Плетене намисто

Вона жила біля річки, де берег обривається блідим глинистим оскалом, а вода піниться й шумить на порогах.

Про неї говорили різне - про мовчазну жінку, що живе в стороні від людей.

Шепотіли, що вона краде місяць із неба, а в саду її спочивають вітри; що навесні річковий демон жене води до самого її порога й сам лишається погостювати. І доти триватиме розлив, доки не вирішить він повернутися до себе.

Ще багато лихого й відверто безглуздого гомоніли про дивакувату відлюдницю, та за потреби йшли до неї по добру пораду.

Жінка ростила сад, доїла кіз, вишивала й займалася звичайними справами. Як всі. Вранці вона заплітала волосся стрічками й шнурами, а на грудях носила важке намисто - строкате й неоднорідне, у багато рядів.

Казали, кожна нитка - то рік життя. А ниток було не полічити. Значно більше, ніж живуть люди. І підвіси, мов вузлики пам’яті про щось. Не блискучі монети чи візерунчасті хрести, як носять зазвичай, а зовсім інші - з чорненого срібла й блискучої міді.

Також подейкували, ніби було в неї веретено. Не таке, як у кожної дівчини, а те, що пряде найтоншу нитку з місячного світла. І що був  гребінь із вибіленої кістки, який занурював у сон, схожий на смерть.

Казали, та ніхто не міг стверджувати, чи є в цих розповідях правда, чи то лише плітки.

У селищі не ставилися до неї ані добре, ні погано. Сторонилися, як зазвичай відсторонюються від незрозумілого, та частіше не звертали уваги, як не звертають на камінь, що лежить край дороги.

Того року осінь була гаряча й посушлива. Бліда трава перешіптувалася на луці, а води в річці стало помітно менше.

Жінка сиділа біля порога, підтикнувши край строкатої спідниці за пояс так, що було видно нижню сорочку й подряпані щиколотки, і пряла вовну. У жінок завжди багато роботи хоч взимку, хоч влітку.

Як зазвичай, коли роботи в полі менше, а комори наповнюються новим врожаєм, до селища прибули торговці - зі звичайним крамом, дивинами й нескінченними історіями про чужі землі. І воїни, що охороняли їх від тих, хто шукає легких грошей.

Один із вояк, що супроводжували купців, став перед домом жінки. Йому казали, що не варто проситися до неї на постій, що нічого доброго з цього не вийде. Та був він самовпевнений і до того ж вельми допитливий.

Він лишався ночувати біля возів із товаром, коли приходила його черга. Охоче слухав місцеві перекази про чудернацькі події і прості побутові історії. Та найбільше припали йому до душі розповіді про дивну жінку. І про її веретено, і гребінь, і намисто, в якому нібито була чарівна сила. Він усміхався цим історіям, бо в тому домі не було видно нічого незвичного. Звичайний, трохи недоладний - як це буває коли не вистачає робочих рук.

Господиня дому не хотіла пускати чужинця на проживання, та після довгих вмовлянь кинула, що як сильно треба - може лишитись у стодолі.

Чоловік взявся допомагати, а разом з тим, спостерігав за новою знайомою. Жінка була тиха, відсторонена, та не зловісніша за будь-яку мешканку селища. Єдине, що хоч якось пов’язувалось з плітками про неї, - жінка знімала своє важке намисто лиш вночі.

І задумав воїн забрати намисто. Не заради наживи. Дуже вже припала йому до душі ця мовчазна пані. А в краях, звідки він родом, вірили, що, заволодівши дорогою для людини річчю, можна здобути певну владу над її господарем. Не те щоб він надто вірив у ці забобони. Та, попри безліч мандрівок і пригод, втрачав силу при погляді на цю жінку. Тож ладен був використати все, що могло дати бодай крихту сили.

Уночі, коли господиня спала, воїн пробрався до неї й забрав намисто. Незвично важке й холодне, воно раз по раз норовило вислизнути з рук, мов вуж. Та варто було чоловіку лиш переступити поріг, намисто розсипалось. Дрібним градом пострибали по підлозі намистини й підвіски. Воїн зібрав, що зміг, загорнув у хустку й пообіцяв собі, що купить жінці намисто в сто разів краще й дорожче.

Та вона не хотіла навіть слухати його слів. Вимагала повернути намисто й забиратися геть. Але й воїн не відступав.

Воістину, жіноча хитрість не знає меж.

Не вирішивши суперечки словами, жінка зробила вигляд, що прагне примирення. Запропонувала розчесати воїнові волосся та заплести в косу. Взяла вона блідий кістяний гребінь - надто простий, без прикрас, грубої роботи - й провела раз по волоссю чоловіка. І тієї ж миті той поринув у сон.

Обшукала вона сплячого, але воїн передбачливо сховав розірване намисто подалі. У злій образі відсікла вона коси гостя.

Уранці жінка знову стала вимагати своє намисто назад, але правда була в тому, що воїн уже не міг його повернути. Він залишив хустку з розірваним намистом за межами саду, під каменем біля обриву, і вночі, поки тягнулась їхня суперечка, річковий демон забрав намисто до себе, у вируючі води. Давно він примітив чарівну річ, та не міг узяти нічого з дому жінки чи з її землі.

Зажурилася жінка. Сплела з кіс воїна шнури, нанизала залишки намистин - ті, що, закотившись по кутках, не дісталися демонові, - і зібрала нову прикрасу. Чоловікові ж веліла лишатися служити при ній, доки не поверне втраченого або доки не зітреться намисто з його волосся й не розсиплеться з часом.

Вона робила вигляд, що не бачить, як щоночі воїн перебирає намисто, перевіряючи, чи не пошкодилось воно, щоб вчасно полагодити. Ніби боявся, що разом з намистом зникне його право залишатися в цьому домі. Бо не бажав він розлучатись з жінкою, що живе біля річки.