Частина 1

Коли в головному порту Турсгуїлу вперше оголосили про планову екскурсію на пароплаві «Розтинач хвиль» до Центрального Даджі, охочих виявилося більш ніж достатньо, щоб забезпечити переправи щодня і без перерв. Проте регулярність рейсів була лише в мріях туристів. Пан Аведаїіл ла Ваусте – президент – у добровільно-примусовій формі попросив  не використовувати важливу торгівельну протоку заради розваг. Ходили чутки, що він також любить перевіряти гостей, аби ті не несли загрози сусідам.  Однак у чому мешканці Турсгуїлу лишалися переконаними – в особистій поруці президента за рейс на міжнародному рівні.

Ціни на квитки, відповідно, були достатніми, щоб оплатити місяць життя десь у центрі столиці в одному з найкращих готелів із ранковим краєвидом на ратушу. Та попри це вільні місця зникали так само швидко, як і з'явилися. Найбільше щастило, звісно ж, тим, хто працював на пароплаві та міг насолодитися подорожжю за чужий кошт.

Нова програма обіцяла певні зміни. Щоб зацікавити в прогулянці ще більше, організатори ввели дрес-код – будь-яка карнавальна маска. Культура Едеміаполю – країни, де карнавали й зародилися – м'яко торкалася кожної нації, що траплялась на дорозі.  І, звісно ж, диковинна ідея знайшла яскравий відгук у вигляді рекордно швидкого викупу квитків. Вільні місця закінчились іще за два місяці. Відправлення планувалось із самого ранку суботи.

 ༻━━━━━━━━━━━ ༺

В п’ятницю стояла завіса зі зливи. Погода почала псуватися ще із середини тижня, проте сонячні надії на краще нікого не покидали. Особливо тих, хто віддав королівську суму за прогулянку протокою. Хоч пароплав і був розроблений з урахуванням різних погодніх умов і його внутрішнє приміщення могло вмістити до сотні людей, особливою прикрасою мандрівки все ж були краєвиди. Молитви давно стали архаїчним інструментом, та все ж столицею пронеслися чутки, що кілька впливових бізнесменів зробили великі пожертви до церкви – яка була радше як згадка минулого – без особливих причин. 

Можливо, гроші все ж були привабливим дарунком для всіх, навіть для хмар. Злива закінчилася посеред ночі, залишаючи по собі лише мокрі вулиці та легкий слід туману, що й так був характерним для острівної країни.

В найбільшому порту столиці – Аелліумі – глядачі почали збиратись із самого світанку. І хоч піднятися на борт змогла б лише мізерна частина, спостерігати й уявляти себе на місці заможних громадян вдавалось усім охочим. Перша ж карета з двома білосніжними конями в упряжі прибула лише за годину, о сьомій ранку. Облич пари ніхто не бачив, лише за зовнішнім виглядом було зрозуміло, що це дві молоді жінки. Очі першої приховувала елегантна чорна маска з пір'ям, яка була прикрашена маленькими коштовними камінцями. У її супутниці ж маска мала примітивніший вигляд – проста біла з ромбоподібними вирізами для очей.

Пара поважно піднялася по дорогому трапу на борт. Одна гостя показала квитки, матеріал яких грайливо переливався на сонці, і їх пропустили до самого пароплаву. Їхній кучер ударив батогом і з гучним «вйо!» погнав коней із площі. Карета голосно цокала колесами по рівненькій бруківці та швидко сховалася за рогом, де починався промисловий район. Не минуло й кількох хвилин, як до порту почала прибувати й решта пасажирів. Вишукані, проте легкі вбрання, підкреслювали статус гостей, а маски – різної форми та кольору – не давали описати обличчя.

Час повільно підходив до відправлення. Охочих обговорити білу сукню з мереживом пані, яка щойно піднялася на борт, ставало дедалі більше. Жінка, що перевіряла квитки, стривожено озирнулася. Діставши з кишені круглий годинник, вона лише сильніше звела брови. За десять хвилин мала бути восьма, проте бракувало ще одного пасажира.

Порушувати регламент було проти правил компанії, проте не брати всіх пасажирів – не вигідно. Час повільно, але, залишаючи по собі гострі сліди, спливав. Жінка нервово відбивала ногою ритм по краю корабля, успішно балансуючи при легких похитуваннях судна.

За хвилину до відправлення на площі перед пароплавом з'явилася темноволоса жінка, пасма ледве торкалися плечей. Вона неквапливо підійшла до трапу, й, так само розтягуючи час, піднялася на корабель. На ній була світло-пурпурова сукня до підлоги з об'ємної тканини, яка огортала струнку фігуру завдяки золотому поясу у формі листя. Широкі рукави-лямки скріплювалися тонким золотим ланцюжком. Її  обличчі облягала звичайна біла маска, яка не приховувала лише праве око.

Жінка легко протягнула квиток, і, не чекаючи перевірки, пройшла на борт. Перевіряюча полегшено зітхнула, проте непомітно закотила очі. Вона покинула пост, а за нею піднявся й трап. Видавши гучний, протяжний гул, пароплав відчалив. У порту серед глядачів прокотилася хвиля оплесків. Натовп починав рідшати, та навіть так, багато поглядів проводжали судно до самого виходу з бухти.

 ༻━━━━━━━━━━━ ༺

Навіть найзатятіший скептик мусив визнати, що над оформленням корабля постаралися на славу. Відкриті тераси були зайняті спостережливими пасажирами, а ті, кому не вистачило місця, стояли між тонкими позолоченими балками з гравіюванням по боках від основного залу. А ті, хто не зовсім оцінили красу водяного полотна, ховались у закритій частині судна. Двері, однак, ніхто не зачиняв, дозволяючи гостям неквапливим потоком курсувати від залу до терас. Збоку від дверей пара сходів вела на верхню терасу, а інша, відразу біля них, – донизу.

На широкій верхній терасі навіть здалеку проглядалося своєрідне підвищення, де розмістилася кабіна капітана. Через округлі вікна звідти, певно, відкривався неймовірний краєвид.

— Пані та панове! — пролунав запальний чоловічий голос, який почули всі без виключень, але власника не було помітно. — Жінки та чоловіки! Люди та нелюди! Від імені всього екіпажу, вітаю вас на «Розтиначі хвиль»!

Ніби за сценарієм залунали оплески. Спочатку поодинокі та нерішучі, проте швидко переросли в схвильований гамір.

— Все-все, годі, — голос повернувся, але його власника досі не вдавалося помітити. — Вас буквально почули в столиці Центрального Даджі, оце сила! А перед тим, як ми врешті покинемо бухту Аелліуму, я маю нагадати програму. І хоч, я певен, ви всі чудово обізнані, але минулого разу кілька таких «обізнаних» додали сивого волосся навіть довгожителям серед нас, уявляєте?

Кілька гостей коротко засміялися, ховаючи посмішку за раптовим нападом кашлю. Мабуть, морське повітря так впливало.

— На борту, як ви могли помітити, вас небагато. Якщо математика мені не зраджує, всього тридцять один пасажир і одинадцять членів екіпажу, які сьогодні також до ваших послуг. Єдиними, кого ви не побачите будуть капітанка та її вірний штурман. На нижній палубі в кожного є власна каюта, відповідна до вашого номера квитка. Проте не хвилюйтеся! Завдяки тому, що пасажирів із нами небагато, кожному будуть надані королівські умови. Ваші речі, як і було заплановано, вже доставили до відповідних кают. Якщо ви забули щось надіслати, доведеться вчитися жити по-новому! — голос зробив невелику паузу. — Подорож триватиме два дні в один бік. По прибуттю в Аль-Геліо́поль, Центральний Даджі, ви матимете півтори доби на огляд міста. Проводити ніч ви, звісно, можете будь-де, проте я, від імені «Розтинача хвиль», раджу залишатися та виспатись у своїх каютах. Корабель буде стояти в бухті до самого відправлення. Подорож назад триватиме стільки ж. Із детальним меню та короткими зупинками по дорозі ви зможете ознайомитись у путівниках, що лежать у каютах. Я дуже сподіваюся, що цього разу ми можемо обійтися без сотні тривіальних запитань, тому залишаю надію на ваше самостійне ознайомлення. Невдовзі почуємося знову, а я бажаю вам приємної подорожі!

З труб вирвалися клуби чорного диму, а два ритмічних гудки прокотилися кораблем, здавалося, проникаючи у її нутро. Відразу після промови з нижньої палуби піднявся чоловік у білій сорочці та чорному жакеті. Він легко розправив складку на такого самого кольору, що й жакет, брюках і оглянув натовп. На ньому була маска – на половину смарагдова, на половину біла, із золотими елементами біля очей, – однак розгледіти бодай погляд чоловіка виявилося неможливо. Замість зіниць у нього були лише чорні загострені овали – і як лише люди дивляться крізь таке? – так само не було зрозуміло й виразу обличчя. Воно надійно ховалося за дорогим матеріалом.

— Пані та панове, — достатньо голосно звернувся чоловік, аби його почули, але досі не крик. — Якщо ваша ласка, підійдіть до мене й отримайте ключі від кают, далі ви вільні оглянути їх. Будемо дуже вдячні, якщо питання вийде врегулювати на місці. Однак якщо ні – позаду вас сходи, які ведуть до кают нашого екіпажу. Турбувати їх без потреби не рекомендується, але при нагальних проблемах вони раді вам допомогти. А зараз – ласкаво просимо!

Чоловік легко відійшов убік, дозволяючи гостям пройти до відчнених дверей, які він люб'язно тримав. Візуально довгий коридор швидко наповнився тихими голосами, які зауважували кожну деталь інтер'єру. Переважав приглушений червоний колір на стінах, прикрашений золотими – ймовірно, позолота – канделябрами. Кожні двері були з темного дерева, яке мало такий вигляд, наче його привезли з північних країв Флавілю – країни Лонакірку – дорогий імпорт. Майстерна химерна різьба на ньому зачаровувала, змушуючи затримати погляд. Позолочені цифри на рівні очей, що висіли на дверях, чітко давали зрозуміти номер каюти.

Міхаель Тодд нарахував по десять кімнат із кожної сторони, що було очевидно менше тридцяти одного пасажира. Проте він швидко помітив, що деякі гості заходили до кают парами. Дітей на борту чоловік не угледів, але ймовірність знайти підлітка під маскою не зникала. І поки Міхаель не отримував оплату за пошук неповнолітніх, займатися цим не збирався. Працювати у вихідні він не наймався.

Чоловік пройшов до одинадцятої кімнати, яка розташовувалась із правого боку від входу. Біля номера «13» він ненароком зустрівся поглядом із молодою жінкою. Вираз її обличчя лишався не помітним, вдалося побачити лише праве око з незвичним градієнтом кольорів – синя райдужка по контуру, яка біля зіниці набувала яскравого золотого. Вона легко кивнула та зайшла до своєї каюти. Міхаель не став затримуватись. Усередині його чекала висока кімната з великим ліжком біля вікна – постільна білизна на ньому дісталася від королівської сім'ї, не менше, – плетена шафа стояла біля; навпроти ліжка біля стіни розмістився круглий дерев'яний стіл, біля якого виявились і стільці. На білій скатертині, яка ледь спадала за краї стільниці, лежав путівник і стояла пляшка дорогого вина з келихами. Міхаель не міг не оцінити шафу з книжками, яку спромігся помітити, тільки зачинивши двері каюти. Біля імпровізованої бібліотеки з різними жанрами та журналами розташовувалися двері до вбиральні. Тодд не перевіряв, але був певен, що всередині неї лежали охайно складені білі рушники з позолоченим написом .

Ціна квитків безперечно виправдовувалася.

 ༻━━━━━━━━━━━ ༺

Міхаель зі щирим задоволенням оглядав страву на столі. О дев'ятій годині Голос – саме так невидимого провідника назвав Тодд – оголосив про початок сніданку. Меню складалось із розрахунком під різних істот, тому побачити екзотичні для турсгуїлівця млинці з вогняними ягодами, прикрашеними місячним пилом, очікувалося саме собою. Цікавість активно штовхала Міхаеля до експериментів, проте він вирішив не наражати шлунок на небезпеку.

Чоловік замовив класичний для королівства Зенітон – радше «імперії», проте офіційно це досі королівство – сніданок: мисливські сосиски, яєчня та безліч дрібних декоративних додатків, які Міхаель не міг назвати. Можливо, варто було обирати ботанічний напрям у шкільні роки.

— Вітаю, не заперечуєте, якщо я складу вам компанію? — Міхаель не підскочив на місці лише через значну втому ще з минулої ночі. Біля нього стояла жінка, ймовірно, не старша тридцяти. Яскраве руде, майже червоне волосся легко лежало на плечах, відтінюючи бліду шкіру. На обличчі в неї була невелика округла чорна маска, а самі очі ховалися за білими скельцями, через які неможливо було щось угледіти. Брючний костюм із відкритими плечима переливався незвичним фіолетовим кольором, позаду жінки Міхаель побачив легкий напівпрозорий шлейф плаща.

— Чому б я мав заперечувати? — з легкою усмішкою кивнув чоловік. Гостя вдячно усміхнулась у відповідь і сіла навпроти. — Чим я заслужив таку честь?

— Ви здалися мені… м-м-м… самотнім і пригніченим.

— То я – благодійна інвестиція?

— Боюся, що для подібного ви – не надто вигідний бізнес, — невимушено відповіла жінка, повертаючись до офіціанта. Міхаель ніколи не скаржився на проблеми зі слухом, проте почути замовлення співрозмовниці йому не вдалося.

— Раните в саме серце. Міхаель Тодд, — чоловік протягнув руку у вітанні.

— Найреїс Лінкваум, — жінка легко потисла її у відповідь.

Офіціант приніс на срібному деці дві білі чашки з ароматною рідиною всередині. Поставивши напої перед пасажирами, офіціант поквапився піти. Найреїс легко провела рукою в повітрі, ніби кажучи «пригощайтеся».

— Ви не з Турсгуїлу, чи не так?

Міхаель не бачив погляда Найреїс, але скептицизм, який вона хотіла передати, чудово вловив.

— Я щиро сподіваюся, що ви не мали наміру мене образити, — жінка розмішала цукор у каві з легкою погрозою в рухах.

— Що ви, лише цікавлюся. Ніколи раніше не чув подібного імені.

— Це не дивно. Хіба що ви за свої тридцять два встигли сходити до Пекла та назад.

— Перепрошую? — Міхаель спинився на половині розрізання сосиски. — Я не пригадую, щоб ми були знайомі до цієї зустрічі.

— Ми й не були, — легко погодилася Найреїс. — Ви не помилилися, коли припустили, що я маю інше походження. Зійдемося на тому, що ми з паном Аведаїїлом маємо спільне коріння, не заперечуєте? А з цим ідуть і певні привілеї у вигляді магії.

— Тобто ви ангел?

— Можливо. Можливо, ні. Хто знає, — легка усмішка сховалася за чашкою. Червоний, у тон волоссю кулон, ненароком випав зі свого сховку за кріпленням плаща. Міхаель швидко відвів очі, щоби не дивитися на груди співрозмовниці.

Тодд був би третьосортним детективом, якби не зміг співставити всі факти. В Турсгуїлі ангели не почували необхідності приховувати свою природу, лише небажаним для влади істотам, які здебільшого були демонами, вартувало зайвий раз не розголошувати про себе. Тоді й жарт про Пекло ставав на своє місце. 

— Тобто з теплішого Едему. 

— Насправді погода не надто відрізняється. Якщо не мати на меті залізти у вогнище, тоді різниця майже не відчутна.

— А ви маєте з чим порівнювати? — запитально підняв брови Міхаель. Хоч за широкою білою маскою, яка лягала на очі та м'яко обтікала вилиці, його міміка гарно ховалася.

— Звісно, маю, мені скоро виповниться тисяча шістсот років – було б дивно, якби я не застала падіння Едему сім сотень років тому, — Найреїс м'яко розсміялася, прикриваючи долонею яскраві вуста.

— Не здаєтеся і на день старшою тисячі, маю зазначити.

— Ви ж знаєте, що за небожительським виміром це близько тринадцяти років, так? — Найреїс ураз посерйознішала, й навіть попри маску чоловік відчув на собі важкий погляд. Більше вона не оглядала зал.

— Що?! Ні! Я не це мав на увазі! — надто голосно вигукнув Міхаель. Найреїс на це знову розсміялася, відвертаючись від оглядання залу.

— Не нервуйте так, я жартую.

— І скільки ж насправді тисяча на людський вік? — розслабившись, Міхаель повернувся до не надто активного катування яєчні.

— Близько двадцяти, можливо трохи більше.

— Тоді ви досі маєте чудовий вигляд, — легка усмішка заграла на вустах Міхаеля. Тодд вирішив, що вартувало би краще розбиратися в інших істотах, аніж мати тільки далекі теоретичні знання. Після круїзу він матиме чим зайнятися. Пережувавши шматок сосиски з бобами, чоловік урешті проникливо поглянув на Найреїс: — То чим ви займаєтесь у Турсгіїлі? Живете чи тільки гостюєте?

— Я очікувала більшої обізнаності від відомого детектива, — з очевидним жартівливим знущанням у голосі промуркотіла Найреїс, повертаючи голову до Міхаеля. Проте вона не дала Тодду навіть секунди на те, щоб виправдати себе та продовжила: — В мене бізнес у Турсгуїлі. Не тільки, однак саме тут усе й почалося. Жити, на жаль, доводиться не завжди на островах, усе ж пан Аведаїїл не надто прихильний до не таких, як він.

Міхаель кивнув. Частково тому, що не знав, як продовжити розмову, а частково тому, що був надто зайнятий слідкуванням за кількістю молока в каві. Завдяки союзним відносинам із Центральним Даджі, багато ресурсів із пустельної країни в Турсгуїлі були в легкому доступі. Прянощі, кава, специфічні фрукти – це лише мала частина всього. Проте Міхаель надто рідко виходив за межі типової дієти. Зазвичай через власну лінь.

— Не сприймайте як грубість, — жінка мала надзвичайно серйозний вигляд, Тодд також уловив занепокоєння, яке ховалося за її стиснутими губами. — Однак звідки у вас гроші на такий круїз? Невже вас хтось найняв для охорони? Є підстави хвилюватися?

«Он у чому справа», – не надто вражено подумав Міхаель. Проте він мав визнати, що чужа параноя його навіть заспокоювала. Жахливо неприємно було б виявитися єдиним таким.

— Сприйму як найбільшу образу моїй кар'єрі. Ви точно недооцінюєте те, які гроші нещасні готові платити, щоби знайти вбивцю рідного або дорогу вазу, яку викрали вчора після балу.

— Невже настільки, щоб дозволити собі путівку, вартістю з гарний маєток біля Аелліуму?

— Настільки.

Якби в манери світської пані входило присвиснути від здивування, світська пані обов'язково так би й учинила.

— Якщо ми вже перейшли до роботи, то яка ваша мета тут?

— Відпочинок, хіба не очевидно? — в її голосі зазвучало щире здивування та, найімовірніше за все, підняті брови.

— Звісно. Відпочинок під масками поряд  із незнайомцями – звучить дуже типово для вищого суспільства. І навіть якщо варіант «побачити краєвиди» можливий, то ніхто б добровільно не сідав на борт, який може перевіряти президент, будучи тим, хто поза законом. А ще ви надто часто оглядали зал, як для тої, хто відпочиває.

Найреїс усміхнулася краєчками губ, інакше, ніж до цього. Вона видавалася хижо вдоволеною, а не просто ввічливою.

— То ви дійсно не просто так називаєтеся детективом.

— Бо це моя робота, очевидно. Не буду ж я називатися пекарем.

— У вас були б гарні перспективи. Обожнюю солодке.

Міхаель лише кивнув із легкою усмішкою на губах. Нестерпне бажання дізнатися більше стискало з середини, проте він остерігався тиску на співрозмовницю. З того, що помітив – Найреїс сама чудово говорила. Цього разу удача йому всміхнуласч.

— Вам точно треба зустрітись із моїми колегами. Лаеліус також займався розслідуваннями певний час. Овідія просто не відмовиться від нової компанії. Що скажете?

— Овідія, звісно, популярне ім'я, проте нещодавно в газетах писали про Лаеліуса Віатора, який засвітився на благодійній церемонії зі збором… — чоловік кілька разів клацнув пальцями, намагаючись викликати спогади.

— На утримання єдинорогів у заповіднику, — підказала Найреїс. — Так, це він. Але не хвилюйтеся – вони милі особи.

«Тобто не люди», – зауважив для себе Міхаель. Що було не дивно для Турсгуїлу, проте змусило чоловіка зайвий раз згадати енциклопедію зі шкільних часів. Особистість Віатора лишалася не публічною, щоб сказати хоч щось.

— Матиму за честь приєднатися до вас.

Найреїс підвелась із-за столу, акуратно кладучи чайну ложку біля чашки.

— А ви джентльмен. Знайдіть нас біля західної тераси о третій.

Проходячи повз Міхаеля, Лінкваум легко провела кінчиками пальців по його піджаку, ніби струшуючи пилинки. Дотик був ледь відчутним, але раптові сироти таки виступили на шиї Тодда. Коли він обернувся, від Найреїс не залишилось і сліду.

Однак продовжив відчувати на собі чужий погляд, що вивчав. Вловити його власника ніяк не вдавалося.

 ༻━━━━━━━━━━━ ༺

Зайнятися чимось виявилося відверто важко, але й тривіально розважати себе у каюті за читанням здалося Міхаелю не найкращим варіантом. У залі почали проводити сеанси дегустації різноманітних вин зі всього світу. Проводити час у компанії заможних гостей, які вірять у свою інтелектуальну верховність через знання сортів винограду, Міхаель відверто не хотів. Після сніданку чоловік піднявся на верхню терасу та з висоти оглядав гостей, які блукали знизу. Серед тих, хто проводжав краї гір Турсгуїлу поглядом, Міхаель помітив двох друїдів – розлогі роги на їхніх головах, що скидалися на дерево, важко з чимось сплутати. Облич він не бачив, але міг добре роздивитися, що їхній довгий безформний одяг мав яскравозелений кольір і був розписаний позолотою, яка спліталася в химерні рослини. Щось підказувало Міхаелю, що подібний орнамент зберігався й на масках.

Мимоволі погляд детектива зачепився за жінку, яка стояла біля краю тераси, спершись спиною на поручень і закинувши на нього лікті. Світло-пурпурова сукня виділялася серед темнішого оточення. Коротке волосся колихалось у такт із легким вітром, закриваючи обличчя, яке було помітне тільки з профілю. Раптово жінка повернула голову, дивлячись детективу прямо в очі. Здавалося, минуло більше, ніж кілька секунд, поки незнайомка врешті кліпнула. Вона ледь підняла долоню у своєрідному вітальному жесті, після чого відвернулася від Тодда.

— Подумають! — пролунав обурений чоловічий викрик позаду, початку якого Міхаель не застав.

Обернувшись, детектив зустрів ельфа та звичайного на вигляд чоловіка. Довгожитель був одягнений у традиційно-довгу мантію білого кольору. На плечах у нього лежала накидка зі срібного листя, поєднана тонким подвійним ланцюжком на грудях. Він мав типові для ельфа гострі риси, які не могло приховати довге темне волосся. Оздоблена золотим пір'ям маска, що ховала лише очі, сходилася під гострим кутом на носі.  Ельф тримався за крок позаду від обуреного чоловіка.

Врешті Міхаель поглянув і на причину шуму. Нею був молодий, не старший двадцяти п'яти, хлопець із яскравим блондинським волоссям, яке довжиною сягало трохи коротше плечей, що падало в очі та було криво підстриженим. Він мав вигляд мов у павича, на що, ймовірно, впливало пір'я відповідного птаха, використане для оздоблення плаща. Шкіряний корсет підкреслював аристократичну талію. Зелена сорочка переливалася смарагдовим кольором, перетягуючи увагу від золотих прикрас, які були, здавалося, скрізь. Металева маска з химерними візерунками грайливо блищала на сонці.

Помітивши Міхаеля, хлопець ошелешено розплющив  яскраві очі. Він різко закашлявся, кладучи долоню на груди. Ельф не здавався надто враженим, лише порівнявся кроками зі співрозмовником. Через взуття на підборах довгожитель виявився на голову вищим за обох чоловіків. Тодд ніколи не скаржився на низький зріст.

— Вітаю-вітаю! — симетрична білозуба усмішка миттєво з'явилася на обличчі блондина. — Заради Ксіаала, перепрошую за галас. Щиро не очікував зустріти когось так високо. Я – Целестин. Знатимете, на кого скаржитися, — Целестин легко підморгнув.

— Хіба що спробуєте мене звідси скинути, тоді я подумаю поскаржитися. Міхаель Тодд, — детектив протягнув руку для вітання.

— В мене… рідкісна хвороба шкіри, не хочу ділитися, — сховавши руки за спину, Целестин засміявся. По-аристократичному – глибоко та проникливо. — Зовсім забув відрекомендувати вам мого партнера – Аш’Манаґілд з клану Ашеііолу.

Ельф стримано кивнув, не відриваючи погляду від Міхаеля. Його очі здавалися неприродно зеленими, яскравішими за одяг Целестина.

— Ви із Зенітону, чи не так? — запитав Тодд, повертаючи увагу до хлопця.

— О-о-о! То ми граємо в дедукцію? Що ще можете про мене сказати?

Целестин склав руки на грудях і підняв підборіддя, ніби кидаючи виклик. Він мав щиро захоплений вигляд.

— Маєте гарно поставлену дикцію, очевидно напрацьовану, але відчувається природною. Одяг строкатий, усі матеріали здаються дорогими. Звикли привертати до себе увагу. Робота у вас не фізична, припускаю, що спадкова. Частина зенітонської аристократії? Хоча радше ні – педанти все ж таки. Вмієте обертати ситуацію на свою користь і знаєте, як впливати на людей. А ще ви точно остерігаєтесь оточуючих.

— Не всі аристократи нудні діди, взагалі-то, — несиметрично усміхнувся Целестин. Міхаелю це здалося першим щирим знаком. — А ви гарно вгадуєте.

— Це моя робота.

— То ви детектив? Аж справжній-справжній?!

— Целестине, — застережливо мовив Аш’Манаґілд. Його голос виявився, на здивування Міхаеля, високим і заодно   впевненим і твердим.

— Я лише цікавлюся, — Целестин невинно знизав плечима, прикривши очі. — Що можете сказати про нього?

Легкий кивок у бік ельфа не лишав питань про кого йшлося. Міхаель прискіпливо оглянув довгожителя з голови до п'ят. Майже нічого в ньому не видавало цінних підказок, а те, що кричало, було частиною ельфійської культури, з якою Тодд був незнайомий.

— Гарні манери, припускаю, маєте свої статки. Можливо, займається наглядом за вами чи охороною під виглядом партнерства.

— Щось слабко, я очікував більшого від детектива.

— На жаль, я не вмію читати думки та не гадаю на кришталевій кулі. Лише спостереження.

— Так-так, — відмахнувся Целестин. — Я знаю, що вся ця дедукція – це проста уважність і логіка. Але навіть із нею деяким вдається дізнатися набагато більше.

— Целестине. 

— Та я ж нічого не кажу! — обурено викрикнув Целестин, поклавши долоню собі на груди.

— Саме так я й зрозумів.

Лише секунди вистачило, щоб на обличчі хлопця розквітла підступна посмішка, від одного погляду на яку Міхаель не очікував почути звістку про гарну погоду, що очікувалася ввечері.

— Аш’Манаґілд забув розповісти про себе, тож виправити це – мій сакральний обов'язок це виправити, — застережливий погляд від ельфа Целестин управно проігнорував. — Він – мій принц без коня, який викрав мене від родини, щоб зараз забрати до свого лісу та тримати заради викупу. А я став ціллю через свою незрівнянну красу та блискучий, неперевершений розум. Уявляєте, як тяжко мені доводиться?

— Мені… хвилюватися? Намагатися вас звільнити? — розгублено запитав Міхаель.

— Ц, я вас прошу, я в добровільних заручниках. Та й він мені нічого не зробить.

— Після того, як дехто назвав ельфійську культуру «лісом», я б не був таким упевненим, — незворушно зауважив Аш’Манаґілд.

— Мені досі не соромно, — Целестин демонстративно знизав плечима. — Детективе, а ви тут чого? Хтось умер чи планує?

— Дуже сподіваюся, що ні. Мені б страшенно не хотілося працювати на вихідних, — м'яко усміхнувся Міхаель. — А ви тут, бо зараз у відпустці в Турсгуїлі, я правильно зрозумів?

Целестин гмикнув під ніс, знайшовши щось смішне в словах Тодда.

— Можна й так сказати.

На кілька секунд запанувала тиша. Міхаель описав би її як «ніякову та незручну». Скидалось, однак, на те, що такі відчуття мав лише він.

— Може, ще побачимося. Не сумуйте, детективе.

Відсалютувавши, Целестин круто розвернувся на низьких підборах і швидким кроком покинув терасу. Аш’Манаґілд кивнув на прощання та мовчазною тінню послідував за аристократом. Щойно Міхаель лишився один, він полегшено видихнув. Компанія на борту була будь-якою, однак  точно не нудною. Детектив сумнівався – на краще це чи навпаки.

Міхаель повернув погляд на нижні тераси. Гостей стало більше, ймовірно, дегустація виявилася не настільки цікавою, щоб утримати їх надовго. Серед присутніх увагу Тодда привернули яскраві білосніжні крила за спиною в чоловіка – ні, ангела – в компанії кількох вишукано вбраних гостей. Сам янгол був високим, із темно-смаглявою шкірою, на фоні якої біла маска сильно виділялася. Каштанове волосся ховалося за потилицею, стягнуте в низький хвіст. Більше з відстані Міхаель не розгледів.

«Нудно на борту точно не буде».

Кивнувши своїм думкам, Тодд покинув терасу та спустився донизу. Він хотів самостійно впевнитися, що такого привабливого гості знаходили у водяній гладі, яка колихалась від швидкості пароплава. 

На розчарування Міхаеля, нічого особливого. Лише чиста, майже прозора вода, в якій швидким потоком плавали косяки яскравих риб, підводні камені, вершини яких погрозливо визирали з-під води, та до нестерпного противні чайки. Птахи вважали за свій сакральний обов'язок кричати настільки голосно, щоби безповоротно зникало бажання мати вуха. Мимоволі Міхаель скривився, коли одна особливо нахабна пташка підлетіла не пристойно близько, намагаючись схопити прикрасу з волосся жінки поруч.

Обурений крик птахане дуже вразив, але прогнав на достойних два метри. Міхаель поглянув на причину переполоху. Нею виявилася золота лоза з виноградом, яка, мов корона, лежала на чорному волоссі. Сама молода жінка мала оливкову шкіру та великі карі очі, які частково ховалися за стилізованою під лисицю маскою. Вона була привабливою, цього важко не визнати – симетричне обличчя, м'які округлі риси та щось неземне в погляді. Темно-золотий фрак, подоли якого плавно колихалися на вітрі, чітко підкреслював струнку фігуру..

Доки огляд не перетворився на непристойне витріщання, Міхаель відвів погляд. Погода була чудовою – легка хмарність не давала осліпнути від сонця, – що не могло не тішити. Міхаель заплющив очі, дозволяючи вітру легко тріпати волосся.

— Дивіться! — раптом пролунало над вухом, змусивши Тодда мимоволі здригнутися. — Це ж русалка! Справжня!

Простеживши поглядом у напрямі, в якому показував палець, – надто близько до обличчя – Міхаель помітив на каменях жіночу фігуру, але замість ніг вона мала блискучий риб'ячий хвіст. Луска сяяла під сонячним промінням, змушуючи мружитись.

— Це сирена, — відповів спокійний жіночий голос позаду.

— Це чортова русалка, — обурено відповів перший голос, що належав літньому чоловікові. — Я витратив роки молодості в Академії, щоб знати, що це русалка.

— Очевидно, що дарма час згаяв. Це – сирена.

Продовження Міхаель не почув через галас, що здійнявся навколо знайденої русалки-сирени через охочих висловити свою думку щодо істоти. Останнє, що почув Тодд перед тим, як здатись і відійти трохи далі, – посеред води сиділа королева Пекла Ліліт. Чоловік боявся припустити, що звучало абсурдніше – це, чи ідея, що ця істота насправді є феєю-перевертнем.

Втекти від дискусії, однак, не вдалося. За кілька кроків від тераси, де зібралася більшість пасажирів, стояв літній чоловік і жінка. Між ними тривала активна перепалка з  сильною артикуляцією, за голосами Міхаель упізнав перших, хто помітив русалку-сирену.

— Ще одне слово про «русалку» і ваше обличчя буде в усіх новинах країни. Я особисто подбаю, щоб заголовки з вами розлітатись, — прошипіла жінка.

