1

Запах сигаретного диму свідчив про те, що детектив, який уже кілька годин намагався мене допитати, підкурив чергову цигарку.

На відміну від нього, я такої звички не мав. А можливо, просто не пам'ятав про неї, що було цілком імовірно, зважаючи на останні події.

— Містере Джонсоне, я не розумію, чому ви прикидаєтеся дурником, — звернувся до мене цей кремезний рудий чолов'яга, якого, здається, звали Ніком Х'юстоном. — На камерах видно, що саме ви напали на ту дівчину — Керрі Саммерс — і безжально вбили її.

Те, яким спокійним тоном Нік це повторював, лякало мене до всирачки.

Але ще більший страх викликала правдивість його слів. Не згадаю, скільки разів передивлявся той запис із відеореєстратора якоїсь машини, на якому голіруч виривав серце бідній дівчині, що просто йшла додому цієї літньої суботньої ночі.

Навіть від самого перегляду цього жахіття мене тягнуло блювати, тож про те, що я міг зробити це власноруч, не могло бути й мови.

— Семе, ти ж бачив відео, — голос детектива раптом докорінно змінився: став гучнішим і значно нижчим. — Там саме ти вириваєш смачне серце, і остання перекачана ним кров стікає по твоїх руках.

— Смачне... що? — моєму здивуванню не було меж, коли я почув це з вуст детектива, тому мої почервонілі очі піднялися на його пухке, прикрашене розкішними вусами обличчя. — Про що ви взагалі, чорт забирай?!

Моя реакція змусила Х'юстона підскочити на місці. Їдкий дим, яким він саме затягнувся, пішов не туди, і сухий хрипкий кашель заповнив відносно тихий простір кімнати для допитів. У його зелених очах читалася суміш здивування й нерозуміння.

— Містере Джонсоне, з моїх вуст слово «смачне» не звучало жодного разу за всі... — його погляд ковзнув на наручний годинник. — ...дві години нашої розмови. Хоча, якщо чесно, я вже добряче зголоднів.

— Я теж зголоднів, — знову пролунав той низький голос, який нещодавно розмірковував про смакові якості людського серця. — Нагодуй мене, Семе Джонсоне! Нагодуй мене!

Останні два слова повторювалися в моїй голові знову і знову, щоразу дедалі голосніше, ніби хтось бив по ній важкою розпеченою кувалдою. Пекельний біль пронизував кожну частинку мого тіла.

Я тримався як міг, але на біс його знає якому ударі зірвався — несамовитий, сповнений болю крик наповнив кімнату для допитів.

Детектив Х'юстон зірвався зі свого стільця, з гуркотом перекинувши його на підлогу. Хоч яким кремезним через зайву вагу не здавалося його тіло, зараз воно тремтіло, вкриваючись дрібними краплями поту, що стікали обличчям, починаючи свій шлях на блискучій лисині й поступово опускаючись до рудої рослинності над верхньою губою.

— Якого дідька?! — зі страхом у тремтячому голосі запитав Нік, задкуючи до виходу.

Та голос, який благав про їжу, чітко дав мені зрозуміти: звідси він не вийде. Ні зараз, ні будь-коли.

Моє тіло перестало мене слухатися, зробивши безпорадним глядачем майбутнього акту несамовитої жорстокості.

М'язи напружилися настільки сильно, що ланцюг наручників, які стримували мене, розлетівся ланками по всьому приміщенню, коли я раптом смикнув руками в різні боки.

— Бісові копи та відеореєстратори! — голос у моїй голові розлютився, швидко наближаючи моє тіло до детектива. — Раніше такого не було, але тепер це лайно заважає мені вбивати!

Мої руки — чи вже не мої — міцно стиснулися на товстій шиї Х'юстона, з кожною секундою посилюючи хватку. Я бачив, як його душа дедалі ближче підходила до межі, за якою її чекало довге й темне ніщо, назване людьми страшним словом «смерть».

