання та підвівшись коротко обійняла друга. — Софі, зроби, будь ласка, каву, — коли покоївка пішла, Джесс всміхнулася до Морфея і потягнувши за руку, посадила поруч із собою на диван. — Ти невиправний телепень. Як можна так довго не давати про себе знати?

— Було багато справ. Я тільки нещодавно приїхав з Італії. Ти ж знаєш, журналістика займає багато часу, — усміхаючись, пояснив Морфей. Зелені очі Джессіки блиснули, відображаючи занепокоєння з часткою обурення. — Мені треба було висвітлити події 1943 року. Та й зараз там є багато тем для статей. Повоєнна бідність, судівський процес над фашистами. Зараз після війни все змінюється. А в деяких місцях розгоряються нові конфлікти.

— Я розумію, тебе це захоплює. І висвітлювати тему війни вкрай важливо. Проте, це не привід забувати про друзів, — Джесс злегка стукнула юнака по плечу. — Ти зовсім не бережеш себе, Морфею, — зі смутком доповнила вона.

— Я не забував вас. Але Джесс, по іншому для мене не можливо. Ти ж знаєш, якщо я зупинюся, мої думки зжеруть мене, — вибачливо проговорив Морфей.

Джесс хотіла було відповісти, проте тяжкі кроки змусили замовчати. Зі сторони сходів вибігла маленька дівчинка. Чорняве волосся, зібране у два хвостики, підстрибували в такт її рухам. Слідом за дитиною з'явився високий чоловік. Костюм його наче обтікав фігуру, очі дивилися чіпко, але привітно.

— Привіт, друже, — широко усміхнувся він і підійшовши до Морфея, потис йому руку.

Розмова знову перервалася, бо у вітальню вийшла Софі й поставивши каву та пряники, поспішно пішла геть.

— Тримай, — дівчинка підійшла до Морфея і простягнувши пряник, всілася юнаку на коліна.

— Рей сумувала за тобою, — промовила Джесс, з ніжністю подивившись на доньку.

— Я теж сумував, — Морфей погладив дитину по маківці.

— Але за мною ти сумував більше, чи не так? — Хитро примружившись, промовив Люсик, відповідаючи ковток запашної кави.

— Мені вже треба ревнувати, — обернувшись до чоловіка, поцікавилася Джесс.

— Ти поза конкуренцією, люба, — відставив чашку, Люсик поцілував Джесс в щоку, обдарувавши захопленим поглядом. — Ти поза конкуренцією, люба, — відставив чашку, Люсик поцілував Джесс в щоку, обдарувавши захопленим поглядом. — Ось твої ліки, — Люсик посерйознішав і діставши з кишені невеликий пакунок, простягнув Морфею. — Ти казав, що попередні не допомогли, тож я виписав сильніші. Але Морфею, не смій збільшувати дозу. Це небезпечно. Зрозумів?

— Ти мене спокушаєш, Люсику, — всміхнувшись, Морфей уважно розглянув темний, щільно запечатаний пакетик. Колись він таки прийме більшу дозу і закінчить свої муки. Колись він набереться мужності. В цій упаковці був або шанс на порятунок, або вихід від цього невидимого зашморгу на шиї. Він давно вже був приречений на страту, тільки от мотузка ніяк не затягувалася.

— Морфею, — Люсик насупився й стиснувши плече друга суворо подивися йому в очі. — Це не жарти. Якщо так й далі продовжуватиметься, я змушений буду потурбуватися, щоб тебе відправили в психіатричну лікарню, — чітко проговорив він, щоб Морфей розумів, що він таки зможе зробити обіцяне.

— Погрожуєш мені? — Різко випалив Морфей, від чого Рей стиснулася і притулилася до його грудей. Це трохи заспокоїло гнів, який піднявся в ньому і юнак легенько поплескав Рей по спині, заспокоюючи. 

— Я хвилююся за тебе, — пом'якшивши тон, наче говорив з нерозумною дитиною, відповів Люсик. — Ти так й не зійшов з морфію?

— З ним мені краще, — з часткою виклику проговорив Морфей, піднявши підборіддя. — Я ще здатен керувати своїм життям, Люсику.

— Ти... — договорити Люсик не встиг, з відкритих дверей кабінету пролунав дзвінок телефону. Чоловік лише зміряв Морфея холодним поглядом, не закінчивши свою думку. Широкими кроками перейшовши кімнату, він зник в кабінеті.

Джесс тим часом забрала з рук Морфея Рей та покликав Софі, дала розпорядження нагодувати доньку та вивести на прогулянку. Поки кожен займався своїми справами, Морфей сховав в кишеню ліки та підвівшись, пройшовся кімнатою. Йому хотілося додому. Там на нього чекала незакінчена стаття, пляшка бренді та тиша. Він потребував спокою та усамітнення.

— Дзвонив пацієнт, — вийшовши з кабінету проговорив Люсик. — Не зможу побути з вами. Треба негайно вирушати.

— То ти вже йдеш? — Перепитала Джесс, сумно подивившись на чоловіка.

— Так. Це терміновий виклик, — ніжно поцілувавши дівчину, Люсик потис руку Морфея. — З тобою ми ще поговоримо, — поплескавши друга по плечу, Люсик пішов з кімнати.

— Морфею... — почала Джесс, коли вони залишилися в кімнаті самі. Вона намагалася підібрати слова, але всі вони здавалися недоречними.

— Я мушу йти, — сухо вимовив Морфей, роздратований поблажливим тоном Люсика. Морфею потрібно було одне — щоб йому дали спокій. — Вибач, здається я налякав Рей.

— Послухай, нам треба поговорити, — твердо сказала Джесс, взявши друга за руку. — Морфею, так не може продовжуватися. Ти катуєш себе, — з гіркотою проговорила дівчина, ковзнувши долонею по його щоці.

— Знову будеш казати про марність пошуків? — Морфей відмахнувся, наче від удару. Її стривожений погляд, очі наповненні смутком краяли серце. Він викликав жалість, яка ятрила ліпше за будь-яку рану. — Я мушу знайти Білла, бо він найважливіший у цьому недоладному світі. То що ж мені робити? Зупинитися? Я не можу Джесс, — гарячково доповнив юнак. — Я тримаюся тільки за це, розумієш? Не шукатиму — все скінчено.

— Не кажи так, Морфею, — з долею відчаю відповіла Джесс. Вона не знала, як допомогти, розрадити. Бачити повільне згасання Морфея було нестерпно. — Я розумію твій біль. Проте, пройшло стільки років. Раптом...раптом його немає? — Стишено сказала вона, несила промовити «помер». Але Білл дійсно міг загинути. І раз за стільки років жодної звістки, значить не було сенсу шукати далі. Однак, Морфей методично робив собі боляче. Він був наче муха в окропі, що не бачила виходу.