Тепер Міхаель міг розгледіти самих учасників дебатів – якщо погрози все ще входять у цю категорію. На вигляд жінці було за сорок, можливо, більше, чого їй не вдалося приховати навіть за вишуканою червоною маскою. Вона здавалася стрункою, навіть занадто для здорового тіла. Темне волосся було стягнутим у високий хвіст, де виявилося нескладно розгледіти сиві волосини. Приталена багряна сукня переходила в насичений червоний плавним градієнтом, який на фоні темної шкіри мав неймовірно ефектний вигляд. Біле хутро – очевидно, рідкісної тварини – на плечах підкреслювало тонку шию. До ліктів тягнулися тонкі білі рукавички.

Чоловік був старим, як і здавалося через голос із хрипотою. На висохлих рисах обличчя, яскраво читалась аристократичність. Посеред голови в нього утворилася широка залисина, залишки волосся ж були сивими, з поодинокими натурально-темними пасмами. Гостра чорна маска ховала очі, але Міхаель не сумнівався – кількість зморшок могла змагатись із зубами, які отримали дороге втручанням. Вишуканий чорний костюм очевидно був пошитий за особистими мірками. Вигляд мав, однак, достатньо простий, на фоні решти гостей.

— Кращого від вас і не очікував. Не здатні відрізнити русалку від сирени, а на правду ліпите жовті заголовки.

— Не я читаю ці заголовки, — з переможною посмішкою зауважила жінка.

Ніздрі чоловіка погрозливо розширилися. Він озирнувся навколо, шукаючи підтримку, поки не вчепився поглядом за Міхаеля. Тодд розумів, що саме настав час покинути терасу та насолоджуватися круїзом, проте старший чоловік виявився швидшим. Навіть дивно для його віку.

— Думаю, краще спитати в когось більш свідомого, — від того, щоб схопити Міхаеля за лікоть та затягнути до дискусії, чоловіка стримували лише манери. Відстань йому вдалося подолати рекордно швидко. Промовистий погляд в очі виявився останнім знаком. — Пане, підійдіть до нас. 

Тодд хотів би вдати, що нічого не почув і не побачив, проте провести наступні кілька днів з осудливим поглядом на потилиці бажання зовсім не виникало. Міхаель із легкою усмішкою – приречення в якій розгледіти було легше, ніж він собі уявляв – підійшов до пари.

— Тож, шановний, ви, певно, бачили русалку…

— Сирену, — перебила жінка.

— Це була русалка. Лише вам це ще не очевидно, пані Весто!

— Перепрошую, Веста як в Альба Веста? — встряг у розмову Міхаель, частково сподіваючись відійти від теми русалки-сирени. А частково щиро зацікавившись гостею. Таке ім’я носила власниця газети «Ранкова зоря», яка неодноразово потрапляла в скандали з підміною понять, але винним завжди виявлявся хтось із редакції. Тільки не вона, ніколи не Альба Веста.

Відраза та зневага проскочили на обличчі старшого чоловіка. Тодд вирішив удати, що нічого не помітив.

— На жаль, — все ж відповів незнайомець.

— Чому б і вам не відрекомендуватися, м? — Альба промовисто поглянула на свого початкового співрозмовника. Той відповів складеними за спиною руками та зверхньо піднятою головою. — А кажуть поважати старших… Молодий чоловіче, не покажете приклад? 

Міхаель відчув себе підлітком на зустрічі з друзями батьків. Не найприємніші спогади.

— Міхаель Тодд.

— Ґавію, вам би повчитися. Може, тоді б на старості років і не називали б сирену русалкою.

— Це русалка! — голосно обурився Ґавій. — Тодде, скажіть їй.

— Я, на жаль, добре не розгледів.

Міхаель мав чудовий зір та міг би з легкістю додати деталей, аби з'ясувати природу істоти, проте він збирався ще жити в Турсгуїлі. Негативна стаття про нього від головної газети країни чи особиста ненависть вельможі, цьому точно  не допомагли б.

— Русалки за природою не підпливають близько, тому їх і важко розгледіти. Я ж казав.

— А я чітко бачила сирену і що тепер будемо робити?

— Це не могла бути сирена! Вони мають іншу анатомію, — обурено вигукнув Ґавій.

Перш ніж Альба встигла відповісти, Міхаель вирішив зіграти роль миротворця. Помітивши чорного птаха, який лише віддалено нагадував ворона, Тодд посміхнувся краєм уст.

— Перепрошую, пане Ґавію, що це за пташка? Вона здається прибережною. Ви в цьому розбираєтеся?

На щастя Міхаеля, цього виявилося достатньо, щоб угамувати запал старшого чоловіка. Він прискіпливо оглянув птаха, примружуючи очі – старість, усе-таки.

— Схожа на середземного сокола, але за формою замала. Можливо, новий підвид.

— Або, можливо, хтось не знає, — похмуро зауважила Альба. Міхаель був за крок від того, щоб голосно застогнати від відчаю.

— У вас навіть немає відповідної освіти, щоб сперечатися зі мною!

— Мені не потрібна освіта, щоб мати критичне мислення. Якщо ж вам заради цього довелося закінчити Академію…

Тяжко зітхнувши, Міхаель скористався можливістю та поквапився покинути терасу. Стати свідком – а можливо й прямим учасником – іще більшого, ніж уже є, скандалу, Тодд зовсім не бажав. Чоловік ліниво попрямував на інший бік пароплава, оминаючи новоутворений натовп через русалку-сирену.

На носі судна вільного місця виявилося значно більше. Кілька осіб неголосно розмовляли між собою, не помітивши новоприбулого. Міхаель не став гучно заявляти про свою присутність, лише став із лівого від входу боку, оглядаючи пасажирів. Нікого знайомого серед них не знайшлося. Краєвиди, на диво, виявилися цікавими.

 ༻━━━━━━━━━━━ ༺

— Міхаелю, а ми на вас уже зачекалися, — посміхнулася Найреїс, помітивши чоловіка.

Вона стояла в оточенні двох жінок та чоловіка. Лаеліуса Віатора й Овідії, але третя особа залишалася цілковитою таємницею для детектива. Хто з двох незнайомок був Овідією Міхаель також не квапився припускати. Віатор же мав вигляд чоловічого еталону Турсгуїлу – об'ємний білий костюм із червоним плащем через плече, що був поєднаний золотим ланцюжком; оливкова, дещо засмагла шкіра та пухнасте темне – однак не без сивих пасом – волосся, що торкалося вух хвилями. І був він точно людиною.

— Я, на жаль, не знайшов мох на стіні, щоб визначити захід.

— Мох?

— Не зважайте. Перепрошую, що змусив чекати, — пояснювати жарти було принизливо. Нова тема себе швидко знайшла: — Ви встигли розгледіти істоту в морі?

— Я була не на терасі, на жаль, — сумно зітхнула Найреїс. — Проте пані Аса мала бачити. Моя правда?

Дівчина, не набагато старша вісімнадцяти, кивнула. Вона  мала хворобливоблідий вигляд – шкіра здавалася більше сірою, ніж білою, як у мерця. Довге світле волосся лежало заплетене в коси, які збиралися в низький хвіст. Дівчина була вбрана в сукню, що досягала підлоги з елегантно оздобленим корсетом. Темно-синя сорочка знизу мала довгі рукави, які легко тріпотіли на вітрі. Елегантна чорна маска на обличчі була прикрашена химерними візерунками із золотих ниток.

— Так, — кивнула Аса. — Я саме проходила повз, коли почався галас. Це був міраж.

— Але дуже точний міраж русалки! — зауважила Овідія. Довге руде волосся кучерями звивалося довкола жінки. Яскраво-синє пальто зі срібними візерунками було коротшим спереду. Високі підбори мали форму крил, саме взуття ховалося за широкими штанинами, які розширювалися до низу. Біла маска закінчувалася нижче вилиць та мала намальовану на правій щоці сльозу. Як і Віатор, жінка здавалася пересічною людиною. Міхаель невдоволено визнав, що помилився з першим припущенням.

— Не зовсім. Певні риси, наприклад, округле тіло, здоровий колір шкіри та яскравий хвіст, дійсно відповідали ознакам русалки. Проте вона мала специфічні вуха та занадто сухе волосся.

— Як шкода, що вода вирішила показати фокус із русалкою, а не з драконом. Тільки уявіть – величезний ящір посеред моря! Лаеліусе, було б чудово, чи не так?

— Так. Почалася б паніка, корабель перевернувся б та ми всі щасливо втонули б.

Овідія здавалася глибоко розчарованою.

— Дякую, що нагадав, чому я тебе не запросила на останній благодійний збір.

— Я досі щиро ображений, — кивнув Лаеліус.

— Бідолашний, сподіваюся, твої сусіди не почують трагічного рюмсання посеред ночі, — Овідія драматично витерла неіснуючу сльозу. За мить вона променисто посміхнулася та повернулася до Тодда. — Міхаелю, хочеш на його місце? Наступний захід має бути за два тижні, з приводу дня народження Аведаїїла.

— Не відмовлюся. Я сподіваюся, жертвоприношень у програмі не планується?

— Тільки старих бізнесменів із батьківським капіталом.

— Це… половина вельмож Турсгуїлу, — розгублено зауважив Міхаель.

Овідія клацнула пальцями та вдоволено вишкірилася. Лаеліус тяжко та пригнічено зітхнув.

— Міхаелю, ви ж іще не знайомі з пані Асою, — нагадала про себе Найреїс, поклавши руку на плече дівчини.

— Пані Лінкваум, я ж просила – просто Аса, — дівчина ніяково знизала плечима, неначе намагаючись скинути руку.

— Лише після того, як я стану «Найреїс», — легка усмішка у відповідь. Сперечатись Аса не стала, тільки тихо щось пробурмотіла. Почекавши кілька довгих секунд та не отримавши навіть натяку на  те, що дівчина буде говорити, Найреїс знову усміхнулася. Міхаель, однак, вловив напруження в кутиках губ. — Пані Аса дуже здібна в травології. Її навіть запрошували на дослідження з Центрального Даджі, уявляєте?

— Звучить дуже вражаюче, — гмикнув Міхаель. — Якщо не помиляюся, там збиралися досліджувати срібний гірський плющ?

— Насправді він лише здається срібним через кілька зображень, які зробили на сонці. Він має особливий набір хлоропластів, що роблять колір білішим при натуральному освітлені.

— Вона – гордість Лонакірку, — ніби хизуючись, сказала Найреїс. На щоках Аси виступив легкий рум'янець, що мав незвичний, практично неприродний вигляд на її шкірі.

— Далеко не гордість, це поверхневі знання.

— Ні-ні! — вигукнула Овідія. — Асо, я у твоєму віці мріяла вийти заміж за президента та бути багатою. Лаеліусе, — гострий погляд на Віатора був своєрідним сигналом, який Міхаель не розумів.

— Пані Ілуасо, ви вже здібніші за пані Овідію, це не лише поверхневі знання. 

Овідія повільно повернула голову до чоловіка, в її погляді читалась очевидна погроза, яку Лаеліус обирав не помічати. Та легка усмішка все ж його видавала.

— Можеш не сподіватися на запрошення наступного тижня.

— Це було того варте, — знизав плечима Лаеліус.

Овідія демонстративно склала руки на грудях, перекривлюючи вираз обличчя чоловіка. Аса ледь помітно усміхнулася.

— Міхаелю, ти можеш його заарештувати? Не знаю, за поганий стиль в одязі чи за те, що очі блакитні? — зі щирою надією в голосі запропонувала Овідія.

— В мене блакитні очі, — з іронією зауважив детектив.

— Можеш і себе арештувати, я не проти, — відмахнулась Овідія. — То як, можна провести арешт?

— Я навіть не поліцейський. Можу хіба що знайти, в якій кімнаті живе пан Віатор.

— В тій, яка з жахливим дизайном, це ж очевидно.

— Я все ж нагадаю, що у нас однакові кімнати, — втрутився Лаеліус.

Віатор, задоволений собою, посміхнувся, проте поквапився приховати це за спогляданням води. Овідія стисла уста, підбираючи слова. Найреїс лише похитала головою. Схоже, подібна перепалка була чимось звичним.

— Пане Тодде, ви детектив? — обережно запитала Аса, намагаючись не привернути увагу інших. Отримавши кивок на підтвердження, вона примружила очі. — Щось має трапитися?

— Сподіваюся, що ні. А ви чому тут?

— Моя сестра одружується наступного тижня.

— Ох, мої вітання. То ви лише через це в Турсгуїлі?

Аса стримано кивнула.

— Чому не запросили нікого з родини поїхати з вами?

— Я хотіла гарно провести час.

Цього виявилося достатньо щоб задовольнити цікавість детектива. Краєм ока Міхаель помітив, як під час розмови Найреїс нахилилася до Овідії та щось прошепотіла. Остання тихо захихотіла, кидаючи погляд на Лаеліуса. Дізнатися причину різких веселощів, Міхаель не встиг через низький протяжний гул. На борту пароплава запанувала раптова тиша.

— Пані та панове, — запально привітався Голос. — Сподіваємося, що ви гарно проводите час. А навіть якщо й ні, то до вашої уваги пропонуємо доєднатися до спеціальної вечірньої програми – «Таємниця Россі». Ви зможете долучитися до розслідування смерті пана Россі. Смерть, звісно ж, буде виконана професійним актором. Тому не намагайтеся повторити вдома без допомоги експерта.  Хто знає, можливо, капітанка і є вбивцею?

Голос під кінець перейшов на змовницький шепіт, який усе одно почув кожен. Міхаель був впевнений – якщо в ведучого й існувало обличчя, то на ньому зараз розпливалася широка посмішка. Гості ж прийняли новину з тихим захватом. Міхаель чув перешіптування навколо. Здавалося, звідусіль. Овідія ж навіть не думала стишувати голос.

— Міхаелю, яке щастя, що ти з нами! Ми зможемо перемогти!

— Але це, наче, не змагання, — невпевнено сказав Тодд та примружив очі.

— Звісно, змагання, просто призи озвучать перед самим початком, аби створити сильнішу напругу. Або лише в кінці, щоб за перемогу учасники були готові вбивати.

— Відразу помітно досвід, — гмикнув Лаеліус. За що відразу заробив осудливий погляд від Овідії.

— Найреїс, люба, ти певна, що він тобі треба?

— Не хочу розчаровувати, але цього разу його запросила не я.

— Не шановна пані Лінкваум, ви мали бути на моєму боці, — Овідія невдоволено скривилася. — Та все ж ми маємо створити команду, разом знайти вбивцю та забрати приз.

— А якщо приз – одна плитка шоколаду? — Міхаель щиро намагався звучати серйозно. Вдавалося це йому паршиво.

— То влаштуємо за неї гладіаторські бої. Що ще можуть робити дорослі свідомі люди?

Міхаель не зрозумів жартувала Овідія чи говорила серйозно – її лице не виражало жодних підказок. Він вирішив не реагувати ніяк. Проте уникнути розгублення, яке легко читалося на обличчі, йому не вдалося. За мить Овідія захихотіла. Міхаель відчув себе особливо ніяково.

— Реїс, ти знаходиш перли. Я тобі вже казала?

— Можеш нагадати.

Овідія закотила очі та демонстративно зітхнула.

— Асо, ти ж доєднаєшся до нас, так?

— Сподіваюся, — ввічливо кивнула дівчина.

— Ось і вирішили, ми беремо тебе в збірну Турсгуїлу. Чекатиму вас усіх, а зараз… Лаеліусе, зроби ласку, та побудь гарним колегою кілька хвилин, — Овідія натягнуто посміхнулася Віатору та відсалютувала решті. Аристократ кивнув на прощання та попрямував слідом.

— Вони… близькі, — зауважив Міхаель, коли аристократи сховалися за сходами.

— Вони давно працюють разом, іще відтоді, як Овідія була радницею Аведаїїла. Якщо не помиляюся, скоро буде тринадцять років із їхнього знайомства.

— Помітно, — зауважила Аса, Міхаель погодився.

 ༻━━━━━━━━━━━ ༺

За пів години мала відбутися перша коротка зупинка на окраїні основного острова Турсгуїлу. Ціль вразити гостей не озвучували, проте Міхаель не сумнівався, що невеликий автентичний порт змусить вийти на прогулянку принаймні половину екіпажу. Сам чоловік збирався пошукати привабливий сувенір на подарунок племінниці. Мая часто в нього гостювала, гріх було залишити її без нагороди за це.

Ще за двадцять хвилин стало помітно тонкі обриси кораблів та будинків. Удень білий мармур, який часто використовували в архітектурі, яскраво вирізнявся на фоні гірської місцевості. Аелліум давно втратив свої першородні риси, запозичивши багато з інших країн. Акває Інгіс же навпаки, ніби залишився в минулому. Храмами досі активно користувались, а ринкова площа не мала жодних імпортних товарів. Усі, звісно, розуміли, що вони є в магазині за рогом, та особливої атмосфери це не змінювало. Не менш цікавим виявилося й те, що хітони · в класичному варіанті – не були чимось старомодним. 

— Пані та панове, у вас буде двадцять хвилин на прогулянку. Велике прохання не запізнюватись, інакше є ризик чекати на зворотній рейс, — попередив Голос. Міхаелю мимоволі стало цікаво, чи вже лишали когось. Усе ж таки, правила мають здатність з'являтися лише після необхідності. Однак дивно, що «Розтинач хвиль» не чекав на всіх своїх гостей.

Пароплав м'яко ввійшов у портові води та спинився біля кам'яного причалу. Гостей зустрічали білі колони, що тримали дахи з червоної черепиці. Міхаель підняв голову, прикриваючи очі долонею від сонця. Він помітив на схилі амфітеатр, до якого вели довгі сходи. Будівля ховалася за широкими деревами, міцно впираючись основую в кам'яний виступ.

Краєм ока Міхаель помітив Целестина та Аш’Манаґілда, які покидали корабель. Ельф щось тихо, зі знанням пояснював, періодично вказуючи на ту чи іншу будівлю. Тодд підозрював, що міг би побачити більше знайомих облич, якби намагався. Він зійшов із трапу, мружачись від яскравого сонця. На фоні місцевих, пасажири яскраво виділялися вбраннями та природою. Все ж, більшість мешканців Акває Ігнісу були людьми або янголами. Останніх, звісно, налічувалося менше, однак досі багато. Безформне, але яскраве гало за потилицею мали лише одиниці. Міхаель пригадував з уроків історії, що янголи втрачали німби, коли остаточно розривали зв'язок з Едемом. Як можна мати зв'язок із тим, що лежить гірським масивом останні сімсот років – Тодд не мав найменшої гадки. Проте хто він такий, щоб сперечатися з янгольською філософією?

До центральної площі вели вузькі провулки з кам'яними сходами. Потрапити на неї, однак, нікому з пасажирів не світило через дальній шлях від порту. Вздовж гавані стояли прилавки з натягнутими лляними дахами. На будинках поруч звивались ліани та плющ. Золоті прикраси на дахах сяяли на сонці, змушуючи не підіймати очі зайвий раз. Кольорове листя на деревах — особливо червоне — привертало увагу до прилавків біля яких вони розмістились.

Міхаель неквапливо ходив вздовж, намагаючись не підходити надто близько. Щось підказувало йому, що дарувати корінній мешканці Турсгуїлу сувенір з Турсгуїлу могло бути не найкмітливішим рішенням, але й Мая рідко бувала за межами престижного району Аелліуму. Зрештою увагу Міхаеля зачепили мармурові фігурки. Переважна частина, звісно, була в сюжетах боротьби за Едем — відважні янголи проти підступних демонів. Серед них зацікавила Міхаеля фігура молодої дівчини в довгій елегантній сукні, на руках в неї сиділи голуби, зацікавлено опустивши голови.

— Я візьму цю, будь ласка, — попросив Міхаель. Він продовжив з цікавості оглядати фігурки, поки продавець пакував його замовлення. — А це ж… Адрія Блискавична, — неочікувано помітив Міхаель, поглянувши на крилату жінку в другому ряді. — Вона ж не була янголом. 

— За історичними даними вона була херувимом, яка очолила легіон проти першого потоку демонів, — зауважив хтось поруч. Міхаель різко повернув голову зустрічаючись поглядом з ангелом. Той самий, якого Тодд помітив на борту пароплава. Зараз детектив міг його розгледіти — небожитель був високим, одного зросту з Міхаелем; із загрозливо-гострими рисами обличчя; асиметрично довга темна сорочка, що відливалась синім на сонці та відкривала вид на грудну клітину, була підперезана золотим поясом. На лівому стегні брюки мали золотий розпис пір’їнами. Крила за його спиною виявились дійсно масивними та сліпучо білими.

— Здається, цю версію давно відкинули, бо джерела виявились недостовірними та були створені, щоб підтримати віру в Едем.

— То ви невірний? — зі зневагою та викликом посміхнувся співрозмовник. 

— Звісно. Всі ж невірні живуть в країні, якою править ангел.

— Він не править, лише управляє на посту президента. 

— А ви йому адвокат? Чи радник, якому зручно поруч? — запитав Міхаель жартома, проте янгол стис уста та нахмурився. Відмовляти цікавості детектив не звик. — Ні, у пана Аведаїїла радників обмежена кількість і вони рідко змінюються, тоді… високопосадовець?

Відведений погляд та проти волі — як Міхаель підозрював — притиснуті ближче крила, стали промовистішою відповіддю за будь-які слова. Останніх так і зовсім не прозвучало. Міхаель не мав жодного бажання лізти далі в біографію співрозмовника. Настала ніякова, напружена пауза, яку переривали лише крики працівників в порту.  Продавець нарешті закінчив обережно пакувати фігурку та вручив її Міхаелю. Подякувавши, Тодд відійшов від прилавка, залишаючи янгола. Детектив відчував, як його проводжали поглядом.

Годинник на руці показував, що пройшло одинадцять хвилин від прибуття. Бажання прогулялись по Акває Ігнісу та оглянути місто з кожного боку — яких було не надто багато — продовжувало тихо шепотіти на вухо Міхаелю. На жаль, піддатись спокусливій пропозиції бракувало часу. Тодд розчаровано стис уста та повернувся на пароплав. Він залишив фігурку в каюті на столі, обіцяючи собі зайнятись пошуком кращого місця пізніше.

За кілька хвилин пасажири знову повернулись на борт. Попри їхню відносно невелику кількість, палуба здавалась переповненою. Несподівано для себе Міхаель помітив поруч Асу. Вона стояла, склавши руки за спиною та нічого не казала. Решта оточуючих були незнайомці, яких Міхаель помічав лише кілька разів за всю мандрівку. 

— Сподіваюсь, всі встигли повернутись і ніхто не буде скаржитись на нашу мандрівку! — замість привітання сказав Голос. — Зовсім скоро почнеться обід, де ваш вибір, знову ж таки, необмежений. Почувайтесь вільними обирати все, чого забажає душа! 

— Як Акває Ігніс? — поки лунали ліниві оплески запитав Міхаель в Аси. 

— Гарно. Ніби з підручників. Я очікувала такого від Аелліуму.

— Невже столиця не вразила? — посміхнувся чоловік. 

— Вона виглядає як позашлюбна дитина Зенітона та Едеміаполя.

Міхаель театрально охнув, кладучи долоню на груди. 

— Хіба леді може таке говорити?! 

— Якщо леді хоче.

Аса сказала серйозно, проте Міхаель уловив як легко підскочили кутики уст та відразу впали.

— Ви встигли відвідати місто чи теж тільки ярмарку?

— Часу виявилось замало. Я дійшла лише до першого храму. 

Детектив повернувся, оглядаючи місто здалеку. Примружившись, він врешті помітив про що говорила Аса. 

— Це… далеко. Я вражений, — пробурмотів Міхаель. Аса ніяково посміхнулась.

— Пані Лінкваум також пішла зі мною, але повернулась раніше. Я залишилась з пані Калісто. Вона знає дуже, — Аса зробила особливий наголос на останньому слові, — багато про історію архітектури.

— Пані Калісто видається цікавою особистістю. 

— Так і є, — з щирим запалом сказала дівчина. — Вона навчалась в одному з престижних університетів Едеміаполю. Назву я, на жаль, не змогла запам'ятати. 

— Що ж, радий, що ви гарно провели час. Я ж зустрів лише не надто приємного янгола.

— Таке враження, що приємних янголів ніхто не бачив.

— Хто знає, можливо, вони просто гарно ховаються. Або їх приносять в ритуальну жертву. Більше нічого цікавого не було?

— Не пригадую… Я чула якийсь дивний крик у підніжжя гори, рахується?

— Ось це й була ритуальна жертва хорошого янгола.

Аса скептично окинула Міхаеля поглядом. Нічого відповісти Міхаель не встиг, коли натовп почав рухатись в різних напрямках — в більшості, однак, до залу. Не змовляючись Міхаель та Аса пішли слідом. Раптом обоє відчули долоню на плечі.

— А ось і ви, — Найреїс вдоволено промуркотіла, привертаючи до себе увагу. — Лаеліус та Овідія зайняли столик, сподіваюсь, ви не проти доєднатись до нас?

— Складно відмовитись від такої пропозиції, — хмикнув Міхаель. Найреїс, задоволена відповіддю, прибрала міцну хватку з плеча. Аса ж лише кивнула, але долоню з її плеча демонеса прибирати не квапилась. Щось підказувало Міхаелю, що в Найреїс з’явились чіткі фаворити в які він не входив. 

Проходячи крізь широкий зал, Тодд мимоволі помічав вже знайомі обличчя. Це не викликало захвату, радше навпаки — втекти від робочих звичок неможливо. А працювати під час відпустки здавалось катуванням. Невдовзі Міхаель помітив широкий круглий стіл — кому тільки спав на думку такий дизайн? — за яким сиділи Овідія та Лаеліус. Вони не голосно розмовляли, чоловік виглядав на диво зацікавленим. 

«Хм, то може він лише для незнайомців та преси відлюдкуватий», — припустив Міхаель, не бажаючи надто лізти туди, куди не треба.

Дорога до самого столу зайняла не більше ніж хвилина. Могло б бути й менше, якби раптові пасажири не вигулькували перед очима, змушуючи зупинитись. 

— Реїс! Люба, чого ти так довго? — помітивши компанію, стрепенулась Овідія. Лаеліус вирішив перевірити ґудзики на рукаві костюма, знаходячи в них сакральні знання.

— Не всім щастить стояти першими, — Найреїс сіла біля Овідії, потягнувши Асу за собою. 

Міхаель не довго вагався з посадкою, сівши біля жительки Лонакірку, залишаючи одне вільне місце між собою та Віатором. Тихий шум навколо створював приємну атмосферу, огортаючи присутніх у свої ковдри. 

— Тож, як пройшла прогулянка? — запитала Найреїс. 

— Якби ви не пішли раніше, то знали б особисто, пані Лінкваум, — пробурмотіла Аса, підперши підборіддя долонею. Міхаель ледь помітно підняв брови — Аса ображалась? — спостерігаючи за сценою.

— Май повагу до старої жінки, я не можу стільки ходити, — приречено зітхнула Найреїс. — Ще й це взуття зовсім не підходить для сотень сходів. Я планувала ходити по самому борту та насолоджуватись морським вітром, а не займатись спортом. До того ж ти була з Мел, чи не так? Вона цікава дівчина.

Аса кинула скептичний погляд на Лінкваум, але відповідати не стала. Найреїс лише важко зітхнула та повернула голову до Міхаеля, очікуючи на відповідь. 

— Часу було замало, тож я тільки пройшовся по ярмарку. 

— О, ти бачив виставку амулетів медіумів? — з широко захватом запитала Овідія. — Та жінка переконувала мене, стовпа освіти в цій країні, що це справжні амулети з живою магією всередині. Та навіть дитина змогла б відрізнити позолоту від золота на них, не кажучи вже про відсутність магічної енергії!

— Ні… — протягнув Міхаель, не певний в словах. — Здається, не бачив. То ви… медіум?

— Що ти, звісно ні. Але навчитись розрізняти загальні коливання в матерії може кожен.

— Кожен з благословенням Аведаїїла, — вставив Лаеліус, розглядаючи декор стін. Овідія стрималась від презирливого, сповненого осуду зиркання. Можливо, його й не мало були, але Міхаелю здалось доречним.

— Я шукав сувенір для племінниці, тож не надто цікавився магічними товарами. 

— Міхаелю, то в тебе є племінниця? — очі Овідії зацікавлено зблиснули. — Чому ж ти раніше не казав? Брат чи сестра?

— Якось не випадало нагоди. Донька брата, ми з ним не надто близькі, десять років різниці. Але Мая часто лишається в мене. Це вона й вмовила мене взяти відпустку.

— Чи не через важливі державні зустрічі раптом батьків немає? — Овідія примружила очі. 

— Та ні, її батьки просто дослідники, тому кожна експедиція забирає місяці. 

— І точно випадково не затримуються, — хмикнула Найреїс. 

— Перепрошую? 

— Не зважайте, Міхаелю, — легко усміхнулась Лінкваум. — Ми маємо знайомого зі схожою біографією. Його батьки постійно мали щось важливіше за нього, поки він мав жити в сам. І родина ж була забезпечена!

Питання про долю цього «знайомого» від Міхаеля перервав офіціант, що саме підійшов до столика. Чоловік перепросив за затримку, ставлячи на стіл компліменти від начальства — закуски та фрукти. Замовлення виявились на диво звичними для Турсгуїлу, навіть Аса не стала шукати рідну кухню, обравши тунця  зелеооку — риба, яка дуже не любила покидати води біля островів навіть під час зими. 

— До речі, Найреїс, все хотів запитати, як вам не страшно бути на борту серед янголів?

Лінкваум хитро посміхнулась, відриваючи виноград від грона, що лежав посеред столу. Їсти його, однак, вона не квапилась, крутячи між пальців. 

— Страх поняття відносне. Навіть соціальне… 

— Вона хоче сказати, що поки не доведено — немає чого тріпати язиком, — сказала Овідія та демонстративно закотила очі. 

— Це… м-м... сильне спрощення, але думка вірна. Я можу хвилюватись за кожного білокрилика, якого бачу, але який сенс тоді жити? Щоб постійно шукати ворогів? Для цього навіть далеко йти не треба. Ось, дивіться, — Найреїс змовниць схилилась до центру столу. — Той поважний крилатий, Ауріель Корнеліус, — Лінкваум головою вказала напрям. Міхаель впізнав ангела з яким говорив в Акває Ігнісі, — насправді зараз поза законом. Вірніше, просто у відставці, але пішов він примусово-добровільно через відкрите розслідування проти нього. Його підозрюють у невірності президенту. З такою репутацією, не вистачає тільки провального арешту, який він отримає, якщо спробує зі мною поговорити. На щастя, преса зараз грає важливе значення. 

— А ще дехто носить лінзи, через які побачити душу неможливо, — додав Лаеліус. 

— Лаеліусе, ти ж знаєш, що крила та роги я не можу приховати лінзами. 

— Знаю. 

Міхаель, однак, не бачив жодних згаданих крил або рогів. Він пильно оглянув демонесу, ніби вперше, але це зовсім не допомогло. Аса нахилилась до нього, очима вказавши на багряний кулон Найреїс. 

— Апотропей, — сказала вона тихо.

Чоловік вдячно кивнув, приглядаючи знову. Світло від кулона дійсно мало незвичний колір, надто яскравий для сонячного проміння. Золоті візерунки закручувались в руни, які Міхаель бачив вперше. 

За мить до столу підійшов офіціант, розставляючи білосніжні тарілки перед гостями. Запечене м'ясо зайця на низькому вогні з овочами перед Міхаелем мало близько божественний запах. Все ж в круїзі виявилось на диво багато приємного. За столом пролунало кілька швидких «смачного» та «взаємно», після чого столові прибори голосно дзеленчали. 

Неквапливо відрізаючи шмат м'яса та щедро змащуючи його кислим соусом з журавлини, Міхаель оглядав зал — звички помирають важко. За столом в протилежній частині залу він помітив Альбу Весту, яка активно, з відповідною жестикуляцією, розповідала, чи радше скаржилась, вдячними слухачам. Міхаель щиро сподівався, що це жодним чином не стосується русалки. Ґавія детектив також зміг знайти в залі, той сидів самітником біля вікна, поглиблений в читання книги в шкіряній палітурці. Міхаель мав визнати, що обраний Овідією — чи Лаеліусом — стіл мав чудовий огляд на весь зал. Своєрідний тактичний пункт спостереження. 

