Читати тут

— Звідки в тебе це? — Ґеральт кивнув на чорну стрічку з обсидіановою зіркою.

Сухорлявий чоловік, на голову нижчий за нього, у коричневому зипуні з грубого сукна, зиркнув з-під кущистих чорних брів і відстежив погляд відьмака.

Серед десятків різних речей за спиною барахольника, розвішаних на вбиті в дошку цвяхи, бовталася одна маленька, але знайома йому прикраса. Цей кулон говорив про свою власницю більше, ніж будь-яка інша її річ. Скло грало блиском у слабких сонячних променях, що пробилися крізь маленьке квадратне віконце.

Кулон підштовхнув Білого Вовка до думки, що Йеннефер могла бути десь поряд. Вона точно застрягла в цьому місті, хоча не раз говорила йому, що намагається уникати подібних місць: надто вже вони сірі й нудні. Що привело її сюди, залишалося для Геральта загадкою, яку він хотів розгадати.

— Ах, це? Одна відьма дала замість гаманця із золотими монетами. Цікавенька штучка. Думаю, будь-якій бабі, яка сюди загляне, припаде до смаку. Складні часи настали тепер навіть у відьом, — злорадно промовив барахольник.

Він виглядав задоволеним тим, що йому вдалося так вдало пожартувати, але Ґеральт не бачив у цьому нічого смішного. Його неприязнь відбилася на обличчі, і торговець одразу перестав скалитися, сховавши від світу свої жовті зуби.

— Як тебе звати, торговець?

— Джорах, — важливо оголосив чоловік.

— Джораху, забери свої гроші та продай мені замість них той амулет.

Ґеральт недбало поклав капшук на дубовий стіл. Монети тихо дзенькнули. Барахольник з похмурим виглядом глянув на винагороду, яка належала відьмаку за обезголовлення кікімори.

— Серйозно?

— Більше ніж, — спокійно вимовив відьмак. — Ну ж бо. Чого стоїш?

Торговець хитнув головою й усміхнувся.

— Ну ти даєш, відьмаче. Робити таку брудну роботу заради непотрібної цяцьки.

— Не твоє діло, барахольнику.

Ґеральт узяв підвіску й сховав у напоясній сумці. Від кулона все ще йшов слабкий аромат бузку й аґрусу — найприємніший для нього аромат у всьому світі. Він створював ілюзію, ніби Йен зовсім нікуди й не зникала.

* * *

Йеннефер повернулася до корчми, принісши із собою трохи вечері, загорнутої у жорсткий шмат мішковини. Їжа на ринку була значно дешевша, ніж у господаря постоялого двору, який дер ціни втридорога. Їй вистачило лише на оплату трьох ночей, а далі доведеться знову шукати гроші або новий нічліг.

Вона, важко ступаючи, піднімалася дерев’яними сходами на другий поверх. Музика лютні забрідлого барда тут звучала тихіше, і це не могло не тішити, бо грав він не надто добре. А слова пісні, що паплюжили знать і лилися з його вуст, отруювали слух — таку лайку вона чула хіба що від краснолюдів.

Життя, яке тепер їй випало, було важчим за дворучний меч. Доводилося не перебирати роботою, яка могла дати хоч якийсь дохід. Робота повитухи, що приймає пологи у худоби, виявилася для неї ще тим випробуванням. Йеннефер витерла спітніле чоло і скривилася від запаху корови, яким просочилася її шкіра. Хотілося якнайшвидше дістатися до кімнати, добре вимити руки з милом, а потім натерти шкіру залишками парфумів, щоб перебити сморід. У грудях неприємно защемило від усвідомлення, що вона втратила сили. Якби магія повернулася, вона б негайно покинула це смердюче місце і знову жила б колишнім життям, не відмовляючи собі в задоволеннях.