— Повинен бути якийсь слід, — вперто заявив Морфей, нервово провівши рукою по волоссю. — Треба знову перевірити архіви. Можливо щось відомо у посольстві. За цей час могли з'явитися нові дані. Я питав побратимів Білла. Зв'язувався з його найліпшим другом — Інком. Вони були достатньо близькі. Він казав, що останній раз бачив його у квітні сорок четвертого. Якраз після його останнього листа мені. Починаючи з цієї дати, жодних зачіпок. Але це не привід зупинятися, — запально закінчив Морфей. 

— Ти зробив все що міг, Морфею, — Джесс обійняла долонями його обличчя, намагаючись заспокоїти. — Ти мусиш почати жити для себе. Тут й зараз, а не примарами минулого.

— Дідько, Джесс, — він відчував безсилля та розпач. Всі слова про життя для себе, про припинення пошуків його злили. Він не міг припинити. Останній лист Білла був сповнений такої муки, такого болю, що кожен раз прочитуючи його, в Морфея перехоплювало подих. Білл писав, що дуже втомився, що тримається тільки заради Морфея. Тому Морфей тримався заради Білла. І ще тому, що безмежно його кохав і не міг відпустити. — Я не можу. Воно обпікає мене. Воно сидить у мені. Тобі не зрозуміти. Люсику не зрозуміти. Нікому, бляха, не зрозуміти! — Не стримавшись, крикнув Морфей. — Якщо я не шукатиму Білла, я вб'ю себе! Ви цього хочете?! — Гнівно випалив юнак, відчуваючи, як до очей підступають сльози. 

— Ми хочемо, щоб ти був щасливим. Щоб тобі покращало. А для цього треба зупинитися, — тихо промовила Джесс, намагаючись діяти обережно. Але Морфей вже був на межі. Його очі горіли несамовитим божевіллям. Джессіка зробила пару кроків назад, відчуваючи, якою крихкою стала атмосфера. Ще трохи й вибухне полум'ям.

— Мені не покращає! — Морфей підступив до кавового столика, вп'явшись очима в фарфорові чашки з квітчастим малюнком. Йому стало так тоскно, що до горла підступив нудотний спазм. — Я ніколи не буду щасливим, — Тихо повторив він. — Ніколи. Бо поряд немає його. Немає. І це роздирає мене, — з якоюсь ненавистю Морфей перекину стіл, одночасно зіщулившись від різкого дзвону розбитого посуду. Уламки чашок та блюдець лежали в кавових калюжах, а поряд валялися пряники. Від стола відламалася ніжка. В кімнаті за лічені секунди утворився хаос, а повітря заполонило чимось важким. Морфей заціпенів, схопившись руками за голову.

— Зупинися. Повір все буде добре. Ти не один, ми впораємося, — всередині все скрутилося в крижаний вузол. Джесс підбігла до друга, намагаюсь обійняти, але той що сили виривався з її рук.

— Ви живете в чудовому світі, — хрипко вимовив він, фокусуючи свій погляд на дівчині. Опустивши повільно руки, Морфей на мить прикрив очі. —  Без війни, у світлому домі, в коханні. Всі ці милі подушки на дивані, гарний сервіз, вбрання, — ядуче сказав юнак, розвівши руками. — Як добре, що все це лайно завершилося, правда? Проте, воно не завершилося, Джесс. Розумієш? Для мене війна не закінчилася, вона тут, — Морфей вказав на голову, наблизивши своє обличчя до неї. — Всі ці стогони, крики, запах паленого тіла. Ти бачила, як тягнуться кишки по замерзлій землі? — Криво всміхнувся він, бачачи, що Джесс нажахана. — Доводилося тобі нести людину під свист куль? Бачити, як розриває під снарядом побратима, з яким ви тільки недавно сиділи в окопі, смалячи одну цигарку на двох? Я бачив це, на моїх руках кров моїх друзів, бо я переносив їх в безпечне місце. Я ховав їх просто неба і зараз їхні тіла вже не знайти. Тому пішли ви до біса. Ви не хріна не розумієте. Сидите у своїх ошатних будиночках і думаєте, що все знаєте, — Морфей стиснув плечі Джессіки, відчуваючи, як всередині підіймається ненависть. І раптом він розслабив хватку, усвідомлюючи, що перейшов межу. Цей виплеск гніву згас так само раптово, як й розгорівся. — Я маю йти, — на видиху проговорив він. Різко розвернувшись, Морфей вийшов з будинку, захряснувши за собою двері.

До самого мосту він біг не розбираючи дороги. Кілька разів ледь не збив перехожого. Тільки коли побачив темні води річки, зупинився. Знесилено опустившись на землю, Морфей схопився за огорожу. Кілька разів глибоко видихнувши, юнак став дивитися вниз. Темна річка була спокійною і здавалася мертвою. Однак, ніхто не знав що на її дні. Морфей був схожим на неї — на перший погляд, врівноважений, але насправді носив у собі темряву. Він втомився жити, балансуючи на одному лише бажанні.

— Білле, — прошепотів Морфей, повільно підіймаючись. — Білле. Повернися. Повернися до мене. Білле! — Закричав юнак, дивлячись прямо перед собою, вчепившись пальцями у поруччя. — Білле! Сучий ти сину! Дядько б тебе вхопив! Де ти, — витираючи сльози, що обпекли щоки, простогнав він. — Де ти збіса?

Навкруги стояла тиша. Оглушлива, густа та тривожна. Морфей с трудом добрався додому. Все довкола було наче в тумані. Всередині нього утворилася холодна пустка. Взявши бренді, Морфей сів на дивані та зробив великий ковток. Потім кинув пляшку, схопився за голову і заридав наче зранений звір. Він божеволів, тонув у мороку страждань. І нічого не міг зробити. Треба було дійсно відпустити, нарешті попрощатися, інакше буде пізно. Однак, мова йшла про Білла. Як можна було відпустити ці очі, усмішку, пасма волосся? Як відпустити Білла? Морфей затинався, кричав, роздираючи свої груди, бо там нещадно боліло. Потім дістав ліки, приписані Люсиком. Висипав на долоню, що тремтіла, три пігулки. Це була підвищена доза. Але Морфею було все одно. Був лише єдиний варіант покінчити з цим жахом. Випивши, Морфей дістав останній лист Білла. Він так й заснув, тримаючи розгорнутий аркуш в руці.

«Наше кохання вічне, Морфею. Якщо не в цьому житті, так в іншому. Ти належиш мені. Я належу тобі. Навічно» — було останнім, що свідомість встигла вихопити. А потім його поглинула пітьма.

Жовтень. 1953 рік. Париж

Після двох років перебування в психіатричній лікарні, Морфея позбавили посади журналіста. Люсик посприяв тому, щоб знайти для нього більш спокійну роботу.