Увагу Міхаеля привернули друїди, які на певній відстані одне від одного увійшли в зал. Вперше маючи можливість їх розгледіти, Тодд  не став нею нехтувати. Обоє мали коричневу шкіру, яка нагадувала стовбур сосни, виразні білі очі на фоні зелених склер. Зі спини вони здались Міхаелю однаковими, однак зараз він чітко бачив більш фемінні риси обличчя. Окрім характерних розлогих рогів, вони мали вуха притаманні баранам. Одяг виявився достатньо чітким, зовсім не безформенним, як Міхаелю раніше здалось, просто багатошаровим з великою кількістю маленьких декоративних елементів у формі квітів, грибів та листя. Маски — від вилиць й до лінії волосся — були дійсно оздоблені рослинними візерунками, як й припускав Міхаель. Задоволений собою, він повернувся до зайця. 

— Найреїс, а ви часом не маєте інформації ще й на друїдів? — жартома дражнячи запитав Міхаель, але все ж мав дрібязкову надію. 

Лінкваум зацікавлено підняла голову, простеживши за поглядом, що Міхаель кинув в сторону істот. Кілька секунд вона лише дивилась, легко прикусивши край нижньої вишневої губи. Відповіді вже чекав не тільки Міхаель, а й всі присутні за столом.

— Ґвенелль де Дюбуа та П‘єр де Дюбуа, вони дипломати від Двору Світанку. Але чому шановний Аведаїїл не розважає гостей сам — це питання цікаве, — скептично хмикнула Найреїс. 

— Що за Двір? — тихо запитала Аса, ніби соромлячись своєї необізнаності. 

— Хороші феї, що живуть в Темному Лісі в Зенітоні, — відповів Міхаель, не забувши перед цим вдячно усміхнутись Найреїс. — Цього разу багато гостей зі сходу.

— Дійсно? Хто ще? Якийсь агент королеви? Прошу, скажи, що це якийсь агент королеви, — з непідробним інтересом попрохала Овідія, потягнувшись за скибкою айви посеред столу. Тарілка стояла не рівно, змушуючи жінку дещо перехилитись через Лаеліуса.

— Що за варварська поведінка, пані Овідія, — невдоволено скривився чоловік. 

— Міг би й допомогти, шановний пане Віаторе, — розкаяння навіть близько не було. — То, що з агентами, Міхаелю?

— Боюсь, жодних агентів немає, — хмикнув Тодд з легкою усмішкою. — Хоча з королевою і пов'язані, наскільки я зрозумів. Аристократ у відпустці. І з ним ельф. 

— Цікаве у вас «багато», — незворушно вставив Лаеліус. — Троє на весь корабель.

— Поки це друга найбільша група після Турсгуїлу, — парирував Міхаель. 

— Теж вірно. Але якщо ми рахуємо Едем, то статистика інша. 

— Важко рахувати те, чого вже немає.

— Некромантія в поміч, — значуще відповів Віатор з легкою посмішкою. Навіть в ній проглядався статус. 

— Давайте без Едему. Мені б не хотілось знову йти на сімейну вечерю, — втомлено зітхнула Найреїс, підперши підборіддя тильною стороною долоні. — Той факт, що лише присутніх на кораблі вистачить на цю саму вечерю не допомагає. 

— Ви не підтримуєте контакт?

— З ангелами на борту? — лукаво захихотіла Найреїс. — Вперше їх бачу.

— Я мав на увазі вашу рідню.

— Я знаю, — вона легко усміхнулась, проте навіть не збиралась відповідати.

— Тц, а я певна, що хоч хтось та має бути таємним агентом, — зі знанням заявила Овідія. Вона вказала вістрям ножа, яким щойно намазувала олію на хрустку скибку хліба, на Міхаеля. — Чи ти і є агент? Я б ще подумала на Асу, вона присутня скрізь і залишається непомітною, але мені більше подобається сюжет де детектив і є вбивця. 

— Що? Вбивця? — запитав хтось зовсім поруч.

 Міхаель не підскочив завдяки тій самій утомі, але до власного сорому смикнувся від раптового низького жіночого голосу. Біля столу стояла жінка у світло-пурпуровій сукні, вона ж і сусідка Міхаеля з незвичним градієнтом в очах. Вона тримала в руках стару книгу, з якої стирчали папірці з нотатками. За столом запала різка тиша. 

— Перепрошую, що потурбувала, — кивнула жінка. — Лікайсдоттір, записи, які ти просила. 

Вона протягнула книгу Асі, яка з тихим захватом її прийняла. 

— Мел, люба, не бажаєш з нами посидіти? — запитала Найреїс, коли жінка саме збиралась йти. — В нас якраз є вільне місце.

На секунду жінка застигла, обмірковуючи пропозицію. Міхаелю ім'я здалось знайомим, за мить він пригадав, що вона і є пані Калісто з захопленим відгуком від Аси.

— З радістю, — все ж сказала вона, сідаючи між Міхаелем та Лаеліусом. Детектив помітив, як Віатор ледь помітно відсунувся.

— Щиро дякую за записи, пані Калісто, — сказала Аса, підтверджуючи думки Міхаеля.

— Дрібниці. Моя… близька подруга колись їх мені передала, але зовсім не мій профіль, — знизала плечима Мел, склавши руки на краю стола. Сиділа вона надзвичайно струнко, ніби з палицею замість хребта. — Хай хоч комусь будуть корисні.

— Ваша подруга має надзвичайні знання, — захоплено листала сторінки Аса. — Пані Лінкваум, погляньте, це той вид про який я вам розповідала. 

— Яка краса, — Найреїс ніжно провела кінчиками пальців по маківці дівчини. — Мел, як вам Акває Ігніс?

— Чудово, Лінкваум. Часу було достатньо, шкода, що ви не пішли з нами. 

— Ох, молодь мене точно доконає, — драматично зітхнула Найреїс. — Ви, може й можете, бігати цілий день, але я точно не одягалась для гірських походів. Хм, а цей браслет ви купили в Акває Ігнісі? — Лінкваум вказала на тонкий золотий обідок, прикрашений червоною трояндою виготовленою з декоративного скла, на лівому зап'ясті Мел. Її пелюстки гостро стирчали. Сама основа квітки здавалась масивною.

Ніби вперше помітивши браслет, Калісто підняла руку та покрутила з боку в бік, розглядаючи прикрасу.

— Ні, завжди був. Мабуть, просто під рукавом ховався. 

— Та це ж майстерна робота, щоб ховати! — зауважила Овідія. — Я подібні прикраси бачила лише на аукціонах з припискою «ельфійська» або «фейська» робота, та й ті не надто часто. А я буваю на аукціонах регулярно!

— Хто б знав, що для написання художньої літератури необхідно відвідувати аукціони з прикрасами, — незворушно вставив Лаеліус. 

— Чому ж, для авторів важливо мати досвід, щоб правильно його описати, — Мел знову склала руки на столі. Вона поглянула на годинник над головними дверима, невдоволено примружившись. — Перепрошую, я маю йти. Мій товариш вже чекає на мене. Лікайсдоттір, якщо будуть питання — приходь. 

Мел підвелась, кивнувши на прощання одночасно всім та нікому конкретному, та поквапилась покинути зал. Вона рухалась легко та швидко, неначе пливла, проте в її рухах Міхаель помітив вивірену точність. Аса кивнула, так й не відриваючи погляду з записів. З цікавості, Тодд нахилився ближче та побачив точні розрізи рослин з детальними описами до кожного листка. Міхаель вражено підняв брови, подруга Мел вручну створила практично цілий підручних. 

— Бачиш, Лаеліусе, не так вже й складно зрозуміти мою необхідність широкого досвіду. Ще трохи й ти навіть зможеш осягнути чому я з тобою спілкуюсь. 

— Щоб списати з мене персонажа? 

— Звичайно. Кожного, з ким я спілкуюсь, я рано чи пізно записую в книгу та пишу про нього трагічний любовний роман, — незворушно відповіла Овідія. 

— Справді? — запитав Міхаель. 

— Звичайно ні! Я спілкуюсь з сотнями людей, невже ви очікуєте, що я буду писати оргії?

Міхаель мимоволі усміхнувся, помітивши як Лаеліус демонстративно зітхнув та похитав головою. Аса відклала книгу, уважно слухаючи  Найреїс, яка пояснювала за особливості традиційного напою для Турсгуїлу — вина з медом. Розмови за столом неквапливо продовжились, прибираючи та повертаючи учасників. Про лік часу нагадав лише офіціант, який попросив завершувати обід, щоб в персоналу був час підготувати зал для гри ввечері. Міхаель малодушно визнав, що вставати йому зовсім не хотілось — компанія щиро імпонувала та й покидати насиджене місце завжди неприємно, — проте й створювати проблеми персоналу він не збирався. Вони вийшли через найближчі двері, які вели до носа корабля.

Сонце вже помітно відійшло від зеніту, коли Міхаель врешті ступив під його проміння. Аса першою покинула зал, тихо зникнувши, щойно Тодд відвернувся. Навичок йому, звісно, вистачило, щоб помітити коливання сукні дівчини за рогом. Овідія щось тихо прошепотіла Найреїс, поки вони йшли попереду Міхаеля та Лаеліуса. Лінкваум кивнула, затримуючись, поки Овідія з Віатором пішли вперед. 

— Чекатиму на вас ввечері, — промуркотіла Найреїс, легко провівши краєм нігтя по вилиці Міхаеля. 

Вона легко усміхнулась та швидко поквапилась наздогнати Овідію з Лаеліусом. Її підбори відбивали чіткий ритм по поверхні корабля. Звук проводжав її до самих сходів на нижню палубу.  Міхаель кілька секунд непорушно стояв, не відразу помітивши як дихання мимоволі затрималось. Похитавши головою, він видихнув та пішов до терас на вищому рівні пароплава.

 ༻━━━━━━━━━━━ ༺

Сонце повільно опускалось до лінії горизонту, фарбуючи темні води у вогняні кольори та додаючи світлим хмарам фіолетового забарвлення. До вечора сталась ще одна зупинка в дуже маленькому місті, де з розваг виявились лише гірські козли, що голосно верещали. Не зважаючи на те, що тварин Міхаель любив, анонсована зупинка захвату не викликала. З чистою, від сумлінь совісті, душею Тодд обрав подрімати кілька годин. Не дарма ж ліжко було настільки зручним. 

Міхаель ніколи не скаржився на поганий сон — якщо не рахувати підліткові роки, коли все було поганим, — але з насиченим графіком зловити можливість поспати вдень вдавалось надто рідко. Вдоволено потягаючись, Міхаель щиро жалкував, що не має подібного ліжка вдома — м'який, але не надто матрас, об'ємна ковдра з приємного матеріалу, та королівський розмір. Повертаючи собі належний вигляд, чоловік скоса поглянув на годинник, який показував лише кілька хвилин по сьомій. За пів години мав відбутись початок гри «Таємниця Россі». І хоч працювати на вихідних Міхаель не хотів, проходити квести та вирішувати загадки він любив. Ще й жодних справжніх жертв. Чим не казка?

На терасі біля критого приміщення пароплава, вже зібралась значна частина пасажирів. Очевидно, не всіх надихали перспективи гри, тому Міхаель не здивувався, не помітивши пару друїдів, Ґавія та кількох пасажирів, які часто траплялись на периферії ока. Кого Міхаель одразу угледів, так це Целестина, який в променях західного сонця сяяв — золоті прикраси виконували свою роботу. Він запально сміявся, розказуючи щось Аш’Манаґілду. Ельф коротко відповів, не змінившись в обличчі, але в очах зблиснула усмішка. Целестин жартома вдарив його тильною стороною долоні в плече, фиркнувши. 

Знайти Найреїс, а біля неї й Овідію, — обоє з яскравими пасмами — виявилось зовсім не складно. Лаеліус стояв поруч, спираючись ліктями на балюстраду. Він першим і помітив Міхаеля, ввічливо кивнувши. Віатор виглядав втомленим. Край його костюма — який ховався під червоним плащем, — раніше сліпучо білого, мав ледь помітний землистий бруд. 

— Як прогулянка? — запитав Міхаель, стаючи біля нього. Лаеліус хмикнув, кутики уст піднялись. 

— Розминаєтесь перед грою, пане Міхаелю? Непогано, але ви нічого не втратили. 

— То ви теж свого роду детектив? — дражнячи, запитав Тодд.

— Був. Зараз в це нізащо не полізу знову. Лондрініум був меншим за центральний район Аелліума. Навіть якби хотів, я б не зміг пропустити когось з нашого круїзу. 

— Саме так! — підтримала Овідія, все ж помітивши прихід Міхаеля. — Я очікувала, що якщо ми й зупиняємось, то хоча б щось цікаве буде. Виявляється, що таки буде — святкування зими, але через два місяці. Що ми робили там в не сезон, я не знаю. Чому ніхто не адаптував маршрут?! 

— Ти зможеш залишити скаргу, як повернемось. Впевнена, вони придумають якусь компенсацію, — запропонувала Найреїс. — Або запропонують наступного разу читати буклет.

— Агх-х-х… скільки ще разів ти збираєшся нагадати? — простогнала Овідія, але миттю перевела увагу на Тодда. — Міхаелю, ти вже готовий привести нашу команду до перемоги?

— Якщо буде змагання, — легко погодився чоловік. — До речі, Аса не з нами?

— Вона обрала подарунок від Мел, замість нас. Діти так швидко ростуть, — сумно зітхнула Найреїс. 

Тихі розмови перервав гудок парохода, змушуючи, щонайменше, поморщитись або прикрити вуха. Після цього на терасі запанувала мертва тиша, яку ніхто не наважувався порушити. Однак з верхньої тераси все одно долітали активні теревені.

— Вітаю знову, пані та панове! — запально привітався Голос. — Я радий вітати всіх, хто захотів доєднатися до нашої містичної та загадкової гри «Таємниця Россі». Відразу після на вас чекатиме вечеря та зупинка на чарівному острові. Чарівний не лише для гарного опису, маю сказати! Ви зможете побачити танець зорепаду, а можливо навіть і місяцекрила — таємничого птаха. А зараз, запрошую всіх бажаючих до залу, де наші талановиті ведучі розкажуть подальші інструкції!

Двері відчинились, пропускаючи пасажирів всередину. Столи прибрали — куди і як Міхаель не уявляв, — перетворивши приміщення на щось подібне до бального залу. По площі, звісно, було далеко, але це вже умовності. В центрі чекала жінка, на ній сидів чорний фрак, каштанове волосся стягнуте в низький пучок за спиною, а обличчя цілком ховалось за білою маскою. Коли всі охочі зіграти зайшли всередину, двері, ніби магією, зачинились з голосним гупанням. Світло зосередилось на ведучій.

— Сьогодні ми вирушаємо до Кастауну, столиці Едеміаполя. Ви потрапите на бал вельможі Адама Россі, а що трапиться далі вже невідомо, — почала жінка, неначе могильним голосом. — Перед початком кілька правил. Не дошкуляйте акторам ні питаннями, ні фізично. Ви можете з ними взаємодіяти, але в рамках історії. Всі докази в легкій доступності, не треба нікого і нічого виривати чи деформувати. Історія буде продовжуватись лише після того, як учасники дадуть відповідь на попереднє питання. Ви можете отримувати підказки, але тільки, якщо вся група погодиться. Від імені всього екіпажу бажаю приємної гри.

З рядів гостей вийшли актори, вони мали були вбрані однаково — чорний смокінг, біла сорочка. Але маски на їхніх обличчях мали різні кольори та закривали власників цілком. На місце ведучої, яка дивним чином загубилась, вийшов широкоплечий чоловік в золотій личині — Адам Россі. Разом з ним в центр вийшли й двоє жінок. Решта акторів стояла неподалік, чекаючи своєї миті. Офіціант з напоями вправно маневрував між ними. 

— Люба Нессо, ти виглядаєш сьогодні неймовірно, — звернувся він до жінки в фіолетовій, з білим візерунком, масці. 

— Дякую, любий Адаме, — вона, ніби ненароком провела рукою по його смокінгу, вирівнюючи складку. — Дозволь представити тобі мою сестру — Адель. 

Жінка поруч в зеленій з синім градієнтом маскою кивнула та протягнула руку в білій рукавичці, яку Адам поцілував — наскільки це можливо з закритим обличчям. Несса тим часом покликала рукою офіціанта, який спритно підійшов з келихами на таці. Він вручив один особисто жінці. Несса спритно взяла ще один, не чекаючи. Адель похитала головою, коли офіціант підійшов й до неї.

— Цей кубок я хочу випити за твоє здоров'я та благополуччя, — урочисто сказала Несса, протягуючи Адаму келих червоного вина, що їй вручив офіціант. Россі вдячно прийняв запропонований алкоголь.

Вони відвернулись від глядачів, припіднявши маски та одночасно відпили. Адам швидко осушив чашу, тоді як Несса відпила зовсім трохи. Адель безшумно спостерігала за ними. Решта акторів неквапливо гуляли залою. 

— Сподіваюсь, ми тебе не затримали, — сказала Несса, беручи Адель під руку. — Ще побачимось, любий Адаме. 

Жінки пішли до інших акторів. На самоті Россі, однак, не залишився. До нього підійшли двоє чоловіків та жінка, вони кивнули одне одному, після чого потисли руки.

— Пані Ванесса сьогодні на диво радісна, — зауважила темно-синя з червоними плямами личина. — Чи не ваших рук справа, пане Россі?

— Не знаю про що ви говорите, Алістеє, — знизав плечима Адам. Він повернув голову до гостя у світло-блакитній масці. — Давно вас не бачив, пане Амброзіні, як діти? 

— Все добре дякую. Капра, — Амброзіні кивнув в сторону чоловіка в червоній із золотими візерунками масці, — надійний помічник. Ви самі як?

— Все д… — Адам раптово схопився за голову, помітно хитаючись.

— Пане Россі, все гаразд? — занепокоєно запитав Амброзіні. 

— Я… щось погано… бачу… — через силу простогнав Адам. Він важко закашляв, роблячи хиткий крок уперед. Він не встиг підійти до когось, коли раптово впав на підлогу з глухим звуком. Келих не розбився, лише відкотився від чоловіка.

Увага всіх акторів миттєво перейшла на Адама, розмови стихли. Капра швидко опустився біля тіла, шукаючи пульс на шиї — наскільки це можливо в рукавицях. За мить чоловік відсахнувся, позадкувавши від тіла. 

— Адам Россі… мертвий, — оголосив Капра з важким диханням. Між акторів та глядачів пройшлись враженні перешіптування. 

— Та це ж та жінка його вбила! — вигукнула глядачка — темна сукня нижче коліна зі шлейфом до підлоги позаду, світле волосся високо зібране з кількома пасмами на обличчі. Вона стояла біля Альби Вести.  — Яка ж тут загадка?!

Нізвідки ведуча знову була в центрі залу, над тілом Адама. 

— З'ясуйте, що трапилось та принесіть мені відповідь, — вона пройшла в кінець залу, та сіла за стіл. На ньому вже стояло біле горнятко на блюдці із золотою ложкою поруч.

— Міхаелю, то ця Несса і є вбивцею? — неголосно запитала Овідія, нахилившись ближче. 

— Я не знаю сценарію, — так само тихо відповів він. — Для цього треба хоча б знати що його вбило. Потім перевірити мотив… 

— Тоді до роботи! 

Овідія схопила Міхаеля під руку та потягнула до тіла Россі. Тодд відчув як рум'янець мимоволі проступив на обличчі. Жінка легко підштовхнула його ближче до Адама. Навколо почали збиратись зацікавлені глядачі. 

— Ви певні, що цим маю займатись я, а не хтось, хто хоче себе випробувати? — запитав Міхаель, але вже присів навпочіпки біля тіла. Професійна частина розуму вимагала взяти рукавички та не чіпати брудними пальцями можливі докази. Інша частина, яка власне і перебувала у відпустці, нагадувала, що це лише постанова. Остання й здобула перемогу. 

— Міхаелю, активніше шукай. Ми маємо перемогти, — шикнула Овідія, оглядаючись навколо. План залишитися непоміченими провалився в той момент, як вони опинились в центрі залу. Однак вона досі мала крихти надії.

Тодд покірно прийнявся до роботи. Чіпати Адама він не хотів — одна справа оглядати мертвих, зовсім інша мацати живих, які прикидаються мертвими. Вбитих чіпати зовсім не захопливо, варто почати з цього. Ніяких значних деталей, які привертали увагу в образі Россі не було. Навіть штучної крові на сорочці для антуражу не виявилось. Як і жодних цінних прикрас, що могли б вказати на мотив. 

Міхаель зосередився на келиху. Явно не скло, якщо не розбилось. Але важлива частина вистави, якщо йому приділили час взагалі. Зал, до прикладу, не отримав відповідного антуражу, лише загальне відчуття. Міхаель потягнувся до келиха, кілька краплин вина — найімовірніше, просто кольорова вода — ще були на дні. Однак всередині Тодд помітив чорні піщинки. 

— Його отруїли, але я не знаю чим, — сповістив Міхаель. 

— Ви певні, що його отруїли зараз, а не за годину, наприклад? — запитала Мел, яка стояла серед глядачів. 

— Я припускав цю версію, але в цьому келихи залишки отрути… Або сміття, — додав Міхаель. — Все ж, схиляюсь до версії, що це сценічна отрута. Від виду буде залежати чия смерть планувалась. 

— Що ви маєте на увазі? — запитала Найреїс. Вони з Лаеліусом стояли найближче, як тихі тіні. 

— Деякі яди опускаються на дно, й діють якщо випити напій цілком. Інші ж діють при будь-якому контакті з рідиною. Можливо, тому Ванесса ще жива.

— Тоді можемо перевірити її келих. Отрута має однакові властивості, — запропонувала Мел, підходячи ближче. — Хоча, якби я була на її місці та вбила  Россі, докази проти себе я б знищила. Келих міг випадково випасти.

— Умова першого завдання була з'ясувати, що трапилось, а не провести аналіз рідини на місці, — озвалась дівчина. Вона мала коротке платинове волосся, що огортало кругле обличчя, а передні пасма майже сягали бурштинових очей. Її одяг був ідеально білим — сорочка з об'ємними рукавами, жабо, невисокий корсет зі срібними візерунками та рівні брюки. З-за її вух росла пара крил, така ж пара росла й на маківці, ніби роги. Міхаель не здивувався побачити ще й за спиною дівчини крила.

— Маєте рацію, пані… — Тодд протягнув, сподіваючись, що вона підкаже. Ангел, однак, навіть не думала допомагати. — Овідія, зробите мені ласку?

Не чекаючи пояснень, жінка з гордо піднятою головою та келихом в руках підійшла до ведучої. Остання кивнула та дістала з внутрішньої кишені фрака складений лист паперу. Ведуча передала його Овідії та продовжила розмішувати чай. Прочитавши записку, і лише потім повернувшись до групи, яка в очікуванні стежила за кожним кроком, Овідія виглядала напруженою та оглядалась.

— Що в записці? — першим перервав тишу Ауріель. Він стояв позаду, ніби намагався сховатись від зайвої уваги. Міхаель не очікував побачити його на грі, по короткій розмові він здався Тодду занадто високої думки про себе та занизької про оточуючих. Хоча, можливо, це припущення й не далеке від істини. 

— Більше поваги, білокрилику, я можу й не розповісти, — огризнулась Овідія з широкою усмішкою. Ауріель гидливо скривився, але промовчав, щойно погляд зачепився за Найреїс. — Ти тепер за неї відповідаєш головою. 

Овідія передала записку Міхаелю. Відповідати за будь-що головою чоловік не хотів, але покірно підтримав гру. На білому аркуші дорогим чорнилом каліграфічно було виведено «Нервово-паралітична» і під ним «чому?».  Міхаель хмикнув, пошук мотиву виглядав логічним наступним кроком, проте він очікував більшої креативності від організаторів. Детектив окинув поглядом зал, глядачі смиренно чекали, але він з легкістю вловлював бажання миттєво дізнатись вміст записки.

— Нам потрібно розділитись на групи, — оголосив Міхаель, очі Овідії обурено розширились. Тодд розсудливо не дивився в її бік. — Без вбитого, те, що він і є вбивця, я пропоную виключити, у нас шість підозрюваних. Якщо я не помиляюсь нас тринадцять, тобто п’ять груп по двоє та одна на трьох. Наша наступна мета — знайти мотив вбивства, тому пропоную кожній групі обрати одного підозрюваного та опитати. Після цього разом звіримо інформацію. Всіх влаштовує такий план?

— Що було в записці, шановний? Чому ви приховуєте?! — обурилась Веста, відкинувши темне волосся. Подруга Альби закивала в підтримці. Міхаель почув як кілька глядачів також погоджувались. 

— Я нічого не приховую, — зітхнув Тодд, він розвернув записку до натовпу. — «Нервово-паралітична» очевидно стосується отрути, що була використана, але зараз це не грає жодної ролі. Це лише те як саме вона вбила Россі. Зізнаюсь, я очікував, що нам пояснять хоча б принцип потрапляння в тіло та якісь властивості. Зараз же єдиний варіант знайти відповідь на  «чому?» — це опитати підозрюваних, а це всі присутні. Ще питання? 

— Детективе! — озвався Целестин, махаючи рукою. — Невже ви довірите нам імпровізацію? 

— В якому сенсі? 

— Опитати можна і про улюблений колір. А раптом не подобається золотий — наш клієнт.

Целестин променисто усміхався, неначе вдоволений кіт, змушуючи Міхаель черговий раз зітхнути. Однак аристократ мав рацію, без чітких питань не буде й чіткої відповіді, що Тодд забув. Аш’Манаґілд зліва від Целестина неоднозначно кивнув головою, на устах грала тінь усмішки.

— Колір, думаю, нічого нам не дасть, але можете спробувати. Перш за все важливо дізнатись хто вони для вбитого, чи був він з кимось в конфлікті та чи не робив грандіозних заяв. В іншому вас зупиняє лише фантазія. Ще питання? — на кілька митей запанувала мертва тиша. — Тоді гаразд. Без різниці хто з ким піде, важливо тільки зібрати інформацію. 

— Я, Реїс та Лаеліус підемо до Несси, — миттєво заявила Овідія, клацнувши язиком та важко зітхнувши, ніби роблячи послугу.

— Чудово, дякую. Ще волонтери?

— Ми поговоримо з її сестрою, — сказала Альба, переглянувшись з жінкою поруч. Міхаель пообіцяв собі пізніше дізнатись ім'я. 

— Не заперечуєте об'єднатися? — запитала Мел. Руки складені за спиною, спина рівна, погляд прямий та безпристрасний неначе на перемовинах.

— Звісно ні. Аса про вас гарно відгукувалась, — мимохідь додав Міхаель. — Тож, Целестине, ви йдете з Аш’Манаґілдом, так? — хлопець кивнув, на обличчі лукава симетрична усмішка. — Вам тоді Капра. Червона із золотим маска, — додав Міхаель, помітивши розгублення Целестина. 

— Так точно, кеп! — невміло відсалютував аристократ. Він взяв Аш’Манаґілда за лікоть, потягнувши за собою. — Дивіться, щоб нам не довелось вас чекати, детективе.

Міхаель мимоволі кілька разів часто кліпнув. Дівчина янгол, що раніше нагадувала правила, стояла в подвійному екземплярі. Біля неї — її точна копія в усьому. Лише після того, як Тодд приглядівся помітив, що в одного з них риси трохи гостріші, а брови на кілька міліметрів посаджені нижче. Проте обоє виглядали андрогіно, ніби клони, а не близнюки. 

— Ви в парі, чи не так? — вирішив уточнити Міхаель. Один — дівчина? — з них кивнув. — Чудово, на вас тоді Алістея, темно-синя маска з червоними плямами. 

— Дякую, але не у всіх пам’ять погана, — озвався інший з близнюків. Голос м'який, ніби шелест листя. В янголки був інший. Близнюки майже одночасно попрямували до підозрюваної, рухаючись плавно та елегантно.

— Тоді ви разом, — підсумував Міхаель для Ауріеля та жінки біля нього. В ній — чи радше в її прикрасах — Тодд упізнав жертву чайки зранку. Золота лоза винограду вишукано лежала на темному волоссі. В її погляді проглядалось щось своєрідне, що нагадувало Корнеліуса. Ангел виглядав зібраним, але тримався на відстані витягнутої руки від дівчини. — Вам залишився Амброзіні.

Про маску Міхаель вирішив не говорити, зрештою лише один підозрюваний й лишався. В центрі залу біля тіла залишились стояти Тодд та Мел. Россі поруч намагався лежати непорушно, але якщо уважно придивитись — грудна клітина повільно здіймалась.

— І хто ж ваш шостий підозрюваний? — запитала Калісто, з цікавістю оглядаючи зал.

— Той, хто скоріш за все і виявиться винним — офіціант.

— І що ж його видало?

— Хм? Нічого, — знизав плечима Міхаель. По дорозі пояснюючи: — Зізнатись, я не надто стежив за сценою. В подібних сюжетах винний завжди той, на кого найменше подумають. А в нас є персонаж, який тінню ходив між підозрюваних та навіть не спілкувався з вбитим. Ідеальний кандидат.

— Звучить як шахрайство.

— Чому це? 

— Ви аналізуєте сценарій, а не шукаєте вбивцю.

— Мають же бути якісь переваги в тому, що я вмію знаходити закономірності де потрібно й ні.

Офіціант стояв в куту зали, не привертаючи до себе уваги. Трохи менше уважності та він зливався зі стінами, ховаючись у тінях. За білою маскою не було помітно нічого.

— Вітаю, пане, — привітався Міхаель. Мел стала поруч, закриваючи лівий бік актора.

— Д'Амеліо.

— Перепрошую?

— Віктор Д'Амеліо, — представився чоловік. 

— Тож, пане Д'Амеліо, — виправився Тодд. — Відповісте на кілька питань?

— Залежить від питань, — не вагаючись відповів Віктор, склавши руки за спиною. Ніби дзеркалячи Мел, але постава в жінки виглядала аристократично, на відміну від актора.

— Тож, ким ви приходились пану Россі?

— Ніким. Я лише офіціант, який працює на того, хто платить. 

— Скільки ви працювали на нього? — втрутилась Мел. 

— Два роки, відколи переїхав зі свого маленького містечка. 

— І яким роботодавцем був Россі? 

— Чудовим, ніколи не затримував оплату, надавав гарні умови, достойно платив. Сам він також являв собою приємного чоловіка, який легко сходився з людьми.

— Чи були в нього вороги? — повернув лідерство Міхаель. — Можливо, просто конфлікти?

— Ні, пан Россі був спокійним та уникав сварок. Із запрошених були лише його друзі. 

— В честь чого відбувався захід?

— Це була лише зустріч друзів, проте пан Россі обрав подавати червоне вино, бо воно найкраще підходило по кольору до картини, яку він мав продати по зниженій ціні, фактично подарувавши, пані Ванессі.

— Про це всі знали?

— Можливо. Можливо, ні. Залежить від того чи сказав їм пан Россі, — без цікавості відповів Віктор. 

— Де зараз картина?

— Десь в маєтку, може ні.

Міхаель кивнув та переглянувся з Мел. Вона знизала плечима. Більше ідей для питань в неї не виявилось. Так само й в Тодда. Стримано подякувавши Д'Амеліо, вони повернулись до тіла Россі. Точка збору… специфічна. Щойно «напарники» відійшли від актора, Мел хмикнула з легким осудом.

— Гаразд, він точно винний. Дійсно ідеальний тихий вбивця. Маю визнати, ви гарно вгадуєте, Тодде.

— Ображаєте, — усміхнувся Міхаель. — Я аналізую, а не вгадую. 

— Ви зробили розумне припущення. Це не рахується.

— Пані Калісто, невже вам не соромно так применшувати мої вміння? — драматично зітхнув чоловік. Біля тіла Россі вже стояла решта учасників, не вистало лише  Целестина та Аш’Манаґілд, які досі говорили з підозрюваним. Міхаель припускав, що причина була в запальному настрої хлопця та очевидно зайвих питаннях.

— Дуже соромно, буду молити прощення на колінах у пані Річардс.

— У президентки Едеміаполю? Вона у вас якась свята?

— Які гріхи, такі й святі, — незворушно мовила Мел з тінню посмішки на устах.

Калісто та Міхаеля зустріли спостереженням. Розмови, й до цього тихі, надто особисті, припинились. Детектив безрадісно помітив, що атмосфера стала напруженішою. Страшно уявити настрій, якби тіло було справжнє. 

— Тож, почнімо з найочевиднішої підозрюваної, — запропонував чоловік, щойно Целестин та Аш’Манаґілд повернулись. Грати роль куратора Міхаелю якоюсь мірою навіть подобалось. — Що розповіла Несса?

— Вона була в романтичних стосунках з Россі, він був спокійним чоловіком, але іноді зривався на крики та збирався продати їй картину по зниженій ціні, — на пальцях перерахувала Найреїс. 

— Що сказала Адель?

— Вона особисто не знала любчика до цього вечора. Прийшла на запрошення сестри, більше нічого не знає. Але вона розповіла, що Ванесса після початку стосунків почала виглядати більш втомленою та нервовою. Мабуть, цей Россі був справжнім тираном… а може навіть зрадливим покидьком, — Альба виглядала на диво задоволеною, неначе кішка після вдалого полювання.