Смуток дедалі частіше отруював її думки. Іноді він перекреслював ті добрі справи, заради яких вона пожертвувала своїми здібностями. Це маленьке проявлення її темної самозакоханої частини часто намагалося схилити її до недобрих вчинків, але чарівниця відганяла його, як набридливого комара біля вуха.

Коли Йеннефер штовхнула важкі двері знятої кімнати, у якій, як і в інших, не було нічого, окрім ліжка, тумби та миски з водою, вона застигла на місці. Міцний чоловічий силует заслоняв собою місячне світло, що проникало у вікно, і воно ще сильніше підкреслювало біле, мов сніг, волосся. Йен одразу захотіла зробити крок назад і тихо зачинити двері, але натомість пройшла вглиб кімнати й поклала вечерю на тумбу.

Ґеральт обернувся.

Чарівниця завмерла, вичікуючи. Удавала, що дивиться у вікно, хоча краєм ока пильнувала його.

— Йен, — м’яко покликав він, бажаючи забрати всю її увагу на себе.

Вони не бачилися з того моменту, як вона покинула Каер Морен, усвідомивши, що не зможе заслужити його прощення. З того часу, коли день у день вона намагалася бути для Цірі доброю наставницею — і тим самим ближче до Ґеральта, а він уперто будував із себе неприступну фортецю. І Йен здалася. Вирішила, що більше не витримає бути для нього не важливішою за столітній дуб у головному залі. А дуб, як їй тоді здавалося, отримував більше шани, ніж вона. Після цього вона чула про нього лише з пісень мандрівних бардів. І всі балади різнились. Хтось оспівував відьмака як героя, хтось наймерзеннішими словами паплюжив ім’я ривійця.

— Ґеральте?

Йен чудово знала, що це, звісно, Ґеральт. Те саме попелясто-білі волосся, втомлені котячі очі, міцні руки. Він не усміхався. Виглядав спокійним, навіть зосередженим. Вона, наче прокинувшись, сіла на ліжко, розгорнула тканину на колінах і почала дрібно відщипувати шматочки козячого сиру. Цього шматка навряд чи вистачило б на двох, але їй було достатньо.

— Ти ж не збираєшся весь цей час стояти біля вікна? Присядь, Ґеральте. Вечеря?

— Ні, дякую, — спокійно сказав він., коли вона протягнула шматок сиру. А тоді ненав’язливо додав: — Внизу, здається, подають непогані векошники, можемо спробувати.

Його слова викликали в ній хвилю обурення. Вона подавилася шматком, що став надто сухим і застряг у горлі.

Йеннефер спалахнула:

— Не потрібно поводитися зі мною так, ніби я волоцюга, що просить милостиню біля воріт. Я здатна прогодувати себе і, як бачиш, чудово з цим справляюся.

Ґеральт мовчав, перечікуючи бурю. Йеннефер заспокоїлася й відклала сир. Взявши бурдюк, вона витягла пробку й зробила кілька ковтків. Потім відклала їжу на тумбу. Налила у миску води й взяла невеликий шматок мила.

— Злий воду, — попросила вона, коли руки вкрила мильна піна.

Ґеральт узяв глек і зробив усе, як вона сказала. Чарівниця витерла руки рушником, потім потягнулася за пляшечкою з парфумами. Приємний аромат бузку та аґрусу розлився по кімнаті, і Йен могла поклястися — Ґеральт на мить прикрив очі від насолоди.

— Що ти тут робиш? — нарешті запитала вона.

— Прийшов віддати тобі те, що ти загубила.

З і шкіряної сумки на поясі, у якійі він зазвичай носив еліксири, Ґеральт дістав знайому їй річ. Тонка чорна стрічка з обсидіановою зіркою в його руці здавалася зовсім крихкою.

— Ти ж знаєш, я її не загубила, а продала, щоб отримати трохи грошей. Тому не варто було.

— Ця річ — частина тебе, — він обережно поклав прикрасу на ліжко. — І їй місце у тебе.