— Поки він ще не вмер, а інші не вбігли сюди, мушу розповісти тобі правду, Семі, — раптом заговорив голос. — Хоч вони нагрянуть за кілька секунд, завдяки своїй суті я можу вмістити для тебе цілу розмову в цю мить. Тож слухай.

Час навколо мене застиг, роблячи повітря густим і важким.

Тоді голос почав свій довгий монолог, який я, хочу зауважити, справді уважно слухав.

— Мене звати Гласеа-Лаболас. Я демон. Але забудь майже все, що ти чув про нас. Більшість людей не знає й краплини правди, але тобі пощастило — за користування твоїм тілом я розповім її.

Мені здалося, що слово «пощастило» зовсім не пасувало до ситуації, але страх не дав вимовити й слова, тож Гласеа-Лаболас продовжив.

— Усі демони, а нас існує сімдесят два, живуть в іншому вимірі. Але це не пекло. Ваші грішні душі ніколи не зроблять ні кроку до нашого царства — величної у своїй жахливості та жахливої у своїй величі Ґоетії.

Кожна людина, почувши подібну розповідь у своїй голові, вирішила б, що збожеволіла, і звернулася б до психотерапевта. Та я зараз вірив кожному слову демона.

— Ми існуємо там у власних тілах, але, буду чесним, окрім того, що нам потрібно час від часу вселятися в людей, щоб підживлюватися — страхом, хтивістю та безліччю інших речей, — там просто нудно.

«Нудно».

Якби моє тіло було підконтрольне мені, я б навіть усміхнувся від абсурдності цієї ситуації. Демони вселяються в людей, бо вони голодні й їм нудно. Дивна в них інтерпретація утамування жаги до «хліба й видовищ».

— Учора, коли ти, випивши кілька літрів пива в барі, йшов додому, моя нудьга поєдналася з несамовитим голодом. Тож я вирішив вселитися в тебе, Семі, щоб поживитися й розважитися. Тим паче поруч опинилася цнотлива дівчина. А я, хоч і харчуюся всіма видами вбивств, особливо люблю максимально невинних жертв.

Якщо я не був психом, то цей Гласеа-Лаболас і справді був схиблений на всю голову. Якщо, звісно, у його фізичної оболонки вона взагалі є.

Харчуватися вбивствами, віддаючи перевагу невинним людям... Чомусь мені захотілося порівняти це з гурманами, які обожнюють делікатеси й гидливо кривляться від звичайних макаронів або бургерів із найближчої забігайлівки.

— Я думав перекусити та й повернутися назад, кинувши тебе разом із тілом напризволяще. Але в тобі є потенціал стати моїм улюбленим кухарем. Тому я вирішив залишитися й зробити тебе, як кажуть люди, серійним убивцею.

«Бляха, а мене про це запитати не хотів?» — майнула думка.

Я — звичайний офісний клерк, який день у день проживав своє рутинне життя, — мав стати серійним убивцею. Такий розклад мене, м'яко кажучи, не влаштовував.

— І ні, Семі, тебе я запитувати не збираюся. У тебе просто немає вибору. Але якщо будеш хорошим хлопчиком, то коли тебе посадять на довічне, я покину твоє тіло й навіть подбаю, щоб до смертної кари справа не дійшла. Тож розслабся й дай мені попоїсти.

Після цієї фрази час відновив свій звичний рух, супроводжуючись гидким хрустом шиї детектива.

Він помер.

Я відчув, як моїм тілом розлилася енергія — голод Гласеа-Лаболаса втамувався. Якби міг, я б навіть із полегшенням видихнув, але контроль досі залишався за демоном.

— Семі, це було дуже смачно, але до банкетного столу вже біжать нові страви, — з азартом промовив він, піднімаючи мій погляд на дзеркало з ефектом односторонньої видимості. — Вони бачили, як ми вбили детектива Х'юстона.

Я розумів, що копи біжать назустріч своїм останнім крокам, назустріч власній смерті.

Але мої кроки будуть першими.

Першими на довгому шляху, сповненому крові та жорстокості.