— Амброзіні?

— Друг дитинства, в дорослому віці спілкувались рідше, але стабільно. Адам був терплячим та надійним другом. Сюди прийшов на запрошення Россі, — відповів Ауріель. Дівчина кивнула.

— Алістея?

— Бізнес-партнер. Приятельські стосунки. Продаж картини, — відповів один з близнюків. Міхаель підозрював, що це була вже не попередня янголка. Цей близнюк робив специфічний наголос на кожній «р», та попри це голос лишався м’яким. 

— І наостанок Капра.

— Я вже подумав, що ви забули, детективе, — єхидно посміхнувся Целестин. — Капра цікавий персонаж. Після смерті дружини Амброзіні, той залишився з двома малолітніми дітьми. Саме Капра й прийшов на допомогу, хоча нещасний батько й просив про допомогу Адама. Але Россі був надто зайнятий панянкою, щоб звернути увагу на свого друга. Капра ж взагалі проживає в іншому місті, десь біля гір, але кинув свій дім заради допомоги Амброзіні. До цього кілька разів вже зустрічався з Россі, але це були швидкі зустрічі на благодійних балах. Цього ж разу, він збирався особисто поговорити з Адамом та змусити його задуматись над поведінкою.

— Це… На диво багато, — зауважив Міхаель. — Хоча я більше здивований, що в актора виявилась аж настільки детальна історія для персонажа.

— О, ви навіть не уявляєте на що здатні діти театру! — засміявся Целестин. — А слухати, їх, на жаль, можуть одиниці. Велика втрата, насправді.

— На зустріч його запросив Амброзіні, — додав Аш’Манаґілд спокійно. 

Міхаель кивнув. Він приклав середню фалангу вказівного пальця до підборіддя, міркуючи.

— Що Алістея казала про картину? — раптом запитав Тодд.

— Вона дорога, але Россі збирався продати її дешевше. Ціна, однак, залишилась достатньо високою й Алістея мала виступити підставною покупчинею, щоб переконати Ванессу, — озвалась янголка. Її голос звучав  більш м'яко, але холоднішим. 

— Дякую. І так, чи всі згодні, що вбили заради картини? — оглянув учасників Міхаель.

— Перепрошую, детективе… Я не знаю вашого імені, тому лише так, — привітно усміхнулась дівчина біля Ауріеля. — Маірін, до речі, — швидко представилась вона. — Ви не розповіли про свого підозрюваного.

Міхаель відчув на собі щонайменше шість осудливих поглядів. 

— Точно, зовсім вилетіло з голови. Офіціанта звати Віктор Д'Амеліо, він працює два роки на Россі, знав про продаж картини й назвав це подарунком, подавали червоне вино в колір. Начальника вважає приємним чоловіком. 

— Було б чудово, якби ви пояснили підозру щодо картини, — сказав Лаеліус. 

— Звісно, — Міхаель щиро усміхнувся кутиками вуст. —  Про картину знали лише четверо, включаючи вбитого. Ванесса, очевидно, хотіла купити картину, але вважала ціну надто високою. Враховуючи, що вона була в стосунках з Россі, то радше за все, очікувала більше привілеїв. Ми не знаємо, що за картина, але висока ціна та те, що вона в руках вельможі зі столиці, вказують на світову цінність. За більш особисті причини вбивають більш криваво. Отруєння мало дуже просте виконання, ніби вбивця не хотів, щоб Россі страждав. Тобто, це хтось в гарних стосунках з ним.

— Ви розповідаєте вміло, але ваші аргументи живуть на припущеннях, — різко заявив Ауріель, склавши руки на грудях та стріляючи грізним поглядом в Міхаеля. 

— Гаразд, можемо пограти й по вашому, пане Корнеліусе, — легко погодився Міхаель, усмішка набула іронічності. — З шести підозрюваних, троє знають про картину, просто так подібні деталі в закритому сюжеті не дають. Капра зі своїм особистим мотивом надто складно лягає в історію та викликає підозри. В класичному детективі, який ми зараз і розслідуємо, очевидні підозрювані ніколи не вбивають. Тобто, картина, про яку згадала половина підозрюваних і описали її історію доволі детально — мотив. Ще питання?

Ауріель знітився, визнаючи перемогу Міхаеля, але досі виглядав погрозливо. Крила ледь помітно тріпотіли. Решта зауважень не виражали. Найреїс схвально, тепло усміхнулась Тодду, підійшовши ближче. Тиша драматично зависла в повітрі.

— Чудово, тоді я піду передам відповідь.

— Можу я? — запитала Мел, трохи нахиливши голову в бік.

— Е… так, звісно, — розгублено кивнув Міхаель. Калісто не затримались ні на мить. Тодд повернувся до Лінкваум: — Я не надто заграюсь?

— Що ви, Міхаелю, ви зробили цю гру цікавішою, — м'яко розсміялась Найреїс. — Завжди мріяла спробувати себе в ролі агентки. А ваші розбори сюжету дуже… м-м-м… професійно гострі з філігранною обробкою. Дуже спокусливо.

— Ви мені лестите. Я певен, що ви й самі легко б вирішили цю загадку, — Міхаель відмахнувся, а потім захоплено продовжив, додавши активної жестикуляції. — Але маю визнати, що актори та пропрацьовка персонажів глибша, ніж я очікував. Зазвичай, все зводиться до банального мотиву, та одного, можливо, двох хибних слідів. В нас же, цілі особистості, хоча в контексті того як розкривається сюжет, доволі банальні.

— Бачу, гра вас вразила, — ніжно усміхнулась Найреїс.

— Безперечно. Овідія сильно невдоволена?

— Вона переживе. 

Найреїс знизала плечима, відмахнувшись. Щось підказувало Міхаелю, що причиною для обговорень він став надовго. Можливо, навіть після круїзу. Незабаром повернулась Мел з новою запискою в руках. Без зайвих слів вона передала її Міхаелю, ніби самій було зовсім не цікаво. На білому аркуші тим самим каліграфічним почерком виявилось написано «історична цінність» та знизу «хто?». Тодд зачитав в голос.

— Тобто, вже треба знайти вбивцю? — здивувалась Альба. — Не зарано?

— Саме час. Гра не може тривати кілька днів, — відповіла їй Маірін з елегантним спокоєм. — Будемо знову ділитись на пари та шукати винного, чи просто обговоримо?

— Та що тут думати?! Ванесса — вбивця! — голосно вигукнула подруга Вести.

— З усією повагою, але якщо вона вбивця, то я балерина, — фиркнула Овідія. Співрозмовниця обурено схопила повітря, але не відповіла. — Тож, Міхаелю, наш чарівний детективе, хто вбивця?

— Я підозрюю офіціанта. Навіть не так, я впевнений, що це він, але в мене немає доказів, окрім теорії. Про картину знали троє. Алістея не робила б цього, вона початково не хотіла купувати, Ванесса могла б вбити, але вона була готова домовлятись, а ось Віктор знав про картину та залишався в тіні. Продавши її, а покупець на крадене завжди знайдеться, він би зміг заробити та до кінця життя не думати про гроші.

— Та ну, детективе, якось надто натягнуто, — клацнула язиком Альба, Маірін схвально кивнула. — Беріть простіше, Ванессочка вбила його, щоб забрати картину безкоштовно. І, вуаля, неймовірна економія.

— Якщо так, то звідки вона взяла отруту? Єдиний, хто міг її подати був офіціант. 

— Россі не завжди дивився на неї, а в жінок бувають дуже здібні пальці, — відмахнула, ніби від набридливої комахи Альба з хижим вишкіром. — До того ж він явно був не золотим хлопчиком, щоб не бажати йому мук.

— Детектив… правий, — неохоче, але твердо визнав Ауріель. — Ванесса передала келих, який їй особисто дав офіціант Россі. Отруту в вино додав саме Д'Амеліо.

— Однак тепер питання вбивця був один чи двоє, — пробурмотів Міхаель. 

— Ми можемо назвати лише офіціанта, — запропонувала  янголка. — В разі чого, питання не точне. Ми можемо шукати як вбивцю, так й того, хто довів до смерті.

— Тобто пропонуєте перемогти хитрістю та  вмінням перекручувати слова? — перепитав Целестин, гордливо скинувши голову. — Я усіма руками підтримую. Можу навіть чужі для цього позичити. Детективе, погоджуйтесь, інакше я сам піду і вам доведеться тільки змиритись.

— Який вибір, навіть не знаю що обрати, — не вражено зітхнув Міхаель. — Чи всі згодні спробувати дати офіціанта як відповідь?

Більшість ствердно кивнули або висловились, решта ж утрималась від будь-якої відповіді, що вже було своєрідним схваленням. Міхаель викликався піти до ведучої, й цього разу також ніхто не спиняв. Ведуча, здавалось, нудьгувала. Чай скінчився, й вона просто сиділа, мовчазно спостерігаючи. Цікаві в неї розваги. Коли Міхаель підійшов до неї, вона не проронила ні слова.

— Відповідь — Віктор Д'Амеліо. Офіціант.

Ведуча подивилась Міхаелю в очі — принаймні детектив так припускав. Врешті вона стримано кивнула. Діставши з прихованої кишені фрака білий складений аркуш, жінка протягнула його Міхаелю. Тодд відкривати не став та повернувся до групи, яка вже жадібно стежила за його діями. В записці виявилось написано лише «Кого? Доведіть.», що Міхаель відразу й озвучив.

— Якщо таке питання взагалі поставили, то значить точно не Россі, — голосно заявила Альба. — Очевидно ж, що ціллю була Ванесса. 

— Пані Веста, будь ласка, не кричіть, — м'яко усміхнулась Найреїс. — «Доведіть» написали не просто так, тобто відповідь має бути більше детальна. Ви можете пояснити чому Віктор вирішив вбити саме Ванессу?

— Що? Ні, але… 

— Тоді не варто передчасно створювати шум, — відрізала Лінкваум небезпечно милим голосом, в якому все одно лишалось не складно вловити погрозу. — Міхаелю, що ви думаєте?

— В мене є теорія, не знаю наскільки вона підтвердиться, — попередив чоловік. — Пані Калісто, нагадайте, будь ласка, де картина за словами Віктора.

— Десь в маєтку, або ні, — миттєво процитувала Мел.

— Але він ніколи не казав, що в маєтку Россі. По моєму припущенню, картина вже була передана Ванессі, лишалась тільки офіційна частина з оплатою та публічною передачею. 

— І щоб це довести, нам потрібно всього лише піти в маєток, — підхопила Маірін. — Або, в нашому випадку — запитати Нессу.

— Саме так, дякую, пані Маірін. 

Вона стримано кивнула. На чолі з Міхаелем учасники підійшли до Ванесси. Вона розслаблено стояла поруч з Адель, ледь чутно спілкуючись. Щойно актриси помітили компанію поруч, повернулись до ролі персонажів. Несса трагічно зітхнула, склавши руки на грудях. Одна частина свідомості Міхаеля активно заохочувала підтримувати антураж гри та офіційно представитись, інша ж частина хотіла швидше вирішити загадку. Перш ніж чоловік зміг обрати хоч щось, його випередили. 

— Де картина? — без передмови запитала Овідія. 

— Яка?

— Ту, яку Россі мав продати.

— Люди Адама мали доставити до мого маєтку, якщо ще цього не зробили.

— А ви дійсно детектив, — схвально хмикнув Лаеліус. Міхаель не помітив, коли той опинився поруч.

— Що ж, я не маю звички брехати, — знизав плечима Тодд. — Потрібно дати відповідь ведучій.

Після короткого переказу, що вмістився у два речення, ведуча підвелась та кілька разів плеснула в долоні. Світло раптово зникло, але вже через мить повернулось та повністю зосередилось на ведучій, ніби сильний прожектор.

— Від імені всього екіпажу «Розтинача хвиль» вітаю з успішним завершенням гри. Ви правильно відповіли на всі питання з першої спроби та змогли розв'язати завдання навіть швидше, ніж ми припускали. Сподіваємось, ви приємно провели час та змогли потішити себе цікавим досвідом.Зараз просимо покинути зал та доєднатись до фуршету через тридцять хвилин. Дякуємо, що залишаєтесь з нами, — оголосила ведуча, ніби по магічному рахунку двері відчинились, пускаючи холодний вітер всередину. 

Десь з верхньої тераси почувся запальний сміх, десь голосні бесіди та мелодійна музика з радіо. Учасники покидали залу. Першими з поля зору Міхаеля зникли ангели близнюки, решта ж йшла неквапливо, утворюючи своєрідну людську змію. Детектив затримався на кілька кроків, щоб йти поруч з Найреїс та Лаеліусом. Овідія йшла на крок попереду.

— Сподіваюсь, я не забрав всі веселощі? — почав Тодд, почесавши шию.

— Якби я хотів пограти в детектива, то, можливо, й розчарувався б, — знизав плечима Віатор. — Але я прийшов лише за компанію, тож мені формат того, що хтось за мене все вирішує дуже навіть сподобався.

— Я вже казала, мені цікаво спостерігати за вашими майстерними доводами, — легко усміхнулась Найреїс. Вона провела рукою по плечу Міхаеля, струшуючи ледь помітні пилинки.

— Це стане чудовою основою для книги, — подала голос Овідія, повернувшись через плече. — Але не ображайся, Міхаелю, якщо твій персонаж стане трішки снобом. Маю визнати, мені сподобалось, але, здається, з цим сюжетом, що вбити мали Ванессу надто наплутали.

— Перепрошую за питання, але все ж хочу уточнити… ми не у сварці через те, що я всіх втягнув в розслідування? — з дзвінкою непевністю в голосі запитав Міхаель, примруживши очі.

— Що? Пф, звісно ні. Я б більше оцінила, якби ти мене послухав, але це лише гра. Я люблю бути драматичною, не більше. Але я ду-у-уже ціную, що ти хвилювався за мене, — нахабно, з іскрами в очах, усміхнулась Овідія.

— Комусь явно вартувало йти в театр, а не в освіту, — зітхнув Лаеліус. 

— Працювати з президентом бувало тим ще цирком. Чим не сцена. Хоча від глядачів, які щиро обожнюють кожен мій рух я б не відмовилась.

— Найреїс, а ви часом не дізнались нічого про близнюків? — неголосно запитав Міхаель.

— Все очікувала це питання. На жаль, вони обоє не хочуть, щоб про них знали.

— Щось не пригадую, щоб я тримав табличку «прочитайте мене з голови до п'ят».

— Невже ви б хотіли, щоб наше знайомство не сталось? — з хитрою посмішкою запитала Найреїс. Питання було очевидно риторичним, вона відразу продовжила: — Я мала на увазі буквально. Вони використовують артефакти чи амулети, щоб уникнути моєї магії. Вони фактично невидимі для мене. Чимось схожим користується й Мел.

— Мел? Їй це навіщо? — нахмурився Міхаель, оглядаючись навколо. — Де вона, до речі? 

Лінкваум теж оглянулась та знизала плечима. Від Калісто не лишилось й сліду. Овідія нахмурилась, але врешті похитала головою. Лаеліус доклав від'ємні зусилля. Здавалось, Мел провалилась крізь землю або зникла як привид. Міхаелю подобався останній варіант.

— В чому, до речі, полягає ваша сила? В мене кілька приміщень, але хотілося б почути як воно насправді.

— Скажімо, м-м… я бачу «душі» істот і відштовхуючись від цього, можу описати чим займається власник. Ваша, наприклад, має світло-золотий відтінок, майже білий. 

— І що це значить? — розгублено нахмурився Міхаель.

— Ви жадібний, Міхаелю.

— Дивно, ніколи не помічав.

— Дехто забуває додати, що інтенсивність кольору показує інтенсивність якогось з класичних гріхів, — втрутився Віатор. — Моя була синя, так?

— Не змінилась, дорогий Лаеліусе. А в Овідії оранжевий став яскравішим.

— Ти ж знаєш, що я не вірю в це, Реїс, — відмахнулась жінка, не обертаючись до групи. — І ти все одно бачиш мене зараз як є. Тільки посмій почати зі своєю магією, щоб сказати, що я не права.

— Невже ви по кольору визначали особистості? — запитав Міхаель, відчуваючи щиро цікавість. 

— Це складно пояснити. Я інтуїтивно розумію на кого дивлюсь, але описати для людини неможливо.

— Якісь надзвичайні сили у вас демонів. 

— О, Міхаелю, не думайте про всіх однаково. Цей дар — моєї родини, інші можуть лише імітувати. Не складете мені компанію до верхньої тераси? — зупинившись біля сходів, приємно, але хитро усміхнулась Найреїс.

— Звісно. Як я можу відмовитись?

 ༻━━━━━━━━━━━ ༺

Небо затягнулось темними хмарами, погрожуючи почати проливний дощ. З-за них намагались протиснутись яскравим світлом зірки, але успіху не досягали. В критому приміщенні пароплава стояло два довгих столи під стінами рівно навпроти один одного. На них в білих тарілках лежали вишукані закуски — від канапок з незвично закрученими тонкими шматочками риби до ягід А’ачл, що лежали в рідкій парі — вона розтікалась по столу, підкреслюючи яскравий багряний колір плодів.

Виставлені пірамідою келихи світлого та темного вина видавались Міхаелю небезпечною конструкцією на кораблі, проте вони впевнено стояли. З прихованого радіо — або принаймні непомітного — лунала легка музика, що ніби флер літала залою, намагаючись затягнути з собою в танок. Охочих, однак, виявились одиниці, й ті, лише неквапливо стукали взуттям в такт музиці чи ледь вловимо колихались за мелодією. Пасажирів загалом було набагато менше, ніж зазвичай. Ймовірно, вечерю не всі хотіли відвідувати. Або надто захопились грою в шахи, яку Голос люб'язно анонсував на верхній терасі. Міхаель лише дивувався сміливості та товстошкірості тих, хто під шарпання холодного вітру та постійних погроз зливи, був готовий непорушно сидіти на місці.

Міхаель відчував на собі погляди, деякі були спостережливими, ніби вичікували чогось, інші криві з чітко відчутним осудом, а серед них й ті, які проходили лише мигцем або залишалися з теплотою товариша. План не привертати зайвої уваги та провести спокійні вихідні, Тодд успішно провалив. Мая буде незадоволена. Мимоволі детектив починав жалкувати, що не представився просто аристократом з батьківським капіталом. Йому б навіть повірили.

— Кров єдинорогів така сама на вигляд як і ртуть, — впевнено, й надто голосно заявив Целестин. Ельф поруч скривився, явно втомлений розмовою. — Ніхто б не мав помітити.

— Ртуть більш срібна, а кров єдинорога переливається під світлом, — вставив Міхаель. Можливо, він й не хотів привертати увагу, але й так само впускати можливість продемонструвати знання.

— Детективе! — ліниво помахав хлопець, на обличчі сиділа симетрична усмішка та легкий блиск в очах. — Яка приємна несподіванка. Ви, ніби, слідкуєте за мною.

— Целестине, — з ледь вловимою ноткою погрози сказав Аш’Манаґілд. 

— Тц, я нічого такого не кажу. Як відпочиваєте, детективе? 

— Все добре, дякую, — кивнув Міхаель. — А ви як?

— Дуже цікавий маршрут, а конкурси взагалі знахідка. Ви, до речі, додали родзинки в наше розслідування. Раптом не помітили чогось незвичного?

Міхаель мимоволі звів брови, замислившись. Аш’Манаґілд тим часом поклав руку на плече Целестина, не сильно стиснувши. Хлопець лише відмахнувся. На мить він здався Тодду старшим, більш зрілим, але ілюзія зникла, вартувало лише кліпнути.

— Здається, ні. Круїз проходить доволі спокійно, якщо не враховувати рідких голосних дискусій. Чому ви питаєте? Щось самі помітили?

— Що ви, я люблю шукати, коли знаю, що щось знайду, — засміявся Целестин. — А тут… спокійно, навіть нудно. Тільки уявіть, витратити два дні, щоб врешті зрозуміти, що все спокійно.

— Два дні? Ви не плануєте повертатись? — пожартував Міхаель. Целестин знову засміявся, Аш’Манаґілд навпаки ж, насупився, склав руки за спиною.

— Хтось погано рахує, — сказав ельф. 

— Гей! Моїми вчителями були королівські мудреці. Я не можу не вміти рахувати. Я просто… помилився. Технічно, я навіть правий. Коли прибудемо Аль-Геліо́поль, дорога назад вже буде новою мандрівкою, — ніби дітям пояснив Целестин.

— І кожен новий день — насправді нова ера, — в тон відповів Аш’Манаґілд. Він здавався незворушним, проте Міхаель помітив легку тінь усмішки на його устах. Ельф поглянув на годинник, зітхнув. — Пробачте, детективе, я маю йти. Дякую за розмову. Целестине, ти пам’ятаєш. 

Він не питав, радше стверджував. Кивнувши на прощання Міхаелю, Аш’Манаґілд швидкими широкими кроками покинув зал. Целестин закотив очі, пробурмотівши щось на невідомій Тодду мові — вона ніби шелестіння тихого вітру.

— Ви близькі, — як спостереженням поділився Міхаель. Целестин кілька разів розгублено кліпнув очима, лоскочучи пухнастими віями шкіру. Потім легко, коротко розсміявся.

— Таке стається, коли знаєш когось не перший рік. В якийсь момент я навіть встиг вмерти й таким би й лишився, якби не його допомога, — Целестин перейшов на змовницький шепіт. В його очах грали біси. 

— Вмерти? Я правильно почув?

— Ну, мені покращало, — гордо усміхнувся хлопець. — Нагадайте, і я вам розповім. Це смішна історія, але не для такого шумного місця. А ви, детективе? У вас є хтось?

— В якому сенсі? — розгубився Міхаель. 

— В якому, в якому, у звичайному. Близькі друзі, партнер, діти?

— Є брат, ми близькі.

— Ні, — стиснувши уста, Целестин оцінююче оглянув Міхаеля. — Не близькі. Можливо, як брати, але йому ви явно не розповісте про щось особисте.

— І це ви дізналися по чому, дозвольте поцікавитись? — нахмурився Міхаель. Він примружив очі та склав руки на грудях.

— Нізвідки, — Целестин різко випрямився, невинно кліпаючи. — Лише припущення. Та бачу, що воно правильне. Чи заперечите? Прошу, заперечіть, я готовий вислухати справжню історію! Гарантую, детективе, ваші секрети помруть зі мною.

Міхаель незатишно мовчав. Целестин дійсно мав рацію, але для нього це була тільки чергова гра. Не так детектив хотів ділитися особистим. Тодд зітхнув, та усміхнувся. Вийшло радше криво та натягнуто.

— Ніяких секретів немає. Просто велика різниця у віці, для дітей це критично.

— Як цікаво, — Целестин, очевидно, очікував іншу історію. Він поглянув на годинник та театрально зітхнув. — Вибачайте, детективе, я вже і так затримався. Один шановний купець із Зенітону хотів зустрітись. Може, ще побачимось.

Целестин променисто усміхнувся та легко б загубився серед гостей, якби не яскраві кольори. Він нагадував Міхаелю вогонь — гарний, але близько не підпускав. Вечеря пройшла в тихих розмовах. Триматись осторонь і грати роль самітника Тодду вже не хотілось. Тим паче компанія виявилась дійсно приємною. Міхаель швидко знайшов поглядом Овідію та Найреїс, які завдяки яскравим кольорам виділялись та попрямував до них. Лаеліус звично стояв одночасно поруч й осторонь. До них також доєдналась і Мел з Асой, які прийшли пізніше. Круїз складався набагато краще, ніж Міхаель міг навіть очікувати.

Голос повідомив, що за кілька хвилин планується зупинка на острові Пу́льсані. І хоч сонце вже не буде освітлювати шлях, химерні ліхтарі та багата флуоресцентна фауна, мали цілком задовольнити вибагливих туристів. Міхаеля опис переконав, однак Овідія поруч невдоволено нагадала, що минула зупинка теж була чарівна на словах. На це детектив запропонував піднятись на оглядовий майданчик, де найбільш ймовірно виявиться місяцекрил. Все ж, це одна з причин зупинки.

— Асо, люба, не складеш нам компанію? — запитала Найреїс дорогою до відкритої тераси. 

— З радістю, пані Лінкваум, — стримано кивнула дівчина.

— Ох, ці діти. Прошу, просто Найреїс. Ми не на ділових перемовинах, все ж таки.

Дівчина лише мугикнула. Калісто теж доєдналась до групи, вона знала на диво багато про рідкісних тварин. 

Пароплав з тихим гуркотом увійшов до причалу. Пу́льсан сяяв — майстерно виплавлені ліхтарі левітували в повітрі, освітлюючи широкі вулиці, світлячки, чи хтось подібний, кольоровими вогниками літати біля будівель, білий мармур відбивався срібним світлом під місячним промінням. Міхаель оглядався навколо з дитячим інтересом. Красу міста виявилось неможливо заперечувати.

— Ці зелені вогні, до речі, небезпечні комахи, — повідомила Калісто. — Але вони гарні, тому на них не звертають увагу та не намагаються витравити. 

— Чим саме небезпечні, пані Калісто? — Аса йшла всередині групи,  тому гарно все чула..

— Послаблюють ментальний контроль. А коли хтось з магічними вмінням без контролю, це завжди закінчується трагічно. Фіолетові, наприклад, агресивні та відкрито нападають в літню пору року. Їхня отрута змушує кров згортатись зсередини. 

— То ви лікар? — запитав Лаеліус. 

— Ні. Я знайома з лікарями, але сама знаю лише кілька тем.

Віатор кивнув та відвернувся. Міхаель помітив, що аристократ крає ока стежив за маршрутом, хоч той і був довірений Тодду. Овідія поруч позіхала та часто потирала очі, але від ідеї повернутись на судно різко відмовлялась. Аргумент про те, що вийшли на берег далеко не всі, навіть значна меншість, на неї не справляв переконливого враження.

Дорога до оглядового майданчика зайняла солідних двадцять хвилин — на щастя зупинка тривала годину. Кам'яна тераса, огороджена залізним парканом, виходила прямо на густий мішаний ліс. Над ним також літами світлячки, але ці мали один колір — світло-блакитний. Разом з компанією на майданчик також прийшли й інші пасажири. Навіть туристи із зовсім інших кораблів. З місцевих Міхаель помітив тільки молоду пару, що сиділа на самому краю огорожі, любовно муркочучи. 

— Коли, — Овідію перервалась на позіхання, — кажете, буде ця пташка?

— Згідно з її звичок, про які писали в буклеті, або за кілька хвилин, або не буде узагалі, — відповіла Аса, ніби перед професором. 

— Яка в нас незалежна тварина. 

Щойно Овідія закінчила, почувся голосний рявкіт. Неначе гуркотіння каміння. Міхаель різко повернувся, пильно оглядаючи гору. Лавини не передбачалось. Він полегшено видихнув, відчуваючи як серце досі швидко калатає.

— Летить, дивіться уважно, — попередила Мел. Вона стояла рівно, склавши руки за спиною та дивилась вперед. 

П’ять голів синхронно подивились в напрямі її погляду. З вершини гори злетіла, неначе падаючи, велика тінь. Птах вдарив масивними крилами, піднімаючись до місяця. Велика — більша за людину — тварина з довгим хвостом та яскравим білим оперенням, що переливалось у світлі місяця, застигла в повітрі. Місяцекрил вдаряв двома парами крил, створюючи сильні потоки повітря. Птах завис на кілька секунд, а потім каменем полетів вниз. Міхаель мимоволі притулився ближче до огорожі. 

В хижих пазурях місяцекрила опинилась косуля. Тварина ще билась, намагаючись вирватись, але з кожним рухом слабшала. Птах зробив одне коло над лісом, після чого піднявся над хмарами. Полювання закінчилось.

— Яка небезпечна пташечка, — посміхнулась Овідія. — Гаразд, це було гарно, а тепер я повертаюсь на корабель. Ви лишаєтесь тут?

Хоч жінка й говорила без імен, але зверталась вона очевидно до Найреїс та Лаеліуса. Ті кивнули. Втомлено відсалютувавши, Овідія неквапливо пішла до сходів.

— Я прогуляюсь. В цій частині лісу обіцяли рештки старих проклятих скульптур, — повідомив Міхаель. 

— Не боїтесь, що прокляття справжні? — на устах Найреїс була грайлива усмішка.

— Мені потрібно лише дійти до наступного оглядового майданчика. Сумніваюсь, що встигну вмерти за дві сотні метрів. 

— Знайдіть мене пізніше на кораблі, Міхаелю. Асо, Лаеліусе… І Мел знову пішла. Що за покоління. Гаразд, складете мені компанію до міста?

Обоє кивнули. Далі Міхаель не став слухати, пішов до стежки, яку освітлювали левітуючі ліхтарі. Дорога по лісу не викликала потрібної небезпеки чи таємничості, яку Тодд очікував від проклятої ділянки. Вона виглядала радше гарно та чарівно привабливо. І хоч ходити за світлом в лісі не найбезпечніша ідея, та ліхтарі були надто обережно і якісно виготовлені, щоб викликати загрозу. 

Оглядовий майданчик зустрів тишею, далі йшла лісова дорога до наступної зупинки. Сюди дійшов тільки Міхаель, проте він припускав, що година ще рання. Як і обіцяли в буклеті, на схилі гори лежали, стояли, або були закопані, мармурові рештки в яких досі проглядалась робота майстра. 

Пролунав голосний крик, явно людський. Міхаель різко обернувся, з підозрою та обережною готовністю підійшов ближче до лісової дороги, що вела далі. Хоч ліхтарі й сяяли, шлях завертав за ріг. Нічого не проглядалось. Крик не повторився. 

— Детективе? — за спиною Міхаеля стояла Маірін. Золотий фрак в темряві робив її схожою на чистого, невинного янгола. — Щось трапилось?

«Чи могло бути, що мені здалось? Навряд. Але це, ймовірно, лише тварина зі схожими звуками, або підлітки просто розважаються. Не варто цим турбувати інших», — вирішив Міхаель.

— Ні, все гаразд. Просто здалось, що побачив оленя.

— Оленя? Вони не мають бути так близько до поселень. 

— Саме тому й здивувався. А ви тут чому, пані Маірін? — Міхаель перевів тему. Він не любив обманювати. Його брехню було не складно розпізнати. 

— Мабуть, ми маємо однакову причину. Ви, до речі, так і не представились, — звинуватила Тодда Маірін, проходячи на терасу.

Міхаель здивувався. Йому здавалось, що всі присутні під час гри принаймні кілька разів чули його ім'я в різних інтонаціях та контекстах. Проте перед ним стояла панянка з очевидно заможної сім'ї, де манери та офіціоз займали не останнє місце. В його також, але детектив свідомо про них забув.

— Міхаель Тодд, дуже приємно, — чоловік підійшов ближче, протягуючи руку. Маірін потисла у відповідь. — То ви прийшли дивитись на прокляті статуї?

— Саме так. Я працюю з митцями, мені було цікаво побачити наскільки їхні роботи відрізняються від цих.

— То ви купуєте картини чи щось подібне? — припустив Міхаель, розглядаючи гостю, намагаючись знайти підказки. Проте нічого не впадало в очі. Жінка була гарна, не типово, чарівно, навіть божественно, проте це все.

— Ні, я модель для художників та скульпторів. Янголів дістати важко, мене ж легше. 

— То у вас ангельське коріння, — протягнув Міхаель. Не людська краса тепер легко пояснювалась. — І наскільки точно вдається передати?

— Вони стараються, — переконливо заявилась Маірін. — А ви чому прийшли до статуй?

— В мене все прозаїчніше. Просто цікаво.

Маірін кивнула, проте він Міхаеля не приховалось легке розчарування, що промайнуло у світлих очах. Ймовірно, вона розраховувала на розмову по інтересах. 

— Зробите ласку? Відкрийте таємницю прокляття. Цікаво почути думку експертки, — дещо ніяково усміхнувся Міхаель, намагаючись здаватись підбадьорливим. 

Маірін відповіла тим самим та підійшла ближче до схилу. Кілька секунд жінка уважно вглядалась в частини статуй. Вона й сама застигла як одна з них, лише легкий вітер колихав довге волосся. Врешті вона відійшла та повернулась до Міхаеля.

— Вони однакові. Тільки ці брудні, — підтисла губи Маірін.

— Шкода. Проте це, мабуть, і на краще.

— Погоджуюсь, від проклять нічого хорошого.

Міхаель кивнув. Він поглянув на ліс знизу. Нічна атмосфера додавала приємної загадковості, міфічності. Звідти було навіть помітно бухну, де стояв пароплав.

— Варто повертатись. Відплиття зовсім скоро. 

