Нитка серця

Мати розповідала історію про відьму, що живе біля річки. Вродливу, з косами, що в’ються, мов лісові струмки. Та з серцем холодним, як камінь із дна.

Говорили, колись давно вона була звичайною жінкою й була закохана. Ніхто вже не пам’ятає як так сталось, та щастя вона не знайшла. Їй казали, що все не так страшно, треба жити далі. Та жінка ніяк не могла приборкати біль. Не в силах впоратися із собою, вона звернулася до жінок пагорбів, що славилися мистецтвом прядіння і ткацтва, а також таємними знаннями. Попросила вона навчити цьому ремеслу, аби в тонкій роботі знайти забуття.

Відгукнулась їй стара жінка, що жила біля старезного сухого дерева. Беручи в учениці, наголошувала стара, що плата буде високою. Та жінка погодилась, бо вважала, що їй уже нічого було втрачати.

Стара майстриня навчила, як зробити веретено, що прястиме навіть сонячне й місячне світло в нитки, як ткати полотно з них і вишивати на ньому морозні та квіткові візерунки.

Коли навчання добігало кінця, стара загадала учениці роботу: щоб та вишила гобелен, на якому буде древо - спляче й пробуджене, у розквіті й знову готове до сну. Жінка була старанною в навчанні, тим більше, що робота дійсно допомагала їй забути про свої переживання. Вона спряла нитки, виткала полотно й узялася до вишивки.

Та була пізня осінь, коли сонячних днів мало і світ втрачає кольори. Молода майстриня зібрала нитки для трьох дерев, та не було довкола нічого достатньо ніжного й прекрасного для квітучого дерева.

Тож вирішила вона спрясти нитку з того болючого і прекрасного, що носила в собі весь цей час - своєї нерозтраченої любові. Отримана нитка була досконала: м’яка, тендітна, мов перша квітка в саду.

В ту мить жінці здалось, що нарешті їй стало легше. Журба, що так довго стискала серце, відступила.

До призначеного строку гобелен був готовий. Стара оглянула роботу й залишилась задоволеною. Сказала, що навчання завершено і молода майстриня може повертатись у рідні краї. Гобелен же лишиться старій майстрині як плата за навчання.

Та коли жінка повернулась, виявилося, що багато часу спливло. Знайомі стежки заросли травою, а всі, кого вона знала, давно померли.

Та найгіршим стало усвідомлення того, що вона витратила на вишивку всю свою любов, і більше ніщо не зігрівало її. Обличчя, що змушувало серце калатати, зникло з пам’яті. На місці болю з’явилася пустка. Вона могла радіти й сумувати, але була позбавлена того найніжнішого почуття.

Жінка вирушила назад до пагорбів, аби повернути собі бодай крихту втраченого, та не було там більше тих таємничих майстринь. А сухе дерево, біля якого жила стара, повалила зимова буря.

Не знайшовши відради, оселилась молода майстриня біля річки, де берег обривався глинистим оскалом, осторонь від людей. І тепер вона чекає, хто принесе їй свою нитку серця.