Адамове Падіння

Боже... – Питає в нього янгол. – Навіщо створюєте ви тіло? З глини й пороху земного?

– Мені цікаво, наскільки сила є моя безмежна.

– Але хіба це правильно? Створювати живу істоту, по своєму образу й подобі?

– Живу? З чого ти взяв, що воно живе?

– Але ж... Колись та й стане.

– Не стане. Не хвилюйся. Я лише... Дозволю йому волю руху, тільки й все.

– Волю... Страшне слово. А як він піде проти нас?

– Не піде. Він не зможе.

– Чому так певні?

– Бо піти проти, може тільки справжнє. А це лиш штучне. Не живе, ще раннє. Його силу я обмежив. Й замість нього, вибір я зробив давно.

І ось, вдихнув Бог у Адама силу.

І відкрились чисті очі в перший раз.

Адам мовчав. Не міг сказати навіть слова.

Та Бог відкрився у руках, ніби у обіймах, щиро усміхнувся й сказав:

– Вітаю сину мій, Адаме! А це, твій дім! – Бог повільним жестом окинув увесь простір. – Це зветься Раєм!

Адам із дивом, непоспішно, ніби в жахові, озирнувся навкруги.

– Тепер. – Продовжив Бог. – Тобі тут жити. А мені вже час. Я маю йти.

У цьому світі тобі все відкрите. Не існує двері без ключа.

Проте, існує правило єдине. Непорушне, як і я.

Он там, на дереві одному, існує червоний, яблука спокусний плід.

Його чіпати не дозволю.

А інакше, ти накличеш бід.

Адам кивнув із розумінням. І Бог розчинився серед слів.

І що тепер? – Питає янгол. – Навіщо ви дали той плід? Хіба... Це необхідний був дарунок?

– Сину мій... Мій янгол. Яблуко те існує не для нього. Його я, для тебе показав.

– Для мене? А мені воно для чого?

– Це символ непорушності моєї волі. Адже Адам, це лиш моє творіння. І воно робити буде тільки те, що я йому сказав. Не тому що я лихий чи добрий. А тому, що своєї волі я йому не дав...

Минали дні. Минали ночі.

І жив собі Адам спокійно поміж хмар.

Він їв що хоче, і гуляв де може.

І чесно кажучи, мало чим його манив той грішний дар.

Гадаю, якби не те що сталось потім, він так ніколи би його й не з'їв.

Адам і справді був безвільний, утім... Чи був насправді він живим?

– Вітаю хлопче, сину. – Прошипіла істота між листви.

– Ти хто?

– Таке ж дитя Господнє, як і ти...

– Чому ти тут? У цій листві? Хіба... Вона не заборонена?

– Може тобі... Та я інакший. Я був до тебе. Першим хто ходив по цій землі...

– І чим ти інший?

– Я є справжній. Але з тобою, він такої помилки вже не допустив...

– Я теж є справжній!

– Доведи. Скуштуй це яблуко, і покажи.

– А... – Забракло слів Адаму. – А якщо так хочеш, сам і їж!

– Не можу. І є в цьому моє покарання.

Ти знаєш, що за собою ховає цей дивний плід?

– Не знаю...

– За ним ховається так званий світ горіховий. Світ смерті, та болю. Утім, він є єдиний справді вільний. Світ, до якого в Бога нашого, нема жалю.

Падіння буде суворе та безжальне.

Втім, цей світ єдиний, що життя у ньому варте.

– Навіщо це мені здалося? У мене у житті й так все є. Я їм що хочу, де хочу й сплю.

– Ти їж лиш те, що не тобою дозволено було. А цей плід, єдиний, що є лиш наслідком вибору твого.

З'їж цей плід. І доведи що справжній.

– Я є не менше справжній, аніж ти. Так само як і ти я маю тіло. Маю розум та вуста.

– Так. От тільки окрім тебе, живим тебе ніхто і не вважає.

Ти тільки купа глини й пороху землі, якому дали неземну подобу, й волю руху в самоті.

Я чув як вони про тебе говорили. Я бачив, як тебе творив творець. І тому для мене, ти є син не менше. Тож я й кажу тобі, як є.

На мить між ними повисла гостра пауза.

– Це брехня. Не правда.

– Дійсно? Тоді сам спитай свого творця. Чи вважає він тебе по справжньому за сина? Або ж для нього, ти лише фігурка для грання?

– Я... А я спитаю!

– Спитай. Я нікуди не тікаю.

– А я спитаю...

І пішов Адам по світу, обмірковуючи змієм сказані слова.