— Гаразд. Якщо не заперечуєте, я б хотіла ще кілька хвилин побути тут одна.

— Звичайно. Не запізнюйтесь. 

Маірін усміхнулась на прощання, і хоч Міхаель знав, що лише з ввічливості, виглядала вона на диво щиро та природньо. Він кивнув на прощання жінці та зайшов назад під проміння ліхтарів в покрові листя. 

Дорога зайняла менше часу, ніж Міхаель початково очікував — спускатись виявилось легше, ніж підійматись. Хто б міг подумати. На борту вже чекали поодинокі пасажири, що встигли повернутись. Навіть цікаво, як з багатолюдного судна до вечора воно перетворилось на персональний круїз. Найреїс помітити все одно не вдавалось.

— Перепрошую, пане, — звернувся Міхаель, до огрядного чоловіка в смокінгу поруч. — Часом не бачили рудоволосу жінку, приблизно мого зросту, у фіолетовому костюмі? 

Чоловік затримав погляд на Тодді. В темних очах навпроти було важко щось прочитати. Незнайомець розвернувся та пішов на нижню палубу. Що ж, можливо, Міхаель був й не настільки чарівним, як хотів вважати.

Пошуки Найреїс завершились катастрофічним провалом. Жінка, неначе не хотіла, щоб її відшукали. Навіть Лаеліус, якого Міхаель знайшов на верхній терасі, нічого не знав. Сподіваючись, що демонеса не надто образиться, якщо прохання знайти її Тодд виконає зранку, чоловік спустився на нижню палубу, до номерів. На стіні до своєї кімнати Міхаель помітив темні плями трохи вище підлоги, неначе від розлитої рідини. Схоже, не всіх вчили не гратись із їжею — хоча це й диковинка для аристократів.

В каюті лежала звабливала темрява, оповита м’якою тишею. Лише з вулиці доносився шлейф мелодії та промені світла, що падали через ілюмінатор. Після ванних процедур — компактна кімната в протилежній стороні від ліжка, — Міхаель розслаблено видихнув. М’які перини миттєво затягували в сон. 

На вулиці починався шторм. Глухі краплі методично били по ілюмінатору.

 ༻━━━━━━━━━━━ ༺

Ранкове проміння заливало каюту теплим світлом. Падало в очі, змушуючи прокинутись. Міхаель широко позіхнув, перш ніж кінцево покинути володіння сну та підвестись. Ближче до вечора пароплав мав прибути в порт Аль-Геліо́полю, зупинок дорогою не передбачалось. Міхаель неквапливо зібрався та покинув каюту, залишаючи нижню палубу. 

На відкритих терасах виявилось малолюдно, проте всі обличчя вже були знайомі Тодду. Друїди тримались осторонь, тихо розмовляючи, недалеко стояла Альба Веста в компанії Маірін — її погляд блукав морською гладдю, жінка методично кивала на слова співрозмовниці — та янголів близнюків. Компанія склалась.. дивна. Щонайменше. 

— Пані та панове! — заговорив Голос. Його звучання відрізнялось. Воно стало ніби більше роботизованим. Міхаель підозрював, що виною тому була вчорашня негода, яка пошкодила якийсь з передавачів. — Від імені всього екіпажу, сподіваюсь, що ви гарно провели ніч. За кілька хвилин починається сніданок, не проґавте! 

Голос замовчав з противним скрипом. Міхаель мимоволі усміхнувся — повідомлення виявилось на диво коротким, неначе оратор ще не до кінця прокинувся. Тодд зайняв місце на терасі, навпроти закритого приміщення і біля сходів, які вели до кают персоналу. Солоне повітря різко шарпало волосся та шкіру, залишаючи по собі прохолодні дотики.

— Бу, — незворушно пролунало за спиною. Міхаель з ганьбою зауважив, що смикнувся.

— Асо, — скинув брови Тодд. — Від кого, а від вас точно такого не чекав.

— Ви самі винні, — знизала плечима Аса. — Витали в думках.

Двері до критого приміщення відчинились. Офіціантів було двоє, з білими непроглядними масками на обличчі. Міхаель кивнув в їхню сторону, із запитанням поглянувши на дівчину. Аса кивнула, випереджаючи чоловіка на пів кроку. Детектив не міг, не усміхнутись від цієї німої бесіди.

— До речі, ви ж вчора з Лаеліусом та Найреїс ходили до міста, так? Часом не знаєте куди вона потім поділась? — запитав Міхаель, трохи схиливши голову до Аси.

— Ми знайшли крамничку з рідкісними травами. Па… Найреїс, допомогла мені з сортуванням та записами. Вона неймовірно малює, — опустивши голову, визнала Аса. На її щоках був помітний легкий рум'янець. 

— Радий, що ви гарно провели час.

Міхаель лише усміхнувся. Вони з Асою обрали той самий стіл, що й за обідом. Детективу подобалось вірити, що це стане традицією до кінця мандрівки. Міхаель оглянувся. Зал видавався порожнім, в порівнянні з вчорашнім днем. Але навіть в ранню годину життя вирувало. За столом в куту залу Ауріель розмовляв з одним з близнюків — відстань не давала сказати краще. Альба змінила компанію і тепер активно розпитувала подружжя де Дюбуа. Друїди виглядали зацікавленими в розмові, однак тримались стоїчного виду. Веста ж активно грала мімікою, підперши підборіддя.

В зал увірвалась Овідія. Вона важко дихала, майже істерично. Знайшовши поглядом Міхаеля, вона кинулась до нього. 

— Там… Там… — дихання збивалось. — Там гадське тіло! Міхаелю! Справжній труп, бляха!

Овідія міцно вчепилась в руку чоловіка. На обличчі божевільна паніка, голос ледь не зривався на істерику. 

— Овідія, будь ласка, заспокойтесь, — м'яко сказав Міхаель. Він легенько стис її пальці своїми. Жінку сильно трусило. — Давайте повільніше, що трапилось?

— В… В коридорі, — голос Овідії зірвався до німого схлипу. Замість глибоко дихання — короткі, істеричні вдихи. Тремтіння в тілі ставало дедалі сильнішим.

— Овідія, будь ласка, проведіть мене до коридору, гаразд? — Міхаель підвівся. 

Жінка досі міцно трималась за його рукав, до болю стискаючи. Тодд легко потягнув Овідію в бік виходу, але вона лише сильніше схопилась за нього. Аса обережно підійшла ближче, протягуючи склянку з водою. Овідія різкими, загнаними рухами схопилась за неї. На очах виступили сльози, широкими доріжками стікали по щоках.

— Там… там… — далі щось нерозбірливо бурмотіла Овідія. 

Міхаель, в надії допомогти та втішити, легко водив долонею по спині жінки. Це не допомагало, ридання не вщухали. Дихання ставало тільки швидшим

— Овідія, ви мене чуєте? — знову спробував Міхаель, обережно всаджуючи жінку на  стілець. Вона коротко, різко кивнула. — Чудово. Все гаразд. Зараз. Покликати Найреїс чи Лаеліуса?

Овідія похитала головою, намагаючись глибоко вдихнути. Вона відпила зі склянки та втомлено зітхнула. Дихання сповільнювалось. Жінка поставила склянку на стіл та відкинула голову. Овідія провела вказівними пальцями під очима, кілька разів шморгнувши носом. 

— В коридорі… що веде на носа корабля лежить тіло, — прохрипіла аристократка. Кілька секунд вона дивилась перед собою, а потім додала: — В крові. Мертве. Там був хтось. Я сполохала.

— Це не дуже добре, — пробурмотів Міхаель.Фактично, це було дуже погано. До найближчої землі цілий день, а з вбивцею на борту — пастка, полювання. В гіршому випадку. Детектив мав схильність думати фатально. — Можете, провести?

Овідія кивнула, піднімаючись. Вона непевно стояла на ногах, дещо хитаючись. Вона махнула рукою в сторону виходу, запрошуючи за собою. Пронизливі погляди впялись в їхні спини. Міхаель почув — стілець противно скрипнув — як хтось підірвався з місця. Наступної миті Тодда різко схопили за лікоть, розвертаючи до себе. 

— Що в біса відбувається? — низько просичав Ауріель. Він дивився звисока, на очі падала тінь від маски, ховаючи навіть натяки на емоції.

— Поки нічого. Трохи спокою не завадить.

Міхаель вирвав лікоть, що виявилось на диво важко, зі сталевої хватки ангела. У два кроки він наздогнав Овідію та Асу, відчуваючи на потилиці уважний, роздираючий погляд. Коридор, про який говорила жінка, вів від північної тераси до носа корабля. Інакше його іменували, як західна тераса. Коридор ховався за рогом закритого приміщення, дозволяючи йти вздовж. В кінці лежало тіло. Овідія мимоволі стисла перила, відчутно хитаючись. Її обличчя побіліло. 

— Асо, побудьте з Овідією. Я огляну тіло, — радше наказав Міхаель.

— Не треба! Я можу… — слабко запротестувала Овідія. 

— Ні, не можете. 

Різко відрубавши, Міхаель підійшов до тіла в кілька широких кроків. На підлозі в калюжі крові лежав огрядний чоловік. Той самий, що не захотів спілкуватись вчора. Темні очі застигли широко відкритими. Біла сорочка забарвилась в червоний від широкої різаної рани на шиї. Біля голови чоловіка лежало вирване пасмо короткого темного волосся, по кольору схоже на його власне. Шкіра ще була теплою, але кров вже не текла. Чоловік був мертвим. Спокійний відпочинок остаточно закінчився. 

Міхаель оглянувся навколо, обережно переступаючи через тіло. Від жертви йшла доріжка з крапель крові по дерев'яній підлозі. Вони ховались за рогом. Слід, однак, обірвався, щойно Тодд вийшов на терасу в носі корабля. Вбивця, ймовірно, був ранений або забруднився кров'ю вбитого, тому залишив за собою плями. Коли ж помітив — непомітно вшився. Міхаель підняв голову, оглядаючись. Хтось з атлетичною тілобудовою, міг би потрапити на верхню терасу. Або хтось з крилами.

Тераса виглядала спокійно. Жодних пасажирів не було, вбивця зник без глядачів. В Тодда залишалась надія, що Овідія зможе описати того, кого помітила. Однак великих сподівань він не покладав — стрес поганий радник.

Коли Міхаель повернувся, біля Овідії окрім Аси стояли Найреїс з Лаеліусом. Віатор обіймав жінку, ніжно погладжуючи руде волосся. Міхаель виразно бачив, що аристократ щось тихо шепотів на вухо. Найреїс обіймала Овідію однією рукою за плечі, іншу тримаючи на лікті аристократки. Аса стояла осторонь, тихо спостерігаючи за ними.

— Міхаелю, прошу, скажіть, що це лише невдалий алкоголь, — першим Тодда помітила Найреїс. 

Вона підняла голову, й чоловік був впевнений, що вона дивилась прямо на нього, хоч погляду й не бачив. Лаеліус ніяково відсторонився від Овідії, відступаючи на крок. Він склав руки на грудях, цілком зосереджуючись на Міхаелі. Жінка сперлась на перила, поклавши на них лікті. Виглядала вона помітно жвавіше — постава стрункіша, повернулась театральна манірність.

— На жаль, ні. Це вбивство, — без зайвих емоцій, проста констатація. Тиша звучала надто гучно. Лише шум хвиль, які вдарялись в пароплав, бив по мертвому мовчанню. — Овідія, мені потрібно, щоб ви описали того, хто був біля тіла.

— Чи не надто це складно для тої, хто тільки знайшла мерця? — озвався Лаеліус, примруживши очі. 

— Не думаю. Пані Овідія, звісно, може відмовитись, але у нас вбивця на кону. Ви мали б розуміти, пане Лаеліусе.

— Хлопчики, не сваріться. В крові лежу не я, — жартівлива посмішка вийшла натягнутою. В бік коридору Овідія намагалась не дивитись. Уста Віатора стиснулись, але він швидко повернув обличчю незворушний вираз. — Дайте подумати. Струнка фігура, не висока, в темному одязі? Ні, мабуть, у світлому. Чи нейтральному? Цей хтось надто швидко втік. Мабуть, почув мене.

— Тобто, хтось тендітний тікав від тіла, — підсумував Міхаель. — Я поки не можу стверджувати, але цей невідомий може й не виявитись вбивцею. Тому, будь ласка, поки утримайтесь від поширень деталей з рештою. 

— Ви ж знайдете вбивцю? Так? — стрепенулась Овідія. Манірність на секунду впала.

— Я спробую, — пообіцяв Міхаель. На жаль для себе й для інших, більшого він дати не міг. — Потрібно повідомити капітанку. Вбивство на борту це вагома проблема. Найреїс, ваша сила працює на мертвих?

— Можемо перевірити.

— Дякую. Ви, — Міхаель звернувся до решти, — можете зібрати всіх пасажирів та екіпаж в залі?

— Звичайно, детективе, — хіхікнула Овідія, відсалютувавши. 

В якості вдячності Міхаель кивнув та попрямував до тіла. Найреїс не відставала, вона йшла рівно на крок позаду. На терасі місця достатньо, щоб стояти поруч, але Тодд переступив через тіло та зупинився навпроти. Лінкваум присіла навпочіпки, стежачи, щоб кров не забруднила одяг. 

— Віт Октавій Дівес, мав великий вплив у фінансовій сфері та вирізнявся особливою порядністю.

— Ваші сили справжній скарб. 

— Це не вони. Я — частина цього світу. Важко не знати про того, хто перейшов дорогу багатьом, через свою моральність, — фиркнула Найреїс.

— І вам?

— На що ви натякаєте? — Найреїс виструнчилась, стиснувши уста. 

— Байдуже. Можна особисте питання?

— Спробуйте, Міхаелю.

— Вам же не можна нашкодити звичайною зброєю, так? — спершись плечем на стіну, запитав Міхаель.

— Нашкодити можна, вбити — ні. Щоб вбити демона потрібна Святе Срібло. Рідкісний метал, який був лише в Едемі, — Найреїс розповідала неначе філософ чи мудрець. — Зараз воно все у білокриликів або залишилось на полях битви.

— А янголів як вбити? Теж Сріблом? 

— З вашими питаннями, Міхаелю, мені час задуматись чи тому я допомагаю, — невесело хмикнула Найреїс. — Ні. Янголів бере лише Демонічна Сталь. Вона робиться з крові найсильніших Верховних демонів. Її білокрилики намагались завжди знищувати, але хто знає скільки лишилось під землею.

— Це чудово, — видихнув Міхаель. Найреїс нахилила голову дещо в бік, в німому питанні. — Ні ви, ні решта нашого небожительського складу, не під загрозою, — чоловік кинув погляд на тіло. — Варто повертатись.

— То ви хвилювались за мене? А ви лестите, Міхаелю, — щиро усміхнулась Лінкваум. Вона пішла вперед, на половину кроку випереджаючи детектива. — Ви куди? — Запитала демонеса, помітивши, що супутник звернув перед залом.

— Я хочу поговорити з капітанкою. Можливо, вдасться зробити аварійну зупинку. Я б не хотів ризикувати повторним вбивством.

— Ви параноїте. 

— Тому й досі живий.

Міхаель піднявся на верхню терасу, Найреїс пішла за ним. До капітанської кабіни вели сходи ще вище. Вузький прохід без вікон, в кінці якого металеві двері. Міхаель потягнув за ручку. Однак вони не піддались. Ще кілька наполегливих спроб нічого не дали. Навіть надприродньої сили Найреїс виявилось недостатньо, щоб відчинити двері. На активний стукіт ні штурман, ні капітанка також не відповідали.

— Найреїс, зовні є вікна, можете, не знаю, підлетіти та поглянути?

— А з вами не відпочинеш.

Вони повернулись на верхню терасу. Найреїс легко підлетіла в повітря, хоч крил за спиною в неї й не з’явилось. Вірніше, Міхаель їх не бачив. За мить вона спустилась, кількома рухами розгладжуючи костюм.

— Нічого не видно, Міхаелю. Вони використали спеціальне захисне скло. Мабуть, хотіли запобігти сторонньому нападу чи стежці, — зітхнула Найреїс.

— І на цьому дякую. 

Більше детектив не сказав. Вони попрямували до залу. Найреїс в кілька широких кроків наздогнала Тодд, дзвінко стукаючи підборами. Детективу стало мимоволі цікаво, як їй вдається настільки легко на них бігати. Своє завдання інша частина групи виконала непогано — в залі стало набагато більше присутніх. Однак Міхаель нарахував лише шістнадцять пасажирів разом з собою та двох офіціантів.

— Де решта? — різко запитав Тодд, переводячи погляд від Лаеліуса на Овідію, а з неї на Асу.

— Це всі хто відповів, — беземоційно промовив Лаеліус. Руки складені за спиною, рівна постава. Вони з Мел — вона стояла поруч — виглядали на диво схожими. — Решта або в каютах та не відповідають або не на кораблі.

— Що значить не на кораблі? — нахмурився Міхаель.

— Це як на кораблі, тільки навпаки, детективе, — улесливо підказав Целестин. Симетрична усмішка незмінно сиділа на обличчі, додаючи аристократу чарівності, якої йому й так не бракувало. 

— Целестин, — суворий голос Аш’Манаґілд пролунав відразу після. Хлопець лише пирхнув, стиснувши уста.

— Байдуже. Де решта пасажирів? Та екіпажу якщо вже на те пішло? — Міхаель різко поглянув на офіціантів. Вони стояли рівно, незворушно.

— Ніхто не хоче пояснити що, в диявола, сталось? — різко, холодно запитав Ауріель. Він стояв практично в кінці залу поруч з близнюками, тому голос луною доносився до кожного.

— Пане Корнеліусе, не згадуйте його. Раптом забере до себе, — з напускною поважністю сказала Овідія так, ніби розповіла великий секрет. Ауріель поморщився, але зосередився на детективі, ігноруючи жінку.

Міхаель глибоко вдихнув, видихнув та відповів на пронизливий погляд ангела. 

— Прошу уваги всіх, на борту сталось вбивство, — по залу пролунали стривожені зойки та зітхання. Ґавій схопився за серце. — Хтось жорстоко вбив Віта Октавія Дівеса. 

П‘єр де Дюбуа з тихим охканням впав на підлогу. Ґвенелль кинулась до чоловіка, прикладаючи долоню до його лоба. Мел обережно підійшла до них, присідаючи поруч. Вона перевірила пульс в друїда на зап'ясті, після чого підвелась.

— Він просто втратив свідомість. Скоро прийде до тями.

Міхаель кивнув їй на знак вдячності. Тиху розмову між Ґвенелль та Мел він чув, та й не надто хотів слухати.

— Будь ласка, знайдіть решту, а бажано весь склад екіпажу. Для повноцінного розслідування всі підозрювані та свідки мають бути тут.

— Пане Тодде, ми намагались покликати всіх, але це всі, хто були на борту, — обережно сказала Аса. 

— Цього не може бути. На борту має бути більше ніж сорок людей. Тут лише вісімнадцять.

— Міхаелю! Послухай, що тобі кажуть! — гаркнула Овідія. — Це всі, кого вдалось знайти на борту. Решта або не тут, або сплять глибоким сном.

— Я маю перевірити, — безапеляційно заявив Міхаель, різко покидаючи залу. Його проводжав голосний шепіт та стурбовані розмови. П‘єр приходив до тями.

Міхаель швидко спустився до кімнат. Двері в усіх виявились закриті. Тодд не знав кому яка належала, тому йшов вздовж них, стукаючи в кожну. Шум здійнявся достатній, щоб розбудити мерця. Та ніхто не відповідав. Міхаель спробував відкрити двері, проте піддались лише одна, але й та кімната була порожня. Тодд швидко оглянув її, не заходячи всередину. Інтер'єр такий самий як і в його каюті, прибрано, чисто, лише відкрита валіза та кілька речей на спинці стільця вибивалась з атмосфери. Каюта виглядала непримітно. 

Зачинивши за собою двері, Міхаель окинув коридор поглядом. Стіни не настільки товсті, щоб не почути звуки зовні. Тодд стиснув щелепи, невдоволено насупивши брови — йому зовсім не подобалось те, що відбувалось.

Так само користі не принесла й перевірка службових кімнат для екіпажу, спуск до яких знаходився в кінці корабля. Вони всі виявились зачинені та на шум зовні ніхто не реагував.

Він повернувся до залу. П‘єр сидів за столом, ліниво махаючи аркушем меню перед обличчям. Та маску досі не знімав, як, власне, й решта. Міхаеля зустріли напружені погляди, міцно вчепившись.

— Маю визнати, ви мали слушність. Якщо побачите когось крім нас на борту — відразу повідомте мені. Цій людині чи істоті буде що приховувати. Щодо решти пасажирів, то, на жаль, нічого не можу сказати. Вони просто зникли.

— Та зараз не до цього взагалі! Хто вбивця?! — вигукнула Маірін. Вона обхопила себе за плечі, задкуючи до стіни. — Це хтось з них, так? Детективе, ви ж маєте знати!

— Я буду знати, якщо всі будуть взаємодіяти. Хтось чув щось підозріле вночі?

— В мене поганий сон. Хтось покидав каюту, — відізвався один з близнюків. 

— Яку?

— Не знаю. По звуку здавалось, що з середини. Потім були голосні вигуки, але вони різко припинились.

— Ви чули хто це був? Хоча б жінка чи чоловік?

— Ні. Мені було не цікаво.

— Коли приблизно по часу?

— Не знаю. Я не перевіряла годинник.

— Гаразд, — кивнув Міхаель. — Хтось ще щось чув або бачив? Будь-що підійде. 

Тиша різко накрила залу товстим простирадлом. Перебивали лише мілкі звуки чи збите дихання.

— Шкода. Тоді інше питання, хто з вас знав Віта Октавія Дівеса? 

— О, детективе, та його всі знали, — посміхнулась Альба, прикладаючи вказівний палець до щоки. — Краще запитайте хто його не знав. Ліз до кожного зі своїми повчаннями, не ухвалював плани поважних людей через певну… сірість намірів. 

— Це… це ви зробили, так? — з тремтячим голосом запитала Маірін. Вона відступила від Альби, стаючи ближче до Ауріеля та близнюків.

— Що? Звичайно, ні, голубко, — відмахнулась Веста, поблажливо хмикнувши. — Навіщо мені вбивати когось? Та я отримувала десятки листів щомісяця з проханням знищити репутацію Віта. О, навіть не уявляєте які суми там іноді фігурували!

— Хтось з авторів зараз на борту?

— Детективе, невже ви думаєте, що такі листи пишуть від свого імені? Очевидно, що тоді б у пана ла Ваусте з'явилося б більше кандидатів для перевірки…

— Президент таким не займається, — грубо перервала Овідія. — Ви, пані Весто, поводитесь надзвичайно дивно. Вбили людину, це не якась розвага. Ви радієте смерті Дівеса? Було за що його вбити?

— Дівчинко, заспокойтесь, — закотила очі Альба, відмахуючись рукою, ніби від противної комахи. — Я в першу чергу — журналістка. Якби мене лякала смерть, то яка тоді якість моїх статей?

— Нижча посередньої, очевидно, — встряв Ґавій. — Ні для кого не секрет, що кожна друга стаття вашої «Ранкової зорі» — перекрученні факти та брехня. То невже ви б не взялись за прибуткову роботу, щоб знову звинуватити якусь дрібноту?

— Ґавію, писочок стуліть, — улесливо усміхнулась Альба. — Чи хочете, щоб і я про вас поговорила?

— Будь ласка, зараз тема зовсім інша, — спробував зупинити Міхаель, проте його слова потонули в галасі. 

— Така мерзенна істота як ви, пані Весто, тільки й може тріпати язиком. 

— О, — протягнула Альба. На обличчі розповзлась крива посмішка. — То он як ми заговорили. А що дружина каже? Передає вітання молодій коханці? Чи все-таки коханцю? Що ви, не дивіться на мене так, про це кожна заможна собака говорить. Навіть Віт мав про це знати. Без тих деталей, що знаю я, звісно, та все ж… Часом нічого не чули, м? Чи може… — Альба зробила драматичну паузу, поправляючи хутро на плечах, — це ви й вбили бідолашного Віта? Щоб він таки не говорив. Він би точно не став мовчати на вашій наступній презентації.

Ґавій побілів, практично зливаючись кольором з сивим волоссям. Він позадкував під пильним поглядом Вести, яка, ніби хижак, вчепилась в нього. 

— Я ще раз наполегливо прошу відкласти особисті конфлікти на потім, — підвищив голос Міхаель, хоча й не настільки вже особистою була сварка. — Якщо в когось є щось сказати про вбитого — слухаю. Якщо ні, тоді, будь ласка, тиша.

Слова Міхаель зовсім не вразили Весту, але за кілька секунд вона байдуже знизала плечима, сідаючи за стіл поблизу. Ґавій застиг біля стіни, ніби намагався розчинитись в ній.

— Більше ніхто не хоче поділитись важливими подробицями? Шкода, — стис уста Тодд. — А тепер питання в тому де і хто був за останні двадцять хвилин? Цього разу відповідь обов'язкова. 

— Ми з Аш’Манаґілдом були в моїй каюті, поки нас не покликали сюди, — поклавши одну руку на талію, відповів Целестин. Пустотлива чарівність не спадала з обличчя. Ельф ледь помітно кивнув.

— Чим ви займались?

— Ви дійсно хочете знати, що дорослі люди роблять за закритими дверима? — лукава посмішка стала ширшою. Хлопець підморгнув детективу.

— Мені потрібні докази, — проігнорував випади аристократа Міхаель. 

— Коли я постукала до каюти мені відчинив пан… — запнулась Аса, дивлячись на Целестина. Та швидко, однак досі тихо продовжила: — Вони дійсно були разом. Але я не знаю як довго.

Міхаель відсторонено кивнув, краєм ока помітивши як Найреїс поклала руку на плече дівчини, дещо стискаючи.

— Я чекаю, — нагадав Тодд, складаючи руки на грудях. Він окинув присутніх поглядом 

— Лаеліус, Овідія та я були разом, — плавно привернула до себе увагу Лінкваум. — Ми підіймались нагору, коли я згадала, що залишила годинник в каюті та мала повернутись. Лаеліус пішов зі мною, але Овідія не захотіла чекати та пішла вперед. Після цього ми піднялись на гору і Віт вже був убитий. 

— Що ви робили до того як вирішили піднятись?

— Я — спала, потім збиралась. 

— Хтось може це підтвердити?

— Міхаелю, я ж вже сказала, що Лаеліус та Овідія були зі мною. Ми домовились про зустріч біля моєї каюти. Вони почекали під дверима і після цього ми пішли нагору. 

— Що ви тим часом робили? — Тодд повернувся до Віатора та Овідії. 

— Чекали? Що люди можуть ще робити? Стояли поруч, говорили, — відповіла жінка, неначе пояснювала щось очевидне відсталому студентові. 

— Гаразд. Маірін?

— Ви мене підозрюєте?! — вона швидко дихала, голос тремтів.

— Поки що я нікого не підозрюю, лише встановлюю картину. Будь ласка, просто розкажіть, що ви робили за останні двадцять хвилин, — спокійно, з легким тиском, говорив Міхаель. Маірін зжалась, міцніше охоплюючи себе за плечі. Вона сутулилась, погляд блукав підлогою. Детектив вловив, як колихнулись крила Ауріеля поруч. Одне з них опинилось  ближче до спини Маірін, однак якщо не знати, зовсім не помітно.

— Я була з пані Вестою! Після пішла до тераси на носі корабля, але зупинилась в проході, бо побачила у воді зграю білих зореносців. І після цього повернулась до залу. Чесно!

— В якому проході ви були? 

— В лі… Ні, в правому, чи… — вона квапливо заозиралась, й тоді вказала на в лівий бік. — Прохід, що за цією стіною. Пробачте я-я… 

— Дякую, — кивнув Міхаель, слабо усміхнувшись жінці. Маірін не відповіла йому тим самим, але тремтіння в тілі стало меншим.. — Мел?

— Я була на верхній терасі, потім спустилась. Вийшла до східної тераси, постояла там і пізніше мене знайшли Овідія та Лікайсдоттір. Кінець історії, — чітко, майже без запинок проговорила Калісто. Вона стояла поруч з друїдами, склавши руки за спиною. 

— Схід це ліво чи право? — Міхаель приклав фалангу пальця до підборіддя.

— Ми зустрілись з лівого боку від залу з пані Калісто, — втрутилась Аса, голосніше звичного. — Вона була на терасі одна та навіть не рухалась, поки ми не підійшли. Пан Лаеліус потім підійшов, але довго з нами не стояв.

— Затримуватись втрьох біля однієї людини було б нераціонально, — миттю додав Віатор. — Тоді ми ще думали, що на борту присутні всі. Тому я повернувся до кают, намагаючись достукатись.

— Я дуже ціную вашу спробу, чесно, — запевнив Міхаель з щирою усмішкою. — Але як ви, — Тодд поглянув на Мел, — розминулись з Маірін? Цей коридор, тераса, як завгодно називайте, не настільки великий, щоб не помітити людину.

— Не знаю, — знизала плечима Калісто. — Коли я прийшла нікого вже не було. В зал я не заглядала, тож знати не можу.

— Але я кажу правду! — вигукнула Маірін. — Я була на тій терасі! Чому ви мені не вірите?!

— У вас стрес… 

— Та ну?! Я на закритому кораблі з чортовим трупом та вбивцею! Думаєте я хочу стояти серед вас? — вона обвела пальцем всіх присутніх. — Ні! Ви всі щось ховаєте! Всі підозрілі!

— Пробачте, що втручаюсь, — кахикнула Мел. — Проте в мене є якісне заспокійливе в каюті. Аптечка грає важливу роль в подорожах. 

— Буде дуже мило з вашого боку, якщо поділитесь, — втомлено помасажувала скроню Ґвенелль. 

— Це ви мене намагаєтесь заспокоїти?! Хіба ви не розумієте, що вона намагається мене підставити? Я ж була на терасі! Була! — не вгавала Маірін, поки Калісто йшла через зал до виходу. 

— Я можу затриматись, — попередила вона не голосно. — Аптечку пакувала не я, тож треба буде прочитати всі рецепти.

— Чи можу я допомогти? — обережно запитала Аса, торкаючись плеча Мел.

— Буду вдячна, Лікайсдоттір. 

Вони покинули зал. Напружену тишу, що переплелась з тихим шепотінням між знайомими, переривали збивчасте, голосне дихання Маірін.

— Ще раз скажу, я нікого і ні в чому зараз не звинувачую. Лише встановлюю хронологію, — повторив Міхаель. Він чітко бачив недовіру та гострі підозри в поглядах навколо. — Ауріелю, ваша черга. 

— Ви мене бачили в залі, — різко відрізав янгол, стискаючи уста. 

— Так, але на відміну від Аси чи Альби, ви з'явились лише з відкриттям залу. 

— Мені не подобається куди ви хилите, детективе, — перш ніж Міхаель міг відповісти, Ауріель продовжив. — Я був в каюті за книжкою. Вона зараз лежить на столі із загорнутим краєм на сторінці 135, якщо хочете перевірити. Після цього я піднявся на цей ярус. 

— І перетинались з кимось з корабля ви лише біля залу, — радше ствердив Міхаель.

— Так. Зеал зустріли мене вже перед входом.

Міхаель хмикнув під ніс — у близнюків все ж були імена. Прикро, що відрізнити їх це не допомагало.

— Тоді, Зеале, ви наступні. І так, я вас бачив, але мені треба вся інформація.

— Зустрілись з сестрою. Поговорили з Вестою та Маірін. Зустрілись з Корнеліусом, — технічно відповіли Зеал, ніби складали список для рапорту. 

— Бачите?! Я була з ними! — вигукнула Маірін.

— Чому ви роз'єднались з сестрою?

— Ми не одна істота, — і ніби в противагу його словам, близнюки синхронно відвели крила біля вух назад. — Мала відійти.

Кивнувши Міхаель окинув зал поглядом. Ґавію полегшало, він сів за стіл біля стіни, наполегливо уникаючи поглядів в сторону Альби. Жінка ж остаточно втратила до нього інтерес та з тихою уважністю спостерігала за розмовою. Без сильної віри Міхаель сподівався, що вся ситуація потім не перетвориться на драматичний та брехливий заголовок. Маірін продовжувала тремтіти, залякано озираючись.

— Можете відповісти на питання? — Тодд звернувся до янголки, й додав: — Та представитись.

Лише завдяки тому, що вони стояли на місті він міг їх відрізняти. Якби близнюки помінялись місцями, поки детектив не дивився, він би й не помітив різниці.

— Зеа. В мене почалась мігрень, я була змушена повернутись в каюту. 

— Ви теж брали з собою ліки?

— Ні. Я сподівалась, що після короткого відпочину біль пройде. У двері постукала руда пані, даруйте, я не вивчила імена, та покликала сюди. 

