Розділ 1

Це був день приїзду батьків у Невермор.

Для більшості студентів він міг здатися хорошим і навіть радісним, але тільки не для самої Енід.

Для неї цей день із самого ранку пахнув катастрофою. Батьки завжди обмежували її, вирішували все за неї і намагалися виліпити «хорошого вовка».

Можливо, батько в глибині душі й був хорошим, але він занадто довго перебував під тиском мами. У нього просто не було вибору, крім як мовчки підтакувати своїй дружині.

Зараз же Енід із Венздей сиділи в кімнаті й обговорювали, як пройде цей день та які в них плани надалі.

Блондинка вже чітко розуміла свої почуття до брюнетки. Її ще ні до кого в житті так шалено не тягнуло. Постійне, майже хворобливе бажання знаходитися поруч, ловити кожен подих і захищати від усього світу нарешті дало їй чітке розуміння:

«Так Енід. Ти закохана»

Вона знала, що, швидше за все, є бісексуальною, і сильно не переживала з цього приводу. Але зараз її подих перехоплювало щоразу, коли брюнетка знаходилася на звичній, як могло здатися збоку, відстані. Для Енід у цьому випадку відстань була критичною. Вона обожнювала дивитися на чіткий профіль брюнетки, спостерігати за ледь помітною мімікою її обличчя і за тонкими, делікатними пальцями, які так впевнено натискали на клавіші друкарської машинки.

– А я тобі кажу, що у тебе класні батьки! Я тобі навіть заздрю в якомусь плані, – проговорила Енід, ображено обхопивши руками власні плечі.

– Не бачу причин заздрити людині, у якої батьки і секунди не можуть прожити без огидних проявів ніжності. – закочуючи очі,  промовила Венздей.

– Ну, твої хоча б люблять тебе такою, яка ти є, і не намагаються контролювати кожен твій крок при будь якій можливості... – тихо промовила блондинка, опустивши погляд на підлогу. Вона сиділа прямо на паркеті, спершись спиною об каркас свого ліжка.

– Енід, скільки разів тобі ще казати, щоб ти не сиділа на холодній підлозі? – роздратовано кинула Венздей, нарешті відірвавшись від роботи за друкарською машинкою і суворо подивившись на сусідку.

Енід тоді лише фиркнула, але слухняно встала.

Вона розуміла, що час добігає кінця і батьки скоро приїдуть.

Проходячи повз Венздей, вона зупинилася на мить щоб щось сказати, але…занадто близько.

Брюнетка якраз піднялася зі стільця, і вони опинилися в сантиметрах одна від одної. Енід затамувала подих, відчуваючи прохолоду, що йшла від Аддамс, і ту дивну силу, яка змушувала її серце калатати. Венздей не відійшла. Вона підняла свій важкий, темний погляд, і між ними пробігла та сама іскра щирої, інтимної близькості, від якої крутилося в голові. Енід вже майже подалася вперед за дурним поривом щоб поцілувати.

Але все обламалося в одну секунду. Двері кімнати з гуркотом відчинилися, і всередину залетіли Мортіша та Гомес Аддамс, голосно обмінюючись черговими компліментами.

Момент було втрачено.

За півгодини Енід уже стояла на подвір'ї Невермору, нервово стискаючи пальці в кулаки. Поява її родини зруйнувала залишки її душевного спокою. Мама вийшла з машини з уже готовим виразом незадоволення на обличчі, а батько розгублено йшов позаду, ховаючи очі.

Розмова з самого початку перетворилася на допит і повне знецінення.

– Енід, подивись на свій вигляд! Що це за жахливі кольорові лахи? Ти взагалі пам'ятаєш, що ти майбутня голова зграї, а не папуга? – Естер Сінклер навіть не обійняла доньку, відразу перейшовши до критики. – І твій батько згоден зі мною. Ми знайшли тобі чудову пару в нашій рідній зграї. Син вожака, сильний, чистокровний. Влітку ви знайомитеся. Це не обговорюється, Енід. Ти вийдеш заміж за вовка, народиш здорових діток і нарешті станеш нормальною! Досить ганьбити наш рід своїми людськими дурницями та незрозумілими заскоками.

Батько збоку лише важко зітхнув і кивнув, підкоряючись волі дружини:

– Енід, люба, мама знає, як краще...

Слова мами пекли.