Тому в 1952 році він влаштувався клерком в одну невелику компанію. Після спроби самогубства Джесс та Люсік стали пильніше за ним наглядати, намагаючись надовго не залишати його наодинці. Морфей відчував себе піддослідним щуром, якого ретельно вивчали у лабораторії. Юнак перебував під постійним контролем втручанням у своє життям. Однак, будь-який прояв невдоволення обривався лекцією Люсіка про те, що він повинен бути під наглядом.

Той факт, що йому врятували життя, буквально вирвавши з рук смерті, Морфея не дуже радував. Як розповіла Джесс, відразу після його відходу, вона заглянула в запис чоловіка і виїхала за потрібною адресою. Люсику довелося відкласти огляд хворого і мчати до будинку Морфея. Далі Марфі вибив двері й відвіз Морфея до лікарні. Коли юнакові стало краще, Люсик таки виконав свою погрозу і його відправили до психіатричного відділення. Довге лікування дало свої результати. Хоча повністю не позбавило його від поганих сновидінь.

Робота клерком була монотонною та одноманітною. Але Марфі був задоволений, що Морфей не ганяє по Європі. А Морфей знемагав без своєї журналістської справи. Білла він більше не шукав, від чого в душі оселилася вічна туга. Юнак став більше схожим на робота, ніж на живу людину. Його нічого не радувало, не захоплювало. Особистого життя не було, хоча жінки поглядали на нього. Життя стало тьмяним і сірим, але принаймні стабільним.

Як його занесло до Франції, сказати було складно. Морфей буквально втік від тотального контролю Люсіка. Він мав право взяти відпустку і відпочити без усіх цих розпитувань, уважних поглядів і чи не щоденних візитів. Хотілося загубитися серед незнайомих людей, щоб ніхто не знав, хто він і який тягар лежить на його плечах. Вибір припав на Францію, йому захотілося побродити вуличками, випити кави, сидячи в затишному кафе, і побачити Ейфелеву вежу. Була ще одна причина, але думати про це він не міг. Тому що, почавши розмірковувати про приховане в глибині душі, міг просто не витримати.

Осінь у Парижі була п'янкою. Сире повітря, змішане з кавою та свіжою випічкою, приємно лоскотало ніздрі. Старі стіни архітектури розбавляло золото і бронза на деревах, створюючи враження яскравих мазків на темному полотні. Після вечірнього дощу світло від ліхтарів відбивалося від вологої бруківки, спалахуючи маленькими іскорками. Тоді звук коліс карети та цокіт копит звучали дзвінкіше, віддаючись луною. Морфей любив нічний Париж, коли вулиці ставали ліниво-меланхолійними й навіть штовханина на центральних вулицях ставала не такою бурхливою, змазаною сутінками. Вранці Морфей ходив в одне затишне кафе, заховане від метушні, замовляв каву і два круасани. А після прогулював десяток кілометрів, розглядаючи вітрини магазинів і людей, що йшли на зустріч. Юнак отримував насолоду від цього міста, насолоджуючись кожною деталлю. Хоч то старовинний собор, хоч лавка з облущеною фарбою. Тут йому дихалося вільніше, хоча від спогадів щеміло серце.

Коли відпустка добігала кінця, Морфей, як завжди, зупинився біля однієї з арок, де зазвичай слухав вуличних музикантів. Цього разу на звичному місці сидів високий чоловік у довгому, сірому пальто. Креси капелюха прикривали обличчя, були видні лише губи та підборіддя. Морфей помітив, якими огрубілими були його руки, коли музикант провів по струнах гітари. Поруч з чохлом лежала тростина з навершником у вигляді вовка. Всі деталі, які зміг вихопити Морфей, наштовхнули на думку, що незнайомець пройшов війну. Було в ньому щось надламане і водночас відчувалася сила. Морфей підійшов до нього, щоб кинути кілька франків і завмер. Всередині все похололо, скручуючись в тугий вузол. Юнак чітко вловив аромат кедра. Цей запах був подібний до різкого удару. Він пам'ятав цей деревно-хвойний запах. Морфей смикнувся, щоб наблизитися, однак чоловік, зачепивши пальцями струни, видав перший акорд. Морфею довелося відступити, щоб не створювати неприємностей. Спочатку по окрузі розпливлася повільна, лірична мелодія, а потім почувся голос. Хрипкий, проте глибокий, з відтінком оксамиту. Морфей заціпенів, стиснувши долоні в кулаки. Якщо знайомий аромат міг бути лише збігом, то цей голос належав лише одній людині. Він не міг зрозуміти, чи божеволіє, чи все відбувається насправді. Марно намагаючись розгледіти обличчя музиканта, Морфей ледь дотерпів, поки той зіграв кілька композицій. Дочекавшись, поки незнайомець підбере свою тростину, складе гітару, юнак повільно пішов за ним. У напівтемному переході він шарпанув незнайомця, притискаючи до стіни. Капелюх від такого поштовху злетів, і Морфей нарешті побачив його обличчя. Білл був сивим, лише кілька пасом ще чорніли на тлі посрібненого роками волосся. Зморшки та дрібні шрами додавали віку. Від лівого куточка ока, розрізаючи щоку і закінчуючись куточком рота, тягнувся великий, глибокий шрам, який колись грубо зашили. Морфей лише глибоко видихнув, але так і продовжував тримати у хватці пальто Білла.

— Сучий ти сину, — тільки й зміг просичати Морфей. Він дивився на Білла, ковзаючи очима по таким знайомим рисам. Юнак відчував гнів з домішкою жалю, бо навіть не уявляв, який відбиток на цьому обличчі залишила війна. Однак, йому хотілося одночасно розридатися і вдарити Білла щосили.

— Що ти тут робиш? — Спитав Білл, намагаючись розчепити пальці юнака, що вчепилися у комір пальто. Дивитися в бурштинові очі було неможливо. В них вирувало полум’я, яке пропікало до кісток.

— Покидьок, — скривився Морфей, тряхнувши Білла так, що він вдарився потилицею об кам'яну стіну. — Це все, що тебе цікавить?

— Морфею, дай мені все пояснити, — вирвавшись, він здавив тростину у руці так сильно, що в долоню вп'ялася голова вовка, що прикрашала верхівку.

— О, авжеж. Ти мені все поясниш, — їдко посміхнувся Морфей і вихопивши у нього футляр з гітарою, потяг його за собою. — Де ти живеш?

— Тут недалеко. Почекай, я не можу швидко йти, — Білл спробував піти швидше, проте травмована нога не слухалася і доводилося тягнути її за собою. Він ледь не перечепився об якийсь мотлох, що валявся просто на тротуарі. Якби не Морфей, що підхопив його і притис до себе, Білл міг би впасти.

— Подивіться на нього, — з насмішкою виплюнув Морфей, але крок сповільнив. Та й футляр взяв саме для того, щоб полегшити Біллу дорогу. Однак, в ньому горіло бажання вколоти його як можна сильніше. — Переховуватися від мене ти був спроможний.