— Овідія? — Міхаель перевів погляд на жінку.

— Все так. Я постукала у двері, мені спершу не відповів ніхто, тому я пішла далі. А на повторному колі, яке Лаеліус дуже, — наголос повний презирства впав на останнє слово, — рекомендував, вона все ж відкрила двері.

— Чому ви не відреагували відразу? 

Увага детектива знову була на Зеа. Вона залишалась відсторонено незворушною, стійко витримуючи не один погляд спрямований на неї. Здавалось, її це не турбувало.

— Єдина причина, чому я перебувала в каюті — це відпочинок та відновлення. 

Продовжити з питаннями Міхаель не встиг, в зал повернулись Мел та Аса. Жінка тримала між пальцями дві невеликі склянки з білим та сірим порошком всередині. Дівчина несла кілька аркушів, читаючи їх. 

— Порції невеликі, але заспокоїти нерви вистачить, — сказала Мел, зупиняючись біля столу з друїдами. — Не передумали? 

— Маірін, голубко, вам також не завадить, — улесливо підказала Альба.

— Ви на щось натякаєте?!

— Нічого подібного, проста турбота. 

Вишкір на обличчі Вести, однак, говорив про зворотнє. Міхаель вирішив втрутитися перш ніж розмова встигла б загостритись

— Якщо в когось є якісь зауваги до одного з нас, висловіться зараз з аргументованою причиною. Останнє, що зараз потрібно так це бездумні сварки.

Ніхто не квапився відповідати. Радше навпаки — в повітрі застигла напружене мовчання, що супроводжувалось гострими поглядами. Міхаель втомлено зітхнув, потираючи перенісся. Маска зручності не додавала. 

— Пані та пане де Дюбуа, ваша черга. Де ви були до початку сніданку?

Друїди вичікувально поглянули з очевидною підозрою в поставі на детектива. П’єр припинив махати на себе аркушем, застигнувши. 

— Пане детективе, відомо звідки вам хто ми? — врешті запитала Ґвенелль. — Чути ви не могли нашу розмову з нею.

Де Дюбуа вказала головою в сторону Мел. Міхаель подумки дав собі по потилиці. Він практично фізично відчував на собі ще й тиху погрозу Найреїс. Перевіряти демонічну злість Тодд хотів сьогодні в останню чергу. 

— Я, все ж таки, детектив. Це моя робота знати людей навколо.

У власне виправдання Міхаель не повірив би, так само зробила й Ґвенелль. П’єру, однак, цього пояснення виявилось цілком достатньо.

— Після пробудження подались нагору очікувати на відкриття буфета.

— І ви були весь час разом?

— Саме так, — стримано кивнула Ґвенелль.

— Дякую, — усміхнувся Тодд, щирості йому бракувало. — Пане Ґавію, де ви були?

— Я ні в чому не винний. 

— Скільки ще разів мені треба повторити, що я нікого не звинувачую, лише встановлюю хронологію? Пане Ґавію, будь ласка, просто послідовність ваших дій до того як ви опинились в цьому залі.

— В мене було безсоння, я піднявся на ніс корабля, де і був поки не прийшов в сюди, — неохоче відповів чоловік, говорячи набагато тихіше, ніж зазвичай. 

— Що ви робили?

— Читав. 

— Що читали?

— Яке це має значення?! — вигукнув Ґавій, миттєво склавши руки на грудях. 

— Лише підтвердження вашого алібі. Але можете і не відповідати, я не наполягаю, — з очевидним сарказмом відповів Міхаель. Але старший чоловік сприйняв слова за правду й продовжив мовчати. — Гаразд, чи бачив вас хтось?

— Не знаю. Я — нікого. 

— Якийсь магічний коридор, чесне слово, — фиркнула Овідія. Целестин неголосно захихотів. 

— Маірін та Мел стояли біля східної тераси. Біля західної сталось вбивство. Як ви могли нікого не побачити? — Міхаель примружив очі, впившись в старшого чоловіка. 

— Перед тим як зайти в зал я був на верхній терасі. 

— І чому ви раніше про це не згадали?

— Бо я стояв там від сили п'ять хвилин. Я б зайшов раніше, але почув крики й вирішив затриматись. Дарма, як бачу. 

— Ви нікого не бачили?

— Ні. 

Міхаель відчужено кивнув. Він зупинив погляд на Альбі Весті. Жінка стояла впевнено, в очах грав азартний блиск, а сама вона стежила з хижою цікавістю за кожним присутнім. 

— Де ви були до сніданку?

— Нарешті ви вирішили запитати, — поблажливо посміхнулась Альба. — Я, детективе, працювала над чернетками моїх дорогих підлеглих в себе в каюті. І ви навіть зможете це легко довести, чорнила ще свіжі. Потім я піднялась, де і зустріла чарівних близнюків та пані Маірін. Ми поговорили про майбутнє благодійне відкриття школи прямо в центрі Аелліуму. А після на мене чекала захоплива бесіда з нашими східними гостями. Коли ви так раптово вибігли з зали, я залишилась чекати. Вам хто завгодно підтвердить.

— Я б хотів коректне свідчення.

— Була з нами вона, — врешті озвалась Ґвенелль після тривалої паузи.

— Чудово, з цим визначились. Асо, де ви були до того як ми зустрілись?

— У себе в каюті, — миттю відповіла дівчина. — Ніхто не підтвердить.

— Шкода. 

— Детективе, що я чую, — протягнув Целестин з улесливою усмішкою. — Невже у вас є фаворити? 

— Якби я обирав улюбленців під час роботи, я б зараз тут не стояв, — холодно відрізав Міхаель, не відкриваючи очей від Целестина. За мить Тодд перевів увагу на всіх присутніх. — Якщо хтось щось згадає, побачить чи захоче поділитися — я чекатиму. А зараз, будь ласка, поводьтеся як дорослі люди, поки я ще раз огляну тіло. В залі лишатись не обов'язково, але щоб потім вас не треба було шукати годинами.

Міхаель зняв білу скатертину зі стола поруч та покинув приміщення. Біля тіла Віта сиділи великі чайки, одна наполегливо намагалась відірвати блискучий ґудзик, інші ж вмостились біля голови покійника. Тодд звів брови, розганяючи пташок. Вони з голосним криком, відлетіли на кілька метрів, так і не покинувши пароплав, спостерігаючи за детективом. Чоловік накрив тіло скатертиною. Біла тканина швидко починала темніти, забарвлюючись в кривавий колір

— Навіщо ви це робите?

Мимоволі Міхаель підскочив, обертаючись. Перед ним стояла Мел.

— Зовсім вас не почув. Про що ви?

— Про Дівеса. Йому байдуже на вашу турботу.

— Він заслуговує на хоч якусь повагу. 

— І звідки ж вам це відомо? — вона нахилила голову трохи вліво.

— Звідки відомо, що до вбитого треба проявити співчуття та повагу? Мел, ви змушуєте мене непокоїтись, — жарт, очевидно, не вдався. Калісто нахмурилась, сильніше виструнчившись. — Байдуже. Ви щось хотіли?

— Так. Я не хотіла говорити при всіх. Моя подруга живе в Зенітоні. Вона нещодавно скаржилась, що Дівес почав просуватись в королівстві, — швидко доклала Мел. — Не знаю настільки це корисно. 

— Достатньо. Дякую, — кивнув Міхаель, приклавши долоню до підборіддя. — Ви, до речі, як?

— Про що ви?

— Вся… ця ситуація, — Тодд абстрактно махнув рукою в повітрі. — Ви в порядку?

— Цілком. Мені доводилось працювати в подібних умовах, — байдуже кивнула Мел, а за мить сухо додала: — Дякую за турботу. 

— Ким ви працюєте, якщо не секрет?

— Комунікатором між компаніями. В Едеміаполі деякі надто люблять хапатися за зброю до, протягом чи після зустрічі. Іноді всі варіанти.

— Оу… — розгублено протягнув Міхаель. — Співчуваю. Працювати в таких умовах має бути складно. 

— У вас не кращі, Тодде.

Тишу розбивали лише удари хвиль об корму пароплава. Врешті Мел кивнула на прощання та залишила Міхаеля одного. На подолі її сукні лишились темні плями. Такі ж були й на черевиках детектива. Чоловік ще кілька секунд стояв на місці, оглядаючись навколо. Західна тераса залишалась такою ж тихою. Навіть чайки втратили будь-який інтерес до Віта та полетіли геть. Міхаель присів навпочіпки, трохи задираючи скатертину. Поріз був глибоким та рівним. Вбивство сталось без зайвих емоцій. Лише холодна обізнаність як у володінні зброєю та мета. В те, що зброя досі на кораблі Міхаель майже не вірив, але все одно мав перевірити. 

На носі корабля нічого не змінилось. З верхньої тераси, однак, Міхаель чув тихі розмови, слів розібрати не вдавалось. Він повернув до східної тераси. Пропустити когось було б неможливо. Підлога чиста від доказів, але не від сотні слідів взуття за цілий день.

«Паскудна ситуація. Якщо це не раптова магічна істота, тоді це точно один з них. Найреїс має відчувати магію, але варто буде звірити її слова», — вирішив Міхаель, повертаючись до залу. 

Всередині стало помітно просторіше. Ні Лаеліса, ні Овідії, ні навіть Аси не виявилось. Те саме стосувалось і Найреїс. Поруч з Маірін та близнюками сидів Ауріель. Жінка трималась окремо, сиділа віддалено, хоч і за одним столом. Вона підперла підборіддя рукою й ліниво виводила гнучкі лінії в блокноті. Близнюки схилились одне до одного та неголосно перемовлялись, періодично синхронно киваючи чи відставляючи крила біля вух назад. Ауріель сидів з книгою, неквапливо гортаючи сторінки, але його увага була на всьому залі. Тому щойно він помітив Міхаеля — опустив книгу та з очікуванням поглянув на детектива. 

Не затримуючи ні себе, ні ангела, Міхаель широким кроком підійшов до столу. Близнюки миттю припинили розмову та виструнчились. Маірін відірвалась від свого заняття та повернулась на звук кроків.

— Маірін, як ви почуваєтесь?

— М? Так-так, все гаразд. Перепрошую за мою реакцію раніше, — легкий натяк на усмішку розквіт на її обличчі. 

— Ауріелю, можна вас на хвилинку? 

— Я, сподіваюсь, ви не збираєтесь мене в чомусь звинуватити? — підводячись, запитав Корнеліус. Проте на відповідь не чекав — відразу підійшов до Міхаеля. Коли вони відійшли на кілька кроків, янгол неголосно сказав: — Зеал вас засуджують. 

— Не такої слави я очікував серед ангелів, — хмикнув Міхаель. Вони покинули зал, прямуючи до західної тераси. Тодд вловив як напружились вилиці Ауріля, коли він побачив тіло. — Мені треба, щоб ви сказали чи причетна до його смерті магія.

— І чому ви вирішили, що я можу?

— Навіть деякі люди вміють відчувати магію. 

— Так. Але ви ж хочете, щоб я вам подивився в минуле та сказав чи вина вона в смерті. 

— Чесно кажучи, в мене навіть думки про таке не було, — втомлено зітхнув Міхаель. — Я лише хотів значи чи має тіло якість аномальні мітки. Чи щось подібне.

Ауріель нахмурився. Він перевів увагу на біле простирадло й кілька секунд не відривав погляду. Тодд притулився до стіни, вичікувально стежачи. Янгол кілька разів невдоволено покосився, але нічого не сказав. Вгадувати натяки Міхаель не планував.

Врешті ангел видихнув, проводячи долонею по волоссю. До цього воно лежало рівно, навіть дуже. 

— На кораблі надто багато магії, щоб розрізнити її. Він, — Ауріель кивнув в бік тіла, — контактував з нею. Але і на вас схожі сліди.

— Тобто нічого корисного, — пробурмотів Міхаель, торкаючись підборіддя. — Дякую і на цьому.

Янгол кивнув, але не пішов, як очікував детектив. Він залишився стояти, уважно вивчаючи Міхаеля. Маска не давала розгледіти детально, але його погляд кричав про стривоженість. 

— Щось не так? — обережно поцікавився Міхаель, коли тиша затягнулась.

Ауріель пирхнув, проходячи повз детектива.

— Просто робіть свою роботу, детективе, — кинув на останок Корнеліус та попрямував назад до залу.

— Стривайте. 

На здивування детектива, Ауріель слухняно спинився, але не обернувся.

— Ви явно маєте щось проти мене. Я б не хотів, щоб це псувало розслідування.

— Ви берете на себе забагато честі, — пирхнув Ауріель. Та детектив бачив як сіпнулись крила. 

— До інших у вас немає такого ставлення. Тільки до мене, Овідії… — Міхаель різко перервав себе. — Справа в Найреїс, чи не так?

— Злигалися з Павшою, то чого ви очікуєте? — детективу здалось, що він почув своєрідну образу в голосі Корнеліуса. Янгол продовжував стояти спиною.

— Ауріелю, я не прошу довіри. Я хочу знайти вбивцю, тому від вас прошу лише співпраці. Чи може я на це розраховувати?

— Я зараз стою разом з вами біля тіла. Як ви вважаєте? Чи для співпраці я маю обовязково кричати кожному який ви неймовірний? Якщо вам це допоможе знайти вбивцю — я готовий.

Ауріель поглянув через плече з холодною рішучістю. Він вдарив крилами повітря та покинув терасу. Все що лишалось Міхаелю — зітхнути та також повернутись до залу, сподіваючись, що Найреїс цього разу присутня. 

Надії детектива не виправдались. Однак в залі біля вікна сиділи Овідія з Лаеліусом. Вони неголосно розмовляли, не піднімаючи очей на відчинені двері чи посторонні звуки. Міхаель помітив, що звичних жартів та перепалок між ними не було, радше продумані перемовини. 

— Ви не бачили Найреїс? — підійшов до пари Міхаель.

Ніхто з них не здивувався раптово почути голос детектива поруч. Овідія підняла голову, улесливо посміхаючись.

— Вам варто було б вже попросити амулет для розмов, Міхаелю.

— Не випадало нагоди. 

— Створюйте її самі, Міхаелю. Невже ви ніколи не чули, що однієї долі не достатньо? — із захватом сплеснула в долоні Овідія. 

— Обовязково подумаю про це. Та все ж, ви знаєте де зараз Найреїс?

Овідія знизала плечима, перекидаючи ногу через ногу. Надія лишалась лише на Лаеліуса. Міхаель перевів на нього погляд, на що Віатор насупився.

— Вона була з Асою на верхній терасі хвилин десять тому. Зараз — жодного уявлення.

Міхаель кивнув в знак подяки та покинув зал. Він помітив, що Ауріель повернувся до близнюків, однак Маірін з ними не виявилось. Міхаель лише сподівався, що вона не знайде собі проблем поза залом. 

На відкритій терасі було помітно голосніше. Шум вітру та гострих хвиль нахабно залазила в вуха, змушуючи неприємно морщитись. Міхаель спинився біля огорожі, вглядаючись в далечінь. Море лишалось байдужим та спокійним. 

Детектив піднявся сходами на терасу. З першого погляду, нікого крім нього не було, однак за мить Міхаель помітив легкий рух яскравої тканини за капітанською будкою. Хтось або навмисно ховався, або не любив знаходитись на відкритій місцевості. Незважаючи на причину, Міхаель попрямував перервати особисту атмосферу. Він навмисне не намагався йти тихо, ховаючи сліди, навпаки — трохи сильніше човгав ногами, хоча йому це й не звично.

Почувся наляканий, зовсім тихий зойк, який нагадував несподіваний. Молодий жіночий голос. Мабуть, таки Аса, вирішив собі Міхаель, припиняючи імітацію гучних кроків. Перш ніж він встиг дійти, йому на зустріч вийшла Найреїс з чарівною, звичною, усмішкою.

— Міхаелю, яка приємна несподіванка. 

— Навряд чи така вже й випадкова зустріч. Я шукав вас. Ми можемо поговорити?

— Дійсно? І чим я заслужила таку честь?

Вона виструнчилась, складаючи руки на грудях. Міхаель відчував, що Найреїс бачить неозвучені підозри. І хоч вони дійсно були, чоловік любив вважати, що його думки важко вгадати.

— Мені лише потрібна ваша думка. Я, сподіваюсь, Аса не проти, якщо я вас заберу на кілька хвилин?

— Мені в радість допомогти вам, Міхаелю, — Найреїс пройшла повз детектива, ніби ненароком торкаючись долонею його плеча. Фіолетовий шлейф елегантними крилами тягнувся за нею.

Міхаель мимоволі здригнувся та швидко поквапився за нею. Коли він спустився з тераси, Найреїс вже чекала його біля краю борту, розглядаючи хвилі, що залишались за кораблем. Яскраве волосся розвивалось за вітром, скидаючись на вогонь. Навіть зі спини годі було заперечувати особливу аристократичну елегантність демонеси.

— Тож, Міхаелю, що ви хотіли? — вона не обернулась, але безпомилково знала, коли Міхаель опинився достатньо поруч, щоб почути стримане питання. — Я, щиро сподіваюсь, що це не звинувачення, щоб перевірити мою реакцію. Мені б дуже не хотілось перетворюватись на розвагу для вашої детективної гри.

— Чому ви таке подумали?

— Не на чашку ж кави та романтичну атмосферу ви мене запросили, — видихнула Найреїс, розвертаючись. Вона поклала лікті на перила балюстради та поглянула на Міхаеля. Принаймні, йому так здалось — за білими скельцями очей він не бачив. 

— Маєте рацію, але і не для звинувачень. Для подібного мені відомо надто мало, — визнав Міхаель. Найреїс трохи нахилила голову в бік, ставлячи німе питання. — Я лише хотів попросити вас оглянути тіло Віта та сказати чи є на ньому аномальні сліди магію чи чогось подібного. 

— Гаразд. Але ви маєте розуміти, що я не можу неможливого. Скажімо, навіть в Ак’Лаї... напевне, найкраще перекласти як Академія, я любила прогулювати заняття з магії. 

— Дійсно? Я б і не припустив, що ви могли бути не ідеальною ученицею, — усміхнувся Міхаель, йдучи до тіла поруч з Найреїс. 

— Одне не скасовує інше. Я закінчила Ак’Лай з відмінною та залишилась найкращою ученицею на наступні кілька років. Достатньо вміти домовлятись. Така практика, на щастя, знадобилась мені набагато більше в житті, ніж посереднє вміння створювати вогонь з пальців чи швидкісні польоти. 

В її голосі важко було не почути гордість разом з насмішкою. Міхаель не міг сказати навіть самому собі, що він про це думає. Він ніколи не був ідеальним учнем, радше навпаки — ставив незручні питання, влазив в суперечки та намагався довести свою кращість кожному. Не дивно, що багатьом Тодд й не подобався, однак тоді він щиро вважав, що це через пересічність інших. З роками дурості в голові стало менше. Тож, Міхаель лише усміхнувся та кивнув.

Вони спинились біля тіла. Найреїс не стала нічого питати, лише присіла навколішки, обережно, намагаючись не забруднити штани. Так саму як і Ауріель вона кілька хвилин уважно вдивлялась. Процес здавався Міхаелю на диво нудним. Можливо, справа була в очах, які не нічого не бачили.

— Надто багато всього, — врешті сказала Найреїс, зводячись на ноги. — Знаєте, як відбитки пальців лишаються на предметі в необмеженій кількості, так й магія. На його тілі безліч слідів. Як й на вас, Міхаелю. Припущу, що й на мені вистачає.

— Невже прямого контакту з кимось дійсно достатньо, щоб залишились сліди?

— Міхаелю, іноді достатньо навіть пройти повз. Якщо чаклун, істота чи хто б це не був, володіє магією і є сильним, то сліди можуть триматись достатньо довго. Раптом вам треба приклад, то близнюки з колишнього рангу Сили. І на вас є янгольські сліди характерні для них.

— Яке щастя, — зітхнув Міхаель. — І це ви пропускали уроки? Що ж тоді можуть ті, хто не покидали навчання. 

— Не набагато більше. Для Верховних демонів магія інтуїтивна як і її розуміння. Ви б все одно вміли говорити, якби не вчились, чи не так? До того ж далеко не всі істоти залишають хоч якісь сліди. 

— А ви можете відслідкувати чиї сліди на Віті? 

— Ви хочете неможливого, Міхаелю, — сумно усміхнулась Найреїс. 

— Гаразд. Дякую вам. 

— Не проведете мене до каюти? 

Міхаель не відмовив. Як і не став питати чому Найреїс не повернулась до Аси. Вони пройшли весь коридор з кімнат, перш ніж дістались до тої, яка належала Лінкваум. Попри приємне мовчання, думками Міхаель блукав надто далеко. Будь-хто міг вбити Віта незалежно від раси, але, що ж, хоч якесь рівноправя. Мотив, якщо мати бажання, можна з легкістю приписати кожному пасажиру. Навіть Найреїс, яка ніжно усміхнулась на прощання, ховаючись за дверима з номером «20». 

«Варто поговорити з ними ще раз. Але особисто. Боги, як я ненавиджу інтриги», — вирішив Міхаель, прямуючи до залу.

— Ми не можемо чекати! — пролунав приглушений голос з-за правої стіни.

Міхаель зупинився. Він прислухався, але жодних звуків більше не пролунало. Очікування нічого не давало. Детектив підійшов до стіни, обережно на неї натискаючи. Зроблені з дерева, без додаткової обробки. Міхаель хотів постукати суглобом пальця по стіні, але спинився. Останнє, що йому було потрібно, так це злякати того, хто так голосно кричав.

Міхаель відійшов та оглянувся. Звук лунав з кімнати з парним номером, десь посередині. Можливо, детективу слідувало раніше опитати пасажирів про їхні каюти. Але навіть так, Міхаель добре вмів чекати. Запитати він завжди встигне. Постоявши ще певний час в коридорі, та остаточно впевнившись, що жодних підказок вичікувати не варто, Міхаель піднявся до залу. 

— Детективе! — проспівала Альба, яка надто несподівано для Тодда опинилась поруч. 

— Ви щось хотіли?

— Невже вас ніколи не вчили спілкуватися з леді?

— Я сподівався, що вже не зв’язаний правилами етикету, коли на борту сталось вбивство, — посміхнувся Міхаель. 

— А ви смішний, детективе, — Альба поправила хутро на плечах, зручніше його перекидаючи. — Та навіть не сподівайтесь, що в газеті я цього не згадаю. Як вам «запрошений на смерть»?

— Я сам купив квиток, пані Весто. 

— Нічого ви не тямите. Заголовок «Круїз смерті» чи «Смерть за гроші» не звучать як треба. 

— Мабуть, дійсно нічого не розумію, — знизав плечима Міхаель. — Перепрошую за грубість, але ви щось хотіли від мене чи у вас просто закінчились слухачі?

— Як грубо, детективе, — скривилась Веста, підтиснувши уста. — Ви навіть далеко не найкращий слухач, якщо ми вже про це говоримо. Та навіть так, я все одно скажу, — вона нахилилась ближче, заохочуючи Міхаеля вчинити так само. Альба неголосно мовила: — Зверніть увагу на Ґавія. Він очевидно розповідає менше, ніж знає.

— І чому ви його підозрюєте?

— Я нікого не підозрюю. Лише даю вам пораду, детективе. Ґавій — найбільша плітка вже останні кілька місяців на кожному заході. Але ми всі, як порядні люди, не лізли в його життя. Але ж Віт був… іншим. Для нього зрада в родині, на роботі чи навіть не прибрана чашка кави зі стола — однаково погано.

— Що вам відомо про його коханку?

— Я не лізла в подробиці, — відмахнулась Альба. Щось підказувало Міхаель, що насправді все було навпаки. — Але я знаю, що вона набага-а-ато молодша за нього й мешкає в Центральному Даджі. Не знаю, що в Ґавія в голові, але він точно полював за кимось, хто виглядає екзотично та далеко від Турсгуїлу.

— А раніше ви цього не казали чому конкретно? — нахмурився Міхаель.

— Хто з нас детектив, детективе, м? — зверхньо посміхнулась Альба, відходячи від Тодда на крок. — Де це бачено, щоб беззахисна жінка кидалась звинуваченнями на того, хто вже раніше поводився агресивно? Мені дороге життя, якщо ви не помітили. 

Веста поблажливо окинула Міхаель поглядом та попрямувала до залу, лишаючи Тодда стояти на самоті. Він торкнувся підборіддя, зважуючи її слова. Врешті Міхаель видихнув та рушив до приміщення. На жаль детектива, Ґавія всередині не виявилось. Єдині хто додались — Мел, яка сиділа в компанії Овідії з Лаеліусом та подружжя де Дюбуа, яких вподобала Веста. Вони тримались більш відсторонено, ніж при першій розмову з Альбою. П‘єр досі виглядав блідо, хоча й набагато менше, ніж раніше. Ґвенелль неохоче підтримувала розмову з Вестою, співчутливо поглядаючи на чоловіка. Дивним чином подружжя сиділо на відстані одне від одного.

Міхаель ще раз оглянув зал, але жодних натяків на Ґавія не з’явилось. Проходячи повз зал, щоб вийти на носі корабля, Міхаель відчув на собі не один погляд, які прискіпливо стежили та проводжали. Вони чекали на відповідь.

— Когось шукаєте, Міхаелю? — зупинив голос Овідії. 

— Радше перевіряю місце на докази, — Міхаель спинився, зустрічаючись поглядом з жінкою. Щоб не кричати через весь зал, він підійшов ближче. Вона грайливо усміхалась, закинувши руку на спинку стільця. — Раптом знаєте, хто живе в центральних парних каютах? 

— Я навіть шукати учасників для нашого зібрання не допомагала. Тільки виконувала накази, які Лаеліус з явною насолодою роздавав, — підняла долоні в жесті поразки Овідія. Вона поглянула на своїх сусідів. — Лаеліусе, Мел, ви ж цим займались.

— Плутаєте, я нічого не знала, поки мене не покликали, — заперечила Мел, ледь повернувши голову до Овідії. 

— Велика різниця. Лаеліусе, ти хоч щось знаєш?

— Наскільки я пригадую, пані Аса кликала ельфа з людиною з чотирнадцятої каюти. Але я б радив уточнити в когось з персоналу чи у самої пані Аси, — не кваплячись відповів Віатор. 

— До речі про персонал, хтось їх бачив? Весь цей стрес змушує кістки хрустіти, мені потрібна вода з лимоном та бажано щось солодке, — трагічно зітхнула Овідія. 

— Не бачила, — знизала плечима Мел. 

— Я, щиро сподіваюсь, що вони просто вирішили подрімати, — серйозно сказав Міхаель, хмурячись. 

— Тоді я їм щиро заздрю. Якщо я засну вночі, це буде чистою удачею та благословінням богів.

— Можу дати вам снодійне, — озвалась Мел. — Чи заспокійливе. Однаково допомагає.

— О-о-о, — протягнула Овідія. — Це буде просто чудово! Схоже Аса таки перейняла звичку Реїс знаходити діаманти. Тільки подумай, Лаеліусе, стільки років її знаємо, а вона вхопилась за першу віддалено схожу на себе дитину. 

— Пані Ілуаса достатньо доросла, щоб не вважатись дитиною, — ліниво заперечив Лаеліус.

— Святі, ти ж зрозумів про що я говорю! 

Міхаель вибачливо усміхнувся та покинув компанію, лишаючи суперечку позаду. Якщо не вдасться знайти Ґавія, то Целестина з Аш’Манаґілдом тепер точно варто розпитати про крики в каюті. Однак Міхаеля непокоїло, що решта перебували в довільних місцях і їхні номери не відомі. Все ж варто розпитати екіпаж про списки присутніх.

Кілька кроків і Міхаель все ж покинув зал, опинившись на носі корабля. На власне щастя детектива, Ґавій був тут. Під час опитування раніше чоловік згадував, що читав в тиші, цього ж разу він просто стояв та дивився за рухом корабля.

Почувши як відкрились двері Ґавій здригнувся, але не обернувся. Міхаелю здалось, що аристократ наполегливо вдавав, що нічого не помітив. Переривати тишу детектив не квапився, все ж він хотів не чергових криків. Міхаель обережно підійшов та став поруч, змушуючи Ґавія відійти в бік та осудливо оглянути детектива.

— Не буду вдавати, що мені подобається розглядати хвилі, — врешті перервав тишу Міхаель, коли зрозумів, що Ґавій говорити не збирався. — Я хочу з вами поговорити.

— І ви з повагою сприймете мою відмову та дасте спокій? 

— Так, відразу після розслідування. А тепер скажіть,  як давно у вас почався роман?

— Що ви собі дозволяєте! — обурився Ґавій, різко відходячи від балюстради. — Та ви хоч розумієте з ким говорите?!

Втекти від криків Міхаелю таки не вдалось. Можливо, долю дійсно не змінити.

— Наразі ви — один з підозрюваних у вбивстві Віта Октавія Дівеса, тому мені байдуже ким ви є поза цього, якщо це не стосується розслідування.

— Та як ви смієте мене підозрювати?!

— Пане Ґавію, будь ласка, припиніть горланити. Моя думка від цього не зміниться, — спокійно сказав Міхаель, й перш ніж співрозмовник встиг відповісти, продовжив: — Хто знав про коханку?

Обличчя Ґавія почервоніло, а сам він запнувся. 

— Я порядний чоловік! В мене немає жодної коханки!

— Тоді ви, звісно, легко поясните свою поведінку після звинувачення пані Вести та свою ніяковість зараз, чи не так?

— Та як ви смієте!... 

— Я звинувачу вас або в сімейній зраді або у вбивстві, — різко перебив Міхаель.

Аристократ застиг з відкритим ротом, немов німа риба. Він побілів, з острахом відступаючи від Тодда. Балюстрада вперлась йому в спину. Невдалий рух й чоловік небезпечно перехилився. На його обличчі миттю промайнув живий, тваринний страх, очі до неможливого округлились. Міхаель кинувся вперед. Він схопив Ґавія за комір. Червоні сліди лишались на аристократичній шиї від різкого тиску.

— Цікавий спосіб уникнути питань, — видихнув Міхаель, впевнившись, що Ґавій стоїть на твердій поверхні. 

Та попри порятунок, аристократа досі трусило. Він склав руки на грудях, але детектив все одно бачив як тремтять долоні. Широко відкриті очі дивились то на огородження, то на Міхаеля. А сам Ґавій важко, нервово дихав, наполегливо намагаючись це приховати.  Останнє, що аристократ хотів — розмовляти. Міхаель відійшов на кілька кроків від нього, щиро сподіваючись, що незважаючи на літній вік серце в Ґавія не схопить.

Дратувати порадами Міхаель може й хотів, але не вважав доречним, тому тихо стояв. За кілька хвилин аристократ врешті зміг вирівняти дихання. Він кілька разів шумно вдихнув та видихнув, повністю заспокоївшись.

— Тож, — протягнув Міхаель. — Є коханка?

— Так, — пригнічено зітхнув Ґавій.

— Гаразд. Як давно і хто про це знав?

— Ніхто не знав! Я мав зберігати репутацію, чи як ви собі це уявляєте? 

— Але пані Веста стверджує, що про ваш роман знали майже всі вельможі, включаючи Віта. А також, вона казала, що ви основна тема для обговорень останні кілька місяців. Що скажете на це?

— Як… — розгублено пробурмотів Ґавій. Він виглядав наляканим, шукаючи порятунку в Міхаелю. Та детектив не жартував, що аристократ зрозумів достатньо швидко. Він скривився. — Веста — брехлива жінка, яка згодна на все, аби отримати гострі заголовки. Невже ви самі не знаєте краще, ніж вірити їй?

— В тому то й біда, що Веста гіперболізує, підміняє поняття та перекручує слова, — кивнув Міхаель. На обличчі Ґавія зявилась легка вдоволена посмішка. Детектив поквапився продовжити: — Та ніколи її не звинувачували у вигадуванні. Вона знайде як подати брехню під правдою. Ваша ж ситуація навіть не потребує змін.

— Як ви можете вірити жінці, яка за свою кар’єру отримала сотні звинувачень, Тодде?!

— Ви помиляєтесь. Я не вірю їй. Але й вам також. Якби пані хотіла, вона б вже написала про вас статтю, чи не так? Та чомусь вона вирішила розповісти про таку подробицю лише зараз. Не знаєте чому?

— Як я можу знати, що в неї в голові?! Якщо про мене знали й інші, то як поясните, що ваші любі друзі не згадали про мене ні разу? — з викликом поглянув на Міхаеля Ґавій, переможно посміхаючись.

— Припускаю, бо я не питав. А ось чому ви знаєте тему моїх бесід з іншими людьми — питання цікаве. Можливо, ви тоді й знаєте про що говорив Дівес з іншими пасажирами?

— На що ви натякаєте, Тодде?!