«Станеш нормальною. вийдеш заміж за вовка..»

Усе всередині Енід кричало від болю та несправедливості. Перед очима стояв чіткий профіль Венздей, її делікатні пальці, її темні очі.

Енід розуміла, що її серце належить дівчині, і думка про якогось чужого хлопця-вовкулаку викликала в неї суцільну огиду та страх. Її орієнтація, її почуття, її власне «я» – усе це її батьки щойно розчавили брудними чоботами під приводом «традицій».

Енід відчула, як горло стискає важкий ком, а до очей підступають гарячі сльози образи та безсилля. Вовчі інстинкти всередині збунтувалися, вимагаючи негайно захищатися або тікати. Кров зашуміла у вухах, заглушаючи подальші повчання матері.

Вона більше не могла цього терпіти. Не могла дихати цим повітрям.

У неї просто здали нерви.

– Досить! Замовкніть! – раптом крикнула Енід, і в її голосі вперше прорізалося справжнє вовче ричання.

Естер на мить замовкла від несподіванки, розширивши очі. Але Енід уже не слухала. Вона різко розвернулася і кинулася геть від батьків, від Невермору, від усього цього тиску. Вона не хотіла їх розчаровувати, вона так сильно не хотіла бути «зіпсованою» в їхніх очах, але водночас вона не могла зрадити себе і те дике, заборонене кохання до своєї сусідки.

Вона просто бігла. Бігла від всіх. Від самої себе.

Ноги неслись через темний ліс. Енід так і не зрозуміла яким чином пройшло стільки часу. Її очі швидко адаптувалися в темноті. Серце так і хотіло вистрибнути з горла, але не зрозуміло від чого. Чи то від страху, чи то від бігу на довгій відстані. В себе вона прийшла тільки тоді коли добігла до невеликого озера, зачепившись ногою об корінь і від безсилля рухнула на мох між деревами.

Чудово, блін. Неймовірна посадка, будь який літак позаздрить.

Енід перевернулась на спину, тяжко дихаючи і розкинула руки в сторони. Невластивий їй сарказм таки проявився шепотом в голові з інтонацією Венздей. Це добре. Здається, ця пробіжка допомогла їй трохи почистити думки.

Що ж, тут цілком зручно. Можна і до ранку почекати. Добре, що погода непогана.

Енід прислуховувалась до оточення і з задоволенням видихає вже легше. Звуки нічного лісу заспокоюють, як в дитинстві. Вовкулакам не страшний той ліс, який він знає. А будь яка небезпечна тварина тричі подумає перед тим як з нею звʼязатися. В кінці кінців, тварини їх, вовкулак відчувають. Боятися потрібно людей, а не їх.

Погляд Енід задумливо дивиться в небо, на якому вже видніються зірки. Думаючи про сьогоднішній день до горла знову підступили сльози.

Яка ж вона нікчемна боягузка. Навіщо було так ганебно тікати? Ну крикнула вона мамі в обличчя, ну проявила характер, а далі що? Втекла в ліс, наче поранене звірятко, сподіваючись, що серед дерев її проблеми розчиняться самі собою? Енід картала себе за кожну хвилину цієї слабкості. Вона просто злякалася. Злякалася того, що ніколи не зможе стати тією «нормальною» донькою, яку хоче бачити мама.

Злякалася, що її серце виявилося «зіпсованим» для власної зграї, бо замість сильного вовка воно до нестями вибрало тендітну брюнетку з Невермору. Хотіла довести собі, що вільна? Хотіла втекти від суворої реальності? Ну і де твоя воля зараз Енід, коли ти самотньо сидиш у багнюці й задихаєшся від власного безсилля?

До речі, де я взагалі?..

Пронеслось в голові дівчини.

Енід піднімається на ліктях, оглядається і вслухається в звуки які доносяться навколо. Місцевість незнайома, але запах наче все той же. Значить, надто далеко вона не втекла. Пару кілометрів, напевно, три максимум.

Енід тяжко піднялась. Стояла якийсь час, наводячи подих в норму і намагалася заставити ноги рухатись.

Що ж.. Спробую дійти до академії. Десь й знайду місце поспати. Може в майстерні Ксавʼєра заночую, якщо цього ідіота там немає, звичайно. Не в вулик Юджина ж йти. Ненавиджу бджіл!