Дорога зайняла не багато часу. Проте весь той шлях був сповнений тягучої напруги. Вони проходили повз будинки, оминаючи рідких перехожих. Білл ступав важко, намагаючись йти рівніше, але його заносило в сторону. Морфей хоч і злився, все ще тримав хлопця під руку, підлаштовуючись під його крок. Тишу розрізала тиха музика, що чулася з відкритих вікон і мірний стукіт тростини по бруківці. Дійшовши до п'ятиповерхового будинку, що радше скидався на якийсь склад, ніж на будівлю для життя, Білл зупинився. Його дихання збилося, руки тремтіли й зі сторони він скидався на звичайного п’яничку, який ледь тримався на ногах. Морфей стояв поряд, терпляче вичікуючи, коли Білл трохи прийде до тями. Згодом, Білл піднявся на третій поверх і відкривши двері, пропустив Морфея.

— То тепер ти живеш тут? В будинку, де половина вікон закрита фанерами. З гнилою підлогою і пліснявою? — Поцікавився Морфей, роздивляючись обстановку. Вікно у вітальні було старе, і з нього сильно продувало. Продавлений диван з кріслом, шафа без дверцят і дерев'яна підлога, яку давно треба було замінити. Житло Білла було занедбаним, сирим та непривітним. Свічки, що стояли всюди, заміняли світло. Білл зняв пальто, залишившись у штанах та светрі. Морфей не став роздягатися, бо в кімнаті панував холод.

— Не знайшов нічого краще, — промовив Білл, запаливши з десяток свічок та камін. Він довго не повертався до Морфея, навіть тоді, коли вогонь мляво почав витанцьовувати по полінах. Він боявся зустрітися з цим пекучим поглядом. Але діватися було нікуди. Довгої розмови не уникнути, якби сильно йому цього не хотілося. Повернувшись, Білл все ж подивився на Морфея. Погляд того вже не був таким ядучим, радше пильним.

— То ти тепер став музикантом? — Всміхнувшись, поцікавився Морфей, поплескавши по футляру, що поклав поряд з собою.

— Інколи підробляю. В основному ремонтую взуття, — коротко відповів Білл, склавши руки на грудях. Нога починала боліти, але сісти в крісло, яке стояло поруч з диваном, він не наважувався. Хотілося зберігати дистанцію, щоб хоч якось контролювати ситуацію.

— Ти ж репетитор. Чому кинув? — Спитав Морфей, вдивляючись в Білла. Той був напружений, наче чекав від нього якогось підступу. Але Морфей лише хотів дізнатися правду. Отримати відповіді на питання, які мучили його багато років.

— Мало хто хоче вчителя з таким обличчям, — тиснув пальцем на свій шрам, промовив Білл, сумно всміхнувшись. — Діти взагалі лякаються.

Морфей підійшов до вікна, але за ніччю нічого не було видно. В цій стороні міста ліхтарі не світили й все було поглинуто мороком. Діставши пачку, Морфей вибудував цигарку і запаливши, зробив глибоку затяжку. Ця ніч обіцяла бути складною та довгою, і він вважав, що готовий до цього. Однак, він й сам не знав з чого почати. Його бажання раптом здійснилося — Білл був тут, поруч. Варто тільки зробити пару кроків і можна було торкнутися. Морфей не знав, що робити тепер, коли нарешті міг про все дізнатися.

— Не знав, що ти куриш, — проговорив Білл, відчуваючи смуток. Морфей змінився докорінно. В ньому вже не було витонченості. Лише сила і тягар минулого на плечах, які він все одно тримав рівно. Довге волосся тепер коротко стрижене, було зачесане назад. А очі дивилися похмуро та сторожко, і в них не було й краплі світла, що раніше осяювали їх.

— Почав ще в сороковому, — сухо озвався Морфей, видихаючи струмінь диму. — Де ти був, Білле? — Нарешті спитав він, поглянувши прямо в очі співрозмовника.

— Я шукав спосіб вибратися з Франції. Морфею, я збирався до Британії, до тебе, — Білл поглянув на юнака, вловивши в його очах миттєву недовіру, яка теплою іскрою згасла в глибинах золотистих райдужок. Схопившись за палицю, він похитнувся, не маючи більше сил стояти на ногах.

— Присядь, — Морфей швидко загасив недопалок об підвіконня. Підхопивши Білла, майже проніс його на собі, саджаючи на диван. Відставивши гітару в крісло, сів поруч, уважно вивчаючи зблідле обличчя співрозмовника. У світлі свічок воно здавалося восковим. — Продовжуй, — з м'якою вимогою промовив юнак.

— Мене і ще кількох людей привели на склад. Хтось здав нас... почалася перестрілка. Німці вбивали по одному. Я був останнім, — скривився Білл, намагаючись розтерти ногу, яка неприємно пульсувала. До фізичного дискомфорту додався і душевний. Згадувати той день було нестерпно. Немов все сталося зовсім недавно. Його допитували, катували, мучили. Потворний шрам був залишений мисливським ножем з руків'ям тигра. Він добре запам'ятав зброю, лезо, що розрізало шкіру. Останнє, що запам'ятав Білл, численні удари прикладом рушниці по спині. Далі настала темрява. Білл сіпнувся, відчувши на собі чиїсь руки, і шумно видихнув. Морфей акуратно розминав йому ногу, поступово піднімаючись. По шкірі пробігли мурашки, коли долоня юнака лягла на стегна. — Фашисти думали, що я працюю на британську розвідку, — знову заговорив Білл, намагаючись зосередитися на спогадах, а не на пальцях Морфея. — Вони кинули мене помирати, як бродячого пса. Я лежав із переламаним хребтом. Не знаю скільки годин чи днів. Погано пам'ятаю момент після втрати свідомості. Досить, Морфею, — Білл накрив руку юнака, закликаючи зупинитися.

— Чому ти мені не повідомив? — Морфей так і залишився в ногах Білла, байдужий до того, що може забруднити одяг, сидячи на запиленій підлозі. — Не дав про себе знати після звільнення Франції?

— Я перебував між життям і смертю. Кілька місяців був прикутий до ліжка. Вчився самостійно обслуговувати себе, сидячи в кріслі колісному, — тихо промовив Білл, відчуваючи сором упереміш з почуттям провини. Йому хотілося вірити, що більше ніколи не зустрінеться з Морфеєм. Так було б легше пережити їх розлуку. Але їх зустріч через вісім років, та ще й у Парижі, в їхньому місті, зруйнувала те, що будувалося роками. Білл виховував у собі стійкість пережити біль від втрати коханого. А тепер вся ця броня розсипалася, немов картковий будиночок. — Через деякий час дізнався, що в Америці можуть допомогти. Довга реабілітація, пошук хоч якогось підробітку. Я намагався вижити. Звикнути до того, що зі мною сталося.

— Ти повинен був написати мені! — Обурено вигукнув Морфей, розчаровано поглянувши на Білла. Від його пониклої постаті, голосу, що тремтів, стискалося серце. Було боляче, немов він бачив всі тортури на власні очі. Якби тільки знати, Морфей перевернув би землю, щоб допомогти Біллу.