— Я лише питаю, чи знали ви, що Веста, Дівес чи хтось інший були обізнані про ваш роман?

— Ні, — швидко та різко відповів Ґавій.

— Чи впевнені ви, що нікого не бачили, коли читали зранку?

— Так. І перш ніж ви запитаєте — ні, я нікого не вбивав. Ні, я нічого не чув. Ні, в мене немає мотивів. Чи що там ви детективи шукаєте.

За всю кар’єру Міхаелю доводилось чути багато образ, але мало кому вдавалось вкласти стільки огиди у звичайне «детектив». Здавалось від втечі з тераси Ґавія стримували лише манери відпрацьовані за роки та щире бажання виграти суперечку в якій тільки він й змагався. Міхаель не брався припускати, що виявилось сильнішим.

— Дякую, — кивнув Тодд. 

Він поквапився покинути терасу, лишаючи Ґавія стояти на самоті. До самих дверей залу Міхаель відчував на собі важкий погляд повний осуду та відрази. В залі за столом з Лаеліусом та Овідією сиділа Найреїс з Асою. Мел та друїди пішли, та попри втрату публіки Альба залишилась в залі, з тіні спостерігаючи за кожним. Вона лукаво посміхалась, чіпко хапаючись за всіх одночасно.

— Перепрошу, Асо, не підкажете хто живе в центральних каютах з парними номерами? — підійшовши до столу, запитав Міхаель.

— Наскільки пригадую — пан Аш’Манаґілд та пан… Пробачте, не можу вимовити його ім’я.

— Щиро дякую, — тепло усміхнувся Міхаель. Він повернувся до решти: — Скажіть, а ви щось чули про коханку Ґавія до сьогодні?

— А ти починаєш цікавитись захопливими темами, Міхаелю! — з дитячим захватом посміхнулась Овідія. — Сідай, що ти як не свій.

Міхаель послухався, та опустився на стілець біля Найреїс. 

— Люба, я сподіваюсь, ти не плануєш розповідати контроверсійні подробиці? — запитала Лінкваум з легким сміхом. Вона прибрала пасмо волосся з незвичною грайливістю.  

— Реїс, тут немає не контроверсійних деталей. Чоловік зраджує дружині, яка розповідає про здорові та щасливі стосунки в подружжі для великих газет. Це ж абсурд! А ми навіть не знаємо коханка то чи коханець.

— Що ви маєте на увазі? 

— Ой, Міхаелю, це неймовірна історія. Скажімо так, пан не надто хвилювався за приватність, тому надсилав кілька листів звичайною поштою. І ось голові пошти, нашому з Лаеліусом гарному знайомому, принесли лист на перевірку. Чого не пам’ятаю… 

— Бо пан Ґавій надсилав лист в іншу країну, а наш президент має проблеми з нервами.

— М-м-м, так, логічно, — кивнула Овідія, руді кучері хаотично впали слідом. — Суть в тому, що він писав равір’янською в якій важко зрозуміти звертання без контексту. Але це точно був любовний лист з інтимними подробицями. Кілька слів тут, кілька слів там і вуаля! Тепер всі знають, що Ґавій знайшов когось молодшого на стороні. Тільки його бідолашна дружина ще, здається, не чула сумну новину.

— Але ти не можеш заперечувати, що в равіри мають незрівняну красу, — вставила Найреїс.

— Я й не планувала. А ще… 

Овідія із щирим захватом ділилась подробицями, ніби особисто бачила кожну зустріч Ґавія. І хоч Міхаель хотів вірити, але деталі змінювались протягом оповіді, не сходячись воєдино. На що він, звісно ж, не став вказувати лише покірно слухав. Здавалось, решта присутніх робили те саме. Навіть ті, хто не сидів за столом, краєм ока спостерігали за гучною бесідою.

Скориставшись паузою, Міхаель вислизнув з-за столу та поквапився покинути зал. Він мав надії таки зловити Аш’Манаґілда з Целестином. Лишалось сподіватись, що вони не знайшли способу покинути судно. Щось підказувало Міхаелю, що обом не бракувало вигадливості для чогось подібного.

Спускаючись до кают, Міхаель не міг не прислухатись до кожного звуку. Лише відлуння розмов з верхньої тераси долинали сюди, але навіть їх не вдавалось розібрати. Детектив зупинився навпроти дверей, які виглядали так само як й решта, відрізнявся лише номер. Міхаель постукав. Однак відповіді не послідувало ні відразу, ні за кілька хвилин. Детектив постукав знову, вже наполегливіше. Невдовзі стало остаточно зрозуміло, що чекати немало сенсу — каюта була порожньою. 

«Який неймовірний збіг, що нам вдалось розминутися», — хмикнув Міхаель.

Він піднявся. Краєм ока зазирнувши в зал, Тодд не помітив ні Аш’Манаґілда з Целестином, ні когось з офіціантів. Найгірше детективу здавалось те, що пароплав й не настільки великий, щоб грати в хованки. Хіба що десь знаходились таємні проходи про які в буклетах забули згадати. 

На носі корабля виявився лише Ґавій, якого Міхаель бажав не турбувати зайвий раз. Однак з верхньої тераси він почув знайомий дзвінкий голос, що звучав на диво спокійно та глухо. Мова звучала інакше, точно не турсгуїлська. Піднявши голову, Міхаель угледів край яскравого плаща, що рівномірно коливався на вітру. 

— …тікати, — долинув уривок розмови до детектива, який вдалось зрозуміти. Це спонукало швидше пройти коридор та піднятись до верхньої тераси. 

Першим Міхаель помітив ельфа, що стояв спиною до входу. За ним, спершись ліктями на перила, знаходився й Целестин. Лише кілька неслухняних пасм золотистого волосся здіймались вітром з-за світлого одягу супутника. Міхаель не створював зайвих звуків, однак Целестин миттю вловив його присутність. Хлопець нахилився в бік, виглядаючи з-за спини Аш’Манаґілда та змушуючи ельфа простежити за його поглядом.

— О, детективе, а ви яким вітром тут? — на губах грала улеслива симетрична усмішка. — Ще й самі. Не бажаєте доєднатись до нас? Ми якраз обговорювали фігуру на носі корабля. Аш’Манаґілда вважає, що це робота з дерева, а мені здається мармур. Звісно ж, я правий! Але дехто мені зовсім не вірить. 

— А ви не виглядаєте стривоженими, — зауважив Міхаель, підходячи ближче. 

— Хм? Та ніби не було приводу. Погода сьогодні просто неймовірна, а ви бачили ці краєвиди? Це ж просто фантастика! 

В словах Целестина звучав щирий, навіть дитячий захват. Він рукою провів по горизонту, ніби хизувався власними володіннями.

— І саме тому ви провели більшість часу в каюті?

— О-хо-хо, детективе, невже ви слідкуєте за мною? — розсміявся Целестин, по-котячи граційно відірвавшись від перил. — Мені дуже лестить ваша увага, але не можу заперечувати, що це вже звучить м-м-м… як ви кажете… одержимо. Знаєте, можливо, вам вартувало запросити мене на вечерю чи бодай на прогулянку під зоряним небом для початку.

Міхаель нахмурився, незручно потираючи пальці. 

— Целестине, ти ставиш детектива в ніякове положення, — озвався Аш’Манаґілд. Він стояв рівно, зі складеними за спиною руками та тримався поблизу лівого боку хлопця. 

— Ді-і-ійсно? — протягнув Целестин з наївним здивуванням. — Що ж, тоді, думаю з мого боку буде правильним запросити вас на келих вина. Тут просто неймовірні сорти, тільки от не можу знайти нікого з екіпажу. Що скажете, детективе?

— Чому ви кричали в каюті? 

Лише на коротку мить Целестин втратив ідеальну усмішку. 

— Не розумію про що, детективе. Мій любий напарник може підтвердити, що я за останні кілька годин не підвищував голос. А ви щось чули? Це повязано з розслідуванням? О-о-о, прошу, розкажіть! 

— Ви не схвильовані вбивством? 

— Ні, чому? — щиро здивувався аристократ.

— Целестин хоче сказати, що вбивство не має до нас стосунку, — незворушно, практично байдуже пояснив Аш’Манаґілд.

— О, так-так! Дякую, Аш. Знаєте, детективе, деякі люди та істоти просто дуже люблять поводитись агресивно, коли їм щось не дають. А наш вбитий знався на тому, щоб заважати іншим, чи не так? Не виключено, що він встиг зранку з кимось посваритись та поплатився за це. Я ж з ним не розмовляв. Тц, я навіть дізнався про цього бідосю тільки після його смерті.

— Ви виправдовуєтесь? 

— Звісно ні, детективе, — засміявся Целестин. — Якби я вбив його, але хотів, щоб ви мене не підозрювали — підлещувався до вашої компанії. Але ви розумний чоловік, ви б швидко помітили обман.

— То зараз, як ви виразились, ви не підлещуєтесь? — в тон відповів Міхаель, помітивши як швидко Целестин кинув погляд на Аш’Манаґілда. 

— Розкусили, — знизав плечима хлопець, піднявши долоні трохи вище плечей та визнаючи поразку. — А ви дійсно розумний, чи не так? Ви цього десь вчились чи просто народились, м?

— Куди ви збираєтесь тікати?

Усмішка впала з обличчя Целестина. Він розгублено нахмурився, ніби сподівався, що Міхаель пояснить.

— Про що ви, детективе? Навіщо мені кудись тікати? Так, можливо, круїз і псує мертве тіло й відсутність нормального обслуговування, але я не надто вибагливий.

— Ви граєте не переконливо. Ви чудово розумієте про які крики в каюті я говорю, так само як й про втечу. Тож, якщо ви не можете чекати, раджу починати говорити, — зі сталлю в голосі заявив Міхаель. — Й можливо вам пощастить. 

Чого він, однак, не міг передбачити — блискавичної швидкості ельфа. Аш’Манаґілд схопив детектива за шию притискаючи до капітанської будки та боляче вдаряючи головою. Погляд ельфа нагадував лезо гострого отруйного меча. Міхаель схопився за руку противника, але відтягнути її не вдавалось.  Аш’Манаґілд тільки сильніше надавив. Повітря не вистачало навіть на крик.

— Ну все-все, гарна вистава, — зітхнув Целестин, театрально ліниво плескаючи в долоні. Він неквапливо підійшов ближче, спиняючись в кроці від Міхаеля, який захлинався в кашлі. Аристократ виглядав… інакше. Ніби й досі той самий хлопець, але хижіший. — Не треба його вбивати, ти ж розумієш?

— Він знає більше, ніж має, — холодно відповів Аш’Манаґілд, навіть не думаючи послаблювати хватку. Шия Тодда небезпечно червоніла, набираючись фіолетового кольору.

— Заради всього святого, мені не треба більше проблем. Тож, детективе, ви ж будете хорошим хлопчиком та не закричите, щойно мій любий напарник вас відпустить? Ви, раптом що, не думайте про себе надто багато. Мені байдуже будете ви жити чи ні.

Угода здавалась Міхаелю пасткою, але жити він хотів більше. Зібравши сили, він слабо кивнув. Целестин вдоволено посміхнувся. Він попередньої привітності не лишилось й сліду, навіть погляд став гострішим.

— Чудово, Аш, перестань його душити.

Ельф кинув на Целестина косий погляд, але послухався. Він не прибрав руку з шиї Міхаеля, однак продовжив лише утримувати на місці, не намагаючись нашкодити.

— А тепер, що вам відомо? — підійшовши впритул, холодно запитав Целестин. Він стояв настільки близько, що Міхаель міг розгледіти кожен завиток на масці. — Аш, будь ласка, помовч. Ти вже втягнув нас в проблеми.

Хоч під маскою й не було помітно, та Міхаель, завдяки близькій відстані, вловив як Аш’Манаґілд скривився самими очима. Проте Целестин безпомилково розпізнав, що саме хотів сказати ельф.

— Він нічого не знав. Якби ти дав мені кілька хвилин, то я б зміг переконати, що йому почулось.

— Або підставитись, — незворушно додав ельф. 

— Тільки спробуй говорити мені про ризики, коли це ти той, хто напав на детектива. 

Аш’Манаґілд збирався щось сказати, але передумав, стиснувши уста.

— Ви не збирались повертатись до Турсгуїлу, чи не так? — попри неприємне відчуття в горлі запитав Міхаель. Увага обох миттєво зосередилась на ньому, а ельф трохи сильніше стис шию.

— І чому ж ви так вирішили? 

Мимоволі, Міхаель звернув увагу, що Целестин виглядає старшим без награної усмішки чи трохи більше необхідного широко відкритих очей.

— Припускаю, що й в Зенітон не повернетесь тоді. Навіть аристократи не стали б витрачати великі суми, лише щоб дістатись іншого берега, коли корабель ще пливе назад. Ви тікаєте.

По тому, як сильніше пальці Аш’Манаґілда впились в шкіру, Міхаель зрозумів, що вгадав. Целестин примружив очі, в них зблиснуло щось небезпечне. 

— Хм, як скорботно. Ви ж не повірите в альтернативну історію, правда ж? — запитав аристократ. Міхаель ледь помітно похитав головою. — Ви підозрюєте нас у вбивстві того нещасного, я правий? Аш, та заради всього святого, припини його душити.

Голос Целестина лишався тихим, небезпечно шиплячим. Він, здавалось, знав про Ґавія на носі корабля і майстерно уникав зайвих криків. Аш’Манаґілд послухався, зменшуючи тиск на горло Міхаеля.

— Я поставив питання, — зауважив Целестин, коли помітив, що Тодд не квапився розмовляти.

— У вас є ймовірний мотив та ви цілком могли б спланувати вбивство. Крім того, у вас вже є план для втечі. 

— Ні, так ми грати не будемо. Питання було чітким «ви підозрюєте нас у вбивстві?», і відповідь до нього має бути так само проста. Так чи ні?

— Ви вбили Дівеса, бо він впізнав вас. Він же саме почав досягати Зенітону, тобто мав би знати нещодавніх втікачів.

— Що? — вперше за всю розмову на обличчі Целестина проскочило розгублення. Він швидко переглянувся з Аш’Манаґілдом, але не знайшов ніякої допомоги. — Детективе, удайте, що я не почув та повторіть. 

— Ви чудово почули. Чи вам треба час, щоб придумати нову брехню?

— Дуже смішно. Але ваше звинувачення не має сенсу. Того чоловіка ніколи не було в Зенітоні. 

— І я маю просто так вам повірити?

— Можете й не вірити, але іноземцю потрапити на ринок без товстого гаманця, практично  неможливо. А я добре знаю кожного перспективного бізнесмена в країні. І нікого навіть з приблизно схожим іменем на території Зенітону за останні кілька років не було.

— Надто багато в вашій історії не сходиться.

— Хм, вам важливо тільки знайти вбивцю, я правий? — Целестин поставив лікоть на іншу долоню, елегантно махаючи рукою в повітрі. Міхаель кивнув. — Тоді ось вам угода. Я — розповідаю історію, а ви забуваєте її щойно спускаєтесь з цієї тераси. То що, домовимося?

— Я не буду замовчувати ваші злочини, — впевнено сказав Міхаель, хоч й відчував підступну тривогу, яка вимагала погодитись на все, щоб вижити. Він бачив, як невдоволено нахмурився ельф, стримуючись від нападу. Целестин же, напроти, зовсім не змінився в обличчі, ніби очікував таку відповідь.

— Я не прошу нічого замовчувати, лише не озвучувати секрети, яку вам довірили. Хіба це багато?

— Целестин, — ніби попереджуючи мовив Аш’Манаґілд.

— Заспокойся. Я просто не хочу мати детектива, який ходить по п'ятах, бо вірить, що я вбив якогось політика, — видихнув Целестин. Він здався Міхаелю втомленим, однак Тодд не брався судити, що ховалось під кількома масками. — Детективе, вдруге я пропонувати не буду.

Тодд чутко відчував, що терпіння аристократа повільно спливає, навіть якщо той залишається байдужим. Це небезпечно.

— Гаразд, — попри вагання погодився Міхаель. Грати за правилами Целестина — останнє, що йому хотілось, однак обирати не доводилось. Целестин поблажливо посміхнувся, нагадуючи хижака.

— Пригадуєте я казав, що мій любий партнер врятував мене від смерті? Власне, ми влаштували масштабну фінансову аферу, а я прорахувався в тому, кому довіряти й моя смерть виявилась платою. Тому зараз ми поза законом в Зенітону та прямуємо до ельфійських земель під фальшивими іменами.

— То «Целестин»… — не встиг Міхаель закінчити, як його різко перебили.

— Заради всього святого, звичайно це не моє ім’я! Воно ж навіть звучить убого, — скривився аристократ. — Лорд Річард Кентелл до ваших послуг.

— Річ! — обурено вигукнув Аш’Манаґілд, на мить зовсім забувши про Міхаеля, дозволяючи тому вільно вдихнути.

— Він все одно міг би дізнатись справжні імена, якби мав бажання, — знизав плечима Річард, ігноруючи погляд ельфа. — Нашу справу будуть вчити в школах через десятки років, не те що зараз. А це, до речі, — звертаючись до Міхаеля, кивнув в сторону Аш’Манаґілда Целестин, — єдиний у своєму роді принц Аш’Лоиішщел. Дякую за увагу, детективе. Того чоловіка ми не вбивали й лише шукали спосіб швидше покинути цей пароплав, щоб не засвітитись де не треба. Ми домовились?

— Якщо не покинете судно до прибуття в Аль-Геліо́поль, — кивнув Міхаель.

— Що ж, думаю, таку умову я взмозі задовольнити. Приємно мати справу з розумними людьми. Аш, відпусти його. 

Ельф покірно відступив, ховаючи руки за спиною. Вдоволено посміхнувшись, Річард поплескав його по передпліччю. Кинувши на останок детективу улесливий симетричний вишкір, Целестин в компанії Аш’Лоиішщела покинув терасу.

— Ти ризикував, — краєм вуха почув Міхаель від ельфа.

— Не я почав.

Більше вони не говорили або Міхаелю не зміг розчути. Він торкнувся шиї, яка віддавала неприємним болем. Вірити тому, хто носить одночасно кілька масок — паршива ідея, але Міхаель не міг заперечувати навіть собі, що Целестин чи Річард, чи хто він насправді, звучав переконливо. Він знав як говорити, щоб йому вірили. Міхаель не хотів повестись на брехню, але відокремити її від правди здавалось неможливо.

Єдине в чому детектив лишався впевнений — зачіпки потрібно перевіряти. Якщо Річард не обманював, то Дівеса в Зенітоні дійсно не було. Міхаелю вартувало поговорити з Мел. Подумки він вже жалкував, що не попросив всіх залишитись в залі, аби не створювати зайвої біготні. Що ж, за помилки доводиться платити.

Знайти Мел, однак, виявилось на диво легко. Щойно Міхаеля спускався з верхньої тераси, вона вийшла на зустріч з кают. Кілька секунд вони дивились одне на одного. Тодд — здивовано, в той час, як Мел чекала.

— Ми можемо поговорити? — врешті запитав Міхаель.

— Звичайно. Про розслідування?

— Інших тем в мене наразі немає. Ви розповідали, що ваша подруга знала про Дівеса через його шлях в Зенітоні. Ви впевнені, що вона не помилилась?

— Не можу стверджувати за неї, — рівно відповіда Мел. — Однак можу переглянути кілька листів. Можливо, я помилилась.

— Я буду дуже вдячним, — усміхнувся Міхаель, збираючись піти до залу.

— Підете зі мною? — зупинив його голос Мел. — Так буде швидше і ви зможете впевнитись, що я нічого не приховую.

— Чому б і ні.

Міхаель спустився до коридору кают слідом за Мел. Вона впевнено вела до середини та спинилась навпроти тринадцятої. Діставши маленький ключ з-за рукава сукні, жінка відчинила двері, пропускаючи Міхаеля всередину. А за мить зайшла й сама.

Каюта виглядала порожньо, попри багате оздоблення та валізу в куту кімнати. Вона виглядала не розпакованою чи принаймні дуже рідко відкритою. За столом також нічого не змінилось. Здавалось, Мел й зовсім не проводила час в каюті, навіть ліжко лишилось заправленим з ідеальною точністю.

— Ви сьогодні спали в себе? — запитав Міхаель, коли жінка присіла навпочіпки біля валізи. Вона повернула голову, кидаючи на Тодда незрозумілий погляд. 

— Де я ще могла спати? Чи ви ніколи не бачили чисту кімнату?

Не знайшовши відповіді, Міхаель просто знизав плечима, дозволяючи Мел продовжити пошуки листів. І хоч як він намагався дізнатись ще щось про неї, оточення не давало жодних підказок. Остаточно Міхаель здався, коли Мел кинула на стіл кілька конвертів перевязаних тонкою мотузкою. 

— Мають бути вони. Я ще пошукаю. 

І хоч запрошення не прозвучало, Міхаель опустився за стіл, обережно розпутуючи вузол. На першому конверті мілким закрученим почерком стояло ім’я адресанта, яке прочитати, здавалось, неможливо. Міхаелю вдалось розібрати «фа» на початку, та на цьому успіхи завершились. Ім’я адресата, таке враження, що мало ціль виглядати якомога нечитабельнішим, а чорнило змазалось по краях.  Не бажаючи витрачати більше часу, Міхаель відкрив конверт. Він вже був не запечатаним, лише прикритим для вигляду. 

Всередині почерк став на диво кращим, але досі не достатньо, щоб з легкістю його читати. Міхаелю довелось докласти значних зусиль, щоб осилити перший абзац, який скидався радше на робочий звіт, аніж на листування між друзями. Поруч з певними рядками стояли ремарки іншим чорнилом — темнішим за попереднє — широким звивистим почерком. Вони точно мали іншого автора.

— Мел, перепрошую, а терміни, які тут вжиті мають якесь сенсове значення? — зупинившись, запитав Міхаель. Жінка виявилась неочікувано близько, всього за кілька кроків від стола. Вона тримала в руці тонкий ніж та ще один стос листів. 

— А у вас вправні пальці. Не очікувала, що ви відкриєте без ножа.

— Що ж, люблю дивувати. Я не можу розібрати що тут написано, щось між «ахельський» та «гірський».

Міхаель показав на слово, коли Мел підійшла ближче. 

— Жодне. Це «сонячний». Як в сонячний день, — за секунду відповіла вона. 

— М, так, точно, має сенс. А ви гарно розбираєте слова. 

— Досвід.

Мел сіла навпроти, легким рухом розрізаючи мотузку на стосі. Вона відкинулась на спинку стільця, байдуже бігаючи очима по рядках. Міхаель послідував її прикладу, хоча й зі значним відставанням. Час спливав в тиші. Мел вправно відкидала один лист за іншим, змушуючи Міхаеля мимоволі задуматись чи читає вона взагалі. Та кілька секунд нишком поспостерігавши, Тодд впевнився, що очі дійсно ходили по рядках, а ледь помітно нахмурені брови час від часу видавали реакцію. Міхаель повернувся й сам до читання.

Не відриваючись від листа, Мел потягнулась за ножем. Кілька секунд він просто лежав в руці та згодом, жінка відклала аркуш та взяла наступний конверт.

— Чорт! — вилаялась вона, коли край леза врізався в долоню, пускаючи кілька крапель яскравої крові на білий папір та сукню.

— Вам чимось допомогти? — підскочив з місця Міхаель. 

— Все гаразд. Я зараз промию руку та повернусь.

Не залишаючи місця для суперечок, Мел обійшла стіл до ванної, двері в яку стояли позаду Міхаеля, притримуючи долоню протилежною, аби не забруднити підлогу. Вона сховалась за дверима, лишаючи Міхаеля з листами. Без зайвих роздумів — хоча детектив міг на це лише сподіватись — він продовжив читати чи радше розшифровувати текст.

Тишу перервав раптовий стукіт у двері. Міхаель мимоволі здригнувся та обернувся, зустрічаючись з Мел. Вона стояла за спиною, запитально дивлячись на детектива. На подолі сукні додалось кілька нових краплин. Стук продовжувався, стаючи більш наполегливим. Не помітивши від Міхаеля чогось, що Мел очікувала, вона невдоволено відвела погляд та пішла до дверей. 

— О! Перепрошую, пані Калісто, ви часом не бачили пана Тодда? — почувся голос Аси з-за нешироко прочинених дверей. 

— Можливо, Лікайсдоттір, а що?

— Сталось… Пані Веста померла.

Міхаель миттю підскочив зі стола, облишивши листи. У два кроки він опинився біля дверей, змушуючи Мел відступити. Аса полегшено зітхнула, помітивши чоловіка.

— Покажіть мені. 

Аса швидко кивнула та квапливо пішла до сходів. Міхаель поквапився за нею, намагаючись не відставати. Позаду він почув, як Мел зачинила кімнату та пішла за ними. Вони піднялись, й Аса повела до кінця пароплава. До службових кімнат. Знову спустившись Міхаель побачив те, чого зовсім не хотів. На підлозі, головою до сходів, лежала Альба Веста. В її погляді застиг щирий жах, а з губ так і не зірвався крик.

Біля тіла стояли Найреїс з Ауріелем. Вони поводились мирно, хоч і на відстані одне від одного. Зовсім не та компанія, яку очікував Міхаель. Найреїс полегшено зітхнула, угледівши Асу та Тодда.

— Святі боги, Міхаелю, ми випадково наткнулись на неї тут, коли вирішили пошукати персонал. Всього через стіну від наших кают, це так жахливо. Невже на борту не просто вбивця, а маніяк?

— Пане Ауріель, а ви чому тут? — підходячи до тіла, запитав Міхаель. — На тілі є магічні сліди?

— Викликався супроводити. На Весті нічого особливого.

Те саме підтвердила й Найреїс. Більше детектив не розпитував. Тіло Альби нагадувало Віта. Один чіткий поріз на шиї, з якого витікала кров, створюючи калюжу. Однак вона досі мала червоний колір, хоч і набула більш твердої форми. Біле хутро, що лежало на плечах набувало трагічного забарвлення. Кілька крапель крові відлетіли від тіла до протилежної від сходів сторони. Зброї ніде не було помітно.

Завдяки яскравому багряному одягу, розгледіти на ньому нічого не вдавалось. Однак градієнт досі виглядав чистим, тож вбивця дійсно наніс лише один удар. Довгі рукавички до ліктя набули темнішого відтінку, ввібравши кров з підлоги.

— Як вона тут опинилась? Вона комусь казала, що спуститься сюди чи принаймні щось казала?

— Пані Веста не вважала, що ми були достойні її присутності, — зауважив Ауріель, незручно змахнувши крилами.

— Паскудно. Ви бачили, щоб хтось покидав це приміщення? 

— Міхаелю, пробачте, але ніхто ні за ким не стежив. Поза залом, — через секунду додала Найреїс. Щось підказувало детективу, що вона кинула невдоволений погляд на ангела.

— А за мною хто стежив, щоб знати куди я пішов? — нахмурився Міхаель.

— Не беріть на себе зайвого, я просто хочу знати, що з розслідуванням, — втрутився Ауріель, невдоволено фиркнувши. Він пішов до сходів, зупинившись в пів оберта біля них. — Вам варто поквапитись, детективе. Два вбивства за такий короткий проміжок — найгірший з можливих знаків.

Ангел покинув приміщення, залишаючи після себе гнітюче відчуття. Міхаель не міг заперечувати його слів. Такими темпами наступне вбивство — лише питання часу, при чому короткого. Справу погіршувала й сама вбита, яка встигла нажити собі ворогів як на борту, так і до цього.

— Я маю поговорити з Ґавієм. 

— Міхаелю, ви його підозрюєте? — запитала Найреїс, підходячи ближче. Вона обережно торкнулась його передпліччя вказівним пальцем, ніби привертала до себе увагу. 

— Наразі всі під підозрою, — поморщився Міхаель. Він попрямував до сходів, де стояли Аса з Мел та тихо спостерігали. — Пройдіться по каютах та покличте всіх на гору. Якщо побачите когось на верхній терасі — їх теж.

Як й припускав Тодд, в залі вже стояла напружена тиша. Подружжя де Дюбуа, Ґавій та Лаеліус уважно спостерігали за детективом. Ауріель, очевидно, мовчав про те, що трапилось, однак самого його вигляду виявилось достатньо. Те, що Міхаель прийшов за лічені хвилини слідом, полегшення не викликало.

— Прошу всіх лишатись на місцях та не покидати зал. Якщо хочете кудись піти, тільки в компанії когось, — оголосив Тодд. 

— Що трапилось? — запитав Лаеліус, помітно хмурячись. 

— Пане Ґавій, я можу поговорити з вами особисто? 

— Навіщо? Збираєтесь знову мене в чомусь звинуватити?!

— Якщо не будете співпрацювати, — відрубав Міхаель, з викликом поглянувши на аристократа. Той все ж сприйняв натяк та підвівся з-за столу, залишаючи якийсь кросворд на столі.

Вони легко покинули зал, ніхто не намагався спинити питаннями, та вийшли на ніс корабля. Міхаель помітив, як випрямив й до того надзвичайно рівну спину Ґавій, намагаючись здаватись більш поважним. Впевнившись, що двері закриті та ніхто не намагається підслухати, Міхаель врешті поглянув на аристократа.

— Навіщо ви вбили Альбу Весту? — прямо запитав детектив.

На обличчі Ґавія проскочила гамма почуттів, але найбільше виділялись страх та злість. Можливо, також здивування. 

— Що ви мелете?! — обурився чоловік. Мабуть, злості таки виявилось більше. 

— Пані Весту знайшли мертвою. Дивним чином після того, як я розповів вам про її підозри. Не хочете пояснити?

— Що? Її… Її вбили? — тихо пробурмотів аристократ. За мить на Міхаеля дивились широко відкриті очі, з панічним страхом на дні. — Тоді всі під загрозою? Так? Звісно так. Ви ж детектив, зробіть щось!

— Намагаюсь. Що ви робили після нашої розмови?

— Ви підозрюєте мене?! — обурено задихнувся повітрям аристократ.

Міхаель глибоко вдихнув та видихнув, потираючи перенісся. Детектив вже чудово знав та бачив настільки наполегливо та відчайдушно Ґавій готовий сперечатись. Проходити цей ритуал в черговий раз Тодд не хотів.

— Ви ж розумний чоловік, маєте усвідомлювати чому я зараз з вами розмовляю. Ви єдиний хто відкрито конфліктував з пані Вестою за весь круїз кілька разів. Ви так само єдиний чиїй репутації вона відкрито погрожувала. Ви це розумієте?

— Але це не робить мене винним. У вас немає доказів.

— Я впевнений якщо гарно пошукати, то сліди пальців можна знайти по всьому пароплаву, а з вашими можливими мотивами навіть сперечатись ніхто не буде. Тож, спробуймо ще раз, де ви були й що робили після нашої розмови? Детально, будь ласка.

— Залишився на терасі, — після випробувального мовчання, неохоче почав Ґавій. — Коли на горі почалась сварка чи що там відбувалось, я постояв ще певний час, але це було неможливо терпіти. 

— Як довго ви стояли?

— Не знаю. Я не дивився на годинник. 

— Гаразд. І що ви зробили після?

— Пішов до каюти. Останнє, що мені треба було — стати свідком якоїсь безглуздої суперечки. Я відкрив збірку кросвордів, але вирішив прийти до критого приміщення, бо шум почався вже з кают. Не знаю де саме, але обурення я чув голосно. 

— Які часові проміжки?

— Не знаю! Детективе, скільки разів я ще маю це повторити?! Я не стежив за часом кожного разу як вирішував кудись піти. А якщо я вам скажу приблизно, ви обов’язково використаєте це проти мене. Я не дурень.

— Гаразд. Тоді від моменту як ви прийшли до приміщення і до того як прийшов я, ви не покидали зал? — уточнив Міхаель, ігноруючи випади Ґавія. Аристократ стис уста, невдоволено та з викликом задерши голову.

— Саме так, детективе, — й знову Ґавію вдалось вкласти у звичайну професію нездорову кількість відрази. — Я сподіваюсь, цього вам досить, щоб перестати мене підозрювати?

— Ні, але поки вистачить. Чому ви так ненавиділи пані Весту?

— Я її не ненавидів, — фиркнув Ґавій, клацнувши язиком. — Я не можу терпіти її як газетярку. Її статті ставлять під сумнів вже не одну людину, а більшість з них навіть не мають кореляції до правди.

— Який це має стосунок до вас? Пані Веста нашкодила комусь з ваших близьких?

Ґавій нахмурився. Він сховав руки за спиною, несвідомо виставляючи груди вперед. Кілька секунд він випробовував Міхаеля, поки врешті не процідив:

— Ні.

— Тоді чому?

— Я ненавиджу брехню. 

Попри щирі старання Міхаель не зміг приховати раптовий нервовий сміх. Він миттю відкашлявся.