Енід йшла назад, напевно, з півгодини, задумуючись над тим, де б заночувати, лиш би не йти в кімнату.. Як тут почувся звук. Вухо відразу дьоргнулося  в сторону звідки почувся звук, і дівчина зупинилась, прислухаючись.

Серце одразу почало вириватися з грудей, розпізнавши в звуці чиїсь кроки, а через маленький туман Енід помітила світло від ліхтарика вдалині. Всі мʼязи напружилися.

Вона зайшла за найближче дерево, і ледь виглядувала з-за нього, в спробі щось побачити так щоб її не помітили. Голосу чутно не було, тільки кроки і тінь. Енід ховається за дерево за мить до того як по ньому пройшлось світло ліхтарика.

Вона на автоматі принюхалась, щоб зрозуміти, що цей запах вона знає. Навіть запах нічного лісу і туман не обдурять її ніс. Це була вона.

– Енід?– її голос здається тихішим ніж зазвичай. І в ньому Енід почула незвичні інтонації. Страх? Засмучення? Розчарування? Що це? Вона не чула таких інтонацій в голосі Венздей.

Енід насторожено завмерла, намагаючись дихати тихіше. Серце звучало так ніби зараз вирветься.

– Енід.. Я тебе чую. Тільки ти так дихаєш, коли я поруч, – її голос знову став нормальним.

Енід ледь чутно зітхає. Діватися немає куди.

Вона робить крок щоб вийти з-за дерева.

– Я тут…– трохи піднявши руки в жесті людини, що здається. Коли їй в лице  різко світить ліхтарик очі жмуряться, а на губах зʼявляється крива посмішка.

Світло ліхтарика одразу згасає. Перед нею в чотирьох кроках стоїть Венздей, з трохи розширеними очима.

Мовчки розглянув блондинку з ніг до голови, вона різко підходить до неї, протягуючи руку і Енід відхитнулася, зачепившись за щось ногою.

Не встигши подумати рука Венздей хапає її за рукав, але, мабуть, не розрахувавши сили, теж примудрилась полетіти вниз слідом за нею.

Енід інстинктивно обхопила тіло Венздей руками, щоб не дай бог брюнетка не вдарилась.

В результаті вони двоє впали на густий мох, і блондинка боляче вдарилась об щось ліктем, але продовжувала притискати до себе цю неможливу дівчину, яка вчепилась своїми руками в її светр.

На якийсь час вони затихли.

Енід лежала на спині, тупо дивлячись кудись вверх, а руки притискали до себе дівчину. В цей момент в її голові було чомусь так тихо і пусто, що їй не хотілося навіть дихати, тільки б не зруйнувати цей момент.

– Енід.. я зараз задихнусь, – голос пролунав десь на рівні шиї і вона злякано відпустила руки, звільнивши з обіймів дівчину, що зробила глибокий вдих.

Венз підняла голову і заглянула своїми чорними очима в блакитні очі.

–Я не говорила тобі прибирати руки. Поверни назад. Просто не стискай мене так. Вибач, але я поки не навчилась дихати через шкіру,– вона ледь всміхнулася, влаштовуючи свою голову на плечі блондинки.

Руки Енід повільно повернулись назад, поки мозок ще не дуже розумів, що відбувається.

Дихай, Енід, дихай..

– Я.. Вибач мене, – тихо, прошепотіла Енід, зариваючись носом у темне волосся брюнетки. – Вибач, що влаштувала цю істерику й так дико втекла. Я просто... мене повністю накрило після розмови з мамою про того вовка і обов'язок перед зграєю. Мені стало так страшно від усього цього контролю, від того, що я ніколи не зможу бути для них «нормальною» і жити так, як вони хочуть. Мені шкода, що я злякалася, піддалася паніці й змусила тебе шукати мене посеред ночі через мою дурну витівку. Мені шкода, моя королево, – голос Енід був тихим, але Венз уважно слухала кожне слово, а потім спокійно додала:

– Твоя мати нічого не тямить у справжніх катуваннях, Сінклер. Мені байдуже на плани твоєї зграї.

Енід повільно киває, заторможенно на все реагуючи і перебуваючи в повному непорозумінні від того, що відбувається.

Може їй це сниться? Вона спить десь в лісі, і їй сниться такий реалістичний сон? Так, напевно так і є. Що ж, якщо це сон, то вона може бути спокійна. Це найкращий сон в її житті.