— Від мене залишилася оболонка. Я три роки збирав себе по частинах. Думав, ти забув мене. Я сподівався на це, — промовив Білл, відчуваючи пекуче бажання доторкнутися до Морфея. До його напруженої лінії щелепи, стиснутого підборіддя, піджатих губ. Хотілося розгладити глибоку складку між бровами. Біллу до нестями хотілося самого Морфея. Після стількох років він мав можливість зробити те, що уявляв тільки в мріях. Однак, між ними пролягла прірва з особистих травм, недомовок і розлуки. Морфей сидів близько від нього, а здавалося, що далі, ніж будь-коли.

— Забув? — Морфей знову присів поруч і, стиснувши плечі Білла, з силою струснув. У ньому знову підіймався гнів, немов вулкан, що ось-ось вивергнеться лавою. — Я марив тобою, шукав. Ледь не наклав на себе руки. Знаєш, де я був два роки? — Юнак не зміг стримати нервовий сміх, відчуваючи, як закипають злі сльози, — у психіатричній лікарні. Я божевільний, Білле. Божевільний, знаєш чому? — Судомно видихнувши, Морфей схопив співрозмовника за сорочку. — Як ти міг, Білле?

— Подивися на мене. Я зломлений, поранений, — з болем у голосі промовив Білл, намагаючись виправдатися. — Хіба я міг приректи тебе на догляд за мною? Я не хотів для тебе такого життя.

— Якого біса, Білле? — Морфей підхопився з дивана. По щоках потекли сльози, але юнак їх не помічав. Стиснувши долоні в кулаки, він щосили стримувався, щоб не накинутися на Білла. — Я тримався в цьому проклятому світі заради тебе! Я не міг здатися заради тебе! Заради чого все це було?! Шляхетного з себе корчив?! В задницю твою шляхетність! Ненавиджу! Я... — у грудях стало тісно. Морфей зробив судомний вдих. Бракувало повітря, немов горло стиснуло сталевим обручем. Кімната попливла перед очима, у вухах задзвеніло. Юнак нічого не бачив перед собою, лише розпливчатий силует, який повільно наближався до нього. Морфей втупився в плече Білла, знесилено заридавши.

— Чш-ш-ш. Я тут, Морфею. Все добре, — Білл намагався втриматися на ногах, притискаючи однією рукою Морфея, а іншою погладжуючи його волосся. Він обіймав коханого після стількох років і в душі щось боляче щеміло. Його янгол здригався від беззвучного плачу, а всередині Білла все скручувалося в отруйний вузол. Вони обидва були травмовані, обидва потребували один одного. Білл до цього моменту навіть не уявляв, наскільки сильно. — Я кохаю тебе. Саме тому хотів захистити від свого болю і травм.

— Той лист... — пробурмотів Морфей, злегка відсторонюючись, — був написаний тобою сімнадцятого квітня. Ти пам'ятаєш, що писав мені? — Він пильно поглянув на Білла, дивлячись, як в його очах танцюють вогники від свічок. Морфей заворожено дивився в темну, від мороку в кімнаті, блакить. І сердце наповнювалося ніжністю та тугою. От чого він прагнув всі роки — побачити очі Білла. Відчути його руки на собі. Він до болю в кістках бажав зустріти його знову. — Ти належиш мені, а я — тобі. Ти обіцяв мені навічно. Обіцяв навічно, — повторив Морфей, торкаючись нерівних країв шрама. Білл здригнувся, хотів прибрати руку, проте Морфей лише похитав головою. Провівши пальцями вздовж всієї рани, юнак поцілував кутик рота, якраз туди де закінчувалася глибока відмітина.

— Я хотів, щоб ти запам'ятав мене іншим, — Білл напружився, коли пальці Морфея торкнулися шрама. Проте, легкий, невагомий поцілунок змусив відчути, як до горла підступах ком. Білл й сам готовий був розриватися від тієї ніжності, що подарував Морфей, — не зболеним та понівеченим. Я не хотів бути тягарем для тебе.

— Тягарем? — Морфей насупився, наче почув найдурнішу нісенітницю. Обходивши долонями обличчя Білла, юнак притиснувся чолом до його чола. — Для мене тягар жити без тебе. Серце моє, ти уособлюєш для мене світ. Хіба ти так й не зрозумів?

— Пробач, я ніколи не бажав зробити тобі боляче, — проговорив Білл, торкаючись губ Морфея невпевненим поцілунком.

— Білле, це не ти маєш боятися, що я не зможу прийняти тебе. Боятися повинен я... — приреченого промовив Морфей. Його минуле було сповнене не тільки згадками про війну та тугою за коханим. На його плечах тяжів злочин. І раз вже вони з Біллом зустрілися, він мусив все розповісти.

— Про що ти кажеш? — Стривожено запитав Білл вглядаючись у зблідле обличчя Морфея. Його очі затягнуло чимось неосяжно сумним. Юнак виглядав знічено і вперше за всю їхню розмову відвів погляд.

— Я вбивця, Білле, — жорстко сповістив Морфей, не даючи собі шансу відступити. — Наприкінці сорок п'ятого, коли війна вже скінчилася, я... — Морфей видихнув, пройшовся взад-вперед, збираючись з думками. Він майже не думав про це, бо був зосереджений на роботі та пошуках Білла. Проте, зараз він наче повертався в той день. Морфей згадав кабінет зі шкіряним кріслом, високою шафою та столом з вишневого дерева. Його рука, що тримала револьвер, застиглі очі дядька, кров. Від цієї картини Морфея пересмикнуло і він стис долоні в кулаки. — Каорі мертвий. Я підлаштував все так, що визнали самогубство. Білле, найстрашніше те, що я зробив, а не твоя травма, — тихо проговорив юнак, опускаючи голову. Він чекав на свій вирок. Але кімнатою розповзлася тиша.

— Морфею... я не знаю, що сказати. Чому? — Вражений звісткою, спитав Білл. Він хиткою ходою наблизився до Морфея і поклав долоню йому на плече.

— Я дізнався, що Каорі домовився з Шейном, — вичавив із себе Морфей, відчуваючи, як очі наповнюються сльозами. Ці спогади досі приносили біль. — «Чорна конюшина» вбила моїх батьків. Я тоді був дитиною, тож мені можна було розповісти будь-що... Каорі хотів розпоряджатися статками моєї сім'ї. Влада, гроші...все це на крові моїх батьків, — він уткнувся в груди Білла, важко видихаючи. 

— Морфею... мені шкода, — коли коханий підвів голову і поглянув на нього, в Білла перехопило подих. Очі Морфея були переповнені по вінця. В цих золотистих райдужках ховалася скорботна, дощова осінь, від чого хотілося розридатися. — Я не можу засуджувати тебе. Бо зробив би теж саме, — зізнався Білл, міцно обіймаючи юнака.