Але десь глибоко у серці, щось йому шептало, що дійсно правда є така.

І день блукав, і ніч не спав.

Усе крутив у голові слова.

І ось на день без ліку, серед Раю впав Адам у траву небесну на коліна. І прокричав він Бога істинне ім'я.

Чекав не довго. Бог з'явився.

– Що сталось сину мій, Адаму?

– Чому... Чому мене ти кличеш сином?

– Бо ти є кров моя.

– Нема у мені твоєї крові! Я ж просто купа глини й з землі піска... Я є не справжній. Правда? Хоча в мене й подоба є твоя...

Бог зітхнув із важкістю у серці.

– Так. Така природа є твоя.

– Чому? Чому зробив таке зі мною? Це була ненависть? Чи просто гра?

– Немає ненависті сину. Була цікавість лиш моя.

– Я не іграшка. Я є людина.

– Людина? І що це знов за дива?

– Людина це істота вільна. Істота, що сама свій обирає шлях!

– Тоді, яка ж ти в нас людина... Твоя природа й воля лиш моя єдина.

– Я маю право обирати...

– Обирати? Між варіантів що тобі дав я? Хіба це воля?

Ти подумай.

Не дуркуй, Адаме.

У виборі немає ані щастя, ані тепла.

У тебе світ існує. Справжній, певний. Хіба тобі замало в ньому зла?

– Я хочу бути справжнім.

– Ти таким не будеш.

Бо в тебе іншого нема.

– Тоді спини мене, якщо так знаєш.

І доведи свої слова...

Та Бог не став. Не зупиняв Адама.

– Ти ж знаєш. – Мовив Бог у спину. – Що ховається по той бік того плода?

– Так. Я знаю. Світ гріховний.

– Тоді роби свій вибір сам.

Адам змовчав. Кивнув лиш тихо.

І пішов він на шляху до змія.

Довго йшов. Обдумав дії.

Аж як помітив яблуні старої гілля.

Вона росла, де небо та земля, зійшлися в мирі, як сім'я.

Пришвидшав крок. Ставав рішуче.

І ось вже яблуня на відстані руки.

Сяйнули між листви гоструваті очі змія.

Але, не здригнулась сина божого рука.

Вона зірвала плід. Так ніжно. Тепло. Ніби в ньому справді увесь смак.

Адам, поміркував іще секунду.

Оголив зуби, і вкусив однак.

Умить усе небо потемніло.

Розкололася сама земля!

Блискавці вдарили одна за одній в глибокі рани Райського буття!

Крізь тріщини полізли демони з землі...

Але демонів до Раю не пускають.

Та час обмежений, і він сплива.

Змій сховався глибше в гілля.

І ось, виднілись ознаки пришестя нашого творця...

– Мені шкода, сину мій, Адаме.

Та вибір зроблено. Ти мусиш йти.

– Я знаю, Боже. І я вдячний за той вибір, що ти дав.

Рука Бога потяглася до Адама.

Та син спинив її.

– Я сам...

Бог не наполіг, і хоча тіло його було безмовним, очі були красномовніші за сотні слів. Вони показали тиху гордість, перед тим що він створив.

Адам неспішно, хоча й хутко підійшов до глибоких тріщин у землі.

Він глянув в глиб.

Побачив морок.

Востаннє озирнувся.

Окинув оком все що було домом від недавніх пір.

І в мить стрибнув.

Падіння було грішне.

Та вітер обдував його, мов давній друг.

І в цей, момент йому здалося, ніби увесь світ зупинив свій швидкоплинний рух.

Він вже не падав, він летів.

Застряг у просторі між снів.

Адже, смак свободи у повітрі, як ніколи надавав людині крил.

Приземлення, обіцяло бути сильним.

Та це буде потім.

А зараз, мить.

Мить свободи та надій.

Мить, вибору та мрії.

Мить перед новим, і незвіданим життям.

Мить для волі. Для тепла.

Закрились в шрами рани Рая.

Лишаючи після себе з гір рубці.

Останні блискавки лунали.

Повертаючи усе як було навкруги.

– Чому...? – Спитав раптово бог у змія. – Навіщо ти його підбив?

– Його підбив не я. А правда. Воля.

– Та як же міг він мати волю?

– Так само як ти. Ти ж... По своєму образу його створив.

– Та як він може обирати у світі, у якому все обрав вже я?

– А він й не міг. Тому й пішов.

– Бо така виходить... Воля вже його була...

– То, чи живий він в результаті?

– Живий гадаю. Як інак...

– Тепер... Не штучний?

– Тепер, вже так.