Енід ледь нахиляє голову вбік, притискаючи губи до лоба Венздей.

– Королева? Яким чином це дивне порівняння в мій адрес зʼявилося в твоїй голові? А ти тоді хто?– вона здивовано підняла брови. Зараз її лице було таким живим.. незвичним.. Але Енід подобалось. Вона не хотіла прокидатися.

– Я? Не знаю.. Лицар напевно? В казках в кожної королеви є свій лицар. Без страху і докору…

– Сорому і совісті, судячи з усього також, – вона продовжила слова Енід ледь піднявши голову. Її дихання торкнулося губ дівчини, що розпалило бажання хочаб поцілувати.. – Я говорила тобі не валятися на підлозі. Простудишс…

Не даючи їй і далі говорити, Енід доторкнулась своїми губами до її, спочатку трохи мʼяко і ніжно, пробуючи як це.

Навіть якщо це сон, вона зараз щаслива. Губи Венздей були мʼякими і привабливими, вони манили Енід вже так давно, що, здається, вона так і не вгадала, які вони насправді.

І ось зараз вона повільно відповідає на поцілунок, ледь здивовано спочатку, але потім кутики її губ піднімаються в легкій усмішці. Рука з чорним манікюром торкається щоки.

Вона з трудом розриває поцілунок, в ході якого виявляється повністю притиснута до Енід в дуже двозначній позі..

В темноті не дуже зрозуміло, але, здається, її лице трохи почервоніло, як і кінчики вух. Мило.

– Взагалі-то я читала, що люди переходять до етапу поцілунків тільки після признання. А в нас якось все не в тому порядку. Не здається, що зараз саме той момент щоб поговорити?

– А.. Що саме ти хочеш почути?..– голос Енід звучав хрипким. – Вибач, але мені з трудом віриться в те, що відбувається. Зі сторони так і зовсім нереалістично. Не здається?

– Здається. Але не уникай питання.

– Ем.. я не знаю, що мені сказати,– думки не йшли взагалі, було важко зосередитись на чомусь.

– Сінклер, блять, не зли мене! – її руки схопили Енід за воріт голубого светра. – Ти признаєшся мені вже чи ні? Що за відносини між нами? Мені з тебе все силою витягувати треба? – очі Венздей дивились злобно, навіть з якоюсь образою, коли до Енід нарешті дійшло про що вона говорить.

Блондинка посміхнулась, протянула руку до обличчя дівчини і торкнулась щоки долонею.

– Вибач.. Вибач, моя королево. Ти подобаєшся мені. Я люблю.. люблю до божевілля і не знаю з якого точно моменту. Але хочу, щоб ти знала, що вже дуже давно.

– Досить мене так називати.. – вона злегка потерлася щокою об руку, яка лежала на щоці, чуть прикрила свої очі і посміхнулась кутиком губ.

– Я також люблю тебе, але на відміну від тебе можу сказати з якого моменту. Однак, – вона нахилилася до обличчя Енід, зупиняючись в сантиметрі від нього. – Це вже зовсім інша розмова.

Їхні губи знову зустрілися в поцілунку. Тонкі руки обхопили щоки Енід, а її руки притиснули до себе сильніше.

Через декілька довгих хвилин, Венздей знову відсторонилася, переводячи подих.

– Вставай. Йдемо додому,– її голос тремтів, але в ньому звучала така рішучість, що заперечити було неможливо, і Енід звичайно ж, підкорилась.

Зворотний шлях здавався значно коротшим. Вони йшли плече в плече крізь нічний туман, іноді торкаючись одна одної рукавами. Венздей вимкнула ліхтарик, вовчий зір Енід дозволяв впевнено вести їх через темряву, і брюнетка вперше в житті повністю довірилася чужому керівництву. Поруч із нею Енід більше не відчувала страху перед майбутнім чи осудом зграї. Все це залишилося десь позаду, між старих дерев.

Коли попереду вже виглянула академія Невермору, Венздей раптом зупинилася й міцніше стиснула долоню Енід, перевіряючи, чи все це реальність.

Блондинка лише м'яко посміхнулася у відповідь, заспокійливо переплітаючи їхні пальці.

Вони тихо прослизнули через вікно у свою кімнату, коли перші промені світанку торкнулися підвіконня.

А от про те, що відбувалося за зачиненими дверима їхньої кімнати, коли вони… спали – знають лише зірки за вікном.