— Бачиш, до чого кохання довело нас. Ми ладні виправдати навіть злочин, — з гіркотою усміхнувся Морфей. І хоч Білл все ще був на його боці, але скоєне назавжди закарбується, наче тавро, з яким доведеться жити до скону.

— Це була війна, Морфею, — зі співчуттям промовив Білл, — із собою, зі світом, із ворогами. Я розумію, винести це важко. Але головне, все погане позаду і ти тепер можеш будувати своє життя.

— Якщо тільки поруч з тобою, — твердо проговорив Морфей, ковзнувши долонею по щоці Білла. Він був вдячний за те, що коханий не відштовхнув. Морфей міг витримати все, окрім осуду та зневагу Білла.

— Морфею... — запротестував Білл, але юнак перебив його, ніжно цілуючи. Думки стали невагомими, майже химерними. Бо крім губ Морфея, його подиху, він не міг ні про що думати. Все інше перестало мати значення.

— Припини, — тоном, що не терпить заперечень, відрізав Морфей, притягуючи Білла до себе для нового поцілунку.

— Ходімо, — здаючись під натиском коханого промовив Білл. Взяв руку юнака він кульгаючи повів його до спальні. 

Коли Білл відчинив двері, вони голосно заскрипіли, немов неохоче пропускаючи чоловіків всередину. Спальня була настільки ж бідно обставлена. Тільки шафа, стіл зі стільцем і ліжко. Коли Білл запалив гасову лампу, Морфей потягнувся до нього, обіймаючи ззаду. Його рука послизнулася вниз, до пряжки від пояса. Білл перехопив зап'ястя юнака, повертаючись до нього. Обережно знявши піджак, кинув його прямо на підлогу. Торкнувшись грудей Морфея, Білл почав повільно розстібати гудзики на сорочці. Після чого покрив плечі коханого поцілунками. Морфей зарився пальцями в волосся Білла, підставляючи шию під нові ласки Вони цілувалися жадібно і ненаситно. Обидва скучили один за одним. Кожен їхній дотик породжував електричний заряд. Морфей потягнув Білла до дивана, не відриваючись від його губ. Акуратно поваливши партнера на ліжко, Морфей зняв з нього штани та пройшовся пальцями по вигнутих ребрах, спустився до живота, погладжуючи пружний прес. Білл обхопив талію юнака, насилу піднімаючись. Спроба опинитися зверху не увінчалася успіхом, травмована нога лише відгукнулася тупим болем, змушуючи впасти на подушку.

— Вибач, я не можу перевернутися, — збентежено, відчуваючи пекучий сором, вимовив Білл. Йому так не хотілося виглядати безпорадним в очах Морфея. Але не міг зробити елементарний рух — просто змінити позу.

— Здається, я пам'ятаю, як це робиться, — хитро посміхнувся Морфей, зачіпаючи пальцями резинку трусів. Він стягнув їх на стегна, відкриваючи пах. У тьмяному світлі гасової лампи тіло Білла здавалося крихким. Раніше він був широкоплечим, накачаним, з масивною грудною клітиною. Тепер же чоловік ніби стиснувся, схуд. Плечі опустилися, а руки стали жилавими, з чіткими венами, що проступали під шкірою. Його поранена нога була тонша за здорову і менша. Шкіра носила відгомони війни у вигляді рубців і дрібних шрамів. Морфей торкався пальцями кожного знака, немов проводив по мапі лінії. Попри зміни, такі разючі та болючі, юнак любив це тіло. Мабуть, навіть більше, ніж раніше.

— Ти хочеш сказати, що... — Білл уважно стежив за Морфеєм, намагаючись розгадати його емоції. Він не знав, якої реакції чекати від коханого. Боявся, що викличе в ньому відразу. Але Морфей продовжував обдаровувати ласками кожен сантиметр тіла, викликаючи мурашки по шкірі.

— Стулися, — беззлобно випалив Морфей, накриваючи губи Білла своїми. На дотик він стягнув з коханця труси, відкидаючи їх кудись углиб кімнати. Долоня лягла на член, викликаючи у Білла тихий, переривчастий стогін. — У мене не було нікого, крім тебе, — прошепотів на вухо Морфей.

Білл прикрив очі, прислухаючись до гарячих імпульсів в сонячному сплетінні. Вони розходилися хвилями, віддаючись електричними зарядами в хребет. Білл Давно не відчував рук на своєму тілі, які зводили його з розуму. Раніше долоні Морфея були ніжними та м'якими, тепер же тіла торкалися огрубілі, шорсткі пальці. Морфей тепер не був ніжним, кожен його рух говорив про силу і владність. Білл прогнувся, коли губи юнака торкнулися внутрішньої сторони стегна. Морфей цілував кожну ділянку тіла незліченну кількість разів, змушуючи Білла плавитися, як віск.

Морфей божеволів, коли торкався плечей, грудей, живота Білла. Залишаючи вологі сліди на сосках, ковзав вниз і знову підіймався, щоб зірвати черговий стогін з губ коханого. Морфей відчував, як не здатний насититися цим тілом. Несила напитися ароматом кедра, що змішався з потом, перетворюючись на особистий афродизіак. Взявши в долоню затверділий член, Морфей поглянув на Білла. Той глибоко дихав, стиснувши в руках складки ковдри. Його очі дивилися прямо на юнака. Морфей відчув гарячий згусток внизу живота, коли Білл повільно облизав засохлі губи. Тоді схилився і взяв в рот член, погладжуючи язиком кінчик. Білл знову судомно зітхнув, зачіпаючись пальцями за його волосся.

Язик коханця прогладжував кожну вену, губи ніжно обволікали стовп, то захоплюючи член глибоко, то тільки кінчик. Біллу здавалося, що він не зміг би навіть згадати свого імені. Його бив озноб, кидало то в холод, то в жар, а вогонь всередині розпалювався з кожною хвилиною. Морфей доводив Білла до несамовитості. Він засовався, наближаючись до партнера. Йому було мало тих численних ласк, і як тільки Морфей відсувався, тіло починало поколювати від нервового збудження. Пік насолоди виявився таким нестримним, що кімната озвалася мало не криком. Хрипкий, сповнений бажання вигук зірвався з губ Білла. Кімната ніби загойдалася, а тьмяне світло від гасової лампи здалося в кілька разів яскравішим. Білл не відразу усвідомив, що впився нігтями в плечі Морфея, здригаючись всім тілом. Поступово пульсація в члені ослабла і настала приємна слабкість. Білл задоволено усміхнувся, віддаючись млості.

Відчувши в роті солоний присмак, Морфей пару секунд почекав, після чого поступово ковтнув. Підвівшись, він палко поцілував партнера і широко усміхнувся. Білл виглядав таким розслабленим і задоволеним, що було складно стримати посміх. Обцілувавши його плечі, Морфей знову повернувся до губ.