— Дякую за турботу, Ґеральте, — у її голос прослизнув холодний лід. — Але даремно ти це зробив. Вона мені більше не потрібна. Ця річ була частиною мого минулого, Йеннефер-Чародійки, якої більше нема.

Вона так і не взяла кулона. Кинула погляд на нього, із сумним відчуттям, що це нагадування тільки сильніше її ранить. Йеннефер була зворушена до самих глибин серця вчинком відьмака і водночас відчувала гострий біль, що стискав груди. А погляд Ґеральта, яким він уважно дивився їй у вічі, нічого не пояснював. Навіщо він після кількох місяців знову з’явився? Щоб що? Щоб їй стало ще болючіше?

Вона голосно зітхнула й узяла кулон у руки. Обсидіан наче обпік пальці.

— Я допоможу? — він указав на прикрасу.

— Ні, — різко відмовила вона. — Не стану його вдягати. Я вже сказала, що він мене більше не цікавить.

— Що ж, — Ґеральт нахилився, щоб забрати його. І знову сховав у сумку. — Тоді нехай побуде в мене.

— І ти йди, — спокійно попросила Йеннефер.

Але всупереч її словам, відьмак не ворухнувся. Наче оглух і не розумів, про що вона просила.

Вони обоє пам’ятали, чим все скінчилось. Й обоє знали — чарівниця надто горда, щоб просити його залишитися. Так само як із кулоном, Йеннефер вирішила раз і назавжди завершити історію з Ґеральтом. Але нехай її обсидіанова зірка лишається в нього — на згадку про часи, які вони пережили разом.

— Між нами вже нічого не буде, — її слова жалили не гірше за жало виверни. — Немає нічого. Іди, Ґеральте. Прошу. Я втомилася і хочу спати.

— Гаразд, — він кивнув.

Йеннефер більше нічого не сказала й лягла на ліжко, уткнувшись обличчям у стіну. Підтисла під себе ноги, міцно вчепилася пальцями в подушку й заплющила очі, силкуючись не заплакати. За спиною почулося тихе шарудіння. Чиркнув сірник. Слабке полум’я свічки освітили кімнату.

Ґеральт досі пам’ятав.

— Ти ніколи не спиш у повній темряві, — сказав він і поставив бронзовий свічник біля ліжка.

Чарівниця ще сильніше заплющила очі.

Коли двері тихо скрипнули, вона перевернулася на інший бік, щоб переконатися — він справді пішов. Порожнеча стала ще гострішою, ніж у мить його присутності. Йеннефер розуміла, що, можливо, вони знову загубляться на кілька років, а потім знову, якщо доля дозволить, випадково зустрінуться в якомусь іншому місті.

Вона почекала кілька хвилин, поки він піде. Потім підвелася, розправила трохи зім’яті спідниці сукні та поправила волосся. На душі було так гірко, що Йеннефер вважала за необхідне сьорбнути трохи елю. Зрештою, недаремно ж вона возилась до півночі в хліві.

Спустившись униз сходами, чарівниця знову занурилася в вир перекрикуючих одне одного голосів п’яних завсідників. Людей стало менше, ніж тоді, коли вона повернулася до корчми. Але серед усіх голів вона помітила одну, яка вирізнялася кольором. Ґеральт сидів до неї спиною, схилившись над столом. Місцеві насторожено поглядали на нього й перемовлялися.

Йен важко видихнула. Це був видих її маленької поразки, прийняття того, що і він, і вона мусять хоча б поговорити. Повільною ходою вона пройшлася по трактиру й, зупинившись біля його столу, поклала руку на стільницю, привертаючи до себе увагу.

Ґеральт підняв голову й подивився на неї здивованим поглядом. Куточки його губ смикнулися.

Чарівниця теж усміхнулася і, не довго думаючи, сіла навпроти, забираючи з його рук кухоль з елем.