— А нагадайте, чим ви займаєтесь в житті?

— Я — доктор морських наук, — з гордістю до себе та відкритою зневагою до Міхаеля відповів Ґавій.

Незважаючи на науковий ступінь аристократа, Міхаель ні разу не чув про його роботи чи досягнення. Можливо, справа була у нішевій галузі, до якої детектив не мав жодного стосунку.

— Думаю, цього вистачить поки.

Затримуватись довше Ґавію, мабуть, здавалось покаранням, тому він швидко — для свого віку особливо — пройшов повз детектива, гупнувши дверима. Попри ймовірний протяг, який й став виною, Міхаель більш охоче вірив, що це дрібязкова помста старшого чоловіка. 

Міхаель приклав фалангу пальця до підборіддя, оглядаючись навколо. Жодних нових підказок не з’являлось. Вбивства Дівеса та Альби були пов’язаними, в цьому детектив не сумнівався. Однак спільного між ними знаходилось до жаху мало. Обоє з Турсгуїлу, обоє з верхніх шарів населення, обоє мали достатньо ворогів чи принаймні недругів, обоє купили квитки на цей круїз. Однак чи дійсно справа була в особистій помсті? Цього Міхаель не знав й не ризикував присукати. Та вірогідність беземоційної розправи лишалась — холодна точність ударів на це вказувала. Який сенс вбивати заможних гостей? Міхаель похитав головою.

 Вартувало зайнятись чимось важливим. Детектив повернувся в зал, зустрічаючи вже знайомі обличчя. Близнюки та Маірін сиділи поруч з Аурілем, частково ховаючись за масивними крилами. Овідія поклала голову на плече Найреїс та ліниво перебирала пасмо власного волосся. За тим самим столом розмістилась й звична компанія з Лаеліуса, Аси та Мел. Целестин — чи Річард — та Аш’Манаґілд стояли в кінці залу. Аристократ сперся на стінку й ліниво оглядав присутніх. Він знову здавався детективу не більш ніж розбалуваною дитиною. Подружжя де Дюбуа та Ґавій тримались самітниками за сусідніми столами. Всі очікувально дивились на Міхаеля.

— Зараз попрошу кожного, хто покидав приміщення за останню годину чітко сказати де й з ким ви були, — з холодною упевненістю мовив Міхаель та поглянув на близнюків, що сиділи найближче.

— Я ходила до себе в каюту. Малювала. Зеал прийшли до мене. Та… жінка мене покликала, — сказала Зеа, вказавши на Найреїс. Неможливо було пропустити скільки відрази янголка вклала у звертання. Зеал лише кивнули.

— Коли?

— Вони пішли приблизно за десять хвилин як знайшли тіло, — озвався Ауріель, не відриваючись від книги.

— Знайшли тіло? — обережно, з острахом запитав П‘єр. Його голос помітно тремтів.

Міхаель зітхнув, масажуючи перенісся. Новина справила враження й на решту, Овідія різко підскочила, сідаючи рівно та вчепилась в край столу. Маірін голосно охнула, прикриваючи уста долонею. Целестин постукав фалангою пальця по передпліччю ельфа, той нахилився дозволяючи аристократу, з незвичною для образу серйозність, тихо говорити. Однак стривоженим жоден з пари не виглядав. Лаеліус та близнюки залишились сидіти байдуже. Міхаель припускав, що вони таки співставили відсутність Альби та збір всіх пасажирів раніше, тож новина не здивувала.

— Так, Найреїс та Ауріель знайшли тіло пані Вести. Її було вбито так само як й Дівеса. 

— М-може хтось… намагається підробити? — нерішуче проговорила Маірін, запнувшись на слові, ніби горло різко пересохло.

— Тіло Дівеса бачив я й пара пасажирів. Вірогідність двох вбивць дуже низька. Продовжимо, Маірін, де ви були?

— Я-я хотіла подихати свіжим повітрям.

— Деталі, будь ласка. Де, коли та з ким.

— Сама, я пішла сама… на верхню терасу, а потім… спустилась на ніс пароплаву. І повернулась сюди. 

— Яким чином ви прийшли сюди, якщо я та детектив були на носі? — скривився Ґавій, випробовуючи дівчину поглядом.

— Я-я… Я обійшла з іншої сторони від першого тіла та зайшла, — голос підводив її, змушуючи робити випадкові паузи.

— І ні ви, ні вас ніхто не бачив? Навіть Аса чи Найрїес, коли йшли до залу?

— Не знаю! Я не знаю! 

Міхаель ніяково усміхнувся та поглянув на вищеназваних. Лінкваум знизала плечима, відповідаючи за обох.

— Гаразд. Наст… 

— Я наступний, детективе, — з променистою усмішкою озвався Целестин. — Відразу після нашого чарівного засідання зранку, Аш’Манаґілд та я повернулись в каюту, де були, мабуть, годину, після чого піднялись на верхню терасу, там ми зустрілись з вами, мило потеревенили та розійшлись. А покликала нас сюди мила леді з Лонакірку. Ось й все.

Аса не заперечувала. Міхаель поморщився, щойно Целестин йому підморгнув.

— Тоді я продовжу, якщо ніхто не проти, — викликалась Найреїс. — Ми з Асою ходили на верхню терасу, там ви нас й зустріли, Міхаелю, і провели до каюти. Через певний час я повернулась сюди. У мене пересохло горло, тому я вирішила піти пошукати когось з екіпажу. Пан Корнеліус благородно викликався піти зі мною. Мені продовжувати, чи частину де ми з Асою виконували ваше пряме доручення я можу пропустити?

— Я провів лише вас. Асо, де ви були?

— Найреїс попрохала, щоб я почекала в її каюті. Ми збирались обговорити особливості певних рослин в… 

— Едеміаполі, — перебила Лінкваум з легкою усмішкою. Але детектив помітив, що виглядала вона натягнуто. Єдине місце, згадка якого могла принести Найреїс проблеми — Пекло. Мабуть, Аса ще не звикла до законів Турсгуїлу.

— Добре, Мел, Овідія, хто з вас продовжить?

— Міхаелю, невже тепер і я в списку підозрюваних? — нервово посміхнулась Овідія. 

— На жаль, завжди були. Як й усі присутні за виключенням кількох, які фізично не могли вбити, бо були в іншому місці. Тож, Овідія?

— Більшість часу, раптом ви не помітили, я провела якраз в цьому залі та відійшла лише один раз до себе в каюту. Я — авторка, а переживання чудово працюють як натхнення. Тож я написала невеликий вірш, зробила нотатки для іншого проєкту та разом з Реїс і Асою повернулась сюди. Ще питання? 

— Поки ніяких релевантних. Мел? Ви ж також були біля тіла, коли я попросив привести всіх, чому ви не пішли разом з Найреїс та Асою?

— Тодде, двох людей вже забагато. В моїй присутності не було необхідності. 

— Гаразд. Тоді попереднє питання.

— Після нашої розмови, я прогулялась по кораблю та прийшла в зал. Пізніше прийшли й ви розпитуючи про планування кают. Приблизно за п‘ять хвилин після, я покинула приміщення та спустилась в кімнату, щоб почитати. Далі ви знаєте.

— Дійсно знаю. Пані та пане де Дюбуа, наскільки пригадую, ви також покидали приміщення?

— Так, — кивнув П’єр. — Було потрібно мені подихати свіжим повітрям. В цьому залі швидко стає вельми задушливо. Ґвенелль хвилювалась за мій стан, тож пішла зі мною. Повернулись ми приблизно в один час з паном… пробачте, ніяк не запамятаю вашого імені, — вибачливо поглянув на Ґавія друїд. Аристократ обурено фиркнув, демонстративно відвертаючи голову. 

— Питання до всіх, чи бачили ви, щоб хтось покидав каюти для персоналу?

В залі застигла тиша, яку пробивало лише дихання. Якесь звучало збито та голосно, інше ж тихо та впевнено. Однак слів не пролунало.

— Що ж, добре. Якщо щось згадаєте — будь ласка, скажіть мені, — детектив зробив паузу, оглядаючи присутніх, сподіваючись, що прохання зрозуміли. — Я б хотів поговорити з вами особисто, якщо не заперечуєте, — звернувся до друїдів Міхаель.

Вони спантеличено перезирнулись одне з одним, але підвелись. Вдоволено кивнувши, Міхаель попрямував до дверей за спиною. 

— Якщо потрібно, пане детективе, — мовив П’єр.

Погода повільно погрожувала зіпсуватись, однак більше ніж різкі пориви морського вітру, що завивав у вухах, робити не наважувалась. Міхаель зупинився біля огорожі, чекаючи на подружжя. Вони вийшли не квапливо, закрили двері та спинились на відстані від детектива. Тодд звернув увагу, що й самі вони не стояли близько одне до одного. Якщо постаратись, він міг би пройти між ними, зовсім трохи зачепивши когось плечем.

— Пане де Дюбуа, у вас був неприємний досвід з вбивствами, чи не так? — вичекавши кілька митей, запитав Міхаель. 

Білі очі на зелених склерах друїда широко округлились. Він переглянувся з Ґвенелль, однак вона так само здивовано поглянула на детектива.

— Ви надто яскраво відреагували на звістку про вбивство Віта. Зазвичай, так стається якщо попередньо був травмуючий досвід, — пояснив Міхаель.

— Моя… Мою сестру вбили… 

— Маєш не ти нічого розповідати, П’єр, — швидко перебила Ґвенелль. — Це не стосується того, що відбувається зараз.

— Вірно, але якщо хочете поговорити, я готовий послухати. Мене наразі цікавить інше, де саме ви прогулювались?

На кілька митей обоє задумались. Міхаель щиро сподівався, що вони лише пригадували маршрут. Однак продовжив уважно стежити, щоб вловити будь-які реакції.

— Вийшли ми з іншого входу в зал… — почала Ґвенелль. — Майже дійшли сюди, але вирішили не турбувати літнього аристократа. Повернулись ми до іншої частини корабля, там де каюти для персоналу.

— Чудово, і ви когось бачили? Щоб заходив або виходив?

— Ні. Не пригадаю нічого такого. П’єр? — поглянула на супутника Ґвенелль. Він похитав головою.

— Повертались ми в зал коли, журналістка вийшла, — перш ніж Міхаель встиг щось сказати, пригадав П’єр. — Ми не розмовляли. Вона виглядала особливо радісно. 

— Ви бачили куди вона пішла?

— Ні.

— Якщо Веста раділа, ви не знаєте з ким вона говорила до цього? Можливо, хтось кудись її запросив? Ви ж сиділи поруч.

Запала тиша з тихими роздумами у повітрі. Міхаель мимоволі поморщився від вологого вітру, що закрадався за шию. Якби ж тільки круїз проходив в теплішу пору року, то може на терасах було б приємніше знаходитись.

— Вона щось підібрала з підлоги? — непевно сказала Ґвенелль. 

— Мабуть.

На більше детектив сподіватись не міг. Міхаель коротко подякував, проте подумки залишався десь осторонь. Друїді кивнули та повернулись в зал. Знову детектив звернув увагу, що йшли вони на відстані, не характерно для подружжя. Однак вони щиро турбували одне про одного, що не помітив би тільки сліпий. Міхаель похитав головою — хто знає які звичаї в їхній культурі.

А ось до тіла Вести вартувало пригледітись краще. Байдуже, що вона знайшла на підлозі, це змусило Альбу піти до своєї смерті. Воно мало вказувати на вбивцю. Принаймні, могло і Тодд хотів на це сподіватись. Міхаель пройшов через терасу — там де не було тіла — до заду корабля. Він спустився в коридор, зустрічаючись з неприємним металевим запахом крові. Закритий простір впливав жахливо.

Намагаючись зайвий раз не дихати, Міхаель присів поруч з Вестою. Навіть на мертвому обличчі залишився слід гострої посмішки в кутиках уст. Але тепер вона була з панічним страхом. Смерть настала швидко, однак недостатньо, щоб жінка нічого не відчула. Вона не могла закричати та покликати на допомогу через перерізане горло, лише безсило спостерігати як вбивця йде, а життя покидає її. Та все ж вбивця мав милосердя — якби не настільки точний удар Веста встигла б відповзти хоч кудись. Поріз виглядав так само як й у Дівеса, використали точно одне й те саме лезо. Невже винний чи винна тягає з собою зброю? Хтось точно мав би помітити. Але якщо сховати в складках одягу, то, можливо, й ні.

Міхаель похитав головою, він мав інше завдання. Оглянувши Весту ще раз, детектив не помітив жодних кишень. Він почав сподіватись, що Альба не стала вдаватись до закордонних тенденції в романах і ховати щось між грудьми. Підвівшись, Міхаель обережно обійшов тіло, попри все, відмивати взуття від ще більшої кількості крові бажання не виникало. В руках у Вести нічого не виявилось, пальці широко розставлені й точно нічого не ховали. Детектив підняв хутро, що лежала на плечах у вбитої. Під нею також нічого не виявилось, навіть після того, як Міхаель не сильно потрусив. 

Кілька разів Тодд обійшов тіло, однак нічого знайти не вдавалось. Де Дюбуа могли збрехати. Можливо, ніякого предмета ніколи й не існувало, а Міхаель лише витрачає час дарма. Та він мав впевнитись. Куди жінка могла б сховати щось маленьке, але так, щоб мати до цього доступ? Міхаель мимоволі пригадав Мел. Вона з легкістю дістала ключ з рукава сукні. У Вести рукавів не знайшлось. Однак були рукавички. При бажанні в них дійсно не складно щось сховати. Міхаель присів навпочіпки.

Стягувати рукавички з мертвої жінки було однозначно… незвичним заняттям. Перша виявилась просто вологою від крові та без жодних підказок, змушуючи Міхаеля обійти тіло. Він потягнув за тканину, легко стягуючи її. Нічого не знайшлось. Міхаель підвівся на ноги, не відпускаючи рукавицю. Його увагу привернув невеликий папірець, що грузом полетів вниз. Детектив відклав рукавичку, підіймаючи знахідку. На щастя, калюжа крові знаходилась з іншого боку тіла й не нашкодила.

Білий папір був розписаний друкованим текстом з одного боку, всередині ж папір виявився білим з широким звивистим почерком. Хтось вирвав сторінку з книги й написав записку Весті.

«Через двадцять хвилин спустіться в каюту для персоналу.

Я знаю хто вбивця.»

Міхаель вже бачив цей почерк раніше. Він належав Мел. Кілька разів детектив похитав головою та ще раз поглянув. Без детальної перевірки судити неможливо, але Міхаель чітко пригадував характерні завитки в ремарках листа. Головна проблема, однак, полягала в тому, що в приблизний момент смерті Альби, Мел була з ним. В цьому детектив міг сам себе запевнити. А якщо вбивство сталось раніше, то жінка мала б вийти з коридору персоналу тоді, коли Міхаель спускався з верхньої тераси. Якщо ж й не він, то Целестин з Аш’Лоиішщелем не могли пропустити. Міхаель сховав записку у внутрішню кишеню піджака. Річард би не оминув можливості перекинути підозри на когось іншого, в цьому детектив не сумнівався.

Схожий почерк може виявитись й в когось іншого. Однак тоді хтось все одно мав помітити, як вбивця покидав місце злочину. Значить, має існувати альтернативний спосіб вийти з цього приміщення. Детектив оглянувся навколо. Каюти для персоналу й для пасажирів знаходяться надзвичайно близько, їх розділяє лише одна стіна. Міхаель підійшов до неї. 

Світла в приміщенні катастрофічно не вистачало. Не допомагало й те, що шпалери з візерунками мали темний колір. Детектив обережно торкнувся краю. Текстура на дотик здавалась рівномірною, дещо шершавою на візерунчастих деталях. Явно дорогий матеріал, однак в каютах для пасажирів вишуканіший. Через шершавість нічого путнього розібрати не вдавалось. Раптом Міхаель застиг. Вказівним пальцем він відчув нерівність із заглибленням. 

Пригледівшись, детектив розпізнав легкий, ледь вловимий контур дверей. Він заглибив пальці всередину, прикладаючи більше, ніж очікував зусиль. Врешті стіна піддалась та почала рухатись. Вона відкрила вихід до кают пасажирів, прямо під сходами. Таємний прохід таки існував.

На стіні зі сторони кают пасажирів лишилось кілька крапель крові. Вони потемніли достатньо, аби стати майже непомітними. Той чи та, хто написав записку точно знали як втекти. Міхаель швидко піднявся сходами. Він мав довести справу до кінця. Він не впустить вбивцю.

Зал, здавалось, застиг в часі. З моменту, як детектив пішов, всі залишились на своїх місцях. Попри це на заміну напруженій атмосфері прийшла більш розслаблена з тихими розмовами та навіть сміхом. Все розсипалось в пил, ніби гарна ілюзія, щойно зайшов Міхаель. Навіть той, хто не вмів читати людей не пропустив би нахмурені брови та незвичну нервовість детектива.

— Міхаелю, заради всього святого і проклятого, тільки не кажи, що трапилось ще щось, — стиснувши уста, попросила Овідія. Вона сиділа за звичним столом, закинувши лікоть на спинку стільця.

— Мені потрібно, щоб Мел, Овідія, Зеа, Зеал, Маірін, Рі… Целестин та Аш’Манаґілд написали речення своїм почерком.

— О-о-о-о, то ми граємо в справжнє розслідування! — з щирим невинним захватом та ширше звичного відкрити очима, усміхнувся Целестин.

— Воно і є справжнім, — сухо зауважив Ауріель. 

— Так-так, звісно, — пирхнув Целестин. — То де і чим писати, детективе? Я, звісно, можу розписатися кров’ю, але краще утримаюсь. Розумієте, я не для того народжувався в заможній родині, щоб витрачати кров даремно… 

— Овідія, чи можете ви позичити аркуш й чорнильний стилус? — перебив Міхаель.

— Спочатку звинувачуєш, а потім просиш ще й дати чим мене звинуватити. А ти явно вмієш зачаровувати жінок, Міхаелю, — зітхнула Овідія, але таки підвелась та пішла з залу. 

В приміщенні застигла напружена тиша. Детектив бачив як тремтіли руки в Маірін, як Річард обійшов Аш’Лоиішщела та став біля стіни, ніби ховався за ельфом. Мел, здавалось, не зважала, вона склала руки на колінах та тихо розмовляла з Асою. Близнюки лишались байдужими, лише дещо повели крилами біля вух. За хвилину чи трохи більше повернулась Овідія. 

— Наступного разу краще готуйся.

— По черзі підійдіть та напишіть: «Через двадцять хвилин спустись сюди», — сказав Міхаель спинившись біля вільного столу. На ньому ще лишився лежати сервіз та столові прибори.

Перш ніж детектив встиг продовжити, біля столу вже опинився Целестин з Аш’Манаґілдом за спиною. Він граційно підхопив стилус, кілька разів зважив його в руці, ніби перевіряв та написав. Його почерк мав специфічний різкий нахил вліво та спіралі між буквами, які створювали широкі відступи. Ельф писав швидко, легко, майже не торкаючись паперу, а його слова виглядали так, ніби були надруковані.

Наступною викликалась Овідія. В неї виявився широкий почерк з продовгуватими лініями, які закручувались у завитки.

— Дякую. Хто наступний? Мел? Маір… 

— Ми, — твердо, але не голосно сказав хтось з близнюків. 

Вони підійшли разом, ледь помітно відвівши крила назад. В обох почерк виявився мілким з майже відсутніми відступами та виглядав незвично рівним, ніби під лінійку.

— Детективе… — обережно запитала Маірін, коли близнюки повернулись на місця. — Що… Що ви шукаєте?

— Вам не варто про це хвилюватись. Просто напишіть речення.

— Але я-якщо мій почерк виявиться таким, як вам треба… Ви… Ви звинуватите мене, так?

— Можливо. Але вам не потрібно турбуватись.

— Детективе, ми всі тут розумні люди, — Маірін поглянула Тодду в очі. Незвична янгольська краса додавала їй своєрідного нереального шарму. — Я нікого не вбивала. 

— Гаразд, але все одно напишіть речення. 

Маірін скривилась, але підійшла до детектива. Її руки помітно тремтіли, а слова повільно з’являлись під натиском. Вузьким почерком із завитками, вона написала необхідне. Міхаель кивнув, й не затримуючись ні на мить довше, дівчина повернулась на місце. 

— Мел, ваша черга.

Калісто облишила розмову з Асою. Остання виглядала щиро засмученою, але швидко повернула незворушний вигляд. Мел підійшла до Міхаеля, підхопила стилус та написала мілким почерком з рівними буквами. Вона поглянула на  Міхаеля в очікуванні.

— Це… — у детектива пересохло в горлі. Серце скажено калатало. — Це не ваш почерк. 

— Тодде, про що ви?

— Ваш почерк виглядає інакше. Чому ви написали не своїм почерком?

— Ви не бачили мого, — знизала плечима Мел. — Листи писала не я.

— Але ремарки на полях робили ви, — твердо сказав Міхаель. Він з викликом поглянув на Калісто. — Ви намагаєтесь змінити почерк, щоб я його не впізнав, чи не так? Ви знаєте, що я знайшов записку, яку ви передали Весті. Ви вбили Віта та Альбу.

Вперше тиша звучала настільки голосно. Її знищив раптовий шум, що наповнив зал. Здивовані вигуки та обурені крики з проханням пояснень лунали звідусіль. Та більшість сиділа спокійно, чекала на пояснення детектива. Так само й Мел лишалась тихою. Спокійною.

— Детективе, поясніть! — вигукнула Аса. — Пані Калісто не могла такого вчинити!

— Боюсь, що могла, — вловивши мить паузи в шумі, сказав Міхаель. — Я не маю мотиву, однак саме вона завжди була там, де ставалось вбивство. Саме вона вийшла мені на зустріч, коли Альбу теоретично вбили. Різні локації, так, але виявляється є таємний хід від кают персоналу до наших. А у Вести була записка із запрошенням на зустріч. Написана почерком Мел. Не тим, який тут, а тим, який вона використовувала в листах. Я пам’ятаю. А ще вона неймовірно зручно, завжди поруч з кимось відразу після вбивства, але ніколи не під час. 

Запала мертва тиша. Мел невідривно дивилась на детектива, навіть не кліпаючи. Навколо них почало утворюватись живе коло. Міхаель бачив, як підвівся Ауріель, а з ним й близнюки, бачив як підійшли Найреїс з Лаеліусом. Мел зітхнула, прикривши очі.

— Прорахувалась, — тихо прошепотіла Калісто.

В один швидкий рух вона схопила ніж зі стола. Міхаель відскочив від жінки. Однак Мел кинулась до виходу. Пасажири з наляканими зойками відійшли з її шляху. Детектив поквапився за нею. Він чув, як за ним побігли й решта. Мел не було куди тікати. Її оточили на краю тераси. Вона вперлась спиною в огорожу. Позаду лишалась лише вода.

— Мел, покладіть ніж, — м’яко, обережно сказав Міхаель, виставивши руки в перед. Якщо Калісто кине — навряд чи промаже. Він не міг допустити ще смертей. Вже достатньо жертв.

Жінка байдуже стояла. Ніж правильно лежав в руці, як в досвідченого бійця. Вона, здавалось, не зважала на оточення, не спускала погляду з детектива. Краєм ока Міхаель бачив як з залу вийшли де Дюбуа та Ґавій, стаючи позаду, але пильно спостерігаючи. Сходи до кают персоналу перегородив Ауріель, позаду нього зупинились й близнюки з Маірін. Річард та Аш’Лоиішщел тримались ближче до Лаеліуса та Овідії позаду. Поруч Міхаель відчував тиху присутність Найреїс.

— Мел, будь ласка, говоріть зі мною, — голос Міхаеля лишався так само спокійним, заспокійливим. — Ви вчинили помилку, так? Упевнений, ми зможемо вам допомогти. Все можна вирішити.

Детектив не збирався їй допомагати. Він був готовий особисто кричати в суді, аби лише вона не отримала помилування. Раптом Мел посміхнулась. 

— Погана граєш.

Одним різким рухом, який детектив ледь встиг вловити, вона розсікла собі руку від долоні до ліктя. Поруч пролунали налякані зойки. Міхаель мимоволі кинувся вперед, але Калісто твердо стояла на ногах. З відкритої рани кров стікала на підлогу. Ніж зі стуком випав з руки.

Та жодна краплина не торкнулась палуби.

Мел виставила долоню вперед. Кров підкорялась їй. За мить, лише одну мить, краплини зібрались в кинжали та полетіли в натовп. Міхаель відчув різкий, гострий біль в бедрах. Не взмозі стояти, він впав на підлогу, обертаючись. Дихання кінцево збилось.  Ауріель розгорнув широкі крила, ховаючи близнюків та Маріан, але жінці це не допомогло. На ногах лишились лише Корнеліус, близнюки та Найреїс. Решта лежала в крові. Кинжали прилетіли не милосердно. 

Небожителі розправили крила, збираючись злетіти, використати магію чи зробити хоч щось. Та Мел вже була поруч. В її руках зблиснули два клинки, які раніше пелюстками ховались в троянді на руці. Яскраве червоне лезо швидко увійшло в груди Ауріеля. Демонічна Сталь. Янгол встиг лише занести крило для удару. Він впав, хапаючись за серце та важко дихав. Близнюки кинулись до Калісто, вихопивши золотисті мечі з повітря.  Мел кинула інший кинжал, який світився так само як зброя янголів, потрапивши в маску Найреїс. 

— А-а-гх! — голосно закричала вона, падаючи на коліна біля детектива. Блакитна кров текла по обличчю на палубу.

Участь близнюків наступила за лічені хвилини, коли відбиваючи точні, вправні удари, Мел нанесла вирішальний. Червоне лезо легко пройшло по шиї Зеа, лишаючи багряний слід. Широкі очі відкрились в паніці, а рот безцільно намагався схопити повітря. Янголка мертвим грузом впала перед ногами Калісто.

— Вмри! — вигукнули Зеал, кидаючись на Калісто. 

Лезо увійшло під підборіддям з характерним чавканням. Зеал впали поруч із сестрою, хапаючись за життя з останніх сил. Мел дістала кинжал. Плавно вона підійшла до Ауріеля, нахилившись до нього.

— Привіт Елу. 

Мел увігнала лезо в шию, легко протягуючи його. Ангел бездиханно впав. 

— Ч-чому? — мружачись від болю, запитав Міхаель. 

Мел здивовано на нього поглянула, ніби не очікувала. 

— На все воля вищих, — знизала плечима вона, підходячи до Найреїс. Демонеса важко дихала, захлинаючись в німих риданнях. Ще жива. Калісто витягла лезо з маски. Вона методично перерізала Найреїс шию, пускаючи ще більше синьої крові. — Але така відповідь не сподобається, чи не так?

Вона повернула кинжали в троянду, перетворюючи їх на пелюстки. 

— Маєте три питання, Тодде. 

Байдуже обійшовши детектива, Мел спинилась навпроти та сперлась на огорожу. 

— Чому? 

— Банально, але гаразд, — вона виглядала незворушно, навіть відсторонено. — Нічого особистого. Аджітіо потрібна аварія «Розтинача хвиль» на території Центрально Даджі. Прямо зараз судно рухається швидше допустимого до порту Аль-Геліо́полю. Смерті на борту створюють певні незручності, але допустимі для плану.

Позаду Міхаеля хтось голосно простогнав від болю. Мел змахнула кілька крапель з руки, запускаючи їх в джерело шуму. Вона навіть не поглянула в бік. Та по звуку детектив знав, що Калісто безпомилково влучила. 

— Де… — змагаючись з нестерпним болем, почав Міхаель, — решта?

— Мертві. На кожній зупинці хтось вмирав. Ви не мали помітити Дівеса. Не стигла позбутись тіла. Екіпаж також мертвий. Зупинити пароплав не зможете, я заблокувала двері. 

— Що з ваших слів було правдою? 

— Зараз — все. Ви заслужили нагороду за всі ваші пошуки. До цього — нічого.

— Як ніхто не помітив… — важко пробурмотів Міхаель.

— Питання організації, — нахилила голову в бік Мел. — Я не Лукій Іолант, але ніхто не перевірив. Ніхто не рахував пасажирів після зупинок. Гарно погов… 

— Що таке Аджітіо? — перебив Міхаель, переходячи на болісний крик.

Мел на мить спинилась, уважно розглядаючи детектива. Вона зітхнула. 

— Порушуєте правила, Тодде. 

— Будь ласка, ви б не казали мені нічого, якби я міг вижити.

Прикривши очі, Мел знизала плечима.

— Синдикат. Ціль — скинути фальшивих богів. Крах пароплава лише створює необхідний міжнародний конфлікт. Згідно з планом, борт мав бути пустим. Смерті наставали або на зупинках, де тіло легко сховати, або над ділянками з хижими морськими тваринами, — підвівшись з огорожі, відповіла Калісто. 

— Навіщо… Н-навіщо ви це робите? Вони обіцяли вам грошей? Слави? Це… м-м-грх вартувало того?! — через силу вигукнув Міхаель, з викликом дивлячись на Мел. — Вартувало смерті десятків істот?!

Він зустрівся з байдужим поглядом. Та на власне здивування, він помітив в ньому й іронічний сміх. 

— Я — Пікова Троянда, одна з семи старшин Аджітіо. 

Відчуваючи як біль безсило забирає контроль над розумом, Міхаель втомлено кліпнув. Сил не лишалось ні на що, крім очікування.

— Ви гарний детектив, Тодде. Упевнена Мая вами пишалась. Лікайсдоттір любила поговорити.

— Чому… Чому ви чекали т-так довго? Ви могли вбити мене раніше. Могли вбити всіх раніше.

— Правила, Тодде, — скривилась жінка. — Увага була зайва для плану. Зараз — вимушена міра. Вас врятувала Лікайсдоттір. Тіло Дівеса — Овідія, тіло Вести — пасажири з гори. Я не могла підставлятись. Крики підставляють.

Троянда перекинула ноги через огорожу, легко її перескочивши. 

— Дякую за гру, — сказала вона, широко розкинувши руки. Старшина нахилилась назад, падаючи у воду спиною.

Пароплав віддалявся, не даючи Міхаелю побачити жінку, але він не сумнівався, що Троянда жива. На жаль, такі не вмирають легко. Детектив безсило впав на підлогу. Найреїс була зовсім поруч, він не хотів на неї дивитись. Краєм ока він все одно побачив решту пасажирів. Навіть заплющивши очі, на зворотній стороні повік міцно закарбувались фігури. Міхаель не хотів їх бачити.

Маірін з проткнутим оком лежала позаду Ауріеля з щирим, тваринним страхом на обличчі. Кров повільно стікала по гарному обличчю, лишаючи криваві патоки. Золотистий фрак темнішав перетворюючись на брудну подобу себе. Недалеко від входу в зал впав Ґавій з проткнутою наскрізь шиєю. Він намагався захистить руками, але проти Троянди це нічого не значило. Біля нього, спершись на сходи знаходились де Дюбуа, обоє непритомні зі зламаними рогами від різкого падіння. Їхні удари прийшлись в грудні клітини, повільно витягаючи життя з друїдів.

Найменше Міхаель хотів пам’ятати Асу. На її обличчя застигло почуття болісної зради, яке стало прийняттям. Рівний удар між очей був милосердним. Світле волосся швидко забарвлювалось кров’ю. Вона намагалась дістатись Найреїс. Та це виявилось даремним. Овідія впала на Лаеліуса. В рудому волоссі ховалось смертельне поранення. Віатор слабо обійняв її за спину, ймовірно проживши дещо довше. 

Ближче до близнюків, Аш’Лоиішщел намагався захистити Річарда від удару. Він виставив руку, прикриваючи аристократа, але по тому як вони обоє лежали, Міхаель не мав сумнівів в смерті обох. Річард, хоч й схований від очей під широким білим одягом, нагадував про себе. Його маска та кілька прикрас відлетіли, яскраво граючи на сонці. 

Гудіння мотора пароплава видавало сумні зітхання, ніби саме судно усвідомлювало власну участь. Мимоволі у свідомості Міхаеля зявилось обличчя Маї — дитяче, щасливе. Вона не заслуговувала так  втратити єдиного близького дорослого.

По щоці Міхаеля потекла одинока сльоза. Він не зміг запобігти смертям. Вони мертві. Їхні надії, бажання — мертві. Вони всі знали, бачили як хтось поруч помирав. Хтось близький, можливо, коханий. Зараз вони — лише тіла, що не дихають. Байдужі, ще теплі. Біль повільно перемагав свідомість Міхаеля. Однак не давав милосердного спокою. Детектив мусив сидіти до кінця. Мусив зустрічатись поглядом з тими, хто встиг стати друзями. Мусив… жити. 

Але він не виживе. В цьому Міхаель не сумнівався. Смерть чекала на нього, але знущалась, не хотіла забирати відразу.