— Ти виявляється такий голодний, — дражнячи коханця, промовив Морфей, пригладжуючи вологі локони.

— Стулися, — пробурмотів Білл, притягуючи Морфея для повторного поцілунку.

Торкнувшись губами шиї обранця, Морфей акуратно розсунув ногами його стегна, опинившись між ними. Повільно він почав тертися своїм пахом об пах Білла. Його член давно затвердів і ці поступальні рухи викликали болісні відчуття. Морфей продовжував пестити Білла, поступово нарощуючи темп. Незабаром юнак відчув, що між ногами липко. Досягнувши оргазму, він повалився на коханого, прикриваючи очі. Лише через пару годин вони змогли сходити в душ, щоб змити з себе сперму і піт. Після чого, накрившись ковдрою та обійнявши один одного, заснули. Після важкої розмови й чуттєвого сексу не хотілося думати ні про що більше. Обидва бажали насолодитися кожною хвилиною разом.

Сірість нового дня розмірено розлилася по кімнаті. Після пристрасної ночі, від якої палало тіло, не залишилося і сліду. Стало холодно і Білл закутався в ковдру, перевертаючись на бік. Рука потягнулася обійняти Морфея, але намацала лише порожню подушку. Відкривши очі, Білл виявив, що обранець сидить на краю ліжка, повернувшись спиною до нього. Він побачив в профілі коханого зміни, від яких стало сумно. Плечі Морфея втратили витончену плавність, стали загостреними та кутастими. Худі руки тепер несли не ніжність, а силу. На них блакитними річками розповзлися вени, а м'язи окреслювалися різкими контурами. Пальці, які стискали цигарку, раніше легко торкалися струн гітари або піаніно. Білл часто бачив у снах, як тонкі, аристократичні пальці ковзали по клавішах, викликаючи після пробудження болісний спазм. Проте ці пальці стали вузлуватими та темними від пороху, що в'ївся в шкіру навічно. Долоні стискали вже не книгу чи повідець улюбленого собаки, а зброю. Посунувшись, Білл торкнувся гострих лопаток, що нагадували складені крила янгола. Його погляд вловив дивні лінії між ними, вздовж хребта і на попереку. Тьмяне світло, що лилося з вікна, не давало добре розгледіти побачене. І коли Білл впритул присів до Морфея, його очі впилися в бліді борозни. Вони покривали шкіру розсипом вертикальних і діагональних смужок. У деяких місцях тонші, в деяких товщі. Розкриття цих міток було схоже на холодний душ. Білл підняв голову, задивившись на кінчик цигарки в руках юнака.

— Каорі, — сухо відгукнувся Морфей, не чекаючи питання. Тиша, що стала густішою після дотику Білла, була красномовнішою за будь-які слова. — Тридцять дев'ятий рік, я повернувся тоді з Парижа. Відмовився одружитися з Джесс. І мій дорогий дядечко вирішив провчити мене. Коли прийшов до тями, я втік.

— Чому ти не розповів мені? — Стишено вимовив Білл, цілуючи плече коханого, ніби бажаючи лише одними губами згладити всі рани.

— Щоб це змінило? — Холодно відповів Морфей. Загасивши недопалок в невеликій баночці, що слугувала попільничкою, розвернувся до коханця. — Білле, все в минулому. Головне зараз — що буде з нами, — палко сказав Морфей, красномовно подивившись на Білла.

— Найстрашніше справді позаду, проте... Морфею, я дуже радий був бачити тебе, — він тужливо подивився на обранця, охоплюючи його руки своїми долонями. Насправді йому не хотілося відпускати свого янгола, але мусив. Тому що хотів для нього найкращого, а для цього треба було відпустити, тим самим остаточно розбивши своє серце. — І наша ніч просто неймовірна. Але я вважаю, що краще жити спогадами один про одного, — доповнив Білл торкнувшись пальцями загострених вилиць. Обличчя Морфея набуло жорстких рис, не залишив і частки колишньої м'якості. Золотисті очі обпікали, а світлі брови зсунулися на перенісся. Все вказувало, що Морфей вкрай обурений його рішенням.

— Чому ти відштовхуєш мене? — З натиском і часткою невдоволення спитав Морфей. Він не міг повірити, що Білл не змінив своєї думки. Що досі опирався своїм почуттям і бажанням. Морфей був впевнений, що обранець й сам страждав від цього. Це було видно по блакитних очах, що затягнулися глибокою скорботою. Їхня зустріч, розмова, солодка ніч, сповнена ніжності. Це було надто жорстоко давати надію і відбирати її.

— Подивись на все це, — з гіркотою промовив Білл й розвів руки, вказуючи на бідний інтер'єр кімнати. — Моє життя повне лайно. Я каліка, який заробляє ремонтом взуття. У мене нічого немає окрім скаліченої ноги та душевних травм! — Запально вигукнув Білл.

— Я не можу втратити тебе. Не зараз, коли після стількох років знайшов! — З жаром сказав Морфей, обхоплюючи долонями обличчя Білла.

— Суспільство не дасть нам бути разом. Як ти собі це уявляєш? Ховатимемося наче щури? Таким ти бачиш життя? — Спробував використати останній, найвагоміший аргумент Білл. Проте, в очах Морфея бачив лише непохитну твердість. Схоже, він програвав в цій боротьбі.

— До біса суспільство. І ти тільки послухай себе! — Знервовано випалив Морфей, зводячись на ноги. Розшукавши штани, він нервовими рухами натягнув їх на себе. — В тридцять дев'ятому в тебе було більше хоробрості. А зараз що? Послухай, — пом'якшивши тон, проговорив Морфей, глянувши Біллу в очі, — я щось придумаю. Ми можемо втекти в якусь глушину.

— Це якесь довбане дежавю, — видихнув Білл, повалившись на подушку. Він всміхнувся спогадам про той літній день. Хто міг подумати, що вони змінять ролі.

— Цього разу все насправді. — Морфей з ніжністю подивився на Білла. Піднявши з підлоги сорочку, присів на ліжко, провівши долонею по сивих пасмах коханого. Потім нахилився та поцілував у лінію щелепи. — Я вирішу всі справи та повернуся до тебе.

— Ти хочеш жити тут? — Білл розплющив очі та здивовано подивився на Морфея. Попри труднощі, він любив рідне місце, таке ж зболене після війни та окупації, як й він. Його життя було нестерпним через пережитий полон та поранення. Однак, Париж досі залишався для нього важливим місцем. Скорботним, наповненим болю, проте й щасливих спогадів. І якби він не ставився до цього місця. Яким би дорогим воно для нього не являлося. Білл й подумати не міг, що Морфей готовий кинути все, щоб бути з ним.

— Париж — це наше місто, — З дещицею виклику озвався Морфей. І взявши речі Білла, ретельно стряхнув їх від пилу. Потім подав обранцю, щоб той одягнувся.

— Морфею, мої травми... — проговорив Білл, після довгої паузи. Якийсь час тишу в кімнаті розбавляло лиш цокання годинникової стрілки та шурхіт одягу. Коли ж Білл повністю одягнувся, уважно подивився на обранця. Морфей стояв біля вікна, споглядаючи за його діями спокійним поглядом. І це здалося таким буденним, наче вони вже давно прокидалися отак, розмовляючи та дрижачи від холоду в кімнаті, — я боюся, що нашкоджу тобі, ображу. Я настільки звик до самотності, що не уявляю, як зможу винести іншу людину. Навіть, якщо це ти. Мені все одно де я живу і чим харчуюся. Я впав на самісеньке дно. Краще нам закінчити все тут і зараз, — похмуро доповнив Білл.

— Так, ми травмовані, — на цей раз Морфей не став заспокоювати чи переконувати у зворотному. Неправильно було заперечувати, що в них дійсно можуть виникнути проблеми перед законом через орієнтацію. І через власні непорозуміння. Проте, Морфей не хотів здаватися. Не цього разу. Колись він вже здався, навіть не спробувавши. Тепер він хотів боротися за своє кохання. — Ми можемо нарешті збудувати своє життя так, як хочемо. Разом, — з натиском проговорив Морфей, бажаючи змусити Білла передумати.

— Це божевілля, Морфею, — відповів Білл, повільно наблизившись до коханого. Він бачив невимовну рішучість в його очах. І ці золотисті спалахи в райдужках здавалося приникали всередину нього. Морфей перетворився в сильного чоловіка, який готовий був йти до кінця. І це захоплювало Білла і здавалося, він закохується в Морфея наново. Ще сильніше, наче того всього кохання, що розривало зсередини було не достатньо.

— Так, проте мені подобається таке божевілля, — всміхнувся Морфей, подарувавши коханому палкий та глибокий поцілунок.

Через деякий час вони відсторонилися один від одного, проте досі трималися за руки. Зараз між ними не було напруги, як в перші хвилини зустрічі. Здавалося, навіть тих років розлуки ніколи не існувало, а вони завжди були разом. 

Морфей торкнувся стрічок підтяжок, потім розправив Біллу комір сорочки. Взявши долоню обранця, Морфей поцілував кісточки пальців, дивлячись в блакитні очі. Там в небесного кольору райдужках плескалася ніжність. Від неї ламалися ребра і скручувався щільний вузол. Ці очі змушували обриватися подих та зупинятися серце. Блакить, яка вміщувала в собі Всесвіт.

Білл видихнув, втрачаючи відчуття реальності лише тільки від губ Морфея, що легко ковзали по шкірі. В золотистих очах немов розтікався мед, що просочувався просто в середину Білла. Кожного разу  хотілося втонути та розчинитися в цьому густому, бурштиново-жовтому вирі. Як міг він думати, що зможе жити без Морфея? Відмовитися від нього? Від можливості відчувати його тіло та запах? Невже він мало страждав весь цей час? Вісім років це вагомий строк, щоб зійти з розуму. Але Білл досі стояв, нехай не впевнено. Однак, це не мало значення. Його коханий був поруч. Нарешті Білл міг тримати Морфея в обіймах. І вони обов'язково щось придумають. Разом

Наче давши один одному обітницю, закохані поцілувалися та тримаючись за руки, вийшли з кімнати. На кухні Білл приготував нехитрий сніданок — каву й тости з сиром. Коли з їжею було покінчено, вони вирушили на прогулянку.

Морфей пробув в Парижі тиждень. Він готував вечерю, поки Білл був на роботі. Попіклувався про освітлення, вкрутивши лампочки. Позбувся мотлоху та прибрав. Тож, Білл приходив в достатньо затишну квартиру, де вони разом вечеряли та йшли гуляти по нічному Парижу.

День від'їзду Морфея був тривожним, від того, що вони розлучаються. Однак, і Білл, і Морфей трималися заради один одного. Коли вони прийшли на перон, то довго стояли та тихо перемовлялися. Викурені цигарки, короткі фрази та довгі погляди. Морфей застрибнув у вагон коли той вже рушив. Білл залишився до останнього, поки навіть димка від потяга розчинилася в темних хмарах. У повітрі повисла гіркота впереміш з наївною надією. Залишилося чекати. Зрештою, все що у них залишалося — час.

Січень. 1955 рік. Париж

Минуло кілька місяців, перш ніж Білл з Морфеєм знову зустрілися. Для сусідів у них була чітко сформована легенда. Морфей доглядав за Біллом, оскільки той мав травму ноги. Однак, слід було подумати й про роботу. Тому Морфей дав оголошення в газету, що він репетитор з гри на піаніно. Біллу ж допоміг влаштуватися перекладачем.

Через деякий час у них з'явився новий член сім'ї — собака, яку назвали Юна. Як казав Морфей, вона просто зачарувала його своїми карими очима, такими глибокими й напрочуд осмисленими. Білл лише усміхався, прекрасно розуміючи, що обранець просто сумує за своїм першим улюбленцем. Юна не створювала ніяких проблем. Далматинка виявилася дуже розумною та спокійною. Тож утрьох їм було комфортно і весело.

Не можна було сказати, що їхнє життя швидко налагодилося. Хоч кошмари Морфея перестали часто мучити, юнак все одно прокидався від важких сновидінь. У Білла час від часу наставав період, коли його все навколо дратувало, включаючи самого Морфея. Вони сварилися і могли кілька днів не розмовляти, намагаючись зберегти залишки спокою і розсудливості. Попри те що було складно, ніхто не думав розходитися. Обидва розуміли, що вибрали важкий шлях.

Їхня квартира в спальному районі Парижа була затишною і теплою. Світла вітальня, витримана в пастельних тонах, була улюбленим місцем. Тут закохані проводили більшу частину часу. Сиділи перед каміном, попиваючи вино та обговорюючи новини. Читали, обійнявшись на м'якому дивані або пили каву. Іноді з кабінету було чутно то піаніно, то стукіт друкарської машинки. Їхнє житло було острівцем, де коханці могли бути самими собою. Кожен куточок їхньої квартири дихав історією — фотографії, листи, книги, милі статуетки. Простір наповнювався пам'ятними речами. Але найголовніше — щастям.

Так минув рік їхнього спільного життя. Позаду було багато болю, смутку і втрачених років. Попереду — надія і безмірне кохання. Вони змогли довести, що їхні почуття сильніші за час. Морфей з Біллом стояли біля вікна. Вдалині виднілася Ейфелева вежа, охоплена вогнями. Обійнявшись, закохані повільно погойдувалися під композицію Yves Montand - Les feuilles mortes, що лилася з патефона. Кожен день, яким би важким він не був, доводив, що рішення прийнято правильне. Бути разом, кохати один одного — те, чого бажали їхні серця. А вогні Парижа, як і раніше, зберігали священну